Історія України 8 страница

ЛЕКЦІЯ 8
ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ВОЄННА ІНТЕРВЕНЦІЯ
(1918— 1920рр.)
• Причини громадянської війни • Окупація України німецькими та австро-угорськими військами. Повернення Центральної Ради • Українська гетьманська держава • Повстансько-партизанська боротьба проти окупантів і гетьманського режиму • Прихід до влади Директорії • Український фронт • Відновлення й падіння радянської влади
Причини громадянської війни. Жовтнева ре&одюція та громадянська війна — особливий період у нашій історії, коли відчайдушна спроба подолати віковічну відсталість Росії поєдналася з небаченим до того соціальним експериментом будівництва нового ладу. Протягом семи десятиліть радянська історіографія говорила про події цього періоду як про всесвітньоісторичний подвиг робітничого класу й трудящого селянства, здійснений під керівництвом партії більшовиків у ході боротьби проти внутрішньої контрреволюції та міжнародного імперіалізму. Однак сьогодні ми вже знаємо й інший—жорстокий і трагічний—бік того «подвигу». Якою ж вона була насправді, ця громадянська війна, фронти котрої проходили не лише по територіях, а й по долях людських? В ім'я яких «революційних ідеалів» під час цієї війни від воєнних дій, терору, голоду, епідемій загинуло близько 8 млн чоловік, були зруйновані промисловість, сільське господарство, транспорт, а суспільство на довгі десятиліття втратило загальнолюдські моральні та світоглядні орієнтири?.. Чому, повертаючись через сім десятиріч до витоків нашого нинішнього способу життя, ми переконуємося, що жахливе — на смерть — протистояння двох частин одного народу було неодмінною ознакою процесу творення нового суспільства?..
Відповіді на ці та подібні запитання слід шукати, виходячи з розуміння того, що більшовики розглядали громадянську війну як неодмінний і цілком виправданий метод переходу до соціалізму, своєрідне комуністичне чистилище. В. І. Ленін наголошував: ми — єдина партія, яка не боїться такої війни. Наша партія за громадянську війну, повторював за ним Л. Д. Троцький. Ідеологічне сектантство більшовиків, грунтоване на переконанні в тому, що людство мож- на зробити щасливим силоміць (диктатура), їхнє прагнення негайно й кардинально реорганізувати політичне та економічне життя на абсолютно нових засадах (воєнний комунізм), спочатку відмова від будь-якого діалогу з політичними опонентами, а потім нещадне переслідування останніх (червоний терор) — все це дало могутній поштовх до розгортання громадянської війни.
Однак лише цим причини жахливої загальнонародної трагедії не вичерпуються. В ній неминуче відбився увесь попередній хід розвитку нашої історії. Протягом століть соціальні конфлікти в Російській імперії не розв'язувалися, а заганялися вглиб силою державної влади, міць якої спиралася не на вільний розвиток суспільства, а на його духовно- політичне закріпачення (цю одну з найхарактерніших рис дореволюційної Росії досить точно відзначив М. О. Бер-дяєв: за його словами, в імперії, створеній Петром І, не було внутрішньої органічної єдності між владою та народом, народом та інтелігенцією, між народностями, що населяли країну, а натомість панувала примусова єдність). На початку XX ст. Росія безнадійно відставала у своєму державно-правовому, політичному й культурному розвитку від західноєвропейських сусідів, котрі вже виробили цілком дієздатні правові й політичні системи регулювання внутрішніх соціальних проблем. Склалася певна історична традиція: соціальні колізії в Росії могли вирішуватися лише у формі революційних вибухів (останній із яких набрав форми громадянської війни), коли повною мірою давалися взнаки відсутність політичної культури, в масах, їхній патологічний жах перед державною машиною та водночас — органічна ненависть до неї тощо.
В цілому події 1918—1920 рр. розвивалися на Україні в загальному контексті громадянської війни на території всієї країни. Разом із тим вони мали свою специфіку й позначалися особливим драматизмом, який проявлявся у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш складному, ніж деінде на руїнах колишньої імперії, комбінуванні най- різноманітніших політичних сил, їхній швидкій змінюваності біля керма державної влади, в поєднанні гасла соціального визволення з гаслом національно-державного суверенітету та ін.
Окупація України німецькими та австро- угорськими вій-сі.ками. Повернення Центральної Ради. 9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала з представниками ьріїїн Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Ту- реччина та Болгарія) мириий договір— першу угоду на шляху до завершення світової війни. Але миру на Україну він не приніс. У республіці лютувала війна між прихильниками радянської влади та Центральної Ради. Останніх було значно менше; на момент підписання договору Центральна Рада вже виїхала з Києва на Волинь, її представники у Бресті просили в німців військової допомоги.
Підписуючи мирний договір, дипломати Німеччини та Австро-Угорщини менш за все дбали про створення суверенної України: до цього кроку їх примусило насамперед їхнє військово-стратегічне становище, Продовжувати війну на два фронти Німеччина, а тим більше Австро-Угорщина, не мали змоги. Тож, припинивши військові дії на Сході, вони планували перекинути значні сили на Захід. І ще: договір із Централь- ною Радою відкривав можливості для використання сировинних і продовольчих ресурсів України. В Австро-Угорщині, де вже розпочалися голодні бунти, договір від 9 лютого називали не інакше, як «хлібний мир». Незважаючи на різке незадоволення польської буржуазії, авст-рійці погодилися на включення до складу України Холмщини та Під' ляшшя, обіцяли надати західноукраїнським землям право на самоврядування. Ще більш швидкий і надійний шлях до пограбування України відкривала військова окупація. В Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги з боку Четверного союзу українським хлібом. 18 лютого розпочався наступ на Україну німецької армії, а 27 лютого до неї приєдналися австро-угорські війська.
Першими в бій з окупантами вступили окремі революційні частини Південно-Західного фронту, загони Червоної гвардії. 22 лютого ЦВК Рад України утворив Надзвичайний комітет оборони, а наступного дня звернувся до трудящих республіки із закликом формувати озброєні загони, руйнувати залізничні колії на шляхах руху загарбників, вивозити чи знищувати хліб, промислове обладнання. На Україні поширювався також більшовицький декрет «Соціа- лістична вітчизна в небезпеці!» Однак із різних причин, на яких зупинимося нижче, організувати ефективну боротьбу проти окупантів не ^випало. Поки тривало формування частин Червоної армії/німці спромоглися 1 березня захопити Київ. Разом із ними до міста повернулася Центральна Рада, а також прийшли близько 2 тис. українських вояків під проводом головного отамана С. Петлюри.
4 березня лінія фронту проходила через Могилів-Поділь-ський, Жмеринку, Вінницю, станцію Бобринська та Черкаси. До середини березня окремі бої точилися на території Полтавської, Чернігівської, Катеринославської губерній. 14 березня окупанти здобули Одесу, 17—Миколаїв. 22— 25 березня миколаївські робітники піднялися на повстання й на деякий час викинули німців із міста. Чому ж не вдалося організувати ефективну оборону перед наступом ворога на Україну? По-перше, окупанти користувалися величезною перевагою у військовій силі. Так, група німецьких армій «Київ» мала у своєму складі 23 дивізії й одну кавалерійську бригаду, Східна австро-угорська армія— 10 дивізій. Загальна чисельність їх у травні перевищувала 450 тис. солдатів і офіцерів, а кількість бійців українських революційних армій становила ледве 25 тис., до того ж більшість із них (робітники) не були обізнані з військовою справою. По-друге, на початку 1918 р. територія України під тиском керівників місцевих більшовицьких ор- ганізацій була розірвана на декілька радянських республік, зокрема Донецько-криворізьку, Одеську, Кримську. Об'єднати їхні зусилля виявилося дуже непростою справою. По-третє, 3 березня РСФРР теж підписала Брестський мир, важкий, принизливий і непопулярний, але абсолютно необхідний для врятування в Росії радянської влади. За цим миром, уряд РСФРР визнавав незалежність України й зобов'язувався не втручатися в її внутрішнє життя. Тому він не наважувався відкрито допомагати Радянській Україні, аби не дати Німеччині приводу для експансії. По-четверте, більшовицькі ідеї не знайшли тоді особливої підтримки серед робітників і селян України. Твердження про тріумфальну ходу радянської влади на Україні на початку 1918 р.— один із міфів, створених післяреволюційною пропагандою та історіографією. Радянська влада трималася на багнетах Червоної армії, керованої лівим есером Муравйовим, з особою якого пов'язана й перша хвиля червоного терору на Україні. Переважна більшість населення республіки пасивно спостерігала за боротьбою більшовиків із Центральною Радою, а згодом не поспішала співробітничати з новою владою. Про це свідчить і незначна кількість Рад у порівнянні із загальною кількістю населених пунктів та адміністративних центрів, а також мізерна загальна чисельність більшовицьких організацій України (4,3 тис. членів навесні 1918 р.). Для опору окупантам українські більшовики зібрали під прапори своїх п'яти революційних армій заледве 25 тис. бійців. Усе сказане й пояснює, чому не вдалося налагодити ефективну протидію німецьким та австро-угорсь-ким військам.
17—19 березня в Катеринославі відбувся II Всеукраїнський з'їзд Рад. Він обговорив політичне та воєнне стано-чище, що склалося на Україні. Ліві есери, меншовики, анархісти, «ліві комуністи» гостро критикували РСФРР за підписання нею Брестського миру, однак більшовикам-уда- лося погасити пристрасті. Вирішили обмежитися лише таким положенням в одній із резолюцій з'їзду: «Вимушене підписання Росією мирного договору ставить Українську Радянську Республіку в надзвичайно важке становище у боротьбі українського трудового народу за досягнення революції». 22 березня обраний на з'їзді ЦВК і призначений ним уряд—Народний секретаріат України (на чолі з М. О. Скрипником) —змушені були виїхати до Таганрога. Опір окупантам тривав і в квітні, та всі розуміли: зупинити їхнє просування неможливо. Більш того, стало очевидним, що, користуючись воєнними діями та відсутністю між Україною й Росією офіційно визначеного кордону, німці прагнутимуть загарбати й частину російської території. Вихід був один: припинити збройну боротьбу та вступити в переговори з Центральною Радою. Але ще 19 квітня сесія ЦВК, Рад України ухвалила рішення про реорганізацію президії ЦВК та уряду в так звану «дев'ятку» — бюро для керівництва повстанським рухом на Україні. Того ж дня ЦВК Рад України звернувся з маніфестом до українських робітників і селян, закликаючи їх до боротьби проти Центральної Ради та агресорів.
А тим часом на Україні було запроваджено жорстокий окупаційний режим. Наприкінці лютого, після початку наступу «союзників», В. К. Винниченко (ще зовсім недавно голова Генерального секретаріату УНР) занотував у своєму щоденнику: «Німці і австріяки наступають... Так, можливо, німці й принесуть самостійну Україну. Але чи вони ж цим задовольняться? Чи не схотять вони принести поміщицьку, мілітаристську, щиро буржуазну Україну?» Дуже швидко побоювання Вип-ниченка справдилися: з перших же днів перебування на території України окупанти почали відверто й систематично грабувати її багатства. Це камуфлювалося угодою про «воєнну здобич», але під цим приводом загарбувалося все, що потрапляло в руки. За словами фельдмаршала Е. Людендорфа, німецька армія на Україні вбачала своє завдання в тому, аби «придушувати більшовизм і створювати там такі умови, щоб мати можливість здобувати з неї військові вигоди й вивозити хліб і сировину». Шибениці стали звичайним явищем у містах і селах України;
більшовиком уважали будь-кого, хто чинив щонайменший опір чи нехтував приписами окупаційного режиму. Діяли військово-польові суди.
Вже до 20 квітня лише через станцію Ковель у Німеччину було відправлено 40 тис. коней. За п'ять перших днів перебування в Одесі австрійці вивезли 500 вагонів хліба. Таких прикладів — безліч. Не минали окупанти й сільських хат, обдираючи селян до нитки.
Однак грабувати в такий примітивний спосіб загарбникам було недосить: вони прагнули нав'язати урядові УНР кабальні економічні угоди. Із 26 березня по 23 квітня у Києві працювала тристороння комісія з вироблення таких секретних угод. Підписавши їх, Україна зобов'язалася від- дати Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів зерна та виробів із нього, 400 млн штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн пудів, 3 млн пудів цукру, а крім того, регулярно постачати їх картоплею, овочами, соломою, залізною й марганцевою рудою тощо.
Хоч як це парадоксально, Центральна Рада, пішовши на ці угоди, підписала собі смертний вирок. З одного боку, німцям вона здавалася надто соціалістичною, а отже, нездатною запровадити на Україні «справжній порядок» і неухильно виконувати свої зобов'язання перед західними партнерами (останні відверто давали зрозуміти Раді, що вона тримається лише на німецьких багнетах), з іншого ж, в суспільстві посилювалися консервативні настрої. Опозиція Центральній Раді, яка не могла створити сильну владу та виробити програму замирення розбурханої революцією країни, набирала силу. Спочатку вона не була однорідною за своїм характером: великих промисловців і землевласників не влаштовували соціалістичні експерименти Центральної Ради, заможних селян — її аграрна політика, зрусифіковані міщанські кола — національний характер влади. Проте досить швидко опозиція знайшла спільні точки об'єднання, згуртувавшись під гаслами створення міцної авторитарної влади, якій за історичною аналогією було вирішено надати форму гетьманату. Така форма влади була прийнятна її для окупаційного командування. На посаду гетьмана висунули кілька кандидатур, зокрема видатного українського громадського діяча Є. Чикаленка, одного з лідерів партії хліборобів- демократів М. Міхновського та почесного отамана Вільного козаитва, генерала Павла Скоропадського (нащадка гетьмана Івана Скоропадського). Остання кандидатура дістала найбільшу підтримку.
Українська гетьманська держава. В останній декаді квітня 1918 р. на засіданнях Центральної Ради постатейно обговорювалася Конституція УНР, за якою Україна проголошувалася суверенною демократичною республікою. А тим часом головнокомандуючий німецькими військами генерал-фельдмаршал Ейхгорн 2б квітня одержав від імператора Вільгельма II згоду на зміну українського уряду за умови, що Скоропадський зобов'яжеться «неухильно виконувати наші поради». Скоропадський зобов'язався, й тоді німці роззброїли загони синьожупанників, вивели їх із Києва й посилили свій гарнізон у місті. На свій з'їзд до Києва почали з'їжджатися делегати партії хліборобів-демократів, котрі репрезентували інтереси заможного селянства. 29 квіт ня з'їзд відкрився в Приміщенні київського цирку й закликав Скоропадського на гетьманство. Незабаром відбувся пишний молебень біля Софійського собору на честь гетьмана. В перший день свого правління він обнародував два документи: «Грамоту до всього Українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України».
В «Грамоті», зокрема, наголошувалося: «Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі, й усі розпорядки бувшого Українського Уряду, а так само тимчасовою російського уряду відмінюються й касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по купівлі-продажу землі.
Поруч із цим буде вжито заходів по вивласнешно земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними участи ками малоземельних хліборобів.
Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничої кляси... На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приватного підприємництва й ініціа- тиви».
Гетьманський режим являв собою спробу консервативних політичних сил загасити полум'я революції, збити хвилю радикальних соціалістичних настроїв, силою державної влади та поміркованих реформ увести суспільне життя в рамки правових норм, обстояти право приватної власності. Соціальну опору гетьманату становили вищі й середні шари суспільства: підприємці, великі власники, службовці, заможне селянство. В Українській державі шукали порятунку від «жахів совдепії» представники колишніх панівних соціальних верств Росії. Гетьманський Київ став притулком для російської інтелігенції, що не сприйняла жовтневий переворот: тут можна було зустріти екс-міністрів, генералів, лі< дерів партій октябристів і кадетів...
У травні 1918 р. В. І. Ленін кваліфікував прихід гетьмана до влади на Україні як реставрацію тут буржуазно- поміщицького монархізму. Так до останнього часу вважала й радянська історична наука. Однак у такому визначенні більше політичного підтексту, ніж історичної об'єктивності. Справді: устрій Української держави повинен був визначити майбутній Сонм. Де ж тут.«реставрація монархізму»? В законодавчих актах гетьмана немає жодного натяку на проголошення України монархією та перебрання новим правителем функцій монарха. Разом із тим «Закон про тимчасовий державний устрій України» мав спеціальний розділ «Про гетьманську владу», з якого видно: творці режиму бачили гетьманат сильною авторитарною владою. Гетьман мав верховну виконавчу владу, затверджував законодавчі акти, призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував її склад, здійснював загальп" керівництво зносинами з іноземними державами, як Верховний воєвода керував армією та флотом, мав право на оголошення воєнного стану та помилування засуджених, У «Грамоті» підкреслювалося; гетьман буде «підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими мірами».
Все це давало б підстави говорити про гетьманат як про один із різновидів диктаторських режимів, якби не одна деталь, відзначена багатьма політиками (зокрема, В. К. Винниченком у його «Відродженні нації»): гетьман із своїм урядом виявилися в цілковитій залежності від окупантів. 2 травня Скоропадський зробив перший візит до німецького штабу. В надісланому до Берліна звіті про зустріч наголошувалося: «Він (гетьман.— В. В.^ також ясно усвідомлює, що відновити нормальний рівень економіки країни можна тільки за умови повної орієнтації на Німеччину. В даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного [німецького] командування». Через кілька днів генерал-фельдмаршал Ейхгорн видав наказ № 386, яким доводив до підлеглих, що завдання німецьких військ полягає в рішучій боротьбі проти дій, спрямованих на підрив авторитету нового українського уряду. Однак при цьому підкреслювалося: українські державні органи беззастережно підкоряються німецьким.
Окупаційний режим — сумна реалія історії України 1918 р. 111, е до проголошення гетьманату німці запровадили на окупованих територіях свої військово-польові суди, котрі мали розглядати всі випадки протидії «громадському порядкові». Своїм наказом Ейхгорн забороняв «вуличні збори», а також порушення «порядку чи громадської безпеки шляхом агітації усної, через пресу чи якими б то не було іншими способами». Зі згоди гетьманської адміністрації дія цього наказу зберігала чинність. 22 липня командуючий австро- угорською Східною армією видав наказ про віддання страйкарів до воєнно-польового суду. Тільки в Одесі до 25 липня згідно з цим наказом затримали понад 2 тис. робітників. У цьому карателів підтримував гетьманський уряд: 19 липня він поновив царський закон від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь у страйках. Однак страйковий рух на Україні не припинився. Так, загальний політичний страйк залізничників на цілий місяць паралізував зв'язок між промисловими районами й значно утруднив вивіз окупантами награбованого хліба й сировини.
Переслідувань зазнали профспілкові та інші робітничі й громадські організації. За указами Міністерства праці Української держави фінансові й економічні функції профспілок різко обмежувалися, їм заборонялося втручатися в питання найму та звільнення робітників. Посилення експлуатації й тиску на робітничий клас позначалося двома тенденціями: ^останням робочого дня та масовими звільненнями. Тривалість робочого дня досягала 10—12 годин, а кількість безробітних на Україні, зареєстрованих біржами, за станом на 1 червня перевищила 180 тис. чоловік. Особливо гостра криза вразила металургійні заводи-гіганти Півдня. Так, у серпні 1918 р. із 63 домен тут працювали лише дві, зі 102 мартенів—сім. Порівняно з 1917 р. кількість робітників на 18-ти металургійних заводах скоротилася вшестеро.
^ Викидаючи міську бідноту на вулиці, для боротьби проти неї влада використовувала й ще один могутній важіль— штучно створюваний голод. У липні на Україні склалася розгалужена система германських окупаційних воєнно-економічних огранізацій, безпосередньо зайнятих вивозом за кордон сировини й продовольства. Керівною ланкою ціє^ї системи було «Імперське господарське бюро при німецькій делегації на Україні». Австро-угорські війська мали свої відповідні органи. 10 вересня 1918 р. окупаційні власті підписали з гетьманським урядом нову економічну угоду, за якою німці та австрійці одержали право вивезти 75 млн пудів хліба, необмежену кількість його насіння (а також овочів, картоплі, меду), велику рогату худобу (загалом 11 млн пудів живої ваги), 2 млн пудів м'ясних консервів, 300 тис. голів овець, 2 млн — домашньої птиці. 460 тис. пудів сала, масла й сиру, 37,5 млн пудів залізної, 3 млн пудів — марганцевої руди й безліч іншого добра. Виконання цієї угоди окупанти пов'язували з відновленням на Україні великого землеволодіння. Перший крок до цього був зроблений ще 6 квітня у наказі Ейхгорна про весняну сівбу. В ньому генерал-фельдмаршал брав під свій захист українських великих землевласників. 27 травня вийшов закон Української держави про право на врожай 1918 р., який у відповідності до наказу Ейхгорна визначав: урожай з озимини належить власникам землі або орендарям, з яровини — всім, хто засівав землю, але вони мусили відшкодовувати власникам (поміщикам) витрати на обробіток й утримання землі з моменту жнив 1917 р., віддавати їм третину середньорічної орендної плати в цінах 1913—1917 рр. та ще й сплачувати державні та земські податки й повинності.
На момент жнив 1918 р. гетьманська адміністрація видала «Тимчасовий закон про заходи боротьби з розрухою сільського господарства», надавши в ньому поміщикам право використовувати примусову працю під час жнив, косовиці, оранки. За ухиляння від праці селянам загрожували великий грошовий штраф і тюремне ув'язнення. Цей закон шокував навіть буржуазну пресу. Виконувався він досить своєрідно: при німецьких комендатурах створювалися спеціальні команди, очолювані «агрономічними» офіцерами. Вони силоміць примушували «неслухняних» селян працювати на поміщиків.
Щоб одержати хліб, гетьманський уряд прийняв ще один закон—про передання хліба врожаю 1918 р. у власність Української держави. Запроваджувалися державна монополія на хліб, тверді закупівельні ціни; -весь урожай. за винятком визначеної нормою кількості для власного харчування й господарських потреб, виробник мав здати до хлібного бюро. В тих, хто ухилявся від здачі, хліб могли! лросто реквізувати. Власне, німці й австрійці звертали мало уваги на місцеве законодавство. Влітку 1918 р. вони розпочали відверте грабування українського села із застосуванням військової сили.
Ця політика досить швидко викликала незадоволення гетьманським режимом у середовищі робітничого класу та селянства. В опозицію до уряду стала українська національна демократія. Про опозиційний рух в Українській державі йтиметься далі, а зараз треба сказати хоча б кілька слів про те, що радянська історіографія завжди ретельно обмивала. Вона традиційно негативно оцінювала діяльність гетьманату, але ж саме цей уряд досяг помітних успіхів у справі визнання України як суверенної держави на міжнародній арені. Міністерство закордонних справ, очолюване М. Василенком і Д. Дорошенком, налагодило стосунки з цілим рядом європейських країн (Голандією, Данією, Іспанією, Італією, Німеччиною, Норвеїією, Швецією, Авсіро-Угорщиною та ін.), а також із державними новоутвореннями на території колишньої Російської імперії (Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Радянською Росією). Повноважна делегація РСФРР із 23 травня по 7 жовтня 1918 р. вела в Києві переговори про укладення мирної угоди та врегулювання міждержавних стосунків (у тому числі й про визначення лінії кордонів). 12 червня сторони підписали угоду про перемир'я, мирна ж угода так і не була підписана, оскільки російська делегація від" мовилася від дальших переговорів.
Особливих успіхів гетьманський уряд добився на терені освіти, науки та культури (в ці сфери державної діяльності окупанти не втручалися). Тоді відкрилися 150 українських гімназій, Український Державний університет у Києві та Український університет у Кам'янці-По-дільському, рули засновані Українська Академія наук, Державний Український архів. Національна Галерея мистецтв. Український Істо- ричний музей, Українська Національна бібліотека.
Повстансько-партизанська боротьба проти окупантів і гетьманського режиму. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції загарбників викликали бурхливу реакцію українських селян. На своїх сходах вони ухвалювали резолюції проти повернення землі колишнім власникам та у відповідь на втручання військ підпалювали маєтки, бралися до зброї. Влітку 1918 р. інтенсивно формувалися повстанські загони, характеризовані в гетьманських документах як «більшовицькі банди». Вони дедалі частіше зав'язували бої з окупантами та державною партою (поліцією).
Наприкінці червня повстанці в с. Тишківка Елисаветградського повіту зненацька напали на австрійський загін і знищили 35 солдатів і офіцерів. У відповідь карателі спалили 220 селянських хат і «розстріляли багато більшовиків». У червні — липні широкого розголосу на Україні й за її межами набуло повстання близько ЗО тис. селян Тара- щаиського та Звенигородського повітів Київської губернії. Повстанці вилися з окупантами зі зброєю в руках, громили органи гетьманської влади, поміщицькі маєтки. Повстання перекинулося на Уманський, Сквирський, Канівський повіти, справило революціонізуючий вплив на селян Волині, Поділля, Полтавщини, Херсонщини, де також швидко сформувалися повстанські загони. Велике повстання охопило влітку ряд повітів Волинської губернії. Особливого розмаху дії партизанів набрали на Чернігівщині.
У цьому русі брали участь усі верстви села. Ідейне й організаційне керівництво здійснювали представники кількох політичних партій. Поряд із більшовиками, вплив яких був найвідчутнішим на Чернігівщині, повстанські загони очолювали українські есери, ліві есери, анархісти. Саме під час збройної боротьби проти окупантів і гетьманщини на політичну арену висунулася велика кількість отаманів, діяльність яких стала однією з найхарактерніших рис громадянської війни на Україні. Серед них — такі неоднозначні фігури, як Махно, Зелений, Григор'єв.
5—12 липня 1918 р. у Москві відбувався І з'їзд К.П(б) У. котрий завершив тривалу роботу з об'єднання більшовицьких організацій України в єдину компартію. Велику увагу з'їзд приділив повстансько-партизанській боротьбі, проаналізувавши її в резолюції про збройне повстання. Для здійснення керівництва повстанським рухом було вирішено створити Центральний віськово-революційний комітет (ЦВРІ<) і підпорядковані йому обласні та районні комітети, а також штаби для технічного керівництва. З'їзд виступив за підготовку збройного повстання у всеукраїнському масштабі.
1 серпня ЦК К.П (б) У і ЦВРК звернулися до робітників і селян України із закликом готуватися до загального збройного повстання. На цей час лише під командою Центрального військово-повстанського штабу Чернігівської та частини Полтавської губерній перебувало до 10 тис. бійців-повстанців. Сподіваючись на активну підтримку всієї України, цей штаб, керований більшовиком М. Г. Кропив'янсь-ким, ухвалив підняти на початку серпня повстання в Чернігівській губернії. ЦВРК необережно підтримав цю ініціативу й видав наказ про початок загального повстання. Через очевидну непідготовленість такої масштабної акції вона зазнала невдачі. Незважаючи на героїзм окремих партизанських загонів Чернігівщини та інших губерній, загальне повстання на Україні не розгорілося. Користуючись своєю значною чисельною, перевагою, окупанти придушили розріз- нені виступи. Частина повстанських загонів змушена була відійти до нейтральної зони, яка з травня 1918 р. розділяла Радянську Росію та Українську державу. Ця зона стала місцем, де, відповідно до наказу ЦВРК від 22 вересня, роз- почалося формування перших українських повстанських дивізій. На середину листопада в них налічувалося до 4 тис. бійців. Отже. восени 1918 р. повстанський рух на окупованих територіях України вступив у новий етап свого розвитку. В цей час поразка країн Четверного союзу у світовій війні вже не викликала сумніву. Германські й австро-угорські війська, розташовані на Україні, морально розкладалися, відмовлялися виступати на фронт. Солдати проймалися ідеями соціальної революції. Все це відчутно змінило політичну обстановку на Україні. II з'їзд КП(б)У (17—22 жовтня 1918 р.) наголошував, що «внаслідок часткового виведення німецьких військ з України і особливо посиленого розвалу окупаційної армії на Україні гетьманський режим втрачає основну силу, що його створила і його підтримувала». Однак у резолюціях з'їзду вже не йшлося про підготовку до збройного повстання; він засудив серпневий наказ про загальне повстання як передчасний і визнав основним завданням КП(б)У на даний момент «поглиблення і розширення партійного апарату, перенесення центра ваги організаційної діяльності на територію самої України...». Таким чином, зазнавши невдачі у серпні, більшовики України виявили у жовтні й листопаді надмірну обережність. II з'їзд КП(б)У застерігав від «такої партизанської війни, особливо в прикордонній смузі, яка могла б втягти робітників України і Росії в несвоєчасний загальний виступ або полегшити німецькому командуванню внести в окупаційні війська озлобленість і згуртованість проти Радянської Росії». Натомість представники українських дрібнобуржуазних партій діяли активно, що й дозволило їм оволодіти політичною ініціативою.
і.'
Прихід до влади Директорії. На початку листопада 1918 р. в Австро-Угорщині та Німеччині відбулися революції. 11 листопада головнокомандуючий військами Антанти маршал Фош прийняв капітуляцію від представників уряду Німеччини. Таким чином, Скоропадський утратив зовнішню військову опору, а внутрішньосоціальна виявилася дуже слабкою. Незадоволення гетьманським режимом виявляли не лише робітничий клас і селянство: біла контрреволюція <5ула шокована ставкою гетьмана на німецькі багнети, а ще більше її дратувала гра в українську державність. Що ж до національної демократії, то вона, звісно, відмовлялася від співробітництва з режимом, який очолювався колишнім царським генералом. Ще в серпні 1918 р. представники українських соціал-демократів, есерів, есефів та соціалістів-самостійників утворили опозиційний гетьманщині міжпар- тійний блок — Український Національний союз. 14 листо- пада у Києві відбулося його напівлегальне засідання, на котрому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу. З цією метою члени засідання сформували керівний орган—Директорію—у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Макаренка і П. Андрієвського. Наступного дня члени Директорії виїхали до Білої Церкви, де розташовувався штаб корпусу січових стрільців. Командир корпусу Є. Коновалець пообіцяв представникам Національного союзу підтримку. 15 листопада Директорія виступила з відозвою, оголосивши «похід на Київ» і закликавши населення України до «озброєної боротьби проти скоропад-щини»; військовим частинам створюваної гетьманом армії пропонувалося переходити на бік Директорії. Одночасно вона розпочала в Києві переговори з німецькими військами в особі «великої солдатської Ради». Директорія зобов'язувалася допомогти німцям евакуюватися разом зі своїм майном, вимагаючи за це від них дотримуватися нейтралітету в боротьбі Директорії проти гетьмана. Угода на такій основі була підписана 17 листопада в Білій Церкві.
Тим часом гетьманський режим, намагаючись якомога швидше переорієнтуватися на Антанту й одержати надійну підтримку з боку білого руху, вдався до політичних трансформацій. 14 листопада гетьман реорганізував уряд, від* правивши у відставку його голову Ф. Лизогуба (нащадка відомого роду української козацької старшини). Уряд очолив херсонський поміщик С. Гербель. У грамоті з цього приводу Скоропадський заявив: його «кінцевою метою буде відновлення Великої Росії». 18 листопада гетьман оголосив територію України «театром воєнних дій». Загальне керівництво всіма збройними силами на Україні доручалося генералові від кавалерії графові Келлеру, наділеному надзвичайними повноваженнями. Отже, гетьманщина остаточно перейшла до лав загальноросійської контрреволюції, висуваючи при цьому гасло «союзу з Антантою й боротьби з більшовиками». Під останніми розумілися всі сили, які стояли лівіше від гетьманщини, в тому числі й Директорія. У своєму зверненні до гетьманських військ граф Келлер характеризував Петлюру як ватажка «по- більшовицькому настроєної голоти».
Однак моральна перевага була явно не на боці гетьмана. Приклад корпусу Коновальця наслідували вісім інших гетьманських корпусів. У перші ж дні боротьби Скоропадського проти Директорії про перехід на її бік оголосив отаман Балбачан. Він захопив владу в Харкові. На Чернігівщині проти гетьмана виступила Сірожупанна дивізія, у Бердичеві -Чорноморський козацький кіш. А найголовніше—збройні сили Директорії швидко поповнювалися селянськими повстанськими загонами. 18 листопада біля Мо-товилівки у першому ж бою військо Директорії розбило гетьманців, а через кілька днів підійшло до Києва. Київський міський комітет КП(б)У оцінював ці події як «початок селянського повстання. І х:оч переважна маса повстанців була за Радянську владу, але рух, керований українською національною інтелігенцією та офіцерством, пішов національним руслом: під лозунгом "самостійна Україна"». Вже в середині грудня Київ був оточений більш ніж 20 тис. повстанців.
Директорії' вдалося прибрати до своїх рук владу в більшості регіонів України, влада ж гетьмана, та й то завдяки німцям, трималася лише у столиці. 14 грудня січові стрільці Коновальця увійшли в Київ. Того ж дня гетьман Скоропадський зрікся влади. Через декілька днів він, переодягнений у німецьку військову форму, внїхав до Німеччини, де й провів останоксвого життя.
19 грудня до Києва в'їхала Директорія. 26 грудня вона опублікувала свій програмний політичний документ—Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й аісіновлення незалежної Української Народної Республіки, директорія обіщла знищити поміщицьке землеволодіння, скасувати всі реакційні закони, запроваджені урядом Української держави, відновити восьмигодинний робочий день, установити «трудову владу», провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Того ж 26 грудня була призначена Рада Народних Міністрів УНР, котру очолив український соціал-демократ В. "Чехівський. За винятком двох безпартійних, уряд складався з представників українських партій, об'єднаних у Національни й союз.
Однак швидко виявилося, що Директорія та її уряд намагалися одночасно всщіт-и на двох стільцяі. Прагнучи виглядати в очах українського народу демократами й сіщіалістами, вони разом із тим настійно шукали шляхів до порозуміння то з німцями, то з представниками Антанті, Тому й «демократії» в УНР набула специфічного ха- рактеру. Реальна влада на місця! належала командирам військових частин—отаианам, насамперед Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. їхній визначальний вплив на Директор іто з часом закономірно вилився у фактичну диктатуру головного отавана Симона Петлюри.
В день проголошення: Директорією Декларації Коновалець видав наказ, яким підтвердив заборону будь-якої антиурядової агітації та пропаганди. Наказ передбачав негайний розстріл усіх агітаторів, схоплених у місцяі розташув ання військ. У ніч з 24 на 25 грудня підлеглі Коиовальця розстріляли в Києві, в районі Воло ди мирської гірки, кому- ністів М. Врублевського, О. Юрківського та Д. Шуцького. Наприкінці грудня січові стрільці тричі громили робітничі профспілки Києва, вишукуючи в них комуністів. На тіочатку 1919 р. Правобережною Україною прокотилася хвиля єврейських погромів.
Не відставав від Коновальця й отаман Балбачан, призначений командуючим військами Директорії на Лівобережній Україні. Ще 29 листопада за його вказівкою у Харкові була розігнана Рада робітничих депутатів, і лише загальноміський страйк робітників перешкодив її остаточному знищенню. Пізніше війська Балбачана придушили виступ селян Полтавщини.
Дуже швидко селянство, яке на початку боротьби проти гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти ознаки політичного невдоволення. На волосних сходах не- рідко ухвалювалися резолюції недовір'я Директорії. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919 р. Декларувавши ліквідацію приватної власності на землю, закон у той же час, по суті, не відповідав на головне питання: коли ж селянство одержить землю. Земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) поміщиків оголошувалася недоторканою, її долю мав вирішити спеціальний закон;
недоторканими лишалися й 15-десятинні господарства. Все це, очевидно, й спричинилося до виступу проти Директорії Виконавчого Комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів («Спілки»). Комітет заявив, що Директорія не здійснила обіцяних соціальних реформ, утворила на місцях ворожі революційному рухові органи, й висунув перед урядом вимоги: передати владу на місцях Радам селянських і робітничих депутатів; передати владу в центрі об'єднаному з'їздові цих Рад; до скликання останнього владні функції має виконувати Виконком «Спілки».
Серед партій, які склали Національний союз, не було повної єдності. В січні 1919 р. партія українських соціал-•демократів розкололася, й її ліве крило оголосило себе партією «незалежних». Ще у травні 1918 р. стався розкол серед українських есерів, котрий призвів до утворення пар..тії боротьбистів. Суперечності ослабляли й саму Директо. рію. Найяскравішим їхнім проявом стали вихід В. К. Вин-ниченка зі складу Директорії в лютому 1919 р. та зміна голови Ради Народних Міністрів.
Український фронт. 22 листопада 1918 р. командуючий групою військ Курського напряму (до складу якої входили українські повстанські дивізії, сформовані в нейтральній зоні) В. О. Антонов- Овсієнко звернувся до В. І. Леніна по допомогу у своєму намірі «йти вперед» і «голими (та сміли- вими) руками взяти те, що потім доведеться брати лобом». 28 листопада на своє перше засідання зібрався створений за ініціативою ЦК КП(б)У Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Підписаний того ж дня членами уряду Маніфест проголошував ліквідацію гетьманського режиму й закликав трудящих до відновлення радянської влади на території України.
На початку грудня українські повстанські дивізії розпочали наступ у двох головних напрямах. Перша дивізія наступала на Чернігів і Київ, друга—на Білгород і Харків. У цей же час в окремих селах, волостях, повітах пов- сталі селяни відновлювали радянську владу. Це була мо- ^ гутня опора, на яку Тимчасовий робітничо-селянський уряд України покладав великі надії. Склад українських радянських дивізій постійно поповнювався за рахунок повстанських загонів.
З січня 1919 р. радянські війська увійшли в Харків, де вже два дні палало робітниче повстання проти Директорії. 4 січня рішенням Реввійськради РСФРР був створений Український фронт на чолі з В. О. Антоновим- Овсієнком. Розбиті на оперативні групи військ Київського та Харківського напрямів, частини Українського фронту успішно розвивали наступ. 12 січня вони вступили до Чернігова, 19 січня — до Полтави, 27 січня визволили Катеринослав, 5 лютого — Київ.
Січневі бої продемонстрували недієздатність армії УНР, а також те, що Директорія не спромоглася знайти політичну платформу для створення міцної соціальної опори. Апелювання до національних гасел виявилося недостатнім. Так, оголошення 16 січня 1919 р. Директорією війни Радянській Росії не справило помітного впливу на хід воєнних дій. Не додали політичного капіталу Директорії й проведення в Києві Трудового конгресу (відкрився 23 січня), а також акт злуки (проголошення Східної та Західної частин України єдиною Соборною Україною), здійснений 22 січня 1919 р. в Києві. Сам по собі цей акт мав, безперечно, позитивне значення в історії українського народу, протягом двох із половиною століть роз'єднаного через загальновідомі історичні обставини, але, проголосивши злуку УНР і ЗУНР, Директорія так Е не спромоглася втілити її в життя.
Що ж до питання про те, хто воював проти Директорії, зазначимо:
уряд РСФРР допомагав військам Українського фронту зброєю, спорядженням, частини ж фронту формувалися переважно з українських селян і робітників. Осмислюючи згодом події громадянської війни, колишній голова Директорії В. К. Винниченко у своїх спогадах «Відродження нації» писав: «І знов треба щиро й відверто сказати, що коли б проти нас не було повстання нашого власного селянства й робітництва, то російський совітський Уряд не зміг би нічого зробити проти нас...
І не російський совітський уряд виганяв нас з України, а наш плисний народ...» У квітні армія Директорії практично була розбита, багато її частин перейшло на бік радянської влади. 17 травня 1919 р. уряд УНР переїхав на Східну Галичину.
Навесні 1919 р. війська Українського фронту воювали проти англо-французьких інтервентів, які наприкінці 1918р. висадили 30- тисячний військовий десант у чорноморських та азовських портах, окупували Херсон і Миколаїв. У квітні розгорнулися бої проти денікінських частин у Донбасі. Опір інтервентів Українська Червона армія здолала досить легко (їхній бойовий настрій був невисокий, солдати відмовлялися битися, а на частині кораблів французької ескадри спалахнуло повстання), однак у Донбасі події розгорталися зовсім інакше. Не скориставшись зі своєї ініціативи, командування Червоної армії прогаяло дорогоцінний час. Командуючий Укрфронтом В. О. Антонов-Овсієнко захопився ідеєю надання військової допомоги Радянській Угорщині. В цьому він не був самотнім: проголошення радянської влади в Угорщині багатьма в РКП(б) і КП(б)У розцінювалося як крок до світової революції. На послаблений Південний фронт розпочали наступ денікінці й добилися значних успіхів у Донбасі. Незадоволений діями Анто-нова-Овсієнка, Троцький, котрий приїздив на Україну в травні 1919 р., виступив ініціатором ліквідації Українського фронту під виглядом створення воєнно- політичного союзу радянських республік. Цей союз, проголошений 1 червня в Москві, став першою спробою створення унітарної радянської держави. З ним Україна втратила власну армію. Частини Українського фронту були реорганізовані у дві загальновійськові армії— 12-ту й 14-ту. Перша підпорядковувалася командуванню Західного фронту, друга — Південного.
Відновлення й падіння радянської влади. Взимку 1919р. радянська влада була відновлена на переважній частині території України, яка 14 січня згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка». Програма відповідних політичних і соціально- економічних перетворень викладалася в урядовій Декларації від 25 січня. Головне завдання полягало в тому, щоб «довести соціалістичну революцію до кінця». В соціально-економічній сфері більшовики вважали за необхідне визволити трудящих із-під гніту експлуатації шляхом націоналізації промисловості, вироблення всеохоплюючого законодавства з охорони праці, страхування й пенсійного забезпечення робітників. Проголошувалася ліквідація поміщицького, куркульського й монастирського землеволодіння. Уряд передбачав також реорганізувати шкільну та позашкільну освіту, створити єдину трудову школу. Однак в умовах громадянської війни, певна річ. на першому плані, стояли питання негайного формування Української Червоної армії.
З огляду на такий величезний обсяг роботи уряд 29 січня був реорганізований. Його відділи, які існували до того, перетворювалися в народні комісаріати, а їхні завідуючі ставали наркомами. Очолив уряд X. Г. Раковський, він же обійняв посаду наркома закордонних справ. До складу уряду входили Е. Й. Квірінг, М. І. Подвойський, Артем (Ф. А. Сергєєв), К. Є. Ворошилов, В. П. Затонський, В. П. Мещеряков, О. І. Хмельницький, О. Г. Шліхтер, Б. й. Магідов, Ф. А. Земіт, П. М. Жарко, П. П. Тутишкін, М. О. Скрипник, В. О. Антонов-Овсієнко, Ю. М. Коцюбинський, Ю. О. Щаденко.
Велику роль у будівництві радянської влади в 1919 р. на Україні відіграли III з'їзд КЩб)У й III Всеукраїнський з'їзд Рад, які відбулися в березні. З'їзд Рад мав важливе значення для конституювання державних органів. Делегати з'їзду заслухали й обговорили звіт уряду, найважливіші питання: військове, земельне та продовольче, прийняли першу радянську Конституцію України, обрали новий Центральний Виконавчий Комітет Рад України, до якого увійшли 89 комуністів і 10 українських есерів. 14 березня на першій сесії ЦВК Рад України головою ЦВК був обраний Г. І. Петровський, створена президія ЦВК і сформований уряд УСРР — Рада Народних Комісарів.
Не маючи змоги детально охарактеризувати всі аспекти політики, здійснюваної тоді радянським урядом УСРР, наголосимо лише, що її основу становили воєнно-комуністичні заходи, запозичені з практики Радянської Росії. Найхарактернішими рисами воєнного комунізму були прискорені темпи націоналізації промисловості, згортання товарно-грошових відносин, заміна товарного ринку як універсального регулятора економіки усілякими розкладками, насамперед продовольчою, а в сільському господарстві—прагнення перейти від одноосібного до усуспільненого виробництва через радгоспи, комуни, артілі. У політичній сфері воєнний комунізм виявився в запровадженні диктатури пролетаріату. котра розглядалася як обов'язковий політичний компонент перехідного періоду від буржуазної формації до комуністичної. Всі ці риси, повторимо, тією чи іншою мірою були притаманні й курсові ЦК КП(б)У, уряду УСРР, підтверджувалися в рішеннях III з'їзду КП(б)У, III Всеукраїнського з'їзду Рад.
Візьмемо хоча б земельне питання. В резолюції III з'їзду КП(б)У «Про земельну політику» читаємо: «Найголовнішим завданням земельної політики є перехід від одноосібного господарства до товариського. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі та інші види товариського землекористування є найкращими засобами для досягнення соціалізму в землеробстві; через те одноосібне землеробство слід розглядати як тимчасове і відживаюче... Отже, конфісковані землі використовуються в першу чергу для землеробства товариського, громадського, і в другу чергу — для потреб одноосібних землекористувачів». Реалізація цих завдань на практиці призвела до створення на Україні 1256 радгоспів, які одержали 1,2 млн десятин землі, а також понад 500 комун і артілей. До того ж величезні масиви землі відійшли до Укрголовцукру — главка-монополії, що відав цукровою промисловістю. Значна частина колишніх поміщицьких земель резервувалася для майбутніх комун і радгоспів. -Безпосередньо селянству у зрівняльний поділ держава передала 5—6 млн десятин із 12 млн, відібраних у по< міщиків. Це дуже сильно зачепило селянські інтереси. Неприйнятним. болючим для села заходом стало впровадження за декретом уряду УСРР від 12 квітня 1919 р. продовольчої розкладки. Селяни за твердими цінами мали віддавати державі весь вироблений хліб за винятком норми, необхідної для власного харчування та ведення господарства. І це тоді, коли внаслідок господарської розрухи ціни на промислові товари зросли в багато разів, і купити їх можна було лише у спекулянтів!
А чого варта політично короткозора резолюція III з'їзду КП(б)У «Про ставлення до дрібнобуржуазних партій»: «Беручи до уваги, що переможний розвиток пролетарської революції на Україні позбавив такі верстви дрібної буржуазії, як міське ремісництво й середнє селянство, всякої надії на здійснення їх програми і довів неспроможність їх політичних партій..., НІ з'їзд КП(б)У вважає, що хоч ці партії і визнають Радянську владу, вони не можуть прийняти програму диктатури пролетаріату з усіма її наслідками, і через те надавати їх представникам відповідальні керівні пости в Радах ні в якому разі не слід.
З'їзд особливо відмічає недопустимість надання місць в уряді українським есерам; він повинен складатися тільки з представників Комуністичної партії—єдиного вождя трудових революційних мас», Отже, уряд—однопартійний, а в Радах відповідальних посад представникам інших партій не надавати. При цьому у повсякденній практиці боротьби проти дрібнобуржуазних партій використовувалися не лише агітація й пропаганда, а й органи Всеукраїнської надзвичайної комісії.
Все це ще більше посилило дестабілізацію в суспільстві, й без того розбурханому громадянською війною. І вже у березні — квітні на Україні мають місце виступи селян проти політики воєнного комунізму під гаслами «Геть комуну!» або й «За Радянську владу без комуністів!». Дуже швидко на Україні з'явилися десятки озброєних селянських загонів на чолі з «батьками» та отаманами, з-поміж яких широко відомими були Зелений, Струк, Соколовський, Ан гел та ін. У цих загонах налічувалося від десятків до кількох тисяч чоловік. Звичайно вони діяли в своєму районі, охороняючи його й фактично здійснюючи функції місцевої влади. Це явище було дуже характерним для тогочасної України.
Цікаво: причини появи таких загонів Ленін обумовлював не політикою воєнного комунізму, а реаліями більш раннього періоду, й лише звинувачував отаманів у нехтуванні вказівками «центру»'. Однак, ще раз наголосимо, селянські гекони з'явилися на Україні навесні—влітку 1919 р. унаслідок відповідної реакції хліборобів на політику й практику воєнного комунізмі/.
Члени ЦК КП(б)У оцінили селянський рух трохи інакше, ніж В. І. Ленін, а саме як прояв куркульської контрреволюції. В резолюції квітневого (1919 р.) пленуму ЦК КП(б)У зазначалося: куркульська контрреволюція «є фактом, найбільш характерним для теперішнього моменту на Україні». І методи боротьби проти неї мають бути адекватними: необхідно, з одного боку, посилити класову боротьбу на селі шляхом об'єднання пролетаріату й напівпролетаріату села, а з іншого — «висувати завдання нещадного придушення куркульської контрреволюції».
Уявлення про розмах селянського руху на Україні можна скласти з таких даних: якщо у квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, то в липні — 207. Проти повстанців кинули регулярні військові частини. Вони обстрілювали села з гармат і кулеметів, брали заложників. У постанові Ради робітничо-селянської оборони УСРР від 17 липня 1919 р. «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів у селі» визначалася ціла низка заходів, спрямованих проти селянських виступів. Зокрема, пропонувалося запроваджувати кругову поруку серед мешканців села чи району, репресувати їх за переховування зброї, застосовувати військову блокаду тощо. Проте всі ці «заходи», з одного боку, консолідували, згуртовували розрізнені селянські загони, а з іншого—призводили до морального розкладу регулярних військ, основу яких становили ті ж самі вчо- рашні селяни-повстанці. Тому до боротьби на внутрішньому фронті залучалися інтернаціональні частини.
Повстанський рух селян на Україні так і не вдалося придушити. Оцінки цього явища в подальшому змінювалися. Так, у грудні 1919 р. В. І. Ленін підкреслив ще один його аспект: «Диктатура пролетаріату не сподобалася селянам особливо там, де найбільше надлишків хліба... Селянство Уралу, Сибіру, України повертає до Колчака і Денікіна»2. В листопаді 1920 р. V конференція КП(б)У зазначила: «Торішній „бандитизм" був повстанням єдиного політичне села проти робітничого і комуністичного міста». Заслуговує на увагу й така характеристика, наведена в першій узагальнюючій праці з історії тодішніх подій «Гражданская война на Украине» (X., 1928). «У 1919 р. боротьба з повстанством на Україні не дала потрібних результатів...— визнавали автори Р. Ейдеман і М. Какурін — активні учасники громадянської війни, колишні червоні командири.— Ми не враховували специфічності повстанської війни, боролися із заколотниками чисто каральними методами, проводячи політику кругової поруки й відповідальності всього населення за антирадянські виступи частини села. Це зміцнювало вплив отаманів і керівників повстанства, оздоблюючи проти червоних усю масу населення» (с. 61).
Украй негативна реакція українського села на заходи воєнного комунізму позбавила більшовиків соціальної опори в масах і спричинилася до катастрофічного падіння боєздатності армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти влітку 1919 р. в активний наступ. Потрапивши у безвихідь, радянська влада на Україні впала.

Дата добавления: 2015-05-22