Румунський окупаційний режим

З листопада 1918 р. велике народне віче в Чернів­цях прийняло ухвалу про входження Буковини до складу єдиної Української держави. На жаль, недовго втішався волею Буковинський край. Скориставшися з того, що легіон Українських січових стрільців, який певний час перебував на Буковині _к у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська вже 12 листопада окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Ще раніше було окуповано Бессарабію, а в 1919 р. — Сигітщину (південна частина Мармарощи-ни). У 1920 р. Рада послів Антанти, незважаючи на протести українців, узаконила румунську окупацію. Так українські землі опинилися у складі Румунії, яка, як і Польща, являла собою відсталу аграрну країну зі слабо­розвинутою промисловістю. На становищі економічно відсталих окраїн Румунії, відповідно, перебували й Буковина, Бессарабія та Сигітщина.,

Режим, встановлений Румунією на окупованих україн­ських територіях, виявився ще нестерпнішим, ніж польський. Протягом 1919— 1928 рр. тут тривав воєн­ний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунська адміністрація ліквідувала більшість україн­ських організацій, заборонила українську пресу. Для зміцнення румунської присутності українські землі

масово роздавалися офіцерам румунської армії. Під особливий приціл було взято Буковину. Проголосив­ши місцевих українців «зукраїнізованими румунами» чи «громадянами румунського походження, що забу­ли рідну мову», окупаційні власті не зупинялися ні перед чим, щоб цілковито їх денаціоналізувати. Зі 168 народних шкіл, які існували на Буковині в 1918 р., майже дві третини стали румунськими в перші два роки окупації, решту також румунізували або закри­ли до 1927 р. Аналогічною виявилася доля українських гімназій та ремісничих шкіл. Було закрито українські кафедри Чернівецького університету, а сам заклад румунізовано, хоча кількість студентів-румунів тут на поч. 1920-х рр. не перевищувала 20 %. На румунський взірець змінювалися українські прізвища та населені пункти.

Пануючу в Румунії церкву було перейменовано в «православно-румунську», а автономну буковинську митрополію підпорядковано румунському патріархатові. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії; чинилися всілякі перешкоди при вступі українців до семінарій.

Будь-які протести українського населення проти загарбників нещадно каралися, зокрема, Хотинське (1919р.) і Татарбунарське (1924 р.) повстання були потоплені в крові. На придушення останнього румун­ський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3000 повстан­ців. Над вцілілими учасниками повстання окупанти організували судилище, яке у кінцевому підсумку обер­нулося проти них самих, оскільки виявило нестерпні умови існування українців під румунським гнітом. Під тиском міжнародної громадської думки, зокрема таких всесвітньовідомих діячів науки й культури, як А.Ейн­штейн, А.Барбюс, Р.Ролан, Е.Сінклер, Т.Драйзер, Б.Шоу, Л.Арагон, Т.Манн та багатьох інших, суд змушений був виправдати більшість заарештованих.

У 1928 р. розпочався період відносної лібералізації окупаційного режиму, який тривав до 1937 р. Це привело до деякого пожвавлення українського національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано

Українську національну партію (УНП) під керів­ництвом В.Залозецького, яка фактично так і залишилася єдиною легальною українською політичною партією в Ру­мунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильни­цею «органічної праці» і, йдучи на компроміс із владою, намагалася захищати права українського населення. Так, уклавши в 1930 р. виборчу угоду з правлячою націо-нал-цараністською партією, УНП отримала кілька місць у парламенті та певною мірою спричинилася до ство­рення в уряді спеціального відомства в справах націо­нальних меншин. Офіційним партійним органом висту­пав тижневик «Рада», який редагував Ю.Сербинюк.

Чимало зусиль для того, щоб ~хоч трохи оживити громадське та культурне життя краю, доклали сту­дентські товариства «Чорноморе», «Запороже», «Коб­зар», а також «Жіноча Громада», спортивне товариство «Довбуш» тощо. Почали відновлювати свою діяльність театральні групи, хори, інші організації культурно-мис­тецького спрямування. З'явилася українська преса, яку, крім згаданої «Ради», представляли тижневик «Рідний край» та єдина українська щоденна газета «Час».

Серед «нелегального сектору» виділялися комуністи й націоналісти. Зокрема, у 1930-х роках на Буковині значно активізувався український націоналістичний рух, що в основному охоплював молодь, передусім студент­ську, та користувався підтримкою селянства. Націона­лістичне підпілля, яке очолювали І.Григорович, О.Зиба-чинський, Д.Квітковський, видавало часописи «Само­стійна думка» і «Самостійність», мало вагомий вплив на ряд товариств, нариклад спортивне — «Мазепа» та студентське — «Залізняк». Як і польський, румунський окупаційний режим всіляко переслідував українських націоналістів, намагаючись використати їхню діяльність як привід для наступу на національні права українців. Так, після двох судових процесів 1937 р. над представ­никами націоналістичного підпілля, яких звинувачува­ли в антидержавній діяльності, власті почали пересліду­вати будь-які прояви українського політичного життя.

З 1938 р. в Румунії знову розпочався період реакції. Всі партії та організації було розігнано. Серед них

українські націоналісти виявилися чи не єдиними, кому завдяки конспіративній структурі вдалося не тільки зберегти, а й навіть розширити свої впливи.

Дата добавления: 2015-05-22