Історія України 11 страница

Зачинателями руху за зниження витрат виробництва у радянській промисловості стали працівники Макіївського металургійного заводу. Щоб мати змогу відмовитися від державної дотації,-їм треба було зекономити на запланованому на 1935 р. обсязі виробництва не менш ніж 32 млн крб. Вони зекономили більше й одержали за підсумками року майже 10 млн крб. прибутку. За їхнім прикладом у чорній металургії та деяких інших збиткових галузях розпочався рух за зниження собівартості та відмову від державної дотації.

В другій половині 1935 р. було вирішено скасувати «ви-водилівку». Відновлювалося правило, внормоване в усьому світі: скільки виробив, стільки й заробив. Тим самим розв'язувалася ініціатива трудящих у підвищенні продуктивності праці. Перехід від карткової системи розподілу товарів до вільного продажу за гроші забезпечив можливість витрачати додаткові заробітки, тобто сприяв виникненню матеріальної заінтересованості у результатах своєї праці. Це викликало розгортання стахановського руху.

В нічну зміну з ЗО на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна — Ірміне» в Кадіївці Олексій Стаханов за допомогою двох кріпильників видобув 102 т вугілля при нормі 7 т (щоправда, норма розраховувалася на роботу без кріпильників). Незабаром цей рекорд перевищили інші шахтарі. Абсолютний рекорд устано'Яйв М. О. Ізотов: за допомогою. 12-ти кріпильників рін нарубав за зміну 607 т вугілля. Ефективність нового методу праці була високою. За перші три квартали 1935 р. Донбас заборгував державі Й559 тис. т вугілля, а в останньому кварталі того ж року майже подолав відставання: річний видобуток мав становити 60 млн т, фактично ж було видобуто 59,7 млн т. Рекорди стахановців у різних галузях промисловості стали підставою для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань, однак відсутність на підприємствах достатніх резервів і незабезпеченість ринку товарами народного споживання неминуче призводили до зривів новаторського руху. А це розцінювалося як саботаж або шкідництво. Відтак інженерно-технічні працівники, починаючи з горезвісної «шахтинської справи» 1928 р., розглядалися як ворожа або принаймні консервативна сила. Вони протиставлялися стахановському рухові й нерідко зазнавали репресій.

Тим часом після запровадження підвищених норм виробітку в за' робітній платі фактично було відновлено «стелю». Тому у промисловості та на транспорті поширилася практика приписок. На підприємствах з'явилися рекордсмени, яких у робітничій масі звали «олівцевими стахановцями». Патріотичний рух загальмувався й замість очікуваного зростання виробництва у 1937 р. відбувся спад.

У передвоєнні роки виникли нові форми змагання. Зокрема, в червні 1939 р. на Уралмаші та на Харківському верстатобудівному заводі розгорнувся рух багатоверстатників. Багатоверстатне обслуговування (а отже, й опанування кількома суміжними професіями), «рух за оволодіння жінками чоловічими професіями» відкривали можливість пом'якшити негативні для промисловості наслідки призову значної кількості кваліфікованих робітників в армію.

Репресії проти господарників і фахівців. Як же могло статися, що Комуністична партія врешті-решт беззастережно прийняла відмову від непу й волюнтаристський, авантюристичний курс Сталіна та його однодумців на здійснення «великого стрибка» в індустріалізації країни? Пояснюється все це репресіями в партії та суспільстві, які тяжким лихом упали на радянський народ починаючи з 1928р.

.ҐНаприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі зі Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, аби повернутися до звичайної воєнно-комуністичної політики. При цьому Сталін діяв дуже обережно й удавався до термінологічного маскування своїх намірів. Період після запровадження надзвичайних заходів було названо «новим і останнім етапом непу».

Сталінські ідеологи «генеральної лінії на соціалістичну індустріалізацію» розцінювали будь-який опір лівацькомунасильству над економікою як украй небезпечний опортунізм. У тогочасних документах партії загальновживаним стало положення про необхідність нещадного викорінення «опортунізму». Це свідчить, що змінення — всупереч лінії XV з'їзду ВКП(б) —економічної політики партійні маси зустріли без ентузіазму.

Ось що говорилося, наприклад, у відозві ЦК КП(б)У до комуністів із приводу кампанії перевиборів партійних органів у жовтні 1928 р.:

«Труднощі, що зустрічаються на шляху нашого соціалістичного будів- ництва, впливають і на окремі найменш витримані групи пролетаріату, і навіть на окремі нестійкі елементи у лавах нашої партії, викликаючи в них вагання, опортуністичні настрої і схильність до поступок нашим класовим ворогам. Вони малюють собі перспективу поступу вперед без загострення класової боротьби, без того напруження, в якому відбувається і не може не відбуватися будівнииво першої в світі соціалістичної республіки Рад. Ці опортуністичні настрої виявляються в ставленні Питання про поміркованіший темп індустріалізації, про зменшення капіталовкладень...»

У 1928—1929 рр. господарники й керівники промисловості ще наважувалися у пом'якшеній або замаскованій формі критикувати політику необгрунтованого форсування темпів індустріалізації. Але й щ протести припинилися після того, як на XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів». І це не була пустопорожня погроза. Про обстановку, що утверджувалася в суспільстві та внутрішньопартійному житті після першого неправедного політичного процесу — «шахтинської справи» 1928 р., дає уявлення частота висловлювань про «шкідництво» у виступах делегатів партійних з'їздів. На XV з'їзді ВКП(б) ця тема взагалі ще не порушувалася, а на XVII з'їзді її торкнулися 107 із 163 промовців.

Масовий психоз навколо «шкідництва» створювався свідомо. Досить ясно на це вказав керівник ДПУ УСРР В. А. Балицький у своєму виступі на грудневому (1930 р.) пленумі ЦК КП(б)У: «Після шахтинського процесу шкідництво в Донбасі не закінчилося. Шкідники спромоглися перебудувати свою роботу й організувати свої осередки по-новому з нових людей. І тому тепер робота шкідників повинна враховуватися не тільки головою ДПУ, а абсолютно всіма, причому по шкідництву повинні виступати не тільки працівники ДПУ, а й господарники».

В економічному житті насаджувалося бездумне виконання наказів. Інженерів присилували до цього черезшантажування їхнім соціальним походженням: на кожного, хто мав дореволюційний диплом про вищу освіту, лягало тавро «буржуазного спеціаліста». Такого фахівця, за офіційною вимогою, треба було «перевиховувати», бо ж, мовляв, сама його природна суть зумовлювала «шкідницьку» лінію поведінки.

Історики ще не визначили масштабів утрат інженерного корпусу промисловості країни після «шахтинської справи». Проте у величезності цих масштабів не слід сумніватися. Так, у доповіді начальника виробничого об'єднання «Сталь» М. Г. Мишкова на червневому (1931 р.) пленумі ЦК КП(б)У підкреслювалося, що на результати роботи негативно впливає «цілком недостатня кількість людей (інженерів, техніків)». І далі: «Нас оголили через органи тов. Балицького, забрали у нас велику кількість людей, і ми опинилися в такому становищі, що людей у нас надзвичайно мало». Керівник «Дніпросталі» додав до цього, спираючись на досвід своїх підприємств: «Я не скажу про старих, досвідчених спеціалістів. Усім відомо, що чимала їх частка перебуває під покровительством тов. Балицького, а ті жалюгідні рештки, які у нас залишилися на заводах, розпорошені, і їх зібрати в одному місці надзвичайно важко». Багаторічне безжальне переслідування фахівців із дореволюційними дипломами врешті-решт призвело до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку технічної інтелігенції, їхнє місце у промисловості перейняли «висуванці» з числа робітників або ж спеціалісти, поспіхом підготовлені на курсах, у технікумах і вузах. А проте, хоча цій «новій формації» вже не дошкуляла проблема із соціальним походженням, сталінський терор у відношенні до кадрів народного господарства не слабшав. Змінилася тільки термінологія: визначення «шкідник» лишилося переважно за «буржуазними» спеціалістами, а нові жертви дістали назву «саботажників».

Незадоволений тим, як Донбас виконує виробничий план, Сталін зажадав покарання «винних». Коли Сталінський обком партії та генеральний секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор повідомили в ЦК ВКП(б) про виконання цієї директиви, вони отримали у відповідь телеграму за підписом Сталіна, Молотова й Кагановича (її зачитав у своїй промові на XII з'їзді КП(б)У в січні 1934 р. делегат К. Ф. Коваль як приклад «батьківської турботи вождя» про розвиток на Україні кам'яновугільної промисловості): «До нас дійшли чутки, що вжиті заходи вважаються у вас цілком достатніми. Якщо це вірно, то така політика може занапастити всю справу. По суті, проведені вами заходи—тільки перший крок, який не можна вважати достатнім. Щоб перемогти, треба вробити дальший крок, розгорнути щосил самокритику й перевірку виконання по всіх рудоуправліннях і шахтоуправліннях без винятку, пе-ревірити людей на місці і безумовно покарати всіх тих, від кого тхне хоча б віддаленим душком саботажу».

Будови перших п'ятирічок. Капітальне будівництво у важкій промисловості потребувало величезних коштів. Здійснення індустріалізації методами «стрибка» призвело до зниження життєвого рівня трудящих. Отже, соціальна ціна технічної реконструкції виявилася надто високою. Разом із тим результати капітального будівництва були вагомі. Лише за роки першої п'ятирічки у промисловості України стали до ладу близько 400 новозбудованих фабрик, заводів, електростанцій. Деякі з них за своїм технічним рівнем не поступалися передовим підприємствам Європи та Америки. Наприклад, однією з найдосконаліших у світі на той час була Зуївська ДРЕС у Донбасі. В 1932 р. її потужність досягала 150 тис. кВт. Потужність Щтерівської ДРЕС досягала 157 тис. кВт. Завдяки посиленому будівництву електростанцій ще в 1931 р. було досягнуто рівня розвитку електроенергетики, передбаченого планом ГОЕЛРО.

Гордістю вітчизняного енергетичного будівництва стала Дніпровська гідроелектростанція в Запоріжжі. В жовтні 1932 р. дали струм її перші п'ять агрегатів потужністю &2 тис. кВт кожний (чотири агрегати другої черги вступили в дію в роки другої п'ятирічки). Ударники Дніпрогесу, заслужені керівники будівництва та інженери (загалом 41 чоловік) були нагороджені орденом Леніна. В Донбасі були збудовані 53 нові шахти загальною потужністю 21 млн т вугілля на рік, а на діючих металургійних заводах—12 доменних і 24 мартенівські печі. В 1932 р. почав давати продукцію перший електромета- лургійний завод по випуску інструментальне'!" сталі— «Дніпроспецсталь». На Україні швидкими темпами створювалося трубопрокатне виробництво.

Поряд із розширенням існуючих металургійних підприємств споруджувалися три нові гіганти світового значен-ня—«Азовсталь», «Запоріжсталь» і «Криворіжсталь». Кошторисна вартість «Запоріжсталі» — найбільшої на Україні новобудови в роки довоєнних п'ятирічок—дорівнювала 993 млн крб. Перший чавун ці новобудови дали в 1933—1934 рр. Однак до початку Великої Вітчизняної війни будівельну програму в металургійній промисловості завершити не встигли.

Реконструкція старих і зведення нових підприємств чорної металургії вивели Україну на одне з перших місць усвіті за рівнем розвитку цієї галузі. Так, напередодні вів-ни республіка за абсолютним виробництвом чавуну посі» дала друге місце в Європі (після Німеччини), а за виробництвом сталі—третє (після Німеччини та Англії).

Важливим завданням індустріалізації України було налагодження виробництва азотних добрив із синтетичного аміаку, для чого планами першої п'ятирічки передбачалося збудувати ряд комбінатів. Однак через нестачу коштів ця програма скоротилася й розтяглася в часі. На Горлівському азотно-туковому комбінаті випуск добрив розпочався наприкінці другої п'ятирічки, на Дніпродзержин- ському — в третій. Спорудження Північнодонецькогб хімкомбінату в Рубіжному через брак фінансів законсервували аж до 1938 р.

Кращим був стан справ у галузі машинобудування. Лише за 15 місяців був збудований і І жовтня 1931 р.став до ладу Харківський тракторний завод. На Україні були технічно переозброєні сотні машинобудівних підприємств, серед них — Луганський паровозобудівний завод, харківський завод «Серп і молот», київський завод «Більшовик». Останній став одним із найголовніших виробників вітчизняної хімічної апаратури. Найбільшою в машинобудуванні республіки новобудовою був Краммашзавод. Він мав задовольнити потреби країни в устаткуванні для металургійної промисловості. Перша черга Ново- Краматорського заводу важкого машинобудування почала діяти в 1934 р. Одночасно відбувалася докорінна реконструкція Старо-Краматорського заводу.

Швидкі темпи електрифікації примусили наново переобладнати колишні київські майстерні з виробництва ка< беля—«Кабельверк». Не залишилося жодного верстата, потужність якого не була б доведена до максимальної. Реконструкція старих цехів здійснювалася без припинення роботи. Незабаром новобудови СРСР, зокрема шахти, одержали підвісні кабелі для врубових машин, багато іншої продукції, яка раніше у нас не виготовлялася.

За своєю проектною потужністю реконструйований паровозобудівний завод у Луганську дорівнював найбільшому в світі заводові кампанії «Америкен локомотив» (США), а реконструйований запорізький завод «Комунар» перетворився на найбільше у світі підприємство з виробництва зернових комбайнів. Оновлений харківський завод «Серп і молот» випускав складні молотарки в кількості, достатній для забезпечення сільського господарства всієї країни. Сумський завод ім. М..В. Фрунзе спеціалізу-вався на хімічному машинобудуванні, Луганський завод вугільного машинобудування та Горлівський завод гірничого устаткування відігравали провідну роль у технічній перебудові вуглевидобувних басейнів. Дали першу продукцію турбінний завод і завод свердлильних верстатів у Харкові. Були переобладнані «Арсенал», заводи ім. Ф. Е. Дзержинського, ім. І. І. Лепсе та ряд інших машинобудівних підприємств Києва, збудоваявй завод вер-етатів-автоматів ім. О. М. Горькрго. Київ, котрий у 1934 р. став столицею УСРР, у роки другої п'ятирічки перетворився на центр середнього й точного машинобудування та приладобудування.

По всій Україні споруджувалися і ставали до ладу підприємства легкої та харчової промисловості, проте у довоєнні роки вони через відставання сировинної бази не були спроможні вдовольнити потреби населення у товарах широкого вжитку та продовольстві. Це видно на прикладі цукрової промисловості республіки. Планом першої п'ятирічки передбачалося будівництво 11 нових цукрових заводів. Коли ж виявилося, що сільське господарство не забезпечує сировиною такий приріст потужностей, були споруджені тільки три заводи—Веселоподолянський, Лох-вицький І Куп'янський.

* * *

Підсумовуючи все сказане в цій лекції, складемо такі висновки. Індустріалізація вивела нашу республіку, як і всю країну, на якісно новий рівень промислового розвитку. Це був подвиг робітничого класу, трудящих усіх націй і ня-родностей СРСР. Історичне значення індустріалізації полягало у докорінній зміні структури народного господарства.

Зокрема, вирішальною мірою змінилося співвідно- шення між промисловістю та сільським господарством у Загальному обсязі валової продукції. На жаль, унаслідок занижених цін на сільськогосподарську сировину і відповідно завищених цін на промислову продукцію, що переробляла цю сировину, тепер практично неможливо визначити реальну участь промисловості й сільського господарства у створенні національного доходу.

Грунтовно змінилося і співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання у валовій продукції самої промисловості. Напередодні першоїп'ятирічки харчова промисловість України, давала за вартістю більше продукції, ніж машинобудування, чорна металургія та кам'яновугільна промисловість, разом узяті. Наприкінці 30-х років продукція машинобудування вийшла на перше місце, що забезпечило дальший індустріальний розвиток народного господарства на власній технічній основі.

Нарешті, істотні зрушення сталися у співвідношенні між великою промисловістю, котра організаційно об'єднувала підприємства великої машинної індустрії, й дрібно» промисловістю, до складу якої входили переважно кустарно- ремісничі підприємства та окремі товаровиробники. За валовою продукцією питома вага великої промисловості у народногосподарському виробництві становила у 1938 р. 92,5 % проти 68,7 % у 1925/26 господарському році.

Проте всі ці досягнення значною мірою нівелювалися викладеними нижче обставинами. До революції розвиток промисловості Росії регулювався е основному ринковими відносинами. Після ж 1928 р. ринок товарів виробничого призначення у нашій країні взагалі зник: усе розподілялося за допомогою урядових установ — Держплану СРСР та УРСР, відповідних наркоматів. Всеросійський внутрішній ринок поступився місцем єдиному загальносоюзному народногосподарському комплексові. Незважаючи на успіхи індустріалізації, рівень розвитку командної економіки залишався невисоким у порівнянні з передовими країнами світу. Невеликою, зокрема, була концентрація промисловості.

Подолання за радянського часу фактичної економічної нерівності колишніх відсталих регіонів Російської імперії сприяло вирівнюванню їхнього індустріального розвитку, але й надалі зберігалася істотна відмінність між ними за цим важливим показником. До того ж залишався недостатнім загальносоюзний рівень розвитку провідних галузей промисловості й транспорту. Про це свідчили, наприклад, наявність великої кількості локальних (місцевих) енергетичних систем в електроенергетиці, відставання хімічної, легкої, харчової та деяких інших галузей промисловості, недосить високий рівень спеціалізації та кооперування виробництва (особливо між економічними районами), порівняно слабка залученість до народногоспо- дарського обороту — через нерозвиненість транспортного зв'язку — природних ресурсів північних і східних регіонів СРСР.

Індустріалізація привела до падіння життєвого рівня на-селення. Відчуженість робітничого класу від засобі'в виробництва й бюрократичні методи директивного управління раз і назавжди визначили економічну неефективність промисловості.

Все це внеможливлювало здійснення нового капітального будівництва нормальним шляхом, тобто використовуючи внутрішнє нагромадження самої промисловості. Джерелом ресурсів індустріалізації була неоплачена праця робітників й особливо селян. Щоб забезпечити регулярні пере- ливання ресурсів із сільського господарства в промисле-. вість, було форсоване примусове відчуження селян від засобів виробництва у вигляді колективізації цих засобів.

Рекомендована література

Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців:

Метод, рекомендації. К., 1991.

Кульчицькнії С. В. Особливості індустріалізації народного господарства УРСР//Укр. іст. жури. 1989. № і6.

Лацис О. Проблема темпов в социалистическом строительстве:

К 60-летию XV сгезда партии: Размьішления зкономиста //Коммунист.

Маршрутами історії. К., 1990.

Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди: Посібник для вчителів. К., 1990.

< /br>

ЛЕК ЦІЯ 12

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

• Поворот до суцільної колективізації • «Ліквідація куркульства як класу» • Продрозкладка з колгоспів • Недоліки в управлінні колгоспами • Голод 1932—1933 рр. • Колгоспи в системі командної економіки

Поворот до суцільної колективізації. На початку листопада 1927 р. до Москви прибули іноземні робітничі делегації. Напередодні святкування 10-річчя Жовтневої революції вони зустрілися із генеральним секретарем ЦК ВКП(б)^ Й. В. Сталіним. З-поміж численних запитань йому було і таке: «Як думаєте ви здійснити колективізм у селянському питанні?» Відповідь була така: по лінії кооперування індивідуальних селянських господарств і по лінії організа-ції селянських господарств, головним чином бідняцького типу, у виробничі товариства. Отже, на перше місце у «селянському питанні» генсек ставив ленінську концепцію кооперації.. При цьому створення виробничих товариств, тобто колгоспів, він уважав актуальним тільки стосовно бідняків. Разом із цим у своїй відповіді на згадане запитання, він уперше зауважив про «всеосяжну колективізацію» у невизначеному майбутньому. Справжнього змісту цих слів тоді ніхто не збагнув. Але незабаром вони стали зрозумілими.

У той час, коли на всіх рівнях партійно-державного життя постійно декларувалася величезна роль сільської кооперації, а в газетах і журналах друкувалися теоретич-^?і матеріали про основоположне значення ленінської концепції кооперування для побудови соціалізму, сама ця концепція докорінно деформувалася. Справа в тому, що на відміну від Леніна Сталін розглядав кооперацію не як форму соціалістичної власності, а тільки як школу колективізму, в якій селяни мали «визріти» до розуміння вигід... колективізації. Таким чином, генсек обрав тактику «придушення в обіймах» ідей соціалістичного будівництва, котрі були викладені в політичному заповіті Леніна, але котрі суперечили викладеній у програмі партії комуністичній доктрині. Ця тактика стала остаточно ясною після непрямої полеміки в пресі між Сталіним і Бухаріним.

М. І. Бухарін прилюдно, хоча і не називаючи прізвищ, заявляв про здійснювану найвищим партійно-державним керівництвом воєнно-комуністичну переоцінку ролі виробничих товариств, про забуття ленінської концепції кооперування й визнання «стовповим шляхом» до соціалізму не кооперативів, а колгоспів. Сталін на це відповідав: кол«госпи є кінцевою стадією розвитку в країні кооперативного

руху.

Протиприродне поєднання двох принципово різних типів колективних господарств, один із яких базувався на ринковій економіці, а другий був елементом командної економіки, поступово усталилося в суспільній свідомості. Й досі вираз «колгоспно-кооперативна форма власності» є звичним стереотипом.

Замислена Сталіним «всеосяжна» (в історії залишився інший термін—«суцільна») колективізація мала на меті забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Вступаючи в колгосп,селянин, так би мовити, делегував свої права на розпорядження виробленою продук-цією адміністратору — галові колгоспу. Через безпосередній вплив на останнього державні установи визначали, скільки виробленої продукції треба залишити на задоволення потреб колгоспу та колгоспників, а скільки— вилучити у централізований фонд. Це відкривало для держави можливість безперешкодно привласнювати створений се- лянською працею і додатковий, і необхідний для прожиття виробника продукт. Позбавлений знарядь виробництва, обмежений у громадянських правах, колгоспник мав стати приписаним до артілі найманим працівником, виконавцем волі партійно-державної бюрократії як асоційованого власника землі та виробничих знарядь. Звідси випливала без- компромісна боротьба держави проти селян — вільних товаровиробників, узагальнена й реалізована в політиці ^ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації», розселянювання.

Таким чином, колективізація зовсім не була самостійною метою в планах партійно-державного керівництва • на чолі зі Сталіним, рівнозначною, наприклад, індустріалізації. Колективізація розглядалася як засіб розв'язання хлібозаготівельних криз, спричинюваних природною реакцією ринку на спроби запровадити нееквівалентний обмін між містом і селом (через так звані «ножиці цін»),— Сталі< ну ж бо здавалося, що досить ліквідувати ринок, і проблема хлібозаготівельних криз сама собою вичерпається, оскільки селянину нікуди буде податися.

Зміна пріоритетів у внутрішній політиці, нагадаємо, відбулася негайно після XV з'їзду ВКП (б), однак повернення до военно-комуніс-тичної доктрини термінологічне камуфлювалося. Застосовані на почат-» ку 1928 р. силові.заходи (до розкуркулювання включно) проти тих се< лян, які відмовлялися продавати хліб державі за низькими, невигідними для них цінами, назвали «надзвичайними» з метою підкреслити їхню тимчасовість. Сталін заявляв: «Розмови про те, що ми нібито скасо-вуемо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулювання і т. д, є контрреволюційним базіканням». А на ділі вже розпочиналася підгси товка й до відновлення продрозкладки, й до експропріації яайзамож* иішої частини селянства під виглядом <ліквідації куркульства як кла» су», й, нарешті, до насильственого об'єднання власності основної маса селян. Органи ДПУ вилучили на селі всю зброю, яка ще залишалася від часів громадянської війни (включаючи й мисливську). Активно вдійснювалося сприяння, зокрема фінансове, колгоспам, утворюваним за рахунок колективізації бідняцьких засобів виробництва. В партій-і них документах, виступах керівних діячів партії, починаючи з генсека, широко пропагувалися позитивні висловлювання про комуни та інші форми колгоспів, положення про загрозу з боку куркуля, котрі місти-» лися в ленінських творах 1918—1920 рр, Суцільна колективізація, що її Сталін назвав «революцією згори», розпочалася в 1929 р. Уже в резолюціях Другої Всеукраїнської конференції КП(б)У (квітень 1929 р.) висувалася досить відверта вимога: треба всіляко прискорювати виробниче кооперування й колективізацію індивідуальних господарств. Гасло суцільної колективізації як найактуальніше завдання для партії та держави чітко сформулював листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На ньому окремо заслуховувалася доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». В постанові по цій доповіді наголошувалося: Україна має достатню матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. Центральному Комітетові КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації.

Під час обговорення центрального питання — про темпи й кінцеві строки суцільної колективізації — на згаданому пленумі ЦК ВКП (б) не виявилося єдності думок. В. М. Молотов і Л. М. Каганович наполягали на завершенні «революції згори» приблизно за рік. С. В. Косіор і деякі інші представники партійно- державного керівництва України підтримали цю позицію, поділювану, як їм було відомо, генеральним секретарем ЦК ВКП (б). Нарком земельних справ УСРР О. Г. Шліхтер і голова Укрколгосп-центру І. О. Гаврилов висловлювалися за те, щоб завершити колективізацію наприкінці п'ятирічки, тобто не раніше 1933 р. Пленум утворив комісію під керівництвом наркома земельних справ СРСР Я. А. Яковлєва для вирішення питань суцільної колективізації. Рекомендації комі-вії лягли в основу постанови ЦК ВКП (б) від 5 січня 1930 р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави кол- госпному будівництву». Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. "

Темпи колективізації спускалися згори у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930 р. Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, в якому містилося гасло: «Степ треба цілком колективізува-; ти за час весняної посівної кампанії, а всю Україну—до осені 1930 р.» Отже, визначені постановою ЦК ВКП (б) від 5 січня 1930 р. строки скорочувалися на рік-півтора. Районні власті іноді виявляли готовність до ще більшого скорочення цих строків.

Судячи з усього, суцільна колективізація замислювалися як комунізація, з утворенням господарств максималь-ного рівня усуспільнення. В опублікованих офіційних документах ішлося про артільну форму, однак у різних супроводжувальних інструкціях артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було обнародувано новий примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу» (саме так формулювалося питання у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р.), у масовому порядку почали усуспільнювати корів, дрібну худобу й птицю. На селах з'явилися цілі ватаги бездумних виконавців, затятих «лівацьких закрутників» (як їх назвали трохи пізніше). В гонитві за «справною цифрою» вони не зупинялися перед найбрутальнішими засобами, аби затягнути селян до колгоспів.

Все це призводило до зростання напруження на селі. Партійці занепокоїлися. 21 лютого 1930 р. у Москві відбулася нарада партійних керівників Російської Федерації та України з участю членів політбюро ЦК ВКП(б). Обговорювалися заходи щодо виправлення становища. 2 березня газета «Правда» надрукувала статтю Й. В. Сталіна «Запаморочення від успіхів» і нову редакцію Примірного статуту сільгоспартілі. В статті засуджувалися «перегини», а відповідальність за них цілком перекладалася на місцевих працівників. Наголошувалося на обов'язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Згідно з новою редакцією Статуту сільгоспартілі колгоспникам надавалося право мати корову, дрібну продуктивну худобу та присадибну ділянку. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі». Місцеві парторганізації мали відмо- витися від адміністративного тиску на селян при утворенні колгоспів і зосередити увагу на господарському й орга- нізаційному зміцненні колективних господарств.

Ці документи внесли певне заспокоєння в селянські маси. Офіційно проголошена відмова від примусової колективізації супроводжувалася конкретними заходами щодо подання допомоги колгоспам,- оскільки селяни почали виходити, з них. ЦК ВКП(б) ухвалив негайно вирядити членів політбюро в основні зерновиробні райони. На Україні працював Г. К. Орджонікідзе (у Криворізькому, Миколаївському, Мелітопольському та Херсонському округах). Безпосередню участь у «виправленні становища» в інших округах брали С. В. Косіор, Г. І. Петровський, В. Я. Чубар, Л. Й. Картвелішвілі, П. П. Постишев, М. О: Скрипник, М. Є, Чувирін, О. Г. Шліхтер. Здійснювані тоталітарною, адміністративно-бюрократичною державою докорінні зміни е аграрних відносинах грунтувалися на унітарній латифундійній системі землекористування. На Україні, як і по всій країні, знищувалися історичні, національні, регіональні традиції використання землі, створювалися командно-адміністративні інститути управлінської бюрократії. Економічну основу її всевладдя становила одержав-иена власність. Економічні та громадсько-правові методи регулювання сільськогосподарського виробництва замінювалися позаекономічними. адміністративно- репресивними. Через планові заготівлі продовольства, стягування натуральної «данини» (податків) держава привласнювала вироблюваний колгоспниками продукт. Отже, їхній життєвий рівень не-влинно знижувався,

Дата добавления: 2015-05-22