Історія України 17 страница

Однак, долаючи штучні перепони, театральне мистецтво в УРСР розвивалося й надалі. Здійснювався творчий обмін з іншими республіками. Так, українські театральні колективи виступали в Москві, Ленінграді, Мінську, в Грузії, Карелії, а в 1938 р. на гастролі до Києва приїздив МХАТ;

у 1939 р. в Одесі, Києві й Харкові виступав Тбіліський драматичний грузинський театр ім. Ш. Руставелі. В галузі музичного мистецтва на Україні розвивалися передусім такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень. У цьому напрямі плідно працювали класики українськоГ музики М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. В той же час досить популярними були й пісні молодих композиторів: «Вперед, народе, йди!» Г. Верьовки, «Наша сптлка молода» П. Козицького, «Уперед, хто не хоче конати» Л. Ревуцького, «Гарно, гарно серед степу» К. Богуславського, «Греми, греми, могутня пісне» В. Верховинця та ін. З'явилися перші українські симфонічні твори: сюїта «Веснянки» М. Вериківського, поема-кантата «Хустина» (на слова Т. Г. Шевченка) Л. Ревуцького, Перша симфонія Б. Лятошинського.

Широкого розмаху набула концертна діяльність, в якій брали участь професійні й самодіяльні виконавці, колективи. Капела «Думка» (створена в 1920 р.; за короткий час виросла в один із найкращих хорів країни) активно пропагувала українську музику не лише в республіці, а й далеко за її межами. 1930 р. «Думка» першою одержала звання Заслуженої Державної капели. УспГшно виступали також Державна капела бандуристів під керівництвом М. Михайлова, жіночий театралізований хоровий ансамбль під керівництвом В. Верховинця та ін.

У 1925—1926 рр. уперше в історії українського народу були створені національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928—1929 рр. згідно з рішенням Наркомосу УСРР — ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. В 1923 р. був організований Український державний симфонічний оркестр, у 1927 р.—Українська державна філармонія (в Харкові), яка об'єднала хорові капели, оркестрові колективи, камерні ансамблі та окремих солістів-виконавців республіки. В 30-х роках у Києві, Харкові та Одесі відкрилися консерваторії.

Поряд із постановкою класичних творів театри опери та балету почали ставити й новостворені українські опери, такі, наприклад, як «Вибух» Б. Яновського, «Щорс» і «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Гайдамаки» та «Перекоп» Ю. Мейтуса, В. Рибальченка і М. Тіца, «Марина» Г. Жуковського, «Доля поета» В. Йорша, «Сотник» і «Най' мичка» М. Вериківського. В усій країні та за її межами була знана творчість видатних українських оперних І камерних співаків і співачок М. Литвиненко-Вольгемут, М. Донця, І. Паторжинського, І. Козловського, О. Петрусенко, 3. Гайдай, М. Гришка, Б. Гмирі, П. Білинника та ін. У 30-х роках на Україні пожвавився розвиток балетної музики. Першим національним балетом був «Пан Каньов-ський» М. Вериківського — балет, створений на сюжет відомої народної балади про горду й сильну українську дівчину Бондарівну. Значним внеском у скарбницю української музичної культури став балет К- Данькевича «Лілея» за мотивами поезії Т. Г. Шевченка. В 1937 р. у Києві був створений Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, який активно збирав і театралізував розмаїтий національний фольклор.

1 листопада 1929- р. у Харкові відбулося офіційне відкриття Державного театру української музичної комедії, я грудні 1935 р,— київського Театру музкомедЯ. На сценах цих театрів поряд із класичними оперетами ставилися й новостворені українські оперети — «Сорбчинський ярмарок», <Майська ніч», «Весілля в Малинівці» О. Рябова.

В 1939 р. в музичне мистецтво республіки увійшла група діячів культури західних областей України — композитори С. ^юдкевич, М. Колесса, А. Кос- ДнатОльський, Ф. Колес-(а, Р. Симович. Є. Козак, А. Соятис, славетна співачка С. Круніельницька та ін. У Львові були створені Український державний театр опери та балету, консерваторія, ряд музичних шкіл тощо.

У складних умовах боротьби за становлення нового національного мистецтва й подолання матеріальних труднощів розвивалося українське кіномистецтво. В перші роки радянської влади вийшли такі документальні, агітаційні та хронікальні фільми, як «Все для фронту», «Ми переможемо», «Червоний командир», «Мир хатам — війна палацам» та ін.

В 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни та іноземної інтервенції. Великим успіхом у глядачів у 20-х роках користувалися фільми режисерів В. Гардіна «Остап Бандура», «Слюсар і канцлер», «Поміщик», «Хміль», П. Чердиніна — «Укразія», «Тарас Шевченко» (обидва — двосерійні), «Тарас Трясило», О. Анощенка—«Трипільська трагедія», Г. Стабового — «Два дні», Г. Тасіна — «Шч-ний візник» та ін.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко, який з 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського й світового кіно почесне місце посідають його фільми «Звени-гора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р, на Всесвітньому кон-курсі в Брюсселі кінофільм «Земля» занесли до почесного списку 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів. (З радянських фільмів до цього списку включено ще «Броненосець „Потьомкін"» С. Ейзенштейна й «Мати» В. Пудов-кіна).

Зростала кіномережа УСРР. Якщо до революції на Ук- раїні функціонувало лише 224 кіноустановки, та й то тільки в містах, то на кінець 20-х років •— близько 1,8 тис., і з них майже половина — на селі. Отже, кіно міцно ввійшло в культурне життя республіки. Напередодні 10-річного ювілею радянської влади українська кінематографія мала значну матеріально-технічну базу. В 1926—1927 рр. було реконструйовано Одеську кіностудію, в 1928 р. стала до ладу одна з найбільших на той час в Європі Київська кіностудія (тепер—Київська студія художніх фільмів їм. О. П. Довженка).

З початком 30-х років кіномистецтво республіки вступило в новий етап свого розвитку, пов'язаний з виникненням звукового кіно. Першим звуковим фільмом в СРСР була «Путівка в життя» режисера М, Екка (1930), а першими такими фільмами на Україні — документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д. Вертова і художні — «Фронт» О. Соловйова та «Іван» О. Довженка. Наступними роками на екран вийшли «Коліївщина», «Перекоп» і «Злива» кінорежисера І. Кавалерідзе, який після цих фільмів екранізував перлини української оперної класики — «Наталку Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм» (1938). Великим успіхом у глядачів користувалися кінокомедії «Багата наречена» і «Трактористи», поставлені І. Пир'євим на Київській кіностудії, стрічка «Велике життя» Л. Лукова, в якій розповідається про життя шахтарів Донбасу, кінопоема на істори-ко- революційну тему «Щорс» (режисер О. Довженко). Про складні події громадянської війни на Україні розповідає кінофільм «Вершники», створений на Київській кіностудії в 1939 р. кінорежисером І. Савченком. Він же поставив фільм «Богдан Хмельницький» (1941), відзначений державною премією УРСР. Згадаємо й такі фільми на історичну тематику, як «Прометей» і «Григорій Сковорода» (1936 р., режисер І. Кавалерідзе), «Кармалюк» (1938 р., режисер Г. Тасін). У 1939 р. режисер М. Екк поставив на Київській кіностудії перший кольоровий фільм «Сорочинсь-. кий ярмарок» за твором М. Гоголя. А в 1941 р. на екрани країни вийшов новий кольоровий фільм «Майська ніч» (також за твором М. Гоголя, режисер М. Садкевич). З дитячих фільмів відзначимо такі: «Дочка партизана» режисерівС. Маслюкова і М. Маєвської, «Іноземка» В. Гончукова, «Стара фортеця» М. Білінського, «Будьонниші» Є. Григоровича та ін.

Наприкінці 30-х років О. Довженко разом з Ю. Солн-цевою зняв художньо-документальні стрічки «Визволення» та «Північна Буковина» про возз'єднання західноукраїнських земель і Північної Буковини з УРСР.

Що стосується образотворчого мистецтва на Україні, то в первді пореволюційні роки розвивався в основному його агітаційний напрям, (йдеться про політичний плакат, художнє оформлення революційних свят тощо). Тоді були знані художники-плакатисти О. Хвостенко-Хвостов, А. Стра-хов, А. Петрицький, І. Падалка, М. Жук, Г. Світлицький та ін. Політичні плакати закликали до боротьби проти інтервентів, до будівництва нового життя. Згодом на провідні позиції в жанрі плакатного живопису вийшли В. Ка-сіян, М. Дерегус, П. Горілий.

У 1919—1920 рр. на основі націоналізованих міських художніх музеїв, а також приватних колекцій були створені державні музеї українського мистецтва в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, а потім — і в усіх обласних центрах і великих містах республіки. Бралися на облік пам'ятки архітектури, мистецтва, старовини (слід, однак, зауважити, що при цьому в процесі «боротьби проти релігійного дурману» постраждало чимало церков).

До революції на Україні не було жодного художнього вузу. Молодих майстрів образотворчого мистецтва готували в Київському, Харківському та Одеському художніх училищах. У 20-х роках ці училища були перетворені на вищі учбові заклади. В цей же час з'явилися позначені великою образною виразністю твори художників-реалістів старшого покоління: «Життя», «Довбуш», «Свати» Ф. Кри-чевського, «Інваліди» А. Петрицького, «Дніпрельстан» К. Трохименка, «Збори делегаток» і «Комсомолка» О. Павленко, «Сіножать», «Молочниці» І. Падалки. Найстаріший майстер батального жанру М. Самокиш приділяв значну увагу розробці тематики громадянської війни («Оборона червоного прапора», «Штаб Першої кінної»); відомі також його твори на історичну тематику—«В'їзд Богдана Хмельницького до Києва», «Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким» та ін. Серед найкращих пейзажних полотен відзначимо «Дніпро і кручі», «Реве та стогне Дніпр широкий» М. Бурачека, «Місячну ніч» Г. Світлиць-кого, «Кручі над Дніпром» К. Трохименка. О. Шовкуненко створив цілу серію картин (понад 70), присвячених Дніпро-буду. В жанрі реалістичного театрально-декораційного та кінодекораційного живопису плідно працювали, наприклад, А. Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов, В. Меллер, Г. Цапок, М. Бурачек, Ф. Нірод, В. Греченко, В. Кричевський, у жанрі графіки найзначніші здобутки в перші роки радянської влади були пов'язані з творчістю видатного митця Г. Нарбута — автора високохудожніх оформлень великої кількості літера-турно-мистецьких журналів, книжок, збірників. У 20-х роках з найкращого боку виявили себе М. Жук, С. Налепінська-Бойчук, І. їжакевич, В. Касіян, О. Сахновська, І. Падалка та інші художники-графіки школи Г. Нарбута. В 30-х роках сатиричну графіку розвивали О. Козюренко, В. Литвиненко, В. Нерубенко, В, Гливенко.

В 30-х роках в українському художньому мистецтві відбувався процес освоєння нової тематики. Організована в 1937 р. республіканська художня виставка засвідчила остаточну перемогу реалістичного напряму. На виставці були представлені такі високохудожні твори, виконані в цьому стилі, як «Переможці Врангеля» та «Веселі доярки» Ф. Кричевського, «Запорожці відбивають полонених», «Бій під Бахчисараєм», «Полтавський бій» М. Самокиша, «Підвіз провіанту до броненосця "Потьомкін"» і «Повстання на крейсері "Очаків"» Л. Мучника, «Повстання 1113 року в Києві», «Гайдамаки під Уманню», «Повстання селян у Галичині під керівництвом Мухи» І. їжакевича, «Вечір у степу» О. Любимського, «Збирання сіна» С. Світличного, «Біля моря» Д. Шавикіна та ін. Ці полотна відзначаються ма- льовничістю й правдивим відображенням історичних подій.

Слід згадати про художню шевченкіану 30-х років. Найактивніше цю тематику тоді розробляв І. їжакевич. його пензлю належать полотна «Тарас Шевченко — пастух», «Перебендя», численні ілюстрації до «Кобзаря», Відомі також картини К. Трохименка «Тарас Шевченко і Енгель-гардт», В. Костецького «Шевченко на засланні. Після муштри».

Найвизначнішими представниками українського мону- ментального живопису того часу були М. Бойчук, О. Павленко, О. Мизін, М. Дерегус, Д. Шавикін, О. Любимеьквй, М. Рибальченко та ін. Вони оздоблювали Харківський Чер-вонозаводський театр, павільйони Всесоюзної сільськогос- подарської виставки в Москві (1939), зокрема павільйон УРСР, де виконали шість великих панно (серед яких виділяються такі, наприклад, як «Механізація сільського господарства» М. Дерегуса та «Збирання яблук» О. Любим-ського і М. Рибальченка). Крім того, українські митці взяли участь у розписах павільйонів Киргизії та Азербайд- жану.

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П. Власенко, О. Саєнко та інші майстри, твори яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю.

Після возз'єднання Західної України з УРСР надбанням усього українського народу стала творчість відомих художників краю І. Труша, О. Кульчицької, А. Монастирського, Я. Музики, Й. Куриласа, Р. Сельського, Г. Смольвького та ін.

У післяреволюційні роки на Україні розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячувалося образові великого українського поета Т. Г. Шевченка. Пам'ятники йому були споруджені в Москві (автор С. Волнухін, 1918 р.), Петрограді (автор Я. Тільберг, 1918 р.) та Ромнах (автор І. Кавалерідзе, 1918 р.). У 1920 р. у Києві, а наступного року в Харкові були встановлені погруддя Т. Г. Шевченка роботи В. Кратка. Тоді ж пам'ятники Кобзареві з'явилися в Одесі, Катеринославі, Чернігові, а згодом і в інших містах і селах республіки.

Серед найкращих пам'ятників часів відбудови народного господарства є монумент великому українському філософу-мандрівнику, поету-гуманісту Г. С. Сковороді, зведений з нагоди 200-річчя з дня його народження (1922) у Лохви-ці за проектом скульптора І. Кавалерідзе. Того ж року в с. Чорнухи, на батьківщині народного філософа, встановили погруддя Сковороди (також роботи Кавалерідзе).

Визначними подіями в монументальному мистецтві України в 30-х роках було спорудження пам'ятників Т. Г. Шевченкові в Харкові (1935), Києві (1939) й Каневі (1939) за проектом скульптора М. Манізера.

Найвідомішими архітектурними спорудами 30-х років на Україні були Меморіальний музей Т. Г. Шевченка в Каневі на Тарасовій горі (1936—1938 рр., архітектори В. Крн-чевський і П. Костирко), стадіон «Динамо» (1934—1936рр., архітектор В. Осьмак), будинки Верховної Ради УРСР (1936—1939 рр., архітектор В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1935—1938 рр., архітектори І. Фомін 1 П. Абросн-мов). Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор Д. Дяченко), залізничний вокзал (1927—1933 рр„ архітектор С. Вербицькяй) у Києві, Будинок Рад у Донецьку,(1930—1932 рр., архітектор Л. Котовський) та ія. Відзначаючи незаперечні здобутки митців Радянської України в 20—30-ті роки, не слід, звісно, забувати, що їхня творчість не могла не відбивати реалії тогочасного суспільно- політичного життя. Більше того:

поставлене на службу сталінському режимові, мистецтво повинно було виконувати його накази-замовлення. Всіма засобами мистецько-вихон-ного впливу утверджувалися морально-етичні норми тоталітарної системи (які звичайно не мали нічого спільного із загальнолюдськими духовними цінностями), повсякчас і понад усяку міру вихвалялася особа Сталіна (чого варті лише його скульптурні зображення, споруджувані тоді в усіх без винятку населених пунктах. До речі, треба сумніватися, чи сприяли піднесенню авторитету В. І. Леніна його скульптури,— нерідко невисокого художнього рівня,—тиражовані в неймовірній кількості по всіх усюдах). Налякані репресіями, нерідко морально розбещені, тодішні діячі українського мистецтва не наважилися піднести голос проти масового руйнування пам'яток старовини в 30-ті роки, брало навіть участь у цькуванні «ворогів народу» тощо.

Культурно-освітня робота серед трудящих. У перші післяреволюційні роки велику роль "у розгортанні культурно-освітньої роботи в містах і на підприємствах відіграли робітничі клуби з бібліотеками при них, а також червоні кутки—своєрідні філії робітничих клубів. На селі ж культурно-освітню роботу здійснювали громадські організації «Просвіти». Вони існували на Україні ще з дореволюційних часів; у них працювали тоді М. Лисенко, Б. Грінченко, Л. Яновська, М. Коцюбинський, Леся Українка, Панас Мирний та інші прогресивні діячі культури. Царський уряд чинив усілякі утиски «Просвітам» і закривав їх. Відроджуватися вони почали з 1917 р., а припинили своє існування на початку 20-х років у зв'язку з виникненням нових, породжених радянською системою культурно-освітніх установ та організацій, зокрема сільбудів (сільських клубів) і хат-читалень, де відбувалися лекції, бесіди, читання газет вголос, улаштовувалися збори, самодіяльні концерти та вистави, демонструвалися кінофільми, працювали різні гуртки та пункти з ліквідації неписьменності тощо.

З року в рік кількість культурно-освітніх закладів на Україні зростала. Так, якщо в 1921 р. їх налічувалося тут лише 2807, то в 1928 р.—уже понад 11 тис., із них 6,5 тис. хат-читалень, 3,5 тис. сільбудів, понад ї тис. робітничих клубів, більш ніж 8 тис. червоних кутків на підприємствах. У 30-х роках відбувалося дальше розширення мережі культурно-освітніх установ. У 1940 р. в УРСР діяло понад 25 тис. самих тільки клубів, при яких працювало 59,6 тис. історико-партійних, економічних, агрономічних, оборонних, хорових, драматичних, музичних та інших гуртків. Вони охоплювали понад 1 млн трудящих. У селах налічувалося80 тис. гуртків художньої самодіяльності, в котрих займалося понад 300 тче. чоловік.

Особливо важіливу роль у культурно-освітній роботі серед трудящих ма с відігравали преса, книговидавнича справа й бібліотеки. Питання розвитку культури регулярно висвітлювалися в у-сіх без винятку газетах і журналах. Газета «Вісті» з 1922 р. почала друкувати щотижневий додаток—«Літератур-а, наука, мистецтво»; з 1925 р. цей додаток виходив під н азвою «Культура ї побут».

Кількість республіканських періодичних видань із року в рік зростала. Загалом у 1928 р. на Україні видавалися 234 газети сукупним разовим тиражем 1675 тис. примірників (з них українською мовою— 117 газет, решта—російською, польською, молдавською, болгарською та іншими). В 30-ті роки швидко зростала кількість місцевих газет, особливо районних. У 1940 р. на Україні виходили 1368 газет сукупним разовим тиражем 6452 тис. примірників (з них українською мовою—близько 80%), 254 назви журналів та періодичних видань журнального типу загальним річним тиражем 32348 тис. примірників.

Швидко розвивалося книговидання. Протягом 1921— 1928 рр. видавництва УСРР випускали в середньому за рік 4,4—4,5 тис. назве книг і брошур загальним тиражем 36— 37 млн примірників (із них близько 70%—українською мовою, решту— мовами національних меншостей України). Масовими тираж-ами виходила політична, соціально-економічна, технічна, сільськогосподарська, наукова, медична, художня, мистецька література, підручники для всіх типів шкіл тощо. За кількістю надрукованих книг УСРР посідала в 20-х роках друге місце в СРСР (після РСФРР) і дев'яте місце в світі_, а за кількістю книжок на душу населення—сьоме місце в світі. І ще одне порівняння—з 1919 по 1926 р. українською мовою було видано 5430 назв книг, тобто більше, ніж за попередні 120 років (1798—1918), коли вийшли друком 5-054 назви.

Культурно-осв-ітня робота здійснювалася й через бібліотеки, кількість я^ких зростала з кожним роком. Якщо до революції на Україні налічувалося лише 2130 бібліотек із сумарним книжковим фондом близько 1 млн примірників (і то переважно релігійного та чорносотенного змісту), то на початок 1928 р-.— відповідно 7816 бібліотек і 15 млн примірників книг. Н^а селі функціонували 6597 бібліотек із сумарним книжковлм фондом 4,6 млн примірників. Наприкінці 30-х років кількість бібліотек у республіці досягла 22,3 тис., а їхніж загальний книжковий фонд — 367 млнпримірників. Бібліотеки організовували колективні читання книг, журналів і газет, виставки літератури, література} вечори тощо.

На середину 20-х років дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті трудящих посідало радіо. Перша радіостанція на Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі, а згодом і в інших містах. Інтенсивно радіофікувалися села. В 1928 р. у них налічувалося лише 40,5 тис. радіотрансляційних точок, а в 1940 р.—уже понад 1 млн та ще більш ніж 250 тис. радіоприймачів. Розпочалася підготовка до запровадження в республіці «зображення по радіо» (телебачення).

Важливу роль у культурному будівництві на Україні в 20—30-ті роки відігравали музеї. В 1940 р. в УРСР діяло 140 державних музеїв—краєзнавчих, історичних, художніх та ін. Добре знаними в республіці були літературно-меморіальні музеї Т. Г. Шевченка в Києві й Каневі, Панаса Мирного та В. Г. Короленка в Полтаві, М. М. Коцюбинського у Вінниці й Чернігові та ін.

Значна увага приділялася налагодженню роботи культосвітніх закладів на території західноукраїнських земель. Тут наприкінці 1940 р. працювали 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, виходили 74 газети.

В цілому досягнення в галузі культурно-освітньої роботи були безсумнівними. Проте наявні культосвітні заклади далеко не в усьому задовольняли потреби трудящих. Значна частина клубів, особливо на селі, була погано обладнана, мала непривабливий вигляд, бракувало досвідчених кадрів тощо. А найголовніше—саме культосвітня сфера була наймасовішим і найпотужнішим каналом, через який особливо настирливо й систематично створювався культ особи Сталіна, вихвалялося його найближче оточення за одночасного таврування вчорашніх визнаних авторитетів, у свідомості людей утверджувалася думка про непохитність і «правильність» засад утворюваної тоталітарної системи тощо,» * *

Таким чином^ протягом 20—30-х років у духовному житті Радянської України відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Культурне будівництво в 20-ті роки здійснювалося пГд знаком відродження національної самобутності, отоліт тями витруюваної царатом (як відомо, до революції навіть сама українська мова перебувала під офіційною забороною). У творенні Українського Ренесансу брали участь як «специ» та митці старої формації, так і представники нової інтелігенції.

Однак сталінська командно-адміністративна система, що інтенсивно формувалася, не потребувала людей творчих, із неза-лежним оригінальним мисленням: її ідеалом були уніфіковане «одностайне» суспільство, бездумний виконавець-»«гвинтик». Тому, з одного боку, наука й мистецтво всіляк^о залучалися до обгрунтування морально-етичних норм тоталітарної держави, а з іншого — всіма за- собами, аж до неправедних судилищ і фізичних репресій, свідомо й безясально пригнічувався творчий потенціал радянських наро дів. Звісно, не уникнула загальної участі й Україна. Розпючавши ще наприкінці 20-х років «гучні» судові процеси над українськими інженерно-технічними працівниками, Сталін у 1932 р. зажадав «припинення українізації» й учинив справжній погром у середовищі творчої інтелігенції республіки. Особлива увага приділялася «приборканню» Історичної та філологічної наук, які відігравали провідну роль у відродженні національної самосвідомості, розвитку української мови тощо. Багато науковців І митців України, звинувачених, зокрема, у «буржуазному націоналізмі», було позбавлено тоді можливості нормально працювати, зазнало утисків через суд, загинуло в таборах, або т.а засланні... Наслідки розгрому української науки та культури в Зб-ті роки ми сповна відчуваємо й досі.

Проте було б» помилкою твердити, що історія культурного будівництва на Україні у висвітлюваний у цій лекції період позначенеє, самими тільки «чорними плямами^. Навіть в умовах то^талітарщини українська культура зробила великий крок уперед. Так, створена й удосконалювана протягом 20—30—х років система народної освіти забезпечила доступ до =зкань усім трудящим, дала змогу швидко ліквідувати (в основному) масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запровадження загальної середньої освіти в містах. Була розв'яза-на також проблема підготовки кадрів нової інженерно- технічної й творчої інтелігенції. Поступово розширювалися масштаби практичної й теоретичної роботи в усіх галузях науки та техніки. Українські літератори, живописці. скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю світової культури високохудожніми творами. У підвищенні культурно-освітнього рівня населення велику роль відігравали клуби, бібліотеки, музеї та інші культосвітні заклади.

Рекомендована література

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 5. Розд VIII, § 5; Т. 6. Розд. V, XII, XVIII, XXIII, § 5.

Корнієнко 1. Півстоліття українського радянського кіно. К., 1970.

Культурне будівництво в Українській РСР: 36. документів: У 2 т. К., 1959. Т. 1.

Культурне будівництво в Українській РСР, 1917—1927 рр„ 36. до< кументів і матеріалів. К., 1979.

Культурне будівництво в УРСР: Стат. довідник. К., 1&40.

Курносов Ю. О. Духовне життя на Україні в 20—30-х рр.//Укр. іст. журн.1990. № 1.

Курносов Ю. О. Суспільно-політичне життя на Україні в 20—30-я роках // Укр. іст. журн. 1989. № 12.

Піскун 1. Український радянський театр. К.і 1957.

ЛЕКЦІЯ 15
У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
• Причини невдач у перший період війни. Оборона Києва й Одеси • Боротьба проти загарбників на окупованій тери- торії • Перебудова економіки на воєнний лад. Початок визволення. Бойові дії партизанів • Вигнання фашистів. Перші кроки відбудови Ф Діяльність працівників науки та культури в радянському тилу
Причини невдач у перший період війни. Оборона Києва й Одеси. На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз. Найлютішому артилерійському обстрілу було піддано радянські прикордонні застави, військові штаби, вузли зв'язку й місця дислокації частин Червоної армії. Бомбові удари обрушилися на Мурманськ, Каунас, Мінськ, Київ, Одесу, Севастополь та інші міста, на численні залізничні вузли. Особливо сильних атак з повітря зазнали військові аеродроми. У перший день війни ра-дянські ВПС втратили до 1200 літаків, з них 900 на землі. Німецька авіація панувала в повітрі. Ударні сили угруповань армій «Півняч», «Центр» і «Південь» почали стрімкий наступ, у напрямках відповідно на Ленінград, Москву, Київ. Разом з Німеччимою у війну проти СРСР вступили Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина та Фінляндія.
Хоча напад дявно ретельно готувався за планом, який дістав назву «Барбароса», військово-політичне керівництво фашистської Німеччини висунуло версію про «превентивну війну». Воно безп ідставно звинуватило СРСР у невиконанні зобов'язань за.договором про ненапад. Розвиток бойових дій з самого початку показав: радянські війська були неготовими не лише= до наступальних операцій, але й до стійкої оборони. Угруповання військ Німеччини налічувало 153 дивізії. Ще 37" дивізій належали її союзникам. (Загальна чисельність особового складу становила 5,5 млн чоловік.) На озброєнні цих 190 дивізій було близько 2800 танків і штурмових гармат, 4950 літаків, 47 200 гармат і міно- метів.
Загальна чисе-льність особового складу Червоної армії у переддень нападу- становила також понад 5 млн чоловік. При цьому в захі дних прикордонних округах, які з початком війни було реорганізовано у фронти, зосереджувались 170 дивізій та 2 стрілкові бригади. Вони мали 2900 тис. чоловік особового складу, 9200 танків, 8450 літаків і 46830 гармат і мінометі».
Український напрям, за планом «Барбароса», був одним з найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти розвинутою економічною базою нашої республіки^. її багатющими сировинними й паливними ресурсами, що-^5, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого—зміцнити власну воєнну машину за рахунок використання економічних можливостей Укрзаїни, створити вигідний плацдарм для дальшого розгортання воєнних дій і перемоги над Радянським Союзом.
»
Перший удар противника прийняли на себе прикордонники. В нерівних боях із загарбниками вони проявили мужність і героїзм. На ковельському напрям і особливою стійкістю відзначився Любомльський. прикордонний загін гід командуванням підполковника Г. Г. Сурженка. Прикордонники 9-ї з-астави цього загону за день бою в оточенні знищили до 600 ворожюх солдатів і офіиерів. Одинадцять днів і ночей відбивали атаки противника поблизу с. Скоморохи бійці 13-ї застави Володимир- Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта О. В. Лопаті да. Героїчно билися захисники Рава-Руського, Пе-реіііяшльського та Інших укріплених районів, зокрема гарнізони дотів, якими командували молодші лейтенанти Д. С. Куліш, В. Д. Даній, П- І. Чаплій. Не менш як два тижні точилися жорстокі бої за доти в укріпленому районі на р. Санок. В огляді німецького розвідувального відділу штабу прифронтового тилового району «Південь» від 19 липня 1941 р. про бої у прикордонних районах повідомлялося: «Російська піхота проявила нечувану стійкість насамперед в обороні стаціонарних укріплених споруд. Навіть у разі падіння всіх сусідніх споруд деякі доти, яких спонукували до здачі, трималися до останньої людини».
Уже в перші дні війни поряд з іменами льотчиків росіянина П. Харитояова і білоруса М. Гастелло стало відомим ім'я льотчика українця П. Бринька.
Воєнна обстановка для військ Південно-Західного фронту складалася катастрофічне. В ході прикордонних боїв, що точилися до початку липня, вони зазнали великих втрат. На середину липня ці втрати становили 2648 танків з 4200, а з 2256 літаків залишилися 249, на яких ще можна було літати.
Розв'язуючи агресію проти СРСР, керівництво Німеччини було переконано в швидкому успіху. Так, начальник генерального штабу вермахту Ф. Гальдер у переддень нападу пророкував: «Радянська Росія все одно що віконне скло, варто лише раз вдарити кулаком і все розлетиться вщент». На жаль. для своїх сподівань фашисти мали певні підстави, адже Радянському Союзу довелося в надзвичайно несприятливих умовах вступити у війну з країною, армія якої була добре підготовленою до чергового «бліцкрігу».
Як показали події літа 1941 р., СРСР та його Збройні сили не були готові дати відсіч агресору, хоча в передвоєнні роки тодішнє політичне та військове керівництво Союзу запевняло радянські народи, що майбутня війна, коли вона вибухне, вестиметься на чужій території й малою кров'ю. Час, виграний завдяки укладенню радянсько- німецько-го пакту про ненапад у 1939 р., не був достатньо ефективно використаний для посилення боєздатності Червоної армії, розвитку сучасної воєнної промисловості, вироблення чіткої концепції майбутньої війни.
Навпаки, здійснюючи лінію на зміцнення авторитарного режиму в країні та партії, на усунення всіх «небажаних», Сталін та його поплічники, насамперед Єжов, Берія, Воро-шнлов, Мехліс, Щаденко та інші, обрушили найжорстокіші, нічим не виправдані репресії на командний склад Збройних сил. Унаслідок цього на початок війни армія була яв-вбавлена найдвсвідченіших і найкааліфікованіших воєначальників, таких, зокрема, як М. М. Тухачевськяй, Й. Е. Якір, В. К^ Блюхер, О. І. Єгоров, І. П. Уборевич та ін. Кривавий терор проти керівних військових кадрів, що тривав і на початі—су війни, знекровив офіцерський корпус, негативно вплинув на здатність командування різних рівнів приймати власні рішення. Тільки з травня 1937 р. по вересень 1938 р. було репресовано 39761 командира і політ-працівника. Усьото по Наркомату оборони з 1937 по 1939р. було репресовано 3,5—4 млн чоловік.
Важливою причиною невдач Червоної армії в початковий період війни був і серйозний прорахунок Сталіна в оцінці воєнно-політи^ної ситуації та терміну нападу Німеччини на СРСР. Напри клад, за місяць до агресії (1-9 травня) радянський розвідмик у Японії Ріхард Зорге передав у Москву дані про зосередження на західних кордонах СРСР 150 ворожих дивізій. А за тиждень до нападу Зорге з ризиком для життя повідомив: «Війну буде почато 22 червня». І таких повідомлень про наближення війни було дуже багато. Викликало тривогу і те, що німецька авіація систематично порушувала наш і кордони. Тільки 3 січня 1941 р. було зафіксовано понад 150 випадків порушення німецькими літаками радянського кордону. В тил Червоної армії закидалися десятки диве^)сійно-розвідувальних груп. Однак Сталін побоювався вживанням недвозначних заходів для підготовки армії до відсїчі агресії спровокувати конфлікт, здатний призвести до початку воєнних дій. Підступний удар агресора вкинув війсзьково-політичне керівництво СРСР, насамперед самого Ст аліна, у стан шоку. Це не могло не впли- нути негативно н а воєнні події, адже командири вищих рангів на місцях були, по суті, позбавлені права на самостійне прийняття рішен^ь і з всіх важливих питань чекали особистих вказівок від Сталіна.
Бої, в ході яких Червона армія змушена була тримати оборону, розгорн^ улися на величезній протяжності радянсько-німецького фронту. На початку липня 1941 р. німецькі війська, які наст-упали на південному напрямі, прорвалися до Житомира, а після його захоплення передові частини противника були» вже за 20—25 км на захід від Києва. 6.липня було стводаено штаб оборони міста. Він організував, зокрема, будівниицтво укріплень навколо столиці, в якому взяли участь 160 тис. киян. (Зазначимо, що напередодні війни, за ініціативою Л. 3. Мехліса, уиріпрайони, що були тут, демонтувалг, оскільки, мовляв, їх будували вороги ва-
РОДУ.)
Народне опоаченвя Києва на середину липня налічувало 29 тис. чолові», а області — понад 60 тис. чоловік. У всіхрайонах міста та області були створені винищувальні ба" тальони та групи загальною чисельністю понад 200 тис. чо* ловік.
Водночас здійснювалась підготовка до розгортання боротьби в тилу ворога. 5 липня ЦК КП(б)У прийняв постанову про створення партизанських загонів та організацій антифашистського підпілля в районах, яким загрожувала окупація. Однак виконання цієї постанови було некваліфі- кованим, не враховувалася специфіка обстановки, навпаки, панувала орієнтація на застарілий досвід епохи громадянської війни. Під час оборони Києва було сформовано 11 партизанських загонів, що налічували близько 1800 чоловік. Успішно діяв київський партизанський загін «Перемога або смерть» під командуванням С. Осєчкіна і партизанські загони, що прибули на захист столиці з Донбасу та Харкова.
З військ укріпленого району в Києві було сформовано 37-му армію, яка витримала основний тягар боротьби за місто. Велику роль у відсічі ворогові відіграли й війська, що билися на південь та північ від Києва. Особливо ефективними були дії 5-ї армії в районі Коростеня. Завдяки героїзму радянських солдатів ворога вдалося зупинити під Києвом на два з половиною місяці. Ця оборонна операція тривала з 11 липня до 26 вересня 1941 р.
На лівому крилі фронту противник продовжував наступ у напрямі Дніпропетровська та Запоріжжя. 6-та й 12-та армії з важкими боями відступали на схід і південний схід. У ході боїв головним силам 1-ї танкової групи ворога спільно з військами 17-ї німецької армії вдалося перехопити 2 серпня комунікації основних сил 6-ї та 12-ї радянських армій та оточити їх у районі Умані. Своєчасному уникненню оточення завадило в тому числі й те, що Сталін, незважаючи на реальні обставини, заборонив цим арміям відступати. Частина їх з боями вирвалась з оточення. Багато воїнів стали партизанами, тисячі загинули смертю хоро'брих. У полон потрапили 103 тис. бійців і командирів.
Вихід противника 25—ЗО серпня до Дніпра, тобто загарбання ним усієї Правобережної України за винятком плацдармів у районі Києва та Одеси, значно ускладнив дії Південно-Західного т.а Південного фронтів. Ворог міг завдати охоплюючого удару з півдня, з району Кременчука, в тил військам Південно-Західного фронту, а на півдні — притиснути до Чорного та Азовського морів війська Південного фронту. В цей час на півночі, у смузі Центрального та Брянського фронтів, відбулися події, які негативно вплинули на становище в районі Києва та на Лівобережній Україні. Ще 8 серпня 2-га армія й 2-га танкова група німців перейшли в наступ у напрямках Могильов — Гомель і Рославль— Стародуб, намагаючись вийти у фланг військ Південно-Західного фронту. Війська Центрального фронту почали відступати. Не дав позитивних результатів наступ військ Брянського фронту. 7 вересня німецькі танкові колони прорвалися до Конотопа. Водночас ворог активізував дії на Південно-Західному фронті. На 9 вересня дивізії 17-ї німецької армії форсували Дніпро й захопили великий плацдарм на південний схід від Кременчука. Тут зосередилися сили цієї армії та 1-ї танкової групи.
Командування Південно-Західного фронту дійшло висновку, щокатастрофа на правому крилі вже не може бути відвернута власними силами. Для відновлення суцільної лінії фронту на цій дільниці пот< рібні були великі сил_и, яких Ставка виділити не могла. Єдиним вихо< дом ставав негайний відвід військ з київського виступу з метою ство«рення більш щільної оборони на одному з тилових рубежів. З такою пропозицією головнокомандування Південно-Західного напряму звернулося 11 вересня до Сзаліна. Він заперечив проти цього й наказав утри- мувати Київ. 13 вер-есня до обов'язків нового головнокомандуючого Південно-Західним фронтом приступив С, К. Тимошенко. Він змінив С. М. Будьонного, якій вочевидь не справлявся зі своїми обов'язками. Між тим ворог уже з-айняв Глухів, Конотоп, Бахмач, Ніжин, а передові частини 2-ї танкової групи німців оволоділи Ромнами,
Перед тим, як з'єднатися, війська 1-ї танкової групи й 17-ї армії противника завдали удару радянському угрупованню з кременчуцького плацдарму на північ, назустрГч військам 2-ї танкової групи, й захопили Хорол (у 40 км на південний схід від Лубен). 38-ма армія генерала М. В. Фекленка, відрізана від 26-ї армії генерала Ф. Я. Костенка, відходила до нижньої жечії р. Псьол, прикриваючи Полтаву із заходу. 15 вересня дві танкові дивізії 1-ї та 2-ї танкових груп ворога, що наступали назустріч одна одній, вийшли в район населених пунктів Лох-виця та Лубни й пе-ретнули комунікації Південно-Західного фронту. В оточенні опинилися 5-та, 21-ша, 26-та і 37-ма радянські армії. Лише в полон до фашистів юотрапили 665 тис. червонвармійців та командирів Червоної армії. Командування, штаб фронту, у тому числі командуючий фронтом генерал М. П. Кирпонос, загинули в бою, виходячи з оточення.
Проте ворогові дорого коштували ці успіхи. Червона армія завдала суттєвих втрат понад десяти його кадровим дивізіям. Це значною мірою зірвало розрахунки в імецького генерального штабу на швидке захоплення Москви й завер"шення війни проти СРСР до початку зими.
Водночас із наступом на Київ угруповання армій «Південь» своїм правим крилом повело наступ на південь України з метою захвату Одеси. На початку серпня 1941 р. на Одесу рушила й 4-та румунська армія. Зазнаючи великих втрат, противник прорвався до моря і півкільцем оточив місто-порт. Всі сухопутні шляхи до Одеси були перетнуті.
Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік убитими, пораненими й полоненими, а також багато техніки. Оборона міста тривала 73 дні. Лише за наказом Верховного Головнокомандування 16 жовтня 1941 р. радянські війська були евакуйовані морем.
Обороняючи Осдесу, радянські війська тривалий час сковували тут понад ^8 дивізій противника. Це полегшило відхід частини військ. Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.
До осені 1941 р. на фронтах для Червоної армії склалося тяжке становиїще. Наприкінці серпня ворог захопив Дніпропетровськ. Воддочас німецькі танкові групи вийшли в район Чернігова. До початку зими противник зайняв майже всю територію України. Витримавши виснажливу битву під Смоленськом, німець< к{ війська наприкінці вересня—на початку жовтня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямі. Але взимку 1941—1942 рр, під Москвою й на західному напрямі загарбникам було завдано сильного удару. Вермахт зазнав першої поразки з початку другої світової війни.
Успішні дії радянських військ під Москвою викликали у Ставці Верховного Головнокомандування невиправдану, як на той час, ейфорію. Перед Червоною армією було поставлене завдання у 1942 р. здійснити ряд часткових наступальних операцій. Проте більшість з них через слабке матеріально- технічне забезпечення завершилася невдало. Особливо відчутною була поразка е районі Харкова. На пропозицію головкома Південно-Західного напряму С. К. Тимошенка, члена військової ради М. С. Хрущова і начальника штабу військ І. X. Баграмяна Ставка дозволила провести велику наступальну операцію, яка почалася 12 травня 1942 -р. Спочатку наступ розгортався вдало, однак незабаром далися взнаки й погана його організація, й нестача бойової техніки, й недооцінка загрози флангових угруповань противника. Останній у зручний момент вдарив по слабкому флангу радянських військ й оточив майже три армії. Спроби прорвати кільце оточення були марні. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів.
Поразки на Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в червні 1942 р.) поклали початок новим невдачам радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали сильних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів.
Боротьба проти загарбників на окупованій території.
На окупованих українських землях фашисти почали запроваджувати свій «новий порядок». Вони ліквідували національну державність українського народу. Територію України було розчленовано: Північну Буковину, Ізмаїльщаау та землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі, названі Трансністріею, Гітлер віддав Румунії; західні області були включені в так зване генерая-губернаторствв. куди входила й територія Польщі. Для управління основною частиною території республіки було створено <рейхско-місаріат України» на чолі з катом українського народу Е. Кохом. Східні українські області перебували під владою військового командування.
Загарбники створили «цивільне управління» — міськіуправи на чолі з бургомістрами, волосні управи на чолі зі старшинами. В селах призначалися старости, вербувалися поліцаї, нерідко з карних злочинців. По всіх містах і центрах комунікацій діяли військово-польові суди, комендатури, таємна польова поліція (ГФП), каральні загони.
Метою кривавого режиму були підкорення та колонізація України, винищення її людності. Територія республіки, як і всіх інших окупованих земель, вкрилася мережею таборів смерті. Десятки тисяч людей різних національностей було розстріляно в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Рівному та ін. Страшною трагедією часів окупації стало винищення мирного населення в Бабиному Яру в Києві, де, за останніми даними, тільки за перші п'ять днів з 29 вересня 1941 р. розстріляли 150—160 тис. мирного населення, в основному євреїв. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 тис. чоловік різних національностей, у тому числі — військовополонених. Усього за роки окупації на Україні загинуло 3,9 млн цивільних людей.
Фашисти організували масове винищення військовополонених: 1 млн 366 тис. було загублено у львівському, славутському, кам'янцеві-поділь-ському, житомирському, уманському, володимирові-волинському, кірово- градському, хор одеському, кременчуцькому, сирецькому, Дарницькому та інших концтаборах. По суті, немає даних про те, що сталося із полоненими солдатами і офіцерами частин Південно-Західного фронту. Всього ж із 6 млн 200 тис. радянських військовополонених, за далеко не повними даними, тільки на 1 травня 1944 р. було знищено різними способами близько 3 млн ЗСО тис,
Точних даних про кількість цивільного населення, яке загинуло на окупованих радянських територіях, немає. Відомо лише, що до віняв на цих територіях проживало 88 млн чоловік, після війни залишилося 85 мли. Отже, 33 мли чоловік загинули або покинули рідні місця. З них 10 млн були евакуйовані в тил, частина населення призвана до л— Радянської армії, а інші—вивезені до Німеччини, знищені або загнву-ля від голоду та хвероб.
Всього а України до Німеччини було вивезено близько 2,4 млв чоловік, у тому числі юнаки і дівчата. Десятки тисяч з них загинули.
Уцілілі промислові підприємства окупанти оголосили власністю Німеччини, влили до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам.
Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, школи, клуби, всіляко принижували гідність українського народу.
Великі надії окупанти покладали ва розбрат в українському суспільстві. Для цього розгорнули шалену автиро-сійську кампанію, нацьковували людей різних національностей один на одного. Цю мету переслідувала, зокрема, кривава акція в ніч на 4 липня 1941 р. у Львові. Руками окупантів і колабораціоністів були знищені відомі діячі культури: член Спілки радянських письменників, автор численних літературних праць професор Тадеуш Бой-Желенський, ректор Львівського університету професор медицини Володимир Серадський, доктор юридичних наук Роман Лонгшамю де Берьє разом з трьома синами, професор Тадеуш Островський, професор Ян Грек, почесний член багатьох академій Казимир Бартель, львівська письменниця Галина Гурська, критик Остап Ортвин, етнограф Адам Фішер та ін.
З перших днів війни розпочалася масова боротьба українського народу проти німецько-фашистських загарбників. Для підпільної роботи на окупованій території України були залишені більш як 40 тис. комуністів. Більшість з них загинула на початку окупації. Доля ще 113425 комуністів, здебільшого робітників та селян, які з тих чи інших причин «без дозволу» партійного керівництва опинилися на окупованій території, так і не з'ясована. Відомо тільки, що після визволення України 69 125 комуністам було відмовлено у поновленні в партії. В умовах загальної підозри їхні особові справи були розглянуті необ'єктивно й висновки заздалегідь мали звинувачувальний ухил.
Активна боротьба із загарбниками розгорнулася на північному сході республіки. У Сумській області у вересні 1941 р. почав 'бойову діяльність Путивльський партизанський загін на чолі з С. А. Ковпаком, що незабаром перетворився у велике з'єднання партизанських загонів. На Чер-иігівщилі успішно діяли партизани під проводом О. Ф. Фе-дорова. В західних областях України до збройної боротьби перейшли загони й групи М. П. Конищука, 10. М. Со-бесяка, П. X. Самчука, П. К. Кундіуса та інші, які діяли досить активно.
Велику роль в організації народного опору відіграли такі воєнно-організаційні центри, як Центральний штаб партизанського руху та Український штаб партизанського руху (створені у травні 1942 р.). їм удалося певною мірою виправити прикрі помилки, які були допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних антифашистських організацій напередодні окупації та стали причиною загибелі багатьох підпільників. На кінець 1942 р. на Україні не було міста, району, де б не діяли підпільні організації, зв'язані з партизанськими формуваннями. „,.,,, Перебудова економіки на воєнний лад. Початок визволення. Бойові дії партизанів. У винятково важких умовах, коли значну частину території країни було втрачено, народне господарство перебудовувалося на воєнний лад. Вже через тиждень після початку війни на потреби фронту працювали, по суті, всі підприємства тилу. З наближенням воєнної небезпеки на схід було евакуйовано устаткування, майно майже 550 великих підприємств України, десятки наукових установ (у тому числі Академія наук УРСР), численні вузи, театри, творчі спілки, редакції газет і журналів.
Більша частина п-еребазованих заводів почала давати продукцію вже навесні 1942 р. А на середину 1942 р. воєнна перебудова народного господарства бу ла завершена. Технологічні досягнення в роки війни довели здатність радянської економіки в екстремальних умовах концентрувати матеріальні та людські ресурси на пріоритетних напрямах. Майже половину всіх потужностей, введених у дію у східних районах країни в 1942 р., становило обладнання, евакуйоване з України.
Щиросердий, гост инний прийом зустріли у східних республіках СРСР трудящі, евакуйовані із західних районів, серед них українські робітники, колгоспники, інтелігенти. Багато дітей, що втратили.батьків, прибували у складі дитячих будинків, шкіл. У містах і селах тилових районів країни розгорнувся патріотичний рух, переважно серед жінок, за влаштування долі цих дітлахів. Колгоспи, підприємства брали на свій рахунок утриманий дитячих будинків. Десятки тисяч сиріт стали прийомними синами та дочками в сім'ях багатьох трудящих.
Історична перрмога Червоної армії під Сталінградом поклала початок корінному перелому в ході Великої Вітчизняної й другої світової воєн. 2 лютого 1943 р. капітулювало 330-тисячяе угруповання фашистів, яке опинилося в оточенні. Контрнаступ, що розгорнувся на значній ділянці радянсько-німещького фронту з 19 листопада 1942 р., дозволив приступати до визволення території України. 18 грудня 1942 р. в ійськами 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. І. Кузнецова був звільнений перший населений пункт української території — с. Півнівка Мі-ловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. Сьогодні тут височить монумент «Україна — визволителям», що символізує ратну співдружність українського й інших народів СРСР. А поряд—могили 1066 воїнів, представників семи національностей, які віддали життя в ім'я свободи укр-аїнського народу.
На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завдовжки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів УРСР було визволено Луганськ. Наприкінці лютого 1943 р. жорстокі бої точилися за Донбас. В умовах відсутності другого фронту противник одержав змогу використати свіжі сили, перекинуті із заходу. Завдяки цьому він зосередив на вузькій ділянці 25 дивізій і перейшов у наступ.
Водночас бойові дії з новою силою розгорнулися в районі Харкова. Німці сформували дві великі танкові групи: одну—в районі на північний захід від Краснограда, другу — в районі Красноармійського (нині — Красноармійськ). Удар семи танкових і моторизованих дивізій противника у фланги й тил 6-ї армії та групи військ під командуванням М. М. Попова, що був завданий 19 лютого, змусив частини Червоної армії відходити з тяжкими.боями на південь від Харкова й на Барвінкове, а потім і за Північний Донець. 16 березня знову було залишено Харків, якии за місяць до того був визволений.
Лютнево-березневі бої 1943 р. на Україні свідчили, що противник ще має великі сили. Навесні цього року Ставці Верховного Головнокомандування стало відомо, що гітлерівці готують новий наступ, але цього разу на порівняно невеликій ділянці фронту в напрямку на Курськ. Було вжито оперативних заходів, і коли 5 липня 900 тис. німецьких солдатів і офіцерів, озброєних майже 10 тис. гармат, близько 2700 танків і САУ і понад 2 тис. літаків, почали бойоці дії-, вони зустріли рішучу відсіч. Особливо криваві бо! точилися поблизу с. Прохорівка: в них одночасно брали участь близько 1500 танків з обох сторін.
Вимотавши і знекровивши ворога у битві під Курськом, радянські частини прорвали фронт противника й перейшли у наступ. 5 серпня Червона армія оволоділа Орлом і Бєлгородом, а 23 серпня визволенням Харкова закінчилася ця найбільша битва другої світової війни. Радянські Збройні сили остаточно вирвали з рук ворога стратегічну Ініціативу.
У той час, кели Червона армія громила противника на фронтах, партизани, координуючи свої дії з планами командування регулярних військ, завдавали відчутних ударів ворогу в його тилу. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. І. Наумова вирушило з Сумської області у великий рейд. За 65 днів воно, здійснивши багато бойових операцій, пройшло по територіях Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусії. В першій половині березня у рейд на Правобережжя Дніпра вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Ф. Федорова. Цей рейд в&но завершило в червні на півночі Волинської області. Певних успіхів досягло й з'єднання під командуванням С. А. Ковпака. Відомий, зокрема, його «карпатський рейд». Однак в організації цього рейду було не'все продумано, що призвело до великих людських втрат у партизанів. В цілому рейд своєї мети не досяг. Під час цієї операції за не до кінця з'ясованих обставин загинув комісар з'єднання С. Руд-нєв.
Складовою частиною партизанського руху на Україні стали дії Української повстанської армії (УПА). Перші партизанські загони, що потім ввійшли до її складу, виникли на Поліссі й Волині й не були пов'язані з ОУН. Після початку війни Т. Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував у Варшаві, сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ», пізніше перейменовану на Українську повстанську армію. Метою утворення проголошувалося очищення регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити цю армію, Бульба-Воронець зі своїми бійцями розпочав партизанську війну з німцями. Наприкінці 1942 р. ОУН:Б вирішила сформувати великі партизанські сили й включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, яким дала назву УПА. Ця армія здійснювала контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом Галичини. Тільки восени 1944 р. УПА провела 890 рейдів. Після того, як по Західній Україні пройшли головні сили Радянської армії, УПА організувала низку акцій, щоб перешкодити мобілізації і депортаціям українського населення.
У першій половині 1943 р. почали діяти Рівненський 1 Кам'ямець-Подільський обласні штаби партизанського руху. Для проведення бойових операцій на півночі України буяй утворені з'єднання партизанських загонів під командуванням П. X. Кумаяька, М. М. Попудренка, І. М. Бовкуна та ій. На Київщині дуже ефективно діяло велике з'єднання ім. М. С. Хрущова під командуванням І. О. Хитриченка.
Результати діяльності партизанів з кожним місяцем стаиалн більш вагомими. Влітку 1943 р. вони визволяла велику зону в районі Новоград-Волинський — Коростень — Київ — Житомир. 'Окупанти втратили контроль над сільськими місцевостями в районі Проскурова, Шеаетівки. Славути. на нівночі та південному сході України.
Особдиву увагу партизани приділяли діям на комунікаціях ворога. Всього в 1943 р. в окупаційній зоні було підірвано 3666 ешелонів. 1469 залізничних і шосейних мостів. Партизанські з'єднання України були багатонаціональними за своїм складом. Українці становили 46 % ^ійців найбільших п'яти з'єднань (третину з'єднань Ковпака), росіяни—37%. В партизанських загонах України, крім_того, воювало 'близько 3 тис. поляків, 500 словаків і чехів, 300 угорців, 200 югославів та ін.
Радянський тил подавав усебічну допомогу партизансь" ким формуванням. Український штаб партизанського руху за роки війни підготував у спеціально створених школах І послав у тил ворога 4374 партизанських керівника, інструктора, політпрацівника тощо. Велику поміч народні месники одержали, зокрема, від льотчиків авіаційної частини, якою командувала В. С. Гризодубова. Вони здійснили 1850 вилетів до партизанів України, доставивши їм при цьому 1432 т боєприпасів, озброєння, міннопідривної техніки, вивезли й радянський тил близько 2,5 тис. поранених і хворих.
Перелом у війні на користь Радянського Союзу було забезпечено також зусиллями мільйонів трудівників тилу. Перебазування, хоча й з великими втратами (на окупованій території залиши-лось близько ЗО тис. підприємств), продуктивних сил на Схід—лише частина народногосподарської перебудови на воєнні рейки. Не менш. важливою складовою стало включення вивезених потужностей у місцеву інфраструктуру, тобто розміщення, монтаж і пуск евакуйованих підприємств, забезпечення їх сировиною, електроенергією та кадрами. Вже на кінець 1942 р. в тилу діяло розгалужене й злагоджене воєнне господарство. Виробничі потужності оборонної промисловості зростали швидкими темпами. І хоча Німеччина протягом війни виробляла вугілля, сталі та електроенергії в 1,5—2,5 раза більше, ніж СРСР, радянська промисловість випустила за ці роки майже вдвоє більше, ніж німецька, літаків, танків та гармат. Уже з середини 1943 р. Червона армія не відчувала нестачі в танках, літаках, гарматах, стрілецькій зброї, боєприпасах.
Активну участь у налагодженні воєнної промисловості брали українські трудящі, сотні тисяч яких самовіддано працювали у тилових республіках. Наприклад, ла танковому заводі, створеному на базі Челябінського тракторного та евакуйованих з Ленінграда й Харкова дизельних заводів, де працювали представники 55 національностей, було виготовлено 18 тис. танків і самохідних артилерійських установок, 48 500 танкових двигунів.
Найважливіше завдання — нагодувати армію, робітників — постало перед селянством. Виробничі можливості сіль-ського господарства скоротилися майже наполовину, бо основні сільськогосподарські райони були окуповані. На селі не вистачало робочих рук, машин, тягла. Незважаючи на це, селяни, головним чином жінки, працювали від зорі до зорі. Навіть посуха 1943 р. не викликала у країні масового голоду, епідемій, цілком можливих в умовах тривалої й безмежно виснажливої війни.
З великим патріотичним піднесенням працювала для перемоги українська творча інтелігенція, евакуйована в радянський тил. Під керівництвом академіка О. О. Богомольця в Уфі були створ-ені ефективні препарати для лікування поранених бійців. Співробітники Інституту електрозварювання, очолюваного академіком АН УРСР Є. О. Патоном, за допомогою Свердловського обкому партії впровадили нові методи електрозварювання у виробництві танків та авіабомб. Місцеві власті, зокрема, виділили необхідних спеціалістів, обладнання, матеріали, 12 станків, 350 м2 додаткових виробничих площ, що дозволило експериментальному цеху Інституту за чотири місяці 1943 р. подати необхідну допомогу 60 заводам. Учені Академії наук УРСР налагодили науково-виробничі зв'язки з 320 науковими установами, вузами, колгоспами, радгоспами країни.
Велике суспільно-політичне значення мала діяльність у тилових районах української творчої інтелігенції—письменників і поетів П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновсько-го, І. Ле, композиторів А. Штогаренка, Ю. Мейтуса, М. Ве-риківського, художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, В. Касіяна та ін. Розвитку й поширенню української культури сприяла діяльність колективів київських театрів опери й балету ім. Т. Г. Шевченка, драматичних ім. І. Я. Франка та Л. Українки, кіностудій, українських газет і радіостанцій.
Тим часом на фронтах відбувалися події, що прискорювали визволення території України. На початку вересня 1943 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням Р. Я. Малиновського визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту під командуванням Ф. І. Толбухіна визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту під командуванням М. Ф. Ватутіна визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького. Почалася бит&а за Дніпро, за визволення Києва. 6 листопада війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ф. Ватутіна з боями ввійшли в столицю України. Сини й дочки 33 національностей героїчно билися з ворогом застародавнє місто. За успішне форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєне 2438 бійцям і командирам. Серед них— 1685 росіян, 483 українці, 40 білорусів, 25 узбеків, а також представники багатьох інших національностей. В цій битві через помилки командування загинуло багато воїнів. Тільки в районі Букрина—40 тис. чоловік.
Вигнання фашистів. Перші кроки відбудови. 1944 р. став роком остаточного визволення українських земель від німецько- фашистських загарбників. У лютому війська, 1-го й 2-го Українських фронтів оточили на Правобережжі, в районі Корсунь-Шевченківського, 10 дивізій і бригаду противника. В березні це угруповання було ліквідовано, при цьому 55 тис. гітлерівців вбито й поранено, 18 тис.—взято у полон. Ворога було вигнано також з Кіровограда (8 січня), Луцька і Рівного (2 лютого), Херсона (13 березня), Вінниці (20 березня), Миколаєва (23 березня), Одеси (10 квітня), Тернополя (15 квітня). У липні було розгромлено угруповання противника під Бродами і Львовом. 27 липня 1944 р. визволено Львів.
В ці місяці ще більш посилили допомогу регулярній армії партизани і підпільники. Хоча територія, на якій вони воювали, значно звузилася, їхні дії стали цілеспрямованішими. Власними силами вони визволили від окупантів 45 міст, районних центрів, залізничних станцій, знищили тисячі гітлерівців, підірвали 1037 ешелонів.
Характерною рисою партизанських загонів на Україні був їх інтернаціоналізм. В їхніх лавах разом з місцевими жителями билися словаки, угорці, поляки, німці, французи, югослави та ін. Сформовані на Україні загони діяли й на території інших окупованих німцями країн. Так, у березні—червні 1944 р. на території Польщі діяли 15 українських з'єднань і загонів на чолі з І. О. Артюховим, Г. В. Ковальовим, М. І. Недєліним, С. О. Санковим, Б. Г. Шангі- ним, В. М. Яремчуком та ін. Вони налічували 4400 чоловік. На території Чехословаччини діяли загони на чолі з В. А. Квітинським, В. О. Карасьовим, Л. Ю. Беренштейном, Д. М. Резуто та ін.
На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці цього місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. З вигнанням окупантів на порядок денний стало питання возз'єднання цього краю з УРСР. Перший.з'їзд Народних комітетів, який зібрався у листопаді в Мукачеві, ухвалив Маніфест, що проголошував возз'єднання Закар-паття з Радянською Україною і водночас зобов'язав обрану ним Народну Раду Закарпатської України здійснити рішення про возз'єднання. 29 червня 1945 р, між СРСР і Че-хословаччиною було підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.
Найважливішим завданням українського народу з початком визволення окупованої території стала відбудова зруйнованого народного господарства, міст і сіл країни. Відбудовні роботи ускладнювалися надзвичайно великими масштабами руйнувань.
Про втрати, яких завдали Україні загарбники, можна судити з того, що лише прямі збитки становили близько 285 млрд крб., або 42 % загальних втрат республіки від окупації. На території УРСР було зруйновано й спалено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 16150 промислових підприємств, 1916 залізничних станцій, 27725 кол- госпів, 1227 МТС, 873 радгоспи, 18 тис. лікувальних закладів, 32 930 шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 200 бібліотек. 10 млн чоловік лишилися без житла. Втрати сільського господарства становили до третини загальної суми втрат республіки.
Війна, що тривала, поглинала переважну частину державного бюджету. Тому основним джерелом відбудови підприємств. шахт, залізниць, МТС, шкіл, театрів, лікарень тощо було трудове подвижництво народу. Великого поширення набув, зокрема, так званий метод «народної будови», тобто праця у позаробочий час, безкоштовна і з власним інструментом. Конкретна програма відбудовчих робіт була затверджена VI сесією Верховної Ради УРСР у 1944 р. З державного бюджету було асигновано кілька мільярдів карбованців. При цьому тільки на відбудову житлового фонду виділялося в 1944 р. понад 500 млн крб.
Успіх відродження народного господарства Української республіки забезпечувався насамперед відбудовою паливно-енергетичної бази. На кінець війни у Донбасі було відновлено 54 % шахтного фонду. В результаті видобуток вугілля становив 43,3 % довоєнного, а його питома вага у загальному видобутку в СРСР зросла з 4,5 % в 1943 р. до 26.7 %. Уже в 1944 р. знов почали виплавку сталі та вн-робяицтво прокату найбільші металургійні заводи України. Інтенсивні відбудовчі роботи велися в машинобудівній галузі.
Великі труднощі доводилося долати при відбудові вщент зруйнованого сільського господарства. Сталінський варіант системи колективного господарювання, який суперечив потребам срціально-екояомічного прогресу країни, став, на жаль, базовим у відбудові села, і це не могло не датисявзнаки надалі. В 1944 р. було освоєно 76 % довоєнної площі посівів. При цьому державний план хлібозаготівель був виконаний на 110 %.
Одразу після відновлення радянської влади поновилася й насильницька колективізація в Західній Україні. З помилок 1939—1941 рр. партійними та державними органами не було зроблено належних висновків. Тривалий час Радянська армія вела збройну боротьбу проти загонів УПА, яка, до речі, в період окупації спрямовувала свої дії на місцях також проти окупаційних властей і аж до свого розгрому в 1945 р. спиралася на досить широкі верстви місцевого населення.
З початком відбудови на допомогу українському народові, як завжди, прийшли інші народи СРСР.
Над відбудовою промисловості Донбасу взяли шефство підприємства Свердловської, Ярославської, Саратовської та інших областей. Понад 70 заводів Ленінграда брали посильну участь у сприянні технічному оснащенню донецьких шахт. Підприємства Кузбасу направили шахтарям України верстати, силові трансформатори, електрообладнання, електромотори, кабель, а також вирядили в Донбас групу забійників. Від 37 промислових підприємств Москви Донбас одержав верстати, автомашини, пересувні електростанції.
Активно допомагали і вчені. Співробітники Інституту чорної металургії АН УРСР спільно з ученими Інституту металургії АН СРСР працювали над проблемою відбудови в Донбасі доменного й трубопрокатного виробництва, вчені Інституту гірничої механіки АН УРСР у співробітництві з багатьма іншими інститутами, за участ

Дата добавления: 2015-05-22