Хотинська війна

Тим часом міжнародне становище Речі Посполитої різко ускладнилося після нищівної поразки її війська від турків влітку 1620 р. під Цецорою, що в Молдавії. Навесні наступного року 160-тисячна турецька армія під проводом самого султана при 260 гарматах та 4 бойових слонах для залякування «невірних» (тобто християн), а також 60 тис. татар вирушили, щоб довер­шити розпочатий розгром. Через нечисленність поль­ського війська, яке становило трохи більше ЗО тис. чол. при 38 гарматах, уряд Речі Посполитої звернувся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення їхніх прав і привілеїв. Оскільки турецько-татарська навала загро­жувала поневоленням і українському народові, Козацька рада ухвалила надати поміч у боротьбі проти «бусурма­нів» і одночасно, аби домогтися в цій ситуації своїх вимог щодо розширення козацьких прав та затверджен­ня нововисвяченої вищої православної ієрархії в Україні, відрядила до короля посольство на чолі з П. Сагайдач­ним. 40-тисячне ж козацьке військо під керівництвом гетьмана Я. Бородавки вирушило в Молдавію назустріч ворогові. Крім того, щоб розпорошити сили турків, було вирішено активізувати воєнні дії на Чорному морі, ку-

ди відправили бл. 10 тис. запорожців. Вони діяли завзя­то і, за словами козацького літописця С. Величка, «са­мому Цариграду превелике сум'яття і жах учинили...»

Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м. Хотина, де поляки зайняли оборону. Сюди поквапив­ся П. Сагайдачний, якому король на словах пообіцяв задовольнити вимоги українців. Не заставши козаків під Хотином, він вирушив їм назустріч, по дорозі був поранений і мало не потрапив у турецький полон, та все ж зумів прорватися до козацького табору, що зна­ходився в той час під Могилевом. Тут козацтво, незадо-волене невдалим керівництвом Я. Бородавки у молдав­ському поході, скликало Раду, яка скинула його з геть­манства та засудила до смерті. Новим гетьманом знову обрали П. Сагайдачного.

1 вересня 1621 р. козацьке військо прибуло під Хо­тин. Наступного дня сюди підійшли турки й татари, які зразу ж ударили на позиції козаків, сподіваючись, що ті ще не встигли як слід укріпитися. Проте, зазнали великих втрат і змушені були відступити. Надалі ту­рецька армія практично безперервно здійснювала ата­ки на козацький табір, небезпідставно вважаючи, що розбивши його, легко впорається з поляками. Козаки ж, у свою чергу, робили сміливі вилазки у ворожий стан і навіть мали можливість під час однієї з них цілковито розгромити турків, але у вирішальний мо­мент коронний гетьман Ходкевич, який очолював польське військо, наказав припинити бій, посилаючись на наближення ночі. Про значення козаків у воєнних діях свідчить той факт, що султан оголосив, що не буде ні їсти, ні пити, поки не покінчить з ними, та пообіцяв за кожну козацьку голову нагороду в 50 злотих (для порівняння: у 1572 р. реєстровим козакам було при­значено річну плату в 10 злотих).

Майже цілий вересень велися кровопролитні бої по­близу Хотина, але турки, втративши бл. 80 тис. чол., так і не змогли взяти фортеці. 29 вересня почалися переговори про укладення миру, котрий був підписаний 9 жовтня. Загалом умови Хотинського миру були вигід­ні для поляків: 1) кордон Польщі з Туреччиною вста­новлювався по Дністру; 2) турки й татари зобов'язу-

валися не чинити грабіжницьких походів на територію Речі Посполитої; 3) польський уряд погодився заборо­нити козацькі експедиції проти Криму і Туреччини.

Парадоксально, але факт: козацтво, яке своїм безпри­кладним героїзмом, великою мужністю і самопожертвою не тільки врятувало від розгрому Річ Посполиту, а й розвіяло міф про непереможність Туреччини та, знач­но послабивши останню, примусило її відмовитися від планів завоювання Європи, не отримало від своєї пере­моги жодних здобутків. Польща не виконала навіть скромних козацьких вимог щодо виплати сталої платні, забезпечення воєнних інвалідів, виведення коронного війська з Київського воєводства тощо, не кажучи вже про заборону виходити в Чорне море. Підступність польського уряду, а також отримане на початку війни поранення прискорили смерть П. Сагайдачного, який помер 10 квітня 1622 р., заповівши перед тим усе своє майно українським братствам Києва і Львова.

Після смерті гетьмана Сагайдачного зміцнене ним військо продовжило його справу. Походи на Туреччи­ну та Крим здійснювалися майже кожного року, а то й по кілька разів на рік. Однак, починаючи ще з кін. XVI ст., українське козацтво, яке поступово перебирало на себе роль провідної сили суспільства, вже не обмежу­валося лише захистом від турецько-татарської агресії, а й цілеспрямовано боролося за соціальні та національні права свого народу. Ігнорування польським урядом козацьких прав лише загострювало цю боротьбу.

4. Козацько-селянські повстання

кінця XVI — першої половини XVII ст.

Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати «уходники» й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдово­лення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокоти­лися дві хвилі народних виступів (у 1591 — 1596 та 1625 —1638 рр.), рушійною силою яких стало козацтво.

Дата добавления: 2015-05-22