Боротьба за автономію України

У той час скрізь по Україні вирували віча, з'їзди, збори. Широкої підтримки набули гасла українізації школи, суду, управління, транспорту. Головною вимогою маніфестантів було надання Україні автономії. 22 бе­резня 1917 р. Центральна Рада звернулася з відозвою «До українського народу», у якій закликала селян, ро­бітників, солдатів, городян, інтелігенцію, духівництво зберігати спокій, обирати своїх людей на всі посади, збирати кошти в український національний фонд, тво­рити нове вільне життя. І справді, національне життя в Україні значно активізувалося. Відроджувалися старі й виникали нові політичні організації та партії, відкри-

валися українські клуби, товариства, відбувалися різно­манітні збори. Відновила діяльність «Просвіта», знову почала виходити газета «Нова Рада».

Важливою подією українського життя стала націо­нальна маніфестація, що відбулася в Києві 1 квітня 1917 р. Сто тисяч учасників — солдатів, робітників, сту­дентів, учнів — йшли під українськими національни­ми прапорами. На Софіївському майдані відбулося грандіозне віче, учасники якого прийняли резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, а також вимагали широкої автономії України в складі демократичної Російської держави та скликання Установчих зборів. Транспарантів з гаслами «Хай живе самостійна Украї­на з гетьманом на чолі» було бл. 10, проте вони загу­билися серед 300, які вимагали автономії України. Про­ти самостійності України тоді рішуче виступав М. Гру­шевський. В одній із брошур він писав: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею».

Оглядом сил українства, засобом його дальшої орга­нізації став Український національний конгрес, який проходив у Києві 19 — 22 квітня 1917 р. У його роботі взяли участь бл. 1500 чол., які представляли всі гу­бернії України, а також Петроград, Москву, Крим, Ку­бань, Холмщину. Отже, конгрес був справді всеукраїн­ським. У прийнятій резолюції його учасники вимагали автономії України у федеративній демократичній рес­публіці Росія, а також українізації адміністративних, господарських органів й культурного життя. Делегати конгресу величезною більшістю голосів переобрали го­ловою Центральної Ради М. Гру шевського, а його заступ­никами обрали С.Єфремовата В.Винниченка. Конгрес ще вище підніс авторитет Центральної Ради, визнавши її представницьким, законодавчим органом України. Та­ким чином було зроблено новий крок у відродженні нації на шляху її державотворення. Центральна Рада обрала виконавчий комітет, який згодом отримав назву Мала Рада, на місцях почали виникати підлеглі їй гу­бернські, міські, повітові українські ради.

Керівники Центральної Ради використали патріо­тичне піднесення українського народу, підтримавши

його віковічні прагнення до волі. Проте задовольнити вимоги політичної автономії України ні Тимчасовий уряд, ні російська демократія (Петроградська рада) не поспішали. Крім того, проти рішень Українського на­ціонального конгресу ополчилися російські консерва­тори Києва і, особливо, півдня України. На словах вони визнавали право українців на автономію, на українську школу тощо, та фактично виступали проти них. По­сипалися протести в Петроград, заяви і протести на

місцях.

Тільки спираючись на реальну силу, розширивши свою соціальну базу, Центральна Рада могла вступати в переговори з Тимчасовим урядом з надією на успіх. Діяльність Ради підтримали скликані в Києві в травні 1917 р. Всеукраїнські військовий, селянський, робітни­чий з'їзди.

Незважаючи на заборону Тимчасового уряду, поча­лася українізація військових частин, де переважали українці. На Київському етапному пункті 3000 солдатів-українців утворили окремий полк, який назвали Пер­шим полком ім. Б.Хмельницького. Перший Всеукраїн­ський військовий з'їзд назвав Центральну Раду «єди­ним компетентним органом» у вирішенні всіх справ України. Делегати з'їзду прийняли ухвалу про «на­ціоналізацію армії», тобто про формування із солдатів-українців національних полків. З добровольців створю­вали загони «гайдамаків», «вільного козацтва». Особ­лива заслуга в цьому належала Українському військо­вому клубові ім. П.Полуботка, створеному в Києві. За ухвалою з'їзду було утворено Український генераль­ний військовий комітет, який мав формувати національні

збройні сили.

Ставши провідною силою всього українського наро­ду, Центральна Рада змогла рішучіше поставити вимо­ги перед Тимчасовим урядом. З цією метою в кін. трав­ня 1917 р. до Петрограда прибула українська делега­ція із десяти членів Центральної Ради, яку очолював В.Винниченко. Висловивши свою прихильність до Тим­часового уряду, вона запропонувала надати широку автономію Україні в межах федеративної Росії, утвори­ти при Тимчасовому уряді посаду комісара в україн-

ських справах, призначити крайового комісара для всієї України, провести українізацію армії, навчальних зак­ладів, призначити на урядові пости в Україні людей, які володіють українською мовою, звільнити політич­них в'язнів. Однак домагання української делегації було відхилено. Після цього Центральна Рада обнародувала декларацію, адресовану Тимчасовому урядові, в якій пропонувала передати українське питання на розгляд міжнародної конференції, а до того встановити в Україні владу крайового комісара від Центральної Ради, а в Петрограді при Тимчасовому уряді створити міністер­ство у справах України.

Всеукраїнський селянський з'їзд, який тим часом зібрався у Києві, ухвалив не чекати призначених на листопад Всеросійських установчих зборів, а раніше скликати Українські установчі збори, доручивши їм вирішити питання про самоврядування України. Після цього з'їзду до Центральної Ради було включено Раду селянських депутатів із 133 чол. Потім до Центральної Ради приєднався і Всеукраїнський робітничий з'їзд, кооптувавши своїх представників до її складу.

Дата добавления: 2015-05-22