Пошук національних пріоритетів

ОЛГі

люцію, у якій зазначалося: «Українська академічна мо­лодь протестує проти виключно німецького характеру Чернівецького університету і вимагає, щоб універ­ситетські власті приймали прохання і заяви, писані українською мовою, і відповідали тією ж мовою, щоб скрізь в університеті можна було користуватись україн­ською мовою».

Не припиняло боротьби за свої національні інтере­си українське студенство Львова. 5 березня 1910 р. в Академічному домі відбулися збори української сту­дентської молоді, на яких було винесено рішення не визнавати Львівський університет польським доти, доки не буде офіційного рішення австрійського уряду про час і місце побудови українського університету. Газета «Діло» на першій сторінці надрукувала велику відозву «За український університет». Опублікування цієї відозви, а також бойкот Львівського університету як польського вузу привели до того, що польська шо­віністична преса почала нахабно нападати на все без винятку українське населення Галичини. Знову оте одвічне: Львів був створений Господом-Богом лише для поляків, немає місця під сонцем українцям, їх треба ви­різати.

Загострилися взаємини між студентами універси­тету. Його коридорами розгулювали озброєні групи вшехпольських студентів. Тих, хто розмовляв україн­ською мовою, збивали з ніг і лупцювали будь-чим. На­півтрупа викидали за двері під регіт задоволення при­сутніх, які товпилися біля університету. 10 травня 1910 р. шовіністи окупували університет і не допуска­ли до навчання студентів-українців.

Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали постріли. Було поранено бага-

тьох студентів. Смертельно пораненим впав Адам Коц-ко. Із явно фальсифікованих протоколів видно, що вби­тий — 1, тяжко поранених — 8, легко поранених — 22.

А.Коцко помер, не прийшовши до тями. 4 липня 1910 р. відбувся його похорон. Від каплиці міського моргу до брами Личаківського цвинтаря — 250 метрів. На цьому маленькому майдані вмістилося 20 тис. людей. Вони прийшли провести А.Коцка в останню дорогу. 40 вінків і написи на червоних стрічках перелякали поліцію і кинули в холодний піт польських шовіністів. Над майданом гриміла пісня «Шалійте, шалійте, шале­ні кати!». Кожне місто, кожне містечко Галичини при­слало делегації з вінками та квітами. Це був день на­ціонального смутку. Сміливо на тому маленькому бастіо-ні-майдані звучали українська мова, українські пісні-гімни.

Вбивство А.Коцка і кривава розправа над україн­ським студентством сколихнули Європу. На ім'я сту­дентських організацій і матері А.Коцка надходили теле­грами підтримки, співчуття й болю. Вперше на події в Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджувалися листи із закликом продов­жувати справу, за яку загинув А.Коцко. На ім'я гали­цького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних 5 років відкрити окремий український університет. Проте війна не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.

Із прискоренням політичного й національного роз­витку українців їх і без того складні взаємини з' поля­ками погіршилися. Інтереси двох народів розходили­ся мало не в кожному питанні. Як наслідок, на поч. XX ст. польсько-український конфлікт із боротьби між дво­ма національними елітами, за словами О.Субтельного, виріс у конфронтацію між двома народами, що набира­ла загрозливих масштабів. Радикалізація національно-

го руху — як українського, так і польського — неми­нуче ставила на порядок денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання влади не було остаточно вирішене — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозуміли­ся з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір, діючи за принципом: «Пусьціць Русіна на Русіна». Така ситуація змушувала українців зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти польським зазіханням. Ще більше занепокоєння наростання національного руху в Галичині викликало в Росії, яка, починаючи з 1848 р., з тривогою стежила за поступовим відродженням українства в Австрійській імперії. Російські урядові кола усвідомлювали, що всі заборони разом з іншими русифікаційними заходами у Східній Україні будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Дедалі очевиднішим ста­вало, що Росія вбачає єдиний шлях боротьби з «україн­ським сепаратизмом» в анексії Західної України — доки розвиток національного руху не набрав там та­ких розмірів і такої сили, коли вже жодні репресії його не спинять. З цією метою в Галичині спішно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потуж­ний струмінь золотих рублів, агітаційні брошури і т. ін. У червні 1914 р. російський посол у Відні заявив про­тест від імені своєї держави австро-угорському урядові з приводу проекту заснування українського державно­го університету у Львові. При цьому було підкреслено, що подібний крок російський уряд розцінюватиме як ворожий випад у свій бік, що може призвести до війни. Коли стало очевидним, що конфлікту між Австрією та Росією не минути, українство Галичини вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, що чекає на український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австрію. 7 грудня 1912 р. на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту-між згаданими державами, «ціла українська суспільність однозгідно і

рішучо стане на стороні Австрії, проти російської імперії як найбільшого ворога України». Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці будуть підтримувати Австрію до тієї пори, «як довго її інтереси згідні з інтересами українського на­роду і з його національним достоїнством». В антиросій-ському дусі висловився і другий з'їзд українських сту­дентів (2—4 липня 1913 р.), де цю позицію обґрунту­вав Д. Донцов, майбутній ідеолог українського інтеграль­ного націоналізму. Так само поставилися до Росії й бу­ковинські українці.

Дата добавления: 2015-05-22