Остаточна ліквідація автономного устрою України

Проводячи політику централізму, російська імпера­триця Катерина II вирішила повністю покінчити з ав­тономією України. У 1764 р. було відновлено Малоро­сійську колегію (1764 — 1782) на чолі з генерал-губер­натором графом П.Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української авто­номії. Він започаткував статистичний опис України, що, хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. ко­заків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначало­ся, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повер­нення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використо­вував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768 — 1774 рр. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В осно­ві цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом сво­боди і незалежності, й надалі залишатиметься гальвані-затором антифеодальних виступів українського селян­ства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кіль­кості населення, а основне — великі потенційні можли­вості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього

очо

устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних, республіканських традиціях, який явно суперечив за-гальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців пере­бувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточи­ли Запорізьку Січ. Перевага російських сил була без­перечна й запорожцям довелося здатися без бою. Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ.

За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старши­ни. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишев-ського заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастир­ської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря І.Глобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вель­можами, а решту передали німецьким і сербським коло­ністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три сто­ліття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збирали­ся втікачі від поневолення та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. Зі зруйнуванням Запо­різької Січі впала остання твердиня українських тра­дицій, української державності.

Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасову­вати рештки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губерна­торство. Частина українських земель відійшла до Ново­російської губернії. У 1782 р. ліквідовано Малоросій­ську колегію, яка за даних умов була елементом україн­ської автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові уста-

нови. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерій­ських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. До­шкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті куль­турні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьман­щину було перетворено на російську колонію. Україн­ська провідна верства, задобрена імператорською «Жа­луваною грамотою дворянству» (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівню-валася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таєм­но заручитися підтримкою Прусії у намаганнях відно­вити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокі, істот­но не впливали на загальну ситуацію.

3. Суспільно-політичне становище Слобідської, Південної, Правобережної та Західної України

Протягом свого існування Гетьманщина охоплювала фактично тільки частину України — Лівобережжя. Поруч із нею жили своїм життям Слобідська, Південна, Правобережна та Західна Україна.

Дата добавления: 2015-05-22