Нацистська окупація

Окупувавши Україну, фашисти встановили на ЇЇ території режим кривавого терору у вигляді сумнозвіс­ного «нового порядку». Мета нацистів зводилася до насильницького пограбування завойованих територій, максимального очищення їх від корінного населення та запровадження для решти системи жорстокої поза­економічної експлуатації. У планах німецької колоні­зації визначалося: «Україна — найплодючіша область Європи. її завдання — постачати продукти харчуван­ня та сировину новій Європі. А жити на українській землі повинні тільки люди німецької арійської крові».

Відповідно до цього, новоявлені колоністи прагну­ли витравити національну свідомість українців, а тому вдалися до розчленування України як історично-гео­графічної та політичної цілісності. Як відомо, Закар­паття ще у березні 1939 р. було передано німецькій союзниці — Угорщині. Буковина, Ізмаїльщина та «Транс-ністрія» — Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до іншої союзниці Німеччини — Румунії. Галицькі об­ласті — Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тер­нопільська, як «дистрикт Галичина» були включені до Генерал-губернаторства, створеного на території окупо­ваної Польщі. З більшої частини українських земель було утворено т. зв. Рейхскомісаріат Україна зі столи­цею у Рівному. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового команду­вання. Всі частини розділеної України були ізольова­ні одна від одної, спілкування між ними заборонялося.

На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив безжаль­ного і жорстокого Е.Коха, україноненависницька полі­тика котрого не знала меж. «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, — заявляв цей фа­натичний расист, — я звелю його негайно розстріляти».

На нараді окупаційних чиновників у Рівному він так сформулював цілі Німеччини щодо України: «Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повин­на постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід проводити, не рахуючись із втратами». Подібне твер­дження відповідало ідеологічним засадам міністра оку­пованих східних територій А.Розенберга, який заявляв: «Розмноження слов'ян небажане... Освіта небезпечна. Цілком достатньо, якщо вони навчаться рахувати до 100... Кожна освічена людина — це наш майбутній во­рог...» Свою «турботу» про українців висловлював і сам фюрер: «Знання сигналів дорожнього руху їм буде достатньо... Під свободою українці розуміють, що вони будуть митися тільки один раз на місяць замість двох разів».

Гітлерівці запровадили в Україні нещадний геноцид проти місцевого населення. Тут виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180 концтаборів смерті, 50 гетто, де фашисти замордували 5264 тис. чол. мир­ного населення (причому євреїв і циган майже пого­ловно) та військовополонених. До Німеччини вивезено на каторжні роботи 2 400 тис. осіб, передусім молоді. Значна частина їх загинула на чужині від виснаження, хвороб, травматизму.

Під час війни німці з властивою їм педантичністю і скурпульозністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м'ясо, олію, масло, цукор і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, німець­ка адміністрація оголосила власністю Німеччини і не­щадно експлуатувала. Цікаво, що здійснюваний фашис­тами економічний визиск де в чому нагадував господа­рювання комуністів, зокрема, було збережено колгосп­ну систему разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Рух опору

«Новий порядок», запроваджений фашистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення, хоч спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939—1941 рр., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму.

Хоча німці не давали ніяких обіцянок, національно свідомі українці сподівалися на відновлення української державності. Найбільшу активність виявили діячі обох течій Організації українських націоналістів. Ще до приходу німців у багатьох містах були створені україн­ські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». У них було бл. 600 солда-тів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони ста­нуть зародком майбутнього українського війська.

ЗО червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Україн­ської держави та сформували уряд — Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Про­те реакція німців на таке «самоуправство» була нега­тивною. Вже на поч. липня 1941 р. вони заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Сте-цька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт ЗО червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокрема Степан Бандера наголосив, що, віддаючи накази, «не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців». У відповідь фашисти кинули С.Бандеру,

Я.Стецька та деяких інших провідних членів націоналіс­тичного руху до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.

Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивно­го удару по ОУН. Зокрема у вересні було заарештова­но бл. 2 тис. та розстріляно кіл.ька сотень членів бан­дерівських «похідних груп». їх завданням було, ру­хаючись вслід за фронтовими німецькими частинами, пропагувати по містах і селах ідею самостійності Украї­ни, організовувати цивільну адміністрацію, розгорта­ти мережі оунівського підпілля. Десь через два місяці гестапо накинулося вже на ОУН(М), розстрілявши по­над 40 провідних членів цієї організації, серед них відо­му поетесу Олену Телігу. В той же час німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби, як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого спротиву на перших порах стали Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли парти­занські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У резуль­таті об'єднання всіх цих розрізнених військових фор­мувань у жовтні 1942 р. була створена Українська пов­станська армія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарб­ників, так і проти радянських партизанських форму­вань, оскільки вони представляли комуністичний ре­жим на окупованих територіях і своїми діями накли­кали фашистські репресії проти мирного населення. Влітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких ворог, незва­жаючи на підтримку авіації й танків, втратив вбитими і пораненими бл. 3000 солдатів і офіцерів. 47 боїв про-

ти німців і 54 бої проти радянських партизанів було також проведено у жовтні — листопаді того ж року. На звільнених від фашистів територіях, зокрема на Волині, УПА формувала українське державне управлін­ня, яке впроваджувало місцеве самоврядування, вирі­шувало земельне питання, створювало грошову систе­му, школи тощо.

Крім фашистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайової (АК), підпоряд­кованої польському уряду в Лондоні. її основне зав­дання полягало в тому, щоб. до приходу радянських військ взяти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р. Реалізовуючи ці задуми, АК супроводжувала їх терористичними акціями про­ти мирного українського населення, зокрема лише на Холмщині протягом 1943—1944 рр. було замордовано бл. 5 тис. українців та спалено десятки сіл. Заклики командування УПА та митрополита А.Шептицького до порозуміння успіху не мали. Тоді УПА розпочала відкриту боротьбу проти поляків. Це призвело до на­сильства, жертвами якого стали не тільки вояки, а й десятки тисяч мирних жителів з обох боків. Протистоян­ня тривало аж до 1947 р.

З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Південь (Поділля). Четверте фор­мування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ (тому часом УПА-Південь назива­ли ще й УПА-Схід). Для загального керівництва було створено Головне командування УПА з Головним військовим штабом, очолюваним безстрашним борцем за волю України Романом Шухевичем. Восени 1943 р. Головне командування УПА прийняло рішення запро­вадити посаду Головного командира УПА, яким і став Р.Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спо­чатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 р. — у ранзі генерал-хорунжого). На поч. 1944 р. УПА нара­ховувала бл. 100 тис. вояків. Це свідчило про масову

підтримку її з боку українців, оскільки ніякої допомо­ги ззовні вона не мала.

21 —25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги

організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян Украї­ни незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину. Через рік, у липні 1944 р., з ініціативи УПА і лідера ОУН С.Бандери була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка мала взяти на себе керів­ництво національно-визвольним рухом в Україні. До її складу ввійшли делегати від різних політичних партій, що діяли в Західній Україні до Другої світової війни (крім комуністів та ОУН(М)), а також представники деяких східноукраїнських організацій. Платформа ново­го утворення відобразила еволюцію поглядів україн­ських націоналістів, яка була спричинена війною та кон­тактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним пи­танням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу станов­лення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкін. 1942 р. партизансь­кий рух почав відроджуватися.

Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобе­режної України. Путивльський партизанський загін на­прикін. травня 1942 р. зробив успішний напад на м.Пу­тивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і

військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові опе­рації проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О.Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О.Федорова і М.Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т.Строкачем.

Щоб розширити партизанську боротьбу на Право­бережжі, туди наприкін. жовтня 1942 р. рейдом виру­шили партизанські з'єднання С.Ковпака і О.Сабуро­ва. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали «Партизанським краєм». На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність партизан зводила­ся до демонстрації радянської присутності на окупованих територіях. Здійснивши декілька нападів на фашистів, вони відходили в глиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії розплачувалося з окупан­тами кров'ю.

З'єднання С.Ковпака здійснило відомий похід по ворожих тилах від Путивля до Карпат, завдавши загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ков-паківці дійшли згоди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С.Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра за­кінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на поч. 1944 р. на території України, яку скупо­вували німецькі війська, нараховувалося 40 — 50 тис. радянських партизанів.

У містах України діяли націоналістичні та прора-дянські підпільні групи, зокрема «Молода гвардія» на Луганщині та «Партизанська іскра» на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листів­ки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники свої­ми діями наближали звільнення України від німець­ких окупантів.

Дата добавления: 2015-05-22