Останні потуги імперії

Загострення економічного становища

Тим часом тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та падіння обсягів промислової про­дукції. 'Національний дохід у 1990 р. скоротився на 4 %, а в 1991-му — ще на 13 %! Дефіцитом окрім промис­лових товарів стали м'ясо, молочні продукти, вершкове масло. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі України. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. вдвічі {у січні 1992 р. вони вже перевищували рівень грудня 1990 р. у 8 разів, їх зро­стання щонайменше в 1,5 раза перевищувало зростан­ня доходів) призвело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Оскільки не було проведено належ­ної індексації вкладів, це підвищення фактично знеці­нило всі нагромадження й залишило переважну части­ну населення, особливо людей похилого віку, без за­ощаджень, зароблених роками важкої праці. Знижува­лися якість і тривалість життя. Україна ще наприкін. 1980-х років стала єдиною республікою в СРСР, де смертність населення перевищувала народжуваність.

З метою подолання цих негативних явищ вживалися неординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запро­ваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над еко­номікою України з боку центральних відомств. Загаль­носоюзна власність на території України була пере­творена у республіканську. Створювалися власна гро­шово-фінансова система, податкова і митна служби. Однак все це не змогло врятувати економіку України від подальшого розвалу.

У березні 1991 р. Україною прокотилися багатоти­сячні шахтарські страйки. Поряд з економічними ви-

могами висувалися й політичні: надання Декларації про державний суверенітет України статусу конститу­ційного закону, забезпечення реальної незалежності усіх республік СРСР, відставка союзного та республікан­ського урядів. А вже у червні на всеукраїнському з'їзді страйкових комітетів було висунуто вимогу про вихід України зі складу СРСР, розпуск компартії, перевибо­ри Верховної Ради України тощо.

Аналогічні процеси відбувалися по всій території СРСР. Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості. Стагнація економіки переросла у тяжку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали соціальну напругу в суспільстві.

Проте імперська бюрократія, консервативні сили з числа прихильників існування централізованого СРСР не збиралися здавати своїх позицій, перейшовши у на­ступ проти республік, які прагнули добитися реального суверенітету. Свідченням цього стали події 13 — 20 січня 1991 р., коли московська влада вдалася до застосу­вання військової сили у Вільнюсі й Ризі, щоб приду­шити незалежницькі настрої у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради України у такій ситуації здійснила безпрецедентний крок — ухвалила заяву, де засуджу­вала дії центру як порушення державного сувереніте­ту прибалтійських республік.

Не залишилася в стороні від московського тиску й Україна. Щоб втримати її в орбіті «єдиного і неподіль­ного Союзу», проімперські сили вдалися до інспіру­вання сепаратистських настроїв. Залунали голоси про необхідність створення на півдні України «незалежної Республіки Новоросії». У Донбасі поширювалися чут­ки про відновлення Донецько-Криворізької республі­ки, яка існувала на поч. 1918 р. Закарпаття стало аре­ною, де пропагувалися ідеї нібито місцеве населення є не українцями, а окремою нацією русинів. У Криму під тиском з Москви та при потуранні з Києва було про­голошено автономію. Об'єктом провокацій стало релі­гійне життя, коли відверті українофоби штучно розду-

вали протиріччя між різними конфесіями. Відверту війну було розв'язано проти пам'ятників героям виз­вольних змагань та жертвам Другої світової війни, які з початком національного відродження постали в Західній Україні. Зокрема, потужними вибухами були знищені пам'ятники полеглим воякам дивізії «Галичи­на» та Євгену Коновальцю на Львівщині, Степану Бан-дері — на Івано-Франківщині. У Києві двічі спалюва­ли могили замордованих комуністичним режимом Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. День у день у засобах масової інформації, контрольованих комуністами, поширювалася провокативна дезінформа­ція про керівників національно-демократичного табо­ру, українську минувшину тощо.

Ще одним кроком Москви по збереженню радянської імперії мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене запитання з лукавим формулюванням: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свобо­ди людини будь-якої національності?» Щоб нейтралі­зувати можливе посилення імперського центру, Вер­ховна Рада України, завдяки співпраці Народної ради та «націонал-комуністів» на чолі з Л.Кравчуком, вклю­чила на референдум додаткове республіканське запитан­ня: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Де­кларації про державний суверенітет України?» У Гали­чині додалося ще й третє запитання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?» Під час референдуму, який відбувся 17 березня 1991 р., на за­питання союзного бюлетня ствердно відповіли 70,2 %, республіканського — 80,2 %, а в Галичині 88 % україн­ців проголосували проти Союзу.

Провівши референдум, Москва, однак, не досягла поставленої мети, оскільки чи не в кожній республіці він відбувався паралельно з місцевими опитуваннями, а Естонія, Латвія, Литва, Вірменія, Грузія і Молдова вза­галі відмовилися від його проведення. Тому після ре­ферендуму М.Горбачов розпочав т. зв. новоогарьов-ський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово

під Москвою з керівниками 9 республік, в т. ч. й Украї­ни, про зміст нового союзного договору. Його попереднє підписання, незважаючи на існування у ньому бага­тьох невирішених питань, планувалося на 20 серпня 1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відклала обговорення проекту союзного договору на вересень. Спеціальна парламентська комісія повинна була з'ясу­вати, чи його умови не суперечать Декларації про су­веренітет.

Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного моменту, але закономірно з огля­ду на її тисячолітню історію державотворення та по­стійне прагнення до волі. 19 серпня 1991 р. групою най­вищих державних посадовців СРСР на чолі з віце-пре­зидентом Г.Янаєвим, прем'єр-міністром В.Павловим, головою КДБ В.Крючковим, міністром оборони Д.Язо-вим та міністром внутрішніх справ Б.Пуго була здійсне­на спроба державного перевороту. Створивши т. зв. ГКЧП {українською ДКНС — Державний комітет з надзвичайного стану), путчисти прагнули не допусти­ти підписання нового союзного договору та намагали­ся повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їхній задум наштовхнувся на рішучий народний спротив, який у Москві очолив російський президент Єльцин (М.Горбачов у той час був інтер­нований у Криму). На відміну від нього, голова україн­ського парламенту Л.Кравчук зайняв украй обережну і невизначену позицію щодо ГКЧП, не висловивши навіть моральної підтримки Б.Єльцину. Зате Народна рада різко засудила антиконституційні дії військово-комуністичної хунти. Вже на третій день — 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку. Так безславно закінчувалося понад сімдесятирічне існуван­ня страхітливої імперії під назвою СРСР.

24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесен­ня та повної розгубленості депутатів-комуністів вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі 1 грудня 1991 р. В на­ступні дні Президія Верховної Ради прийняла поста­нови «Про департизацію державних органів, установ

та організацій», «Про тимчасове припинення діяльності компартії України», про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих Рад. ЗО серпня 1991 р., коли була доведена участь партапарату у підготовці і здійсненні путчу, Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради «Про заборону діяльності компартії України».

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референ­дум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. В ньому взяли участь 84,2 % виборців, з яких 90,32 % проголосували за незалежність України, засвідчивши своє прагнення бути господарем на власній землі.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Прези­дента України. До виборчого бюлетеня було включено прізвища 6 кандидатів — В.Гриньова, Л.Кравчука, Л.Лу-к'яненка, Л.Табурянського, В.Чорновола та І.Юхновсь-кого. Більшість виборців — 61,6 % — підтримала Лео­ніда Кравчука, який став Президентом України.

Отже, після тривалого періоду бездержавності україн­ський народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну у вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжна­родної спільноти.

Дата добавления: 2015-05-22