Війна Радянської Росії проти України

На боротьбу проти УНР були перекинуті більшови­цькі російські війська з фронту. З Москви, Петрограда та інших міст Росії прибули загони червоногвардій-ців — переважно робітників і матросів, які ненавиділи «буржуазну» Центральну Раду. Всього проти УНР ви­ступили три більшовицькі російські армії. А Україну, фактично, не було кому захищати. Понад мільйон сол­датів українізованих частин колишньої царської росій­ської армії, які бажали служити в збройних силах України, було демобілізовано. І не їхня вина, що окремі лідери Центральної Ради, особливо В.Винниченко ви­ступали проти створення регулярної армії. Крім окре­мих частин добровольців, Україна в кін. грудня 1917 р. майже не мала війська. Практично всі полки, у тому числі й з гучними назвами (Шевченківський, Доро-шенківський, ім. Грушевського та ін.), у найкращому разі, оголошували нейтралітет, а то й переходили на бік інтервентів.

Тим часом більшовики, формально не оголошуючи війни УНР, згідно з планом, заздалегідь розробленим В.Антонов-Овсієнко, 26 грудня 1917 р. захопили Хар­ків, де перебував більшовицький уряд України. Звідси

18 січня 1918 р. було сплановано похід на Київ. Про­тягом січня більшовицькі війська під керівництвом ко­лишнього царського полковника М.Муравйова з допо­могою підрозділів Єгорова, Берзіна та Знаменського зайняли майже все Лівобережжя. Серйозна загроза на­висла над Києвом. Невеликі загони українських патріо­тів під тиском переважаючих сил противника поспішно відступали.

У той грізний час у Києві сформувався студентський курінь, що нараховував 300 чол. Серед них були сту­денти Українського народного університету і багато учнів гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Без будь-якої військової підготовки, погано озброєні юнаки під керівництвом сотника В.Омельченка (також сту­дента) 27 січня 1918 р. вирушили на фронт. Наступ­ного дня о 4 год. ранку вони зупинилися на залізничній станції Крути, що за 18 км від Ніжина. З ними було 250 учнів старшинської школи та 6л. 40 гайдамаків.

Командування вирішило боронити цей важливий залізничний вузол, що був ключем до столиці України. У виритих перед станцією окопах, по обидва боки колії залягли юні оборонці: праворуч — старшинська школа, ліворуч — стрільці студентського куреня. Холодного ранку 29 січня 1918 р. на них почали наступати чер­воні війська, обстрілюючи гарматним вогнем лінію окопів. До обіду українські юнаки героїчно відбивали ворожі атаки. А коли не стало боєприпасів, жменька героїв не змогла витримати наступ переважаючих у 10 разів військ противника. Балтійські матроси багне­тами витиснули учнів старшинської школи на право­му крилі, а на лівому — оточили студентський курінь, який ще кинувся в останню атаку. Частина куреня заги­нула разом зі своїм командиром, а ті стрільці, які потра­пили в полон, були розстріляні. Всього впало до 300 юних українських патріотів. Бій під Крутами закін­чився перемогою більшовицьких військ, які отримали вільний доступ до Києва.

Українські війська змушені були відступити з Ліво­бережжя і у зв'язку з більшовицьким повстанням, що вибухнуло у Києві 25 січня 1918 р. Треба було захисти­ти українську владу в столиці УНР. Бої з більшови-

цькими повстанцями в Києві тривали 10 днів. Більшо­вики захопили найважливіші об'єкти столиці, зокре­ма «Арсенал» на Печерську, Поділ, Старе Місто й вузь­ким ланцюгом оточили будинок Центральної Ради. Та Січові стрільці, сформовані з галичан і буковинців, що свого часу потрапили до російського полону, прорва­лись крізь більшовицькі війська й відбили Старе Місто, Поділ. Слобідський кіш і Вільне козацтво з 3 на 4 люто­го здобули «Арсенал», захопивши 300 більшовиків у полон. Стільки ж більшовиків було вбито. Однак укра­їнські війська не змогли втриматися в місті. Перевага була на боці збройних сил більшовицької Росії, що під керівництвом полковника Муравйова наступали зі Сходу. 4 лютого вони зайняли Дарницю й мости на Дніпрі, навівши на місто гармати, які залишили демо­ралізовані українські вояки, й п'ять днів бомбардува­ли Київ. Вночі з 8 на 9 лютого 1918 р. 3-тисячне україн­ське військо залишило Київ разом із більшістю членів Центральної Ради, спочатку відступило до Житомира, потім укріпилося в Сарнах. 9 лютого 1918 р. червоно-армійці зайняли Київ і вчинили там криваву розправу (загинуло бл. 5 тис. чол.), якої столиця не бачила від часів А.Боголюбського.

Місто було залите кров'ю. Газети публікували спис­ки страчених людей. Все, що було підведене під катего­рію «контрреволюція», немилосердно знищувалося. Пре­су заборонено, українські друкарні конфісковано, кни­гарні і школи зачинено. Найтемніші більшовицькі еле­менти зривали зі стін портрети Т.Шевченка, вистежу­вали по селах українських шкільних вчителів і розстрі­лювали тільки за те, що вони свідомі українці. Під час бомбардування в Києві згорів будинок М.Грушевського з його унікальною особистою бібліотекою та колекціями. Від снарядів і пожеж постраждала майже половина будинків міста над Дніпром. Протягом трьох тижнів більшовицькі війська окупували й Правобережжя.

В умовах більшовицького наступу життєво важли­вим для УНР було укладення миру з центральними державами: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччи­ною і Болгарією. Ще в грудні 1917 р. радянська Росія, перебуваючи в критичному стані, почала переговори

про перемир'я з Німеччиною. 1 січня 1918 р. до Бреста прибула українська делегація, яку очолював В.Голубо-вич. До неї входили М.Лкубинський, М.Полоз, О.Сев-рюк, М.Левитський та економічний радник делегації С.Остапенко. Це були молоді українські патріоти, на жаль, далекі від дипломатичної діяльності.

Дата добавления: 2015-05-22