Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Історія України 19 страница




 


ЛЕКЦІ Я 17
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ
(друга половина 60- х — середина 80-х років)
• Суспільно-політичне життя в умовах зміцнення авторя-тарно-бюрократичної системи ® Наростання застійних явищ в економіці • Нерозв'язані проблеми підвищення життєвого рівня народу
Суспільно-політичне життя в умовах зміцнення авторитарно-бюрократичної системи. На середину 60-х років самовідданою працею народу було створено потужну енергетично-промислову базу, багатогалузеве сільське господарство, зміцнено обороноздатність країни. Здавалося б, досягнуте відкривало перед багатонаціональним радянським суспільством можливість дальшого швидкого соціально-економічного, політичного й культурного прогресу. Але на практиці цього не сталося.
Після жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС, особливо в 70-ті роки в суспільно-політичному житті країни посилилися викликані об'єктивними й суб'єктивними факторами негативні тенденції, що поступово призвели до застою в усіх сферах життя. Розпочатий після XX з'їзду К.ПРС процес пошуку шляхів подальшого розвитку зіткнувся з гальмуючим впливом адміністративно-бюрократичної системи керівництва суспільством. Прийнята на XXII з'їзді КПРС-програма партії не відбивала багатьох реальностей у житті СРСР, країнах розвинутого капіталізму; в «світовому комуністичному та робітничому рухах». Недооцінювалося значення науково- технічної революції та її соціально-економічних наслідків. На основі.теоретичних уявлень ЗО—' 40-х років про людину як «гвинтика» партійно-державної машини й про громадські організації трудящих як «паси» цієї машини будувалася консервативна та утопічна модель соціалізму в СРСР, визначалася стратегія «поступового переростання соціалізму в комунізм» штурмовими та натискними методами, через нарощування обсягів виробництва сталі, чавуну, прокату, нафти, газу, цементу, прискоренеподолання класових відмінностей, зміцнення усуспільненої власності, колективізму тощо.
Зміцнювалося авторитарно-бюрократичне суспільство, яке було конгломератом різних укладів — соціалістичних елементів, зародку регульованого ринку, тіньової економіки — й грунтувалося на етакратичному способі виробництва, основу якого становила монопольна роль бюрократії в усіх сферах життя. Робітничий клас був позбавлений власності й декласований, селянство — відчужене від землі та знарядь виробництва, а інтелігенція перетворена на державних службовців. Отже, замість повноцінних класів суспільства виступали прошарки й касти, що відрізнялися лише певним місцем у структурі деспотичної влади. За відсутності ринку суспільство зв'язувала в єдине ціле правляча партія, яка дедалі глибше проникала в усі суспільні с4)ери, виконуючи господарські, політичні, ідеологічні, владні функції.
Намагання союзних республік після смерті Сталіна розширити свої права не мали суттєвого успіху.
Єдиний народногосподарський комплекс країни, що склався на той час, можна визначити, як централізовану, командно-адміністративну систему народного господарства, яка функціонувала в умовах зосередження в одних руках усіх важелів управління, монополізму центральних відомств. Така система протистояла будь-якій ініціативі «знизу», інтересам виробників, принципам економічної самостійності підприємств, власності народів республік СРСР на їхні національні багатства, національний доход та ін. Отже, входження економіки Української РСР в єдиний народногосподарський комплекс.країни було основою політичної й національної залежності українського народу.
На жовтневому (1964 р.) пленумі ЦК КПРС замість М. С. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. І. Брежнєв. У липні 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України став П. Ю. Шелест, а в травні 1972 р. його змінив В. В. Щербицький. До того (в 1957—1961 рр.) Щербицький був секретарем ЦК Компартії України, Головою Ради міністрів УРСР (1961—1963 рр.). За ініціативи Хрущова Щербицького було звільнено з останньої посади, але Брежнєв реабілітував його, і в 1965 р. того вдруге було призначено Головою Ради міністрів України.
У травні 1972 р. П, Ю. Шелеста відкликали до Москви, де він обійняв посаду заступника Голови Ради міністрів СРСР. При цьому Шелеста за його діяльність на Україні звинуватили в націоналізмі, надмірній пропаганді історич-них пам'яток українського народу, порушенні партійних принципів у доборі кадрів тощо. Незабаром було звільнено з поста секретаря ЦК Компартії України академіка АН УРСР Ф. Д. Овчаренка, який досить кваліфіковано займався питаннями ідеологічної роботи й намагався зберегти тогочасний рівень функціонування української мови. При- йнятною для Щербицького кандидатурою на цю посаду, підтриманою М. А. Сусловим, став В. Ю. Маланчук, який з підозрою ставився до шанувальників української мови та культури. Внаслідок дальшого «перетрушування» кадрів, висунутих Шелестом, посади міністрів, секретарів комітетів партії і керівників різних відомств зайняли вихідці з Дніпропетровщини — батьківщини Щербицького, влучно названі в народі «дніпропетровською династією».
Саме на цей період історії нашого народу припадає посилення боротьби з українським націоналізмом, який, на погляд Щербицького, розквітав у роки секретарювання Шелеста. В 1972 р., як і перед тим, у 1965 р., були здійснені масові арешти української інтелігенції — носіїв національної самосвідомості, їхня суспільно-політична діяльність суперечила офіційній ідеології інтернаціоналізації, «зближення» та «злиття» націй.. Це означало не що інше, як державний переворот на Україні, докорінну зміну національної політики партійно-державної влади. Українське національне відродження, що розпочалося після XX з'їзду КПРС, було придушене. Кожний, хто в 60-х роках виявляв національний патріотизм, небажану активність у суспільному житті, зазнав репресій у тій чи іншій формі. Посилився ідеологічний наступ проти «ідеалізації» минулого українського народу. Заборонялося навіть вживання епітету «український», слова «козацький», словосполучення «Запорозька Січ» тощо. В травні 1964 р. була спалена україністика в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР.
Україна була приречена на «об'єктивне» й «закономірне» національне вмирання.
Тим часом у країні накопичилося чимало складних проблем. Необхідно було здійснити докорінні перетворення в економічній сфері з урахуванням вимог НТР, в усій системі суспільних відносин. Але для цього потрібна була відповідна політична воля керівників держави.. Однак ні Л. І. Брежнєв, ні М.. А. Суслов, ані інші керівники суспільства її не виявили. Було послаблено увагу до розвитку теоретичної думки. Спрощено трактувалися такі проблеми марксистсько-ленінської концепції соціалізму, як форми власності, кооперації, виробництва та еквівалентного об-міну; міра праці та споживання; класові та міжнаціональні взаємовідносини; народовладдя й самоуправління. Дедалі помітнішими ставали розходження між реальною дійсністю та принципами, що проголошувала тодішня програма КПРС. Останні зводили нанівець усі спроби формування реалістичної соціально-економічної політики. Схоластична доктрина «розвинутого соціалізму» як найвищого надбання сучасної цивілізації породжувала ілюзії нібито існуючого органічного поєднання соціалізму з наукою, раціональним веденням господарства, використанням природних і трудових ресурсів, прогресивними формами організації виробництва.
Це було особливо небезпечно в умовах, коли народ ще зберігав у своїй свідомості гуманістичне розуміння соціалізму, і в масах, які своєю наполегливою працею створювали значні матеріальні цінності, жила віра в те, що всі проблеми одержать своє розв'язання. В республіці, як і по всій країні, чесно працювали мільйони людей. Активно, в інтересах народу діяло чимало партійних організацій.
Технократичний підхід до кадрової політики призвів до того, що в 1976 р. 2/з із секретарів обласних, міських і районних комітетів Компартії України були спеціалістами народного господарства, тобто фахівцями інженерно-технічного й сільсько-господарського профілю. Недооцінювалося значення гуманітарної освіти. Це далеко не кращим чином впливало па стиль керівництва, адже технократизм вносив у роботу партій- них комітетів господарчо-розпорядчі методи, а це врешті-решт спричинювало підміну радянських і господарчих органів партійними.
Негативно позначилося на якісному складі партійних кадрів, розвитку партійної демократії рішення XXIII з'їзду КПРС про наступність (спадкоємність) й омолодження керівних кадрів. На практиці це наділяло керівний склад партії необмеженими повноваженнями, поглиблю- вало поділ комуністів на керівників і підлеглих, а колегіальність підмінялася персональними розпорядженнями. Нехтуючи. ленінськими принципами партійного життя, партократія забезпечила собі на всіх рівнях гарантії безстрокового.перебування на керівних посадах, породила «культ без особи» Брежнєва. Все це призвело до протекціонізму, почастішали випадки висування кадрів за принципом земляцтва, клано-вості. Секретарі партійних комітетів формально обиралися, а фактично призначалися зз вказівкою вищих парторганів. Почалося різке падіння як інтелектуального, так і морального рівня багатьох партійних керівників. Цей негативний процес не обминув' і партійну організацію України.
В. той час як тисячі рядових комуністів боролися за справжнє підвищення ефективності -виробництва, поліпшення якості продукції, чимало партійних діячів дбали лише про власну кар'єру, особисті блага й життєвий комфорт. З року в. рік розширювалася територія та зростало виробництво молока, яловичини, свинини та іншої «чис-тої» продукції у підсобному господарстві ЦІ< Компартії України «Чайка». У розгалуженій системі спецмагазинів номенклатурні працівники з партійного й державного апарату одержували продукти харчування, 'виготовлені у спец-цехах та вирощені у спецгосподарствах без застосування. хімічних добрив. В областях і районах зводилися особняки, «мисливські будиночки», персональні дачі. Безсоромно експлуатувалися ідейна переконаність, патріотизм, самопожертва чесних комуністів і мільйонів радянських людей. Усе це послаблювало реальний вплив Компартії на виробничо-господарську практику, управління, соціальні процеси, духовне життя.
КПРС намагалася через Ради народних депутатів як політичну основу СРСР, профспілки, комсомол, інші громадські організації, творчі спілки зберегти свій вплив на трудящих. У Конституції СРСР 1977 р., розробленій на її основі Конституції УРСР були викладені принципи розширення й поглиблення соціалістичної демократії шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення мас до участі в управлінні державою. Але на ділі розширити й поглибити демократію, активізувати маси на виконання завдань народногосподарських планів повною мірою не вдавалося. Цьому перешкоджали адміністративно-командні методи управління всіма ланками суспільно-по- літичного життя, фактичне призначення, а не вибори народних депутатів, підміна Рад партійними органами, зо- середження влади у профспілках, комсомолі, громадських організаціях в руках їхніх керівників — слухняних виконавців вказівок вищих інстанцій, фактично непідзвітних рядовим членам.
Декларативні положення статей Конституції країни, республіки не відповідали реальності життя. Вони не могли забезпечити використання госпрозрахункових відносин в економіці, прав громадян на високий рівень життя та свобод у політичній сфері.
У роки після XX з'їзду К.ПРС не вдалося відновити зруйновані сталінізмом механізми демократи, а в період бре-жнєвського керівництва реальний зв'язок партії з масами розглядався як другорядна, не варта уваги справа. Всесильний «верхній ешелон» партійної піраміди на чолі з Брежнєвим фактично передав у низах владу на відкуп місцевому керівництву, яке не зважало на думки комуністів первинних парторганізацій, усувало маси від ви-рішення політичних питань. Наприклад, засідання бюро деяких обкомів Компартії України відбувалися без участіробітників і колгоспників, обраних до їхнього складу. Сва- вільство в доборі кадрів призводило до професійної деградації апарату радянських органів, занедбання справ, утвер- дження казенно-бюрократичного ставлення до людей.
В атмосфері догоджання начальству, підлабузництва, за відсут- ності гласності ставали звичайними зловживання владою, приписки, розкрадання народної власності, корупція, хабарництво. Так, у 1986 р. у Харківській області було викрито велику групу розкрадачів і хабарників, яка протягом п'яти років діяла в системі облпобутуправ-ління. Злочинці «зрослися» зі службовими особами та працівниками правоохоронних органів.
Безвідповідальність і вседозволеність, порушення законності призвели до посилення розриву між керівниками й виконавцями, «верхами» та «низами», особистими й громадськими інтересами, занепаду рів< ня відповідальності й дисципліни, посилення соціальної байдужості, конформізму в усіх сферах суспільного життя країни, республіки.
Український нарбд у роки брежнєвського лихоліття разом з усіма народами Радянського Союзу сповна відчув на собі наслідки національної політики, що проводилася. Хибне розуміння інтернаціоналізму, абсолютизування категорій «радянський народ», «зближення націй» вело до витіснення української мови з багатьох сфер суспільного життя. Суттєвими причинами збочень у галузі міжнаціональних взаємовідносин у країні, республіці були політична безпорадність, некомпетентність, догматизм у національному питанні більшості керівників партії та держави. Виходячи з догм і стереотипів 30-х років, вони однобічно трактували багатогранні духовні процеси, що відбувалися у житті народів і націй країни, в тому числі й українського народу. Адже в умовах радянської дійсності, з одного боку, зміцнювалися зв'язки, розширювалися співробітництво, взаємодопомога народів країни, з іншого — зростала їхня самосвідомість. Це не вкладалося у звичні схеми начебто повністю гармонійних на «етапі розвинутого соціалізму» взаємовідносин як між класами, так і між народами й націями, та виникнення «нової історичної спільності людей». Тому почуття національної гордості, прагнення розвивати свою мову, культуру, традиції сприймалися як націоналізм.
У роки застою командно-адміністративна система, всесильні бюрократи, нехтуючи навіть настановами Леніна, сформульованими у відомій резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» та ряді інших документів, посилили натиск на культуру українського народу. Свідомо руйнувалися історико-архітектурні пам'ятки, насамперед культового призначення. Спотворено було історію, в якійз'явилося чимало «білих плям». Для дослідників існували «заборонені зони»: голод на Україні в 1932—1933 рр., ста- лінські репресії та ін.
Правдиво й образно говорив про ці /злочини брежнєвсько-суслов-ської камарильї на Установчій конференції Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка в лютому 1989 р. Олесь Гончар: <3никалн національні школи, недоступною ставала справжня історія народу, різні недоуки замінювали її своїми кон'юнктурними фальсифікаціями. Невтомні зливачі націй, лжеінтернаціоналісти, хіба не готували вони нам мовний Чорнобиль, запевняючи, що процес асиміляції мов виникав стихійно, що оніміння націй, самознищення народу треба розглядати, як вищий етап прогресу».
Скорочувалася сфера дії української мови в навчанні, видавничій справі, державному й громадському житті. Вже за переписом 1979 р. з 36,6 млн українців в УРСР 3,5 млн не назвали українську мову рідною, нею не володіли 10,6 млн чоловік, або 22 % населення республіки.
Все це викликало законне занепокоєння національної інтелігенції, спроби розібратися та знайти раціональне вирішення проблеми. Але такі наміри кваліфікувалися як націоналізм з усіма відповідними нас< дідками. Під прапором боротьби проти українського буржуазного на- ціоналізму та сіонізму постійно переслідувалися інакодумці. Багато українських та єврейських інтелігентів, особливо з правозахисників, у 70—80-х роках зазнали різного роду покарань. Серед них—талановитий поет В. С. Стус (1938—1985). У 1972 р. він був заарештований і засуджений до десяти років табору особливого режиму й п'яти років заслання. Він витримав мордовський і пермський табори, карцери, тяжке заслання в Магаданській області й наприкінці 1979 р. вийшов на волю. Але незабаром знову був заарештований і помер у 1985 р. в ув'язненні. На захист поета підніс свій мужній голос академік А. Д. Са-харов, котрий сам перебував у засланні у Горькому (нині—Нижній Новгород). Протестуючи проти антигуманного вироку Стусові, він писав: «Вирок Стусові— сором радянській репресивній системі. Стус— поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому?»
Притаманні застійному періоду теоретична й політична неспроможність, некомпетентність, догматизм, патологіч-- ний страх «верхів» перед розвитком демократії породили бездуховність, жорстокість. Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою законності, особистих прав і свобод людини. Одним із проявів протесту проти цього була еміграція за кордон, що набрала особливої масовості серед громадян єврейської національності, у тому числі на Україні.
Внаслідок здійснення антинародної національної політики, насадження під виглядом федерації жорстко цент* ралізованої держави в широких верствах населення, особ- ливо союзних республік, були посіяні зерна недовіри й упередження до центральної влади, важкої «руки Москви». Водночас посилилися й прояви національного нігілізму. НаУкраїні, зокрема, це проявилося в запереченні та ігноруванні культури свого народу з боку різних верств населення, насамперед міського. Все це вкрай негативно позначилося на духовній настроєності суспільства, поступово підточувало його високі моральні засади. Більшим став прошарок людей, у тому числі серед, молоді, для яких мета життя звелася до наживи будь-якими способами. Посилилося пияцтво, поширилася наркоманія, зросла злочинність.
Наростання застійних явищ в економіці. Кожен етап в історії будь-якої країни сповнений напруженої праці народу як головного джерела прогресу суспільства, його досягнень. Але кінцеві наслідки суспільної праці багато в чому залежать від пріоритетів економічного розвитку в країні, дії економічних стимулів, моральної заінтересованості трудівників у результатах своєї праці.
Втілення в життя у 50-ті роки системи територіально-економічних об'єднань — раднаргоспів створило можливості для більш ефективної народної праці. Економіка країни почала розвиватися в умовах конкуренції між підприємствами. впровадження передових технологій тощо. Раднар- госпи надавали деякий простір для ініціативи, стимул до якнайраціональнішого використання місцевих ресурсів і кадрів. Госпрозрахунок, самофінансування сприяли зростанню продуктивності праці, підвищенню рентабельності підприємств, наповненню ринку товарами, зниженню цін. Але сталий економічний розвиток республік загрожував збільшенням їхньої самостійності, причому не тільки економічної, але й політичної, тобто послабленням авторитарно-бюрократичної системи. Тому були вироблені нові цент- ралізаторські підходи до керівництва економічним життям країни, намічені грандіозні програми освоєння нових економічних районів, здійснення «новобудов століття».
Відповідно до рішень вересневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС з січня 1966 р. була розпочата економічна реформа. Пленум ухвалив постанову «Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва», а сесія Верховної Ради СРСР шостого скликання прийняла Закон про зміни системи органів управління промисловістю країни. За цим Законом ліквідувалися республіканські Ради народного господарства й Ради народного господарства економічних районів, натомість створювалося понад 40 союзних міністерств і відомств. Вони підпорядковували.собі майже всю економіку союзних республік (на-приклад, в УРСР — 90 % підприємств). У прийнятих рішеннях наголошувалося на тому, що ціна, прибуток, премія, кредит повинні стати економічною основою стимулювання виробництва, йшлося про можливість кожного підприємства обрати ефективні форми й методи господарської діяльності. Але за умов жорсткої централізації управління величезною країною це було парадоксальним.
Політичні розрахунки керівництва партії та країни взяли гору над міркуваннями економічними. Відбулася посиль- • ницька колонізація України, всіх союзних республік, яка суперечила їхньому конституційному' становищу в Союзі РСР. Вона поступово призводила до занепаду соціально-економічної і духовної сфер життя народів, наростання стагнаційних явищ. Авторитарна бюрократія утворила базу для свого тимчасового всевладдя та водночас породила перспективу неминучих змін у суспільстві.
Велика увага в цей час приділялася розвиткові паливно-енергетичного комплексу. На Україні вже в 1978 р. стали до ладу найбільші в Європі Запорізька й Вуглегір-ська ДРЕС, Криворізька, Придніпровська та інші потужні теплові електростанції. В 1980 р. були здані' в експлуатацію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі. Значних успіхів досягли нафтовики й газовики. В 1970 р. почали діяти газопроводи Єфремівка — Київ— Кам'янка- Бузька, Шебелинка — Слов'янськ, Диканька — Кривий Ріг. На 1975 р. почалася експлуатація 26 нових нафтових і газових родовищ. Того року було видобуто 68,7 млрд м3 природного газу—на 13 % більше, ніж у 1970 р.
Зусиллями робітників, інженерно-технічних працівників, учених позитивні результати були досягнуті в розвитку гірничорудної, вугільної, металургійної промисловості. Активно велося будівництво нових рудників, шахт, буровугіль-них розрізів, збагачувальних фабрик, домен, мартенів, прокатних станів. Розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес промисловості: машинобудівна, металообробна, електроенергетика, хімічна, нафтохімічна. Виникла нова галузь — мікробіологічна промисловість. Збільшувалося виробництво й постачання сільському господарству концентрованих добрив, засобів захисту рослин.
Було налагоджено конструювання й виробництво електронно-обчислювальної техніки, сучасних приладів і засобів автоматизації. Вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Е. О, Патона впровадили у вироб-ництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200 мли крб. Плідно працювали колективи Інституту проблем матеріалознавства та багатьох інших наукових установ АН УРСР.
Провідною тенденцією машинобудування ставало створення систем машин, автоматичних та потокових ліній, впровадження нових технологій. На 1975 р., наприклад, у всіх галузях промисловості України комплексну механізацію й автоматизацію було здійснено на 100 підприємствах, у 6 тис. цехів, дільниць і виробництв почали діяти 8 тис. механізованих потокових та автоматизованих ліній. На Дніпропетровському металургійному заводі став до ладу унікальний стан вітчизняного виробництва для прокатування вагонних осей оригінальним методом (без кування) •— агрегат удвоє легший та вчетверо продуктивніший за найкращі світові зразки.
На Харківському турбінному заводі було освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кВт для АЕС. У республіці розпочалося також виробництво потужніших і досконаліших тепловозів, тракторів, бурякозбиральних і кукурудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, сучасних літаків.
Намітилися деякі позитивні зрушення в розвитку легкої та харчової промисловості.
Таким чином, етакратизм здатний був відкрити для країни шлях до індустріального суспільства на основі «валової» економіки й тотального підкорення людини виробництву. Символом цього різновиду структури «азіатського способу виробництва» були економічно малорентабельні Байкало-Амурська магістраль, «рукотворні» моря на Дніпрі, «найбільші в Європі» Придніпровська, Зміївська, Бур-штинська теплові електростанції та інші гігантські новобудови, часто небезпечні для навколишнього середовища, для людини. Без необхідного наукового обгрунтування високими темпами розвивалася атомна енергетика:.розгорнулося будівництво потужних АЕС у густонаселених та маловодних Південно-Західному й Південному економічних районах України. В межиріччі Дніпра, Десни, Прип'яті ударними темпами споруджувалася фатальна Чорнобильська атомна електростанція.
Скута ланцюгами командно-адміністративної система економіка поступово втрачала чутливість до науково-твх' нічної революції. Розвиток промисловості відбувався екб-тенсивно, шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого аалучення до виробництва нових і нових природних ресурсів, наслідком чого повинна була стати сировинна й екологічна криза. Але це давало короткочасний ефект; хоча кінцеві результати були низькими, фондовіддача падала, якість продук-ції не відповідала сучасним вимогам. Уже в 1966—1970 рр. близько третини промислових виробів в УРСР за своєю якістю поступалися встановленим стандартам, а в 1975 р. Лише деякі види вітчизняного обладнання, окремі типи ма-Шин та технологічні процеси відповідали світовим зразкам. Поглибилися й диспропорції між народногосподарськими галузями. Не вистачало товарів широкого вжитку. З початку 70-х років промислові плани країни й республіки за більшістю показників не виконувалися. Однак преса, радіо, телебачення щироко пропагували досягнення радянської Науки, техніки, передового досвіду, міцність обороноздатності країни. Мета полягала в тому, щоб підтримувати в народі почуття патріотизму, відданості соціалістичній ідеї, впевненості в завтрашньому дні та відповідну трудову активність. Авторитарна бюрократія намагалася використати свою офіційну ідеологію як базисний фактор господарської діяльності, дійовий важіль позаекономічного примусу. Соцзмагання, «комуністичні» форми праці були традиційними для командно- адміністративної системи засобами додаткового визиску трудящих.
Різного роду ініціативи й почини, наполеглива праця трудівників країни, республіки стримували наростання негативних процесів, але повністю запобігти їм не могли. Через недостатній розвиток машинобудування, відсталість науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт від потреб промисловості загострилися диспропорції у виробництві. А система всеохоплюючого планування вже була нездатною робити позитивний вплив. Відновлення необмежених прав галузевих міністерств і відомств з їхніми чис- ленними інструкціями й регламентаціями звело нанівець господарську самостійність промислових підприємств, галузей. Тобто були підірвані основи матеріального стимулювання працівників, а це перешкоджало досягненню високих кінцевих результатів праці, вело до зниження трудової та соціальної активності людей, занепаду дисципліни й порядку на виробництві. Корабель індустрії, як і всієї економіки,. фактично втратив кермо.
Вже на початку 70-х років загальмувалася реформа економіки. Плани дев'ятої та десятої п'ятирічок не були виконані. Різко знизилися випуск валової продукції промисловості СРСР, продуктивність праці в промисловості. За таким важливим показником, як впровадження нових технологій, досконалих матеріалів, електронного обладнання, країна набагато відставала від світового рівня. На-приклад, за виробництвом електронної техніки та її використанням СЩА обігнали СРСР удесятеро.
Катастрофічного характеру набрали й темпи занепаду економіки Української РСР. Про це свідчать такі раніше ретельно замовчувані дані. Середньорічний приріст вало«вого суспільного продукту в УРСР у 1961—1965 рр. ста* новив 6,9 %, у 1966—1970 рр.—6,7, у 1971—1975 рр.—5,6, у 1976—1980 рр.—3,4, у 1.981—1985 рр.—3,5%. Відповід-но з 8,8 до 8,4, 7,2, 3,9, 3,5 % знизився рівень приросту виробництва всієї продукції промисловості республіки. Лише за 15 років, з 1965 по 1980 р., темпи зростання продуктивності суспільної праці на Україні зменшились більше, як удвоє. Плани з більшості показників як у країні, так і в республіці не виконувались, а якість значної час' тини продукції не відповідала потребам. Спроби з 1979 р. половинчастими заходами вдосконалити господарський механізм, поліпшити систему планування не дали результатів. Економіка в цілому стала, вже малосприйнятливою до нововведень, неповороткою.
Негативні процеси вразили аграрний сектор. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприяла розв'язанню окремих проблем. Були вкотре вже підвищені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, здійснені заходи щодо перерозподілу національного доходу на користь сільського господарства, а також щодй більш активного розв'язання соціальних проблем села. Використовувалися деякі економічні методи розвитку аграр* ного сектора, інтенсифікувалося виробництво на полях і фермах. Відповідно до рішень пленуму ЦК КПРС з 1 квітня 1966 р. в колгоспах запроваджувалася гарантована оплата трудодня грошима й натурою за тарифними ставками робітників радгоспів. Окрім щомісячної оплати праці тру- дівники одержували надбавку за кінцеві її результати, якість продукції, валові доходи. Для кожного радгоспу бу» ли затверджені не лише обсяг продажу сільгосппродукції, але й сума прибутку. Велике значення мало зниження (з січня 1966 р.) цін на трактори, автомашини та запчастини для них, а також тарифів електроенергії для виробничих потреб колгоспів і радгоспів.
Зрослі на той час економічні можливості країни дозволили внести істотні зміни в перерозподіл національного доходу СРСР на користь сільського господарства. Питомй вага капіталовкладень на його розвиток у 1961—1965 рр. становила вже 20 % від загального обсягу капітальнихвкладень у народне господарство, в 1966—1970 рр.—24, в 1971—1975 рр.—27 і в 1976—1980 рр.—28%. За ті ж роки питома вага капіталовкладень у сільське господарство УРСР зросла з 21 до 27 % від усіх капіталовкладень. Це дало змогу зміцнити й розвинути далі його наукову й матеріально-технічну базу, індустріалізувати галузь. Збільшувалися випуск сільськогосподарської техніки та поставки її радгоспам і колгоспам.
Відбувалися не лише кількісні, але й якісні зміни техніки, що постачалася селу. Так, середня потужність тракторного двигуна з 1965 по 1680 р. зросла з 48 до 75 кінських сил, або на 56,5 %. Енергонасичені машини складали вже понад 24 % усіх сільгоспмашин. Уже в 1979 р. Промисловість виробляла 40 найменувань машин і агрегатів до тракторів. У колгоспах і радгоспах України працювали посівні та збиральні машини/ а також машини для внесення в грунт мінеральних добрив, хімічного захисту рослин, вантажно-розвантажувальних робіт тощо. На село1 чимраз більше надходило комбайнів (для збирання буряків, сило- Су, кукурудзи, картоплі), дощувальних машин та установок, екскаваторів, скреперів, бульдозерів, викорчувзчів та іншої меліоративної техніки.
Нова технічна база підводилася не лише під рослинницьку, а й під тваринницьку галузь. У 1980 р. технічних засобів Для обслуговування ферм і комплексів, виробництва кормів для худоби і птиці було випущено у порівнянні з 1970 р. в 3,3 раза більше. Це дало можливість перейти від насичення технікою окремих виробничих процесів до комплексної механізації й часткової автоматизації рослинництва і тваринництва. На основі систем машин і механізмів створювалися великі тваринницькі комплекси, птахофабрики, інші сільськогосподарські підприємства.. - •
В міру посилення електрифікації й механізації сільськогосподарської праці енергоозброєність з розрахунку на одного працівника зросла з 3,8 к. с. у 1960 р. до 9,3 у 1970 р., 19,7 у 1980 р. й 25,9—у 1985 р. Це допомогло колгоспникам, робітникам радгоспів і міжгосподарських підприємств підвищити рівень індустріалізації аграрного сектора еко-номіки.
В цілому ж характерним було серйозне відставання рівня технічних засобів, необхідних для впровадження в сільське господарство індустріальних технологій. Кількість і якість машин та механізмів для полів і ферм все ще не відповідали сучасним вимогам. Це призводило до порушення технологій вирощування культур, відгодівлі худоби, до великих втрат при виробництві всієї сільськогосподарської продукції, нерівномірності Індустріалізації рослинництва, тваринництва, державних та кооперативних господарств.
Інтенсифікація сільського господарства передбачала збільшення й поліпшення виробництва і використання мі. неральних і органічних добрив, хімічних засобів захисту рослин. Однак потреби аграрного сектора в міндобривах, захисних хімічних засобах тощо повністю не задовольнялися, недостатньою була й культура їх застосування як на полях,так і на фермах.
Нераціонально використовувався й головний засіб ви- робництва—земля. В 1965—1985 рр. в УРСР були збудовані сотні промислових підприємств, серед яких чимало ін- дустріальних гігантів, створені численні штучні моря й водоймища, що призвело до втрати сотень тисяч гектарів земель, у тому числі — чорноземів, заплавних луків і пасовиськ. За 1940—1988 рр. середні показники наявності землі на одного мешканця в УРСР скоротились до 0,67 га, або майже вдвоє. До того ж за водозабезпеченням із розрахунку на душу населення республіка займала одне з останніх місць у країні, адже середньорічні запаси води на Україні в п'ять-вісім разів менші за середньосоюзні та ще й нерівномірно розподілені по її території.
Для УРСР особливо необхідними були іригаційно-меліоративні роботи на площі близько 10 млн га. Капітальні вкладення на заходи з меліорації лише за 1971—1985 рр. становили в УРСР понад 11,9 млрд крб., а середньорічна віддача не перевищувала 3,4 млн крб.
Отже, Україна стала одним із найбільших в країні районів меліоративного землеробства. Водночас темпи освоєння цих угідь та зростання на них врожайності були низькими. Так через безгосподарність склалася одна з диспро- порцій у галузі. Вона призвела до «закопування в землю» органами Мінводгоспу мільярдів державних і колгоспних коштів.
В інтенсифікації сільської праці в умовах НТР провідна роль належить науці: Вже в 70-ті роки сільське господарство республіки спиралося на міцну наукову базу, яку складали 159 сільськогосподарських науково-дослідних установ. У республіці працювали понад 8300 науковців. Світової слави зажив Миронівський науково-дослідний інститут селекції й насінництва пшениці, очолюваний академіком В. М. Ремеслом. Завдяки районуванню нових сортів пшениці «Миронівська-ювілейна», «Іллічівка», «Миронів-ська-808», виведених науковцями під керівництвом В. М.. Ремесла, тільки господарства УРСР одержували додатково близько 8,5 млн т зерна. Вагомий економічний ефект був одержаний через запровадження на полях висо-коолійного сорту соняшника, виведеного академіком В. С, Пустовойтом, Чималою є заслуга вчених республіки у вирішенні проблем запровадження безвідвальної оранки, інших заходів протиерозійної агротехніки, в розробці комплексних цільових програм «Агрокомплекс», «Аграрний потенціал», «Кормовий протеїн» та інших, спрямованих на інтенсифікацію аграрної галузі. Але через відомчість численні наукові розробки не вдалося впровадити в сільськогосподарське виробництво.
В ході зміцнення та вдосконалення матеріально-технічної бази сільського господарства, переведення його на індустріальну основу поглибилася спеціалізація галузі. Виникли самостійні виробництва та галузі як у землеробстві, так і в тваринництві. Переробку продукції полів і ферм здійс- нювали відповідні промислові підприємства. Водночас утво-рилися галузі промисловості з виробництва сільськогоспо- дарської техніки, мінеральних добрив тощо. Обмін продук-тами між відокремленими, спеціалізованими виробництва» ми стимулював процес міжгосподарської кооперації в сільському господарстві та інтеграції останнього з промисловістю і торгівлею. У структурі народного господарства країни, республіки (з кінця 50-х років) поступово сформувався агропромисловий комплекс (АПК).
У 70-ті роки міжгосподарська кооперація та агропромислова інтеграція охопили колгоспний і державний секто-ри на селі. В УРСР, наприклад, у 1970 р. діяли 1701 господарське підприємство й організація, до -яких уходили 31,4 тис. колгоспів, радгоспів, інших державних і кооперативних підприємств і організацій. На кінець 1980 р. як число міжгосподарських підприєматв і організацій, так і кількість утворювань, що входили до них, більш ніж подвоїлися. На селі особливо багато було підприємств і об'єднань Укрміжколгоспбуду—з виробництва та переробки кормів, виробництва яловичини, свинини, м'яса птиці та ін. Вищий ступінь міжгосподарської кооперації та інтеграції сільського господарства з промисловістю становили агропромислові підприємства й об'єднання. Все це вимагало теоретичного осмислення, практичних висновків і рекомендацій щодо вдосконалення керівництва, матеріально- технічного постачання й регулювання економічних і правових відносин з опорою на людський фактор, активність трудя- щих. Але цього не сталося. Значну частину коштів, які направлялися на село, витрачали на будівництво коштовних об'єктів замість того, щоб використати їх для підвищення родючості земель, механізації виробництва, соціального забезпечення села, Економічні відносини -в аграрному секторі залишалися невідрегульованими: гарантована оплата праці селян, не пов'язана з кінцевими результатами виробництва, призвела до посилення тенденцій утриманства. Як і раніш, діяли старі методи господарювання, керівництво колгоспами, рад-го'спами мало авторитарний, командно-натискний характер. Реорганізації апарату здійснювалися в-інтересах чиновників-управлінців, а не виробництва. Наприклад, з початку 60-х і до середини 80-х років чисельність керівного апарату районної ланки збільшилася втроє: з 20 чоловік у відділі сільського господарства райвиконкому до 60 чоловік у районному агропромисловому об'єднанні (РАПО), а темпи зростання середньорічного обсягу валової сільськогосподарської продукції за ті ж роки збільшилися лише в 1,59 раза. При цьому хоча основна частина працівників-управлінців мала вищу освіту, 15—20 % з них не набули досвіду практичної роботи безпосередньо в господарствах.
За 70-ті роки набагато вищими стали освітній рівень ке- рівників і головних спеціалістів-аграріїв, забезпеченість фахівцями колгоспів, радгоспів, міжгосподарських під- приємств.
У 1982 р. вищу освіту мали 82 °Д голів колгоспів і 95,6 % директорів радгоспів. Але серед головних спеціалістів колгоспів не мали вищої освіти 45,7 %, серед економістів — 49,6 %, у радгоспах, відповідно, 22.8 і 33,8, а в міжгосподарських сільськогосподарських підприємствах— 46,2 і 57,1 %. Не мали спеціально! освіти 19,1 % бригадирів виробничих бригад у рослинництві, 22,4 % — завідуючих і бригадирів тваринницьких ферм, а серед осіб, котрі очолювали ферми в радгоспах, тільки 59 % закінчили вузи або спеціальні технікуми.
Проте в умовах нееквівалентного обміну між містом І селом, державним і кооперативним секторами, за командно- адміністративної системи управління освітній і діловий рівень місцевих кадрів мало впливав на загальний стан справ.
Прогресивною формою суспільного виробництва на селі безумовно був колективний підряд. У 1971 р. у Баштан-ському районі Миколаївської області замість тракторно-рільничих і тракторно-комплексних бригад були створені підрядні бригади з оплатою за фактичний урожай. Досвід показав зростання заінтересованості працівників, а на цій Основі—ефективності їхнього господарювання. Про Баш-танський метод праці велося чимало розмов, але належного поширення він не набув. Число підрядних колективів, навіть у 1983 р., не перевищувало 5,1 % від загальної кіль» кості бригад, загонів, ланок у колгоспах і радгоспах УРСР.
Авторитарний стиль керівництва галуззю, як і всією економікою, традиційно вбачав у працівникові лише слухняного виконавця наказів, нехтував прагненням, людини бачити кінцевий результат своєї праці, залежність між ним і заробітною платою. Позитивні тенденції розвитку сільського господарства гальмувалися також відомістю, міжгалузевою роз'єднаністю. Агропромом керували міністерства сільського господарства, радгоспів, плодоовочевого господарства, м'ясної та молочної, харчової промисловості, сіль- ського будівництва, а також численні комітети, главки, управління. Функції виробничого обслуговування сільського господарства виконували Держкомсільгосптехніка, Мін-вод, Сільгоспхімія. Переслідуючи тільки власні цілі, всі ці відомства, не заінтересовані в успіхах господарювання партнерів, викачували кошти з колгоспів і радгоспів, не дбаючи про якісне виконання своїх головних обов'язків. З кожним роком зростали вартість будівельно-монтажних робіт на селі, ціни на техніку та її обслуговування. Через відсутність запчастин і неякісні ремонти річна зайнятість трактора лише за роки десятої п'ятирічки зменшилася на 9%.
Можливості розширеного відтворення в сільському господарстві звужувалися, а ефективність витрат знижувалася. З 1979 р. помітно спадають темпи зростання продуктивності праці, рівень рентабельності сільськогосподарської продукції. В 1981 р. в УРСР було близько 41 % низькорентабельних та збиткових господарств.
Численні лиха сільського господарства були пов'язані з недбалим землекористуванням, низькою культурою використання угідь, укрупненням господарств, скороченням кооперації та масовим перетворенням колгоспів на радгоспи. В 1965—1970 рр. внаслідок концентрації сільськогосподарського виробництва кількість колгоспів (включаючи риболовецькі) зменшилася з 9553 до 9244. На 1980 р. їх було вже 7096. Надмірна концентрація неминуче викликала зниження ефективності господарств. Водночас кількість радгоспів збільшилася з 1343 до 2110. Цей процес супроводжувався укрупненням виробничих бригад, тваринницьких ферм, волюнтаристським визначенням «неперспективних» сіл та їх ліквідацією. Внаслідок усіх цих «перетворень» лише за 1972—1986 рр. з карти УРСР зникли 1502 села.
Величезної шкоди завдали й заходи, що здійснювалисяза лівацькою концепцією відмирання особистого підсобно» го господарства як такого, що нібито гальмує утвердження на селі соціалістичних відносин. Утиски й обмеження щодо особистих підсобних господарств населення призвели до того, що поголів'я корів із 1971 по 1981 р. скоротилося на 660 тис., свиней—на 1502, овець і кіз—на 145 тис. голів. Темпи зростання валової продукції в цій категорії госпо-дарств знизилися на 3 %, а прибуток сім'ї колгоспника від підсобного господарства —з 31,4 до 25 %. Це ще більШ за«гострювало продовольчу проблему.
Залишалося невирішеним питання про соціальний роз-виток села, його газифікацію, теплофікацію, водопостачання, медичне й торговельне обслуговування тощо. Це посилювало розпочатий ще в період суцільної колективізації процес розселянювання, міграцію населення до міст, що вкрай обмежувало й без того мізерні трудові ресурси колгоспів і радгоспів.-За 1966—1986 рр. кількість сільських жителів на Україні скоротилася на 4,9 мли чоловік, частка сільського населення зменшилася до 34 %, а міського— збільшилася до 66-%.
Стало необхідним і неминучим залучення до сільськогосподарських робіт під виглядом шефства міського населення: робітників, службовців, студентів, школярів. Кожного третього — п'ятого міського жителя відривали від його основної роботи, але запобігти зниженню ефективності сільського господарства все ж таки не вдалося. Напри* клад, у 1970—1985 рр. у порівнянні з 1966—1970 рр. продуктивність праці в аграрному секторі зросла на 38 %, а собівартість продукції — в два-три рази.
Всі негативні тенденції в галузі призвели до уповільнення темпів розвитку виробництва: в 1966—1970 рр. середньорічні обсяги валової сільськогосподарської продукції перевищили рівень 1961— 1965 рр. на 16,9 %, державні заготівлі збільшилися на 33,1 %, в 1971—1975 рр.—відповід-но на 16,1 і 25,8, а в 1976—1980 рр.—лише на 8 і 9,1 %.
На початку 80-х років сільське господарство, в цілому аграрний комплекс країни опинилися в такому стані, що стали потрібними невідкладні заходи. Центральний комітет КПРС розробив, а травнений (1982 р.) пленум ЦК К.ПРС схвалив Продовольчу програму СРСР. Розрахована на період до 1990 р., цільова, комплексна, вона містила сукупність заходів, спрямованих на забезпечення сталого постачання населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Було зроблено спробу створити єдину систему управління сільським господарством та ін- шими галузями агропромислового комплексу на всіх рівнях.
На виконання рішень травневого (1982 р.) пленуму ЦК КПРС було розроблено Продовольчу програму УРСР, схвалену листопадовим (1982 р.) пленумом ЦК Компартії' України. В ній визначалися обсяги виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції та шляхи доставки їх до споживача. В УРСР, інших союзних республіках для керівництва АПК як єдиним цілим була сформована Комісія президії Ради міністрів з питань агропромислового комплексу, в областях і районах — агропромислові об'єднання (ОАПО, РАПО). На 1 липня 1983 р. на Україні було 479 РАПО на чолі з Радами об'єднання.
Продовольча програма республіки, як і країни, з основних показників не була виконана. Але завдяки їй удалося припинити наростання кризових явищ і навіть дещо поліпшити становище в сільському господарстві.
Отже, в хронологічних рамках періоду 60—80-х років історія аграрних відносин в Радянському Союзі і УРСР характеризувалася кількісними та якісними змінами в сільському господарстві, протиріччями, що випливали з невідповідності потреб суспільства його розвиткові, з невиріше-ності питань власності. Досвід інтенсифікації галузі шляхом освоєння нових сільськогосподарських угідь, ширшого застосування техніки, використання електроенергії, засобів хімізації виявився невдалим. У 1960—1985 рр. енергетичні потужності в сільському господарстві України зросли більш як у п'ять разів, споживання електроенергії—в 10, поставки міндобрив—у 10,5, а валовий збір продукції рослинництва— лише в 1,6 раза. Спроби розв'язати проблеми інтенсифікації сільського господарства як головної ланки АПК шляхом широкого розвитку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втратами. Не був поламаний традиційний екстен- сивний підхід до ведення землеробства. Наростала криза колгоспно-радгоспної системи господарювання.
Нерозв'язані проблеми підвищення життєвого рівня народу. Вирішальне значення для підвищення життєвого рівня народу мало зростання національного доходу. Його сума в Українській РСР за двадцятиріччя зросла з 38,2 млрд крб. у 1965 р. до 96,6 млрд крб. у 1985 р., або більше, ніжу 2,5 раза; ^б її витрачалося безпосередньо на народний добробут.
Головним шляхом піднесення матеріального добробуту трудящих було підвищення заробітної плати. За 1965— 1985 рр. середньомісячна грошова зарплата в країні збільшилася з 93,9 до 173,9 крб. Особливе значення мало підвищення мінімальної заробітної плати з 40—45 крб. у 1965 р., до 70 крб. у 1977 р. із скасуванням податків з неї та зниженням ставки податків при зарплаті до 90 крб. на місяць.
У висвітлюваний період було підвищено зарплату працівникам невиробничої сфери, зокрема народної освіти й охорони здоров'я, а в 1972 р.— на 25 % збільшено стипендії студентам вузів і на 50 % — учням середніх спеціальних навчальних закладів. У 1981 р. підвищено мінімальні розміри пенсій за інвалідністю, за віком і у зв'язку з втратою годувальника. Важливе значення мало підвищення оплати праці в колгоспах, перехід із 1 липня 1966 р. до грошової гарантованої плати в усіх колективних господарствах. Державна політика вирівнювання прибутків членів сільгоспартілей, робітників і службовців дала позитивні наслідки: якщо в 1965 р. середньомісячна оплата праці в колгоспах УРСР становила 49,8 крб., то в 1985 р.—148,2 крб. Отже, темпи зростання рівня оплати праці колгоспників були вищими, ніж робітників і службовців. У січні 1980 р. на 40 % було підвищено мінімальні пенсії членам сільгоспартілей за рахунок держави і колгоспів. Поліпшення матеріального добробуту народу здійснювалося й за рахунок суспільних фондів споживання, які забезпечували населенню освіту, підвищення кваліфікації, медичне обслуговування, пенсії, стипендії, оплату відпусток тощо. Якщо в 1965 р. сума виплат і пільг за рахунок цих фондів на душу населення складала 104'крб., то в 1985 р.—511 крб.
Таким чином, держава вживала заходів щодо підвищення добробуту населення. Проте в роки дев'ятої, десятої та особливо одинадцятої п'ятирічок різко знизилися темпи зростання виробництва — основи поліпшення якості життя людей. Відповідно, за 1966—1985 рр. на 22,5 % знизились і темпи зростання національного доходу, в тому числі — на 14 % за фондом споживання й на 29 % за фондом нагромадження. Отже, фонд нагромадження зростав повільніше, ніж фонд споживання. Це зменшувало обсяг кінцевого суспільного продукту, призначеного для народного споживання та відновлення засобів виробництва. Тому державний бюджет у роки застою поповнювався за рахунок продажу за кордон дефіцитних природних ресурсів, насамперед нафти й газу, а на одержану валюту закуповувалися продовольчі та промислові товари.
Зростали індекси державних роздрібних цін на окремі товари народного споживання. Вартість усіх товарів у 1980 р. в порівнянні з середньорічними цінами 1970 р. зросла на 3%, в 1985 р,— на 8, а продовольчих—відповідно на 4 і 12 %. Подорожчали м'ясо та птиця, олія, цукор, кондитерські вироби, овочі, одяг і білизна, тютюнові вироби, велосипеди, мотоцикли та ін. До того ж продовольче постачання населення погіршилося. Все це спричинило уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. В 1975—1985 рр. ці темпи були на 10 % нижчими, ніж у попереднє десятиліття.
Порочна практика «виводилівки», що утвердилася на виробництві, призводила до виплати працівникам незароб-лених грошей, видачі незаслужених премій, встановлення «гарантійних» ставок зарплати, не пов'язаних з трудовим внеском працюючого, нівелювання свідомого трудівника { недбайливого, ледачого. Це, а також залишковий принцип виділення ресурсів на соціальну сферу були причинами'зни-ження заінтересованості трудящих у результатах своєї праці, ослаблення дисципліни, посилення соціальної апатії. Помітно збільшилась кількість людей з чітко вираженими власницькими устремліннями, зневажливим ставленням до суспільних інтересів — дармоїдів, розкрадачів державної власності тощо.
Ррзмах промислового будівництва в країні, республіці, високі темпи збільшення міського населення вимагали великого за обсягом і темпами житлового будівництва. На Україні з'явилися нові міста: Придніпровські Новово-линськ, Українка, Світловодськ, Червоноград, Вільногорськ та інші, нові житлові масиви-мікрорайони в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Вінниці, Львові. Комплексне будівництво розпочалося в малих містах і селах республіки. Поряд з державною розвивалися кооперативна та індивідуальна забудови як у місті, так і на селі. Наприклад, за 1966— 1970 рр. в УРСР було здано в експлуатацію понад 96 тис. м2 загальної корисної житлової площі, свої умови життя поліпшили 8,9 млн чоловік. Однак ресурси й можливості країни, республіки не дозволяли швидко вирішити проблему. Темпи зведення житла знижувалися. За 1971— 1975 рр. було здано в експлуатацію жилих будинків загальною площею 97,7 тис. м2, за 1975—1980—90,8, за 1981—1985 рр.— 92,2 тис. м2. Відповідно, число осіб, що поліпшили житлові умови, становило 8,6, 7,8, 7,7 млн чоловік. Отже, проблема житла залишалася гострою. До того ж практика розподілу квартир в умовах відсутності демократії, справедливого громадського контролю не моглавдовольнити трудящих. Багато нарікань викликала й низька якість житла.
В соціальному розвитку село набагато відставало від міста. Це стосувалося прокладення доріг і забезпечення транспортом, газо- та енергопостачання, організації побутового обслуговування, державної та кооперативної торгівлі, охорони здоров'я населення. Падіння рентабельності колгоспного й радгоспного виробництв, незабезпеченість будівельними матеріалами та їх подорожчання призвели до зниження темпів здачі в експлуатацію жилих будинків і квартир колгоспами, будування хат самими трудівниками. У сільській місцевості на тисячу жителів зводилось житла вдвоє менше, ніж у містах; питома вага населених пунктів, забезпечених природним газом, становила менше 7 %, водопроводом користувалися жителі тільки в 14,6 % сіл.
Невисокими були темпи зростання виробництва предметів спож-и-;іання, роздрібного товарообігу, низьким—рівень організації торгівлі іі громадського харчування. За опублікованими статистичними даними, наприклад, щорічний приріст роздрібного товарообігу державної та кооперативної торгівлі й громадського харчування в УРСР у розрахун-|ку на душу населення за 1981—1985 рр. скоротився в тому числі по ^ продовольчих товарах на 7,7 %. Подібна ж картина спостерігалася й
щодо непродовольчих товарів.
| Темпи зростання споживання матеріальних благ і послуг в респуб-; ліці, як і в цілому в країні, були невисокими, їхній щорічний приріст у 80-х роках не перевищував 2—3,8 %. Існувала різка диспропорція між попитом на послуги та їх пропозицією, особливо в галузях полегшення домашньої праці, впорядкування й ремонту квартир, туризму, автооб-слуговування. У структурі державного бюджету УРСР' видатки на соціально-культурні заходи та науку з 1970 по 1985 р. зменшились на 6,1 %, в тому числі на охорону здоров'я та фізичну культуру—на 3,3%. - -
Рівень добробуту, що в застійні роки знижувався, незадовільні умови праці й побуту, поширення пияцтва, наркоманії загострили проблему здоров'я народу. Водночас у державній системі охорони здоров'я людини існувало багато недоліків. Вони спричинялися нестачею коштів, слабкою матеріально-технічною базою медичних закладів і установ, бюрократизацією системи, кадровими проблемами, консервативним відомчим монополізмом на медичну науку. Офіційна медицина не визнавала нетрадиційні та народні методи лікування, створювала штучні перепони на шляху лікарів- новаторів.
Ще до аварії на Чорнобильській АЕС у республіці загострилася екологічна обстановка. Причиною були бездум-ний технократизм, вузьковідомчі інтереси, виробництво заради виробництва. Могутні, технічно озброєні міністерства, відомства, об'єднання здійснювали санкціоновані «згори» великомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші акції, по суті, без глибокого наукового аналізу можливих наслідків. Невиправдано забудовувалися найродючіші землі республіки, знищувалися малі річки й заплавні луки. Необгрунтована іригаційні заходи, хімізація без належного професійного підходу призвели до порушення водного балансу Дніпра, понаднормової.мінералізації річок, озер, ставків, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами. Згубний техногенний вплив на навколишнє середовище призвів до необоротних змін у насиченому промисловістю.Придніпров'ї. Над відпрацьованими шахтами просідала земля, що вело до підтоплення та затоплення сільськогосподарських угідь, лісових масивів, населених пунктів. За середніми показниками площі сільськогосподарських угідь у розрахунку на одного мешканця та за водозабезпеченням УРСР опинилася на одному з останніх місць серед республік Радянського Союзу.
Відсутність або недосконалість захисних споруд у промислових підприємств стали причиною катастрофічного забруднення повітряного та водного басейнів.
Необхідність врятування народу вимагала оздоровлення повітряного й водного басейнів, повернення до господар' ського обігу втрачених земель, рішучих заходів економічного, правового, виховного характеру.
***
За період з другої половини 60-х до першої половини 80-х років завдяки наполегливій праці народу УРСР здійснила певний крок уперед у своєму соціально-економічному розвитку. Разом з тим через політичну безпорадність, некомпетентність, догматизм керівників КПРС і держави, відсутність у них необхідної політичної волі не були використані можливості для кардинальних змін-т/ суспільстві з метою прискорення його прогресу.
Українська РСР у складі СРСР, незважаючи на свою проголошену й закріплену Конституцією суверенність, залишалася економічно, політичне та ідеологічно залежною від центру, свавільства бюрократичної системи. Найбільший у світі (після російського) слов'янський народ -— український — був позбавлений умов життя, гідних сучасноїцивілізації. Щонайменше пробудження його національної свідомості негайно таврувалося як "буржуазний націоналізм" і нещадно придушувалося.
Суспільство ж тим часом вступило у фазу глибокої економічної й політичної кризи та потребувало радикального оновлення й морального очищення.
Рекомендована література
Історія. України в документах, матеріалах і спогадах очевидців, Методичні рекомендації. К., 1991.
Народне господарство Української РСР: Стат. щорічник. К., 1982.
Народне господарство Української РСР: Ювіл. стат. щорічник. К., 1987.
Панченко - П. П. Становище українського села (60—80-ті роки)// Укр. іст. журн. 1989. №8.
Про минуле — заради майбутнього. К., 1989.
Сургай Г. І. Сільське господарство України:' Уроки минулого і сучасний аграрний курс. К., 1991.
Українська суспільно- політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали: У 3 т. Мюнхен, 1983. Т. 3.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 580; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.015 сек.