Архітектура і будівництво

Театр

На 70-ті рр. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського шкільного театру, що грунтував­ся на шкільній драмі і був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми вели­коднього і різдвяного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Етап­ною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора (1674).

Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати «Воскресіння мертвих» Г.Ко-ниського, різдвяні і великодні шкільні драми М.Дов-талевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Ми-лость Божия...», поставлену вперше 1728 р., що про­славляла Б.Хмельницького як визволителя України від гніту польських панів.

До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки подій минулого. Один із таких творів — трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії Ф.Прокоповича, який згодом став церковним та по­літичним діячем при дворі Петра І. Прокопович у своїй

п'єсі зображає прийняття Руссю християнства, висміює язичеських жерців, які чинили опір Володимиру.

До шкільних драм додавали, як правило, інтерме­дії — гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки, порушені соціальні питання того часу: взаємини селян і панів, козаків і російських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і т.ін. Висо­кий ідейний та художній рівень інтермедій до драм М.Довгалевського «Комическое действие» (1736), «Вла-стотворний образ» (1737), до драми Г.Кониського «Вос­кресіння мертвих» (1747).

З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар Ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та ін.), діяв народний ляльковий театр — вертеп. Авторами й акторами верте­пу були люди з народу: мандрівні дяки, учні Київ­ської академії. Вертепна драма та інтермедії готували ґрунт для розвитку комедії в українській літературі

XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виника­ти професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у 1783 —1784 рр. — постійне приміщення театру у м. Дубні, тепер Рівненської області. Перша професійна театральна трупа в Україні — Харківський вільний театр — виникла у 1789 р.

Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С.Голіцина в с. Ко­зацькому на Черкащині (1798 — 1801), театр Г.Квітки-Основ'яненка в с. Основі, нині м. Харків (1799 — 1802). У 50-х роках XVIII ст. в Глухові працював придвор­ний театр К.Розумовського, в Тульчині (Вінничина, 1784—1798) — театр С.Потоцького. У 70 —90-х роках у містах Єлисаветграді, Києві, Кременчуку, Харкові влаштовували аматорські вистави.

Архітектура й будівництво у другій пол. XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій, само­бутній народній основі. Українські архітектори запо-

зичували й творчо застосовували прийоми стилю ба­роко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. Сірієць архідия­кон П.Алеппський згадував, як вони з антіохійським патріархом Макарієм їхали Україною в сер. XVIII ст.: «Перебуваючи перед цим у неволі та рабстві, тепер козаки живуть у радощах, веселощах та на волі, спору­дили соборні церкви, створили благоліпні ікони, чесні й божественні іконостаси та хоругви... Церкви одна від одної величніші, кращі, гарніші, вищі та більші; іко­ностаси, тябла й ікони одні від одних кращі й доско­наліші, навіть сільські церкви одна від другої краща».

На селі і, значною мірою, в містах як будівельний ма­теріал використовували переважно дерево. Саме з де­рева будувалися хати селян, міщан, козаків, часто й бу­динки козацької старшини, сільські церкви. У містах найчастіше споруджували будови з цегли й каменю: гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, мо­настирі, церкви. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Лівобережжя й Слобожанщи­ни, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. пере­бувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Старо-дуб та інші, інтенсивно розбудовувалися.

Одним з найяскравіших періодів у архітектурному будівництві було XVIII ст. Глибоко самобутня україн­ська барокова архітектура цього часу виразно прогля­дається у Покровському соборі у Переяславі — Хмель­ницькому (1704 — 1709), Покровській церкві у Києві (1766), Преображенській церкві у Великих Сорочин-цях на Полтавщині (1732), а також Ковнірівському корпусі у Києво-Печерській лаврі (1744—1745) будів­ничого Степана Ковніра.

Велику увагу приділяють зведенню громадських буді­вель, ратуш з високими вежами і багатим декором (ра­туша у Бучачі на Тернопільщині (1751) архітектора Б.Меретина), житлових будинків та палаців козацької старшини, вищого духівництва (Кловський палац у Києві (1752—1756) архітектора П.Неєлова, будівництво закін­чив С.Ковнір). Дуже поширене будівництво церков, мо­настирів, дзвіниць, келій, духовних навчальних закладів.

Постав ряд ансамблів — Почаївська лавра (XVII — XVIII ст.), колегіум у Кременці (1731 — 1743) архі­тектора П.Гжицького, собор св. Юра у Львові (1746 — 1762) архітектора Б.Меретина, що позначені рисами пізнього бароко. У 20 —50-х роках XVIII ст. в архітек­турі зріс вплив народних елементів, прийомів і стилів російського зодчества, зокрема у творчості В.Растреллі (Андріївська церква (1749—1753), Марийський палац (1750-1755) у Києві).

У взаємозв'язку розвивалися дерев'яна і кам'яна архітектура в культовому будівництві. У дерев'яній архітектурі, зокрема, виділяється кілька регіональних шкіл: волинська, галицька, подільська, гуцульська, бу­ковинська.

З кін. XVIII ст. архітектура розвивалася в стилі кла­сицизму, що поєднував геометричну чіткість і раціо­нальність з античністю. Провідне місце тоді зайняло містобудування. За розробленими планами будували нові міста, торгові й військові порти на Чорному морі: Херсон (1778), Севастополь (1784), Миколаїв (1788), Одесу (1794).

У садибах великих землевласників у сільській місце­вості виникли своєрідні типи палацової архітектури: маєтки Шидловського в Мернику на Харківщині (1776 — 1778) архітекторів П.Ярослівського, О.Паліцина; Рум'янцева-Задунайського в Качанівці на Чернігівщині (70-ті роки XVIII ст.) архітекторів І.Бланка, М.Мос-ципанова; палац К.Розумовського в Батурині на Черні­гівщині (1799—1803) архітектора Ч.Камерона. У садово-парковому мистецтві відчувається перехід від регуляр­ного планування, т. зв. французьких парків, до ландшафт­ного — парків англійських («Софіївка» в Умані на Чер­кащині (1796—1805) інженера Л.Метцеля).

Дата добавления: 2015-05-22