Колективізація сільського господарства

Одним із основних джерел індустріалізації промис­ловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних госпо­дарств створити велике виробництво, тобто колективі­зувати сільське господарство. Така форма забезпечува­ла контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою формування тоталітарної системи. Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібо­заготівель 1927 —1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати дер­жаві хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбю-ро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове ви­лучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 р., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я.Яковлєвим, встановила терміни суцільної колективізації в основ­них зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднес­ла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р..або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з низ­кою власних ініціатив щодо прискорення темпів колек­тивізації. У маси кинуто гасло «шалених темпів ко­лективізації»'. 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(6)У С.Косіор підписав лист-директиву місце-

вим партійним організаціям України, у якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді скоро­тили терміни колективізації на 1 — 1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажа­ють відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби ви­робництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насиль­ства. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнюва­лися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміні­страція млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.

Особливо активним був наступ проти заможних се­лян — т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одно-осібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочат­ку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, забороняла­ся оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші — виселялися у віддалені райо­ни СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні госпо­дарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства як класу» була формою реп­ресій щодо всього селянства. Якщо в 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Близько 850 тис. з них як «спецпоселенців» чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і Сибір, -де вони масово вмирали або жили і працювали в нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима.

«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті на­самперед знищення того сільського прошарку, який зда­тен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колекти­візації. У 1928—1932 рр. в Україні було винищено май­же половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках дохо­дило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. за­гальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тис. чол. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація.

Події набували загрозливих масштабів. На поч. бе­резня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю И.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджу­валися «перегини» в колгоспному будівництві. Голов­ну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з кол­госпів, насамперед в Україні, де їхня кількість становила понад 50 %. Але такий перебіг подій не міг влаштува­ти більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У резуль­таті до кін. 1932 р. в УРСР було колективізовано май­же 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі.

Дата добавления: 2015-05-22