Книгодрукування

Освіта

Західна Україна

Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в західноукраїнських землях. Галичина, Холмщина і Волинь впродовж століть були під польським поневоленням. Тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.

У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники — опришки (від лат. орге$вог — порушник, знищувач). До них при­єднувалися селяни, наймити, міська біднота. Най­більшого розмаху рух опришків набрав у ЗО — 40-х ро­ках XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбуш. Безстрашний ватажок повсталих селян протягом май­же десяти років був грозою для польської шляхти й урядовців. Його загони діяли на території майже всьо­го Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині і в За­карпатті. Вони громили шляхту й орендарів, роздава­ли панське майно бідноті. Опришків підтримували се­ляни, а ватажок О. Довбуш, який загинув від кулі пан­ського найманця у 1754 р., став національним героєм.

Незважаючи на успіхи Речі Посполитої в приду­шенні національно-визвольного руху на правобереж­них та західноукраїнських землях, її власні підвалини теж €ули розхитані. Польщу роздирали соціальні і національні внутрішні суперечності — вона йшла до занепаду. Свідченням цього стали три поділи Речі По­сполитої в останній третині XVIII ст., в результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завер­шувала століття як колоніальне надбання двох імперій.

4. Культура'України у другій половині ХУП-ХУШ ст.

Український народ створив і виплекав високу й роз­маїту духовну культуру, яку розвивали і збагачували багато поколінь.

Високого рівня в Українській державі досягла освіта. Зокрема завдяки широкій мережі шкіл, письменність охопила всі верстви населення. Цікаві записи про вра­ження з цього приводу залишив арабський мандрівник архідиякон Павло Алеппський, який у сер. XVII ст. су­проводжував антіохійського патріарха Макарія до Москви і в 1654 та 1656 рр. побував в Україні. У розділі «Україна і Київ» книги його спогадів є дані про рівень освіти. «Починаючи з цього міста (Рашкова), — писав П.Алеппський, — і по всій землі руських ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти».

У другій пол. XVII — сер. XVIII ст. великий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Києво-Могилян-ський колегіум, який у 1701 р. указом Петра І був пере­творений у Києво-Могилянську академію. Цей навчаль­ний заклад став важливим осередком культури, вплив якого поширювався на Росію та інші країни Європи.

Академія була не спеціальним духовним закладом для підготовки церковних кадрів, а школою, що не по­ступалася перед вищими навчальними закладами За­хідної Європи. Навчання у ній мало переважно загаль­ноосвітній характер: тут викладали математику, меди­цину, астрономію, вивчали архітектуру, живопис. Вступ до академії був відкритим для представників усіх верств тогочасного суспільства. Студентів виховували в дусі патріотизму, відданості українському народові.

Багато учнів академії у подальшому стали видатними діячами науки і літератури. У ній навчалися вихідці з Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії та інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрархи, письменники, вчені і політичні діячі: І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, Г.Сковорода, Ф.Прокопович, С.Яворський, М. і Д.Бантиш-Каменські, міністри Катерини II: О.Безбородько, Л.Тро-щинський та ін. Деякий час тут навчався М.Ломоносов.

У першій пол. XVIII ст. Київ став центром освіти не тільки України, а й Росії. Протягом цього часу вихо­ванці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельсь­ку, Суздалі та інших містах; на зразок Київської ака­демії були засновані колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738).

Харківський колегіум, зокрема, став центром освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому було відкрито додаткові класи, де викладали інженерну й артиле­рійську справу, геодезію та географію.

Розквіт Київської академії тривав до 60-х років XVIII ст. Пізніші реформи були спрямовані на пере­творення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

У другій пол. XVIII ст. освіта українського населен­ня була занедбана, більшість дітей простого люду зали­шалася поза школою.

Внаслідок постійних обмежень і переслідувань з боку російського самодержавства занепадали братські шко­ли. Перестала існувати більшість українських шкіл у Лівобережній та Слобідській Україні.

У 1786 р. прийнято «Статут народних училищ», згідно з яким у повітових містах України відкривали малі народні училища з дворічним терміном навчання, а з 1788 р. у губернських центрах — головні народні учи­лища, в яких навчалися п'ять років. Такі училища вперше були відкриті в Києві, Чернігові, Харкові, Катерино­славі. Навчали в школах та училищах російською мовою. Крім того, існували василіанські школи, де навчали­ся діти дрібної шляхти, заможних міщан і духівництва. Василіанські школи уніатський орден василіан ство­рив у Львові, Теребовлі, Овручі, Умані та інших містах. В окремих школах існували дяківки, а при церквах — школи грамоти, де дітей навчали мандрівні дяки.

Література

Києво-Могилянська академія виховала багатьох відо­мих поетів. Це О.Митура, К.Сакович, К.Зіновіїв, Г.Ско­ворода. Тут навчався Іоаникій Галятовський, який

був одним із найталановитіших українських вчених другої пол. XVII ст. Його публіцистичні твори та підруч­ники з риторики відігравали важливу роль у навчанні й вихованні студентів Київської академії.

Колишній учень академії Інокентій Гізель, який згодом став її професором і ректором, відомий як пись­менник. Його перу належить велика праця «Мир с Богом человеку» (1669). Твір пройнятий гуманізмом, повагою до простої людини.

Глибокий слід в українській літературі залишили твори представників полемічної літератури Г.Смо-трицького, С.Зизанія, Х.Філалета, Острозького Клірика, М.Смотрицького, З.Копистенського, анонімна «Пересто­рога», в якій дано гідну відповідь на звинувачення ка­толицьких та уніатських авторів, обгрунтовано право українського народу на власне релігійне і культурне національне життя.

Наприкінці XVII ст. на Закарпатті з полемічними творами виступив М.Андрелла. Релігійна полеміка з католицизмом та уніатством відображена в літературі другої пол. XVII ст. (Л.Баранович, І.Галятовський, Ф.Са-фанович, В.Ясинський). Ораторсько-проповідницьку прозу розвинув К.Ставровецький (Транквіліон), автор «Євангелія учительного..,» (1619) і «Перла многоцен-ного» (1646).

В кін. XVI — на поч. XVII ст. зароджується драма­тургія у формах декламацій і діалогів, призначених для виконання в братських школах. У віршах про події Національно-визвольної революції 1648—1676 рр. «Ви­сипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельниць­кому...», «Українонько, матінко моя» оспівано перемо­ги над польською шляхтою. Під впливом народної пісен­ності розвивалася лірична поезія.

Надзвичайно різноманітна літературна спадщина XVIII ст. Активно розвивається мемуарна та історична проза, що висвітлює події недавнього минулого. Вини­кають козацькі літописи — своєрідні історико-літера-турні твори, в яких поряд з історичними даними міс­тяться різноманітні фольклорні матеріали, народні опо­відання, перекази, легенди тощо.

По свіжих слідах історичних подій писався літопис Самовидця, в якому йдеться про події 1648—1702 рр. Відомий козацький літописець Григорій Грабянка є автором великого історичного твору літописного ха­рактеру (1710) про визвольну боротьбу українського народу сер. XVII ст. Український старшинський літо­писець Самійло Величко — автор літопису, який дато­ваний 1702 р. і охоплює історичні події в Україні з другої пол. XV до поч. XVIII ст. У літописі"обґрунто-вується визвольна боротьба українського народу 1648 — 1676 рр., славиться Б.Хмельницький як політичний діяч і видатний полководець. Величко вперше в українській історії та літературі вживає поняття «Україна» і «укра­їнський народ» як територіально і національно уста­лені категорії.

Цікавим літературним явищем культури України XVIII ст. була творчість мандрівних дяків — учнів духовних шкіл, які ходили в села «на пропитаніє». Вірші мадрівних дяків мали бурлескний характер, проте у них крізь сміх, народний гумор пробивалися соціальні мотиви.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична літера­тура, що була кроком вперед, порівняно з бурлескною літературою. Значна кількість сатиричних віршів спря­мована проти експлуататорів. У них викривалися не­справедливість і хабарництво судей, сваволя панів, пияц­тво і зажерливість попів. З'явилися історичні вірші, в яких описувалися події, що хвилювали сучасників, зо­крема Національно-визвольну революцію 1648—1676 рр. Видатне явище в українській літературі другої пол. XVIII ст. — творчість мандрівного філософа, мислите­ля і просвітителя Григорія Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва. У байках (зб. «Басни харковскія», 1769—1774), філософських трактатах і притчах, тематично різноманітній поезії (зб. «Сад божественних пісень», 1753 — 1785) він показав себе співцем свободи, критиком вад сучасного йому су­спільства. «Мой жребий з голяками» — це не порожня фраза, а зміст життя великого поета-гуманіста, який болісно відчував трагізм життя покріпачених народних мас і виступав з критикою феодального суспільства.

Із сер. XVIII ст. прискорився перехід до нової україн­ської літератури, в якій міцніли елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму. В літе­ратуру все активніше проникала розмовна українська мова. Вона в кін. XVIII ст. здобула перемогу над старою українською літературною мовою. Підтвердженням і живим втіленням цього є мова поеми І.Котляревсько­го «Енеїда».

Тоді в українській мові почали формуватися нові функціональні стилі, дуже вплинула на літературну мову усна народна творчість. Проте в умовах соціаль­ного і національного гноблення, що його зазнавав ук­раїнський народ, українська мова піддавалася різного роду обмеженням, ЇЇ витісняли із важливих сфер су­спільного життя.

Велике значення для розвитку й поширення культу­ри мали друкарні, яких у другій пол. XVII ст. в Украї­ні діяло одинадцять: у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Львові та ін.

Провідне місце в розвитку книгодрукування посіда­ли Галичина і Волинь. У Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкін. XVI ст. Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки (1638—1667), Арсена Желиборського (1644 — 1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687 — 1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городець-кий, відомий як друкар і мандрівник до країн Близько­го Сходу, у 1700 р. випустив «Ірмологіон» — перший у східних слов'ян нотний друк. Але друкарство розви­валося й поза Львовом.

Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стра-тин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луцького братства, яке користувалось обладнанням Дом-жива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Крем'янецької друкарні — три (1638). Перемишль­ське братство отримало королівський дозвіл на засну­вання друкарні, проте не змогло видати жодної книги.

Незважаючи на зумовлені об'єктивними причина­ми невдачі, чисельність спроб у галузі книгодрукуван­ня переконливо свідчить про інтенсивність культурно­го життя і наявність широкого кола людей, які розумі­ли значення друкованого слова. Львівська братська друкарня вже з перших років свого існування почала реформу кирилиці.

Книжкова продукція західноукраїнських друкарень служила посібником для навчання грамоти не тільки в Галичині, на Волині і Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня на­селення, книги стали важливим засобом розвитку ук­раїнської культури і зміцнення її міжнародних зв'язків. На Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча на Західній Украї­ні (Галичина, Волинь) воно зародилося в кін. XVI — на поч. XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відпо­відала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визво­лення. Оскільки тягар цієї боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури.

У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея IIлетенецького. Тут побачили світ два не­великі видання — «Часослов» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана мону­ментальна книга «Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і письменни­ки того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський,

Памво Беринда.

«Лексикон» Памва Беринди — одне з найвизначні­ших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке

містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це — первісток східно­слов'янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х ро­ках XVII ст. в Києві працювали ще дві приватні дру­карні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя.

Після переможного закінчення Національно-визволь­ної революції під проводом Б.Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов'я­заний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лав­рою та її друкарнею понад чверть століття (1656—1683).

У 1659 р. лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною мовою пам'ятку епохи — «Ключ разуменія...» Іоаникія Галятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольностях войска Запорожского» — видання документів, що сто­суються гетьманства Ю.Хмельницького.

Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с Богом человеку», найвизначніше видання «Синопсис» — ши­рокодоступний, літературно опрацьований посібник з рідної історії.

Київські вчені підготували й видали багато навчаль­ної, полемічної, а також історичної і художньої літера­тури: панегіриків і драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноб­лення, київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився, що існує його мова.

У XVIII ст. в різних містах України: Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та ін­ших — виникають друкарні. Проте царський уряд, здій­снюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі пе­решкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі дру­кування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.

Музичне мистецтво

У XVI —XVII ст. у братських школах Львова, Луць­ка, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії ви­кладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійни-ми ірмологіонами (перший видано у Львові 1700 р.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголо­сий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Зава-довський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньов-ський). Партесний спів під назвою «київський» поши­рився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні осно­ви партесного співу узагальнив український компо­зитор М.Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677). Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культу­ра України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо.

У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували у Ка­м'янці, Львові та деяких інших українських містах.

Помітних успіхів досягла українська музична куль­тура у XVIII ст. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В академії існував симфонічний оркестр. Великий вне­сок у розвиток національної музичної культури зро­били вихованці академії композитори В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Значний вплив мала також творчість композитора Д.Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської

музики.

Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях. У містах та великих поміщиць­ких маєтках розвивалася світська музика. Багаті по­міщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Було відкрито Глухівську співацьку школу. У кін. XVIII ст. на основі народно-пісенної твор­чості почала зароджуватися і поширюватися пісня-ро-манс літературного походження.

Віковічна мудрість народу, його соціальні переко­нання, морально-етичні та художні принципи відбива­лися у кращих зразках української народно-поетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли відобра­ження життя селянства, масові народні рухи, викли­кані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст.

Чимало пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням Запорізької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлаць­ких пісень. Створювалися пісні про героїв народних повстань: Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Оле­ксу Довбуша, Швачку.

Бідність і непщстя, горе і злидні, суспільні відносини, трудове, морально-етичне виховання зайняли чільне місце також у загадках, легендах, прислів'ях та при­казках.

Дата добавления: 2015-05-22