Історія України 20 страница

< /br>

ЛЕКЦІЯ 18
КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ (1946— 1990рр.)
Загальноосвітня, середня спеціальна і вища школи. Розвиток науки в Література й мистецтво • Культурно-освітня робота. Засоби масової інформації 9 Культурні зв'язки з іншими країнами
Загальноосвітня, середня спеціальна і вища школи. Розвиток науки. Першочергова увага в повоєнні роки приділялася відновленню і вдосконаленню мережі навчальних закладів. За час окупації на Україні було зруйновано чимало шкільних, інститутських та інших приміщень, загинуло багато вчителів, викладачів технікумів і вузів. Не вистачало обладнання, підручників, письмового приладдя. Держава робила все необхідне для подолання цих труднощів, і вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили свою роботу. До навчання залучалася молодь, яка змушена була припинити його у зв'язку з війною. З вересня 1943 р. на Україні, ях і в інших республіках, були створені школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р.—школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва. Здійснення заходів, спрямованих на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл, сприяло розгортанню семирічного всеобучу. До 1953-р. в основному було забезпечено загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку. З кожним роком зростав контингент учнів 8—10-х класів. Практично всі учні мали можливість уже в другій половині 50-х років закінчити десятирічку, адже в 1958 р. на Україні діяли 11 тис. середніх шкіл—у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р.
У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР». На підставі цього закону в системі народної освіти замість семирічної обов'язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9—10-ті класи), поєднуючи навчання з працею.
Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, де навчалося близько 6 млн учнів.;
Наприкінці 50-х років,у країні почалася організація шкіл- інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років на-Україні діяло вже понад 90 шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.
У 50-х роках було багато зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів. У зв'язку з ліквідацією учительських інститутів збільшився прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в університетах. Наприкінці 50-х років у школах України працювало вже понад 380 тис. учителів, серед них багато талановитих спеціалістів. Визначним педагогом і громадським діячем проявив себе директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В. О. Су-хомлинський. У 1957 р. його обрали членом-кореспонден- том Академії педагогічних наук СРСР. Школа, якою він керував, домоглася високих показників у навчально-виховній роботі.
У 60—70-х роках продовжувалися розвиток і вдосконалення системи народної освіти. В 60-ті роки був запрова-джений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено перехід до загальної середньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні дошкільне виховання дітей, що передбачає відповідну підготовку їх до школи, здійснювалося в мережі дошкільних дитячих закладів — складовій частині системи народної освіти.
У 80-х роках значно скоротилася кількість початкових та неповносередніх шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становлять основну ланку шкільної системи,
На 1990/91 навчальний рік на Україні налічувалося 20819 шкіл, у яких навчалося 6 млн 851 тис. учнів (14966 шкіл—сільські, 5853— міські). У 15316 школах (3 млн. 280,3 тис. учнів) навчання здійснюва- лося українською мовою. Російською мовою навчалися у 4303 школах країни. Змішаних українсько-російських шкіл у республіці — 981. В 93 школах України навчання здійснюється румунською мовою, в 59 — угорською, в 14 — молдавською, у двох — польською. Зате не існує жодної української школи за межами республіки.
У Києві працюють 307 шкіл, у яких навчаються 341,3 тис. учнів;
з українською мовою навчання—49 шкіл (36,8 тис. учнів), росій" ською—123 школи (145,9 тис. учнів), з українською і російською— 135 шкіл. Усього у Києві українською мовою навчається 85,8 тис. учнів (25,1 % загальної кількості). /•
За станом на 1991/92 навчальний рік на Україні створено близько 70 нових навчальних закладів, із них — ЗО ліцеїв і близько 40 гімназій. Нинішні гімназії та ліцеї — це вищий ступінь середньої школи для найобдарованіших дітей. Вони діють на базі кращих спеціалізованих загальноосвітніх шкіл за індивідуальними навчальними планами. В гімназіях перевага надається гуманітарним дисциплінам, вивчаються кілька іноземних мов. Ліцеї—для.учнів старшого віку, на базі десятирічної освіти. Ліцеїсти поглиблено вивчають одну або кілька дисциплін. У республіці є також кілька коледжів, що створюються на базі профтехучилищ і мають переважно виробничий характер. Тут поглиблено вивчають певну професію.
У школах України нині працює півмільйонна армія вчителів. їхня підготовка здійснюється в університетах, педінститутах і педучилищах, а перепідготовка, підвищення загальноосвітнього рівня й професійної майстерності — при центральному та обласних інститутах удосконалення кваліфікації вчителів. Швидко зростаючий у післявоєнні роки технічний рівень виробництва висував дедалі вищі вимоги до підготовки кадрів працівників для всіх галузей народного господарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав 'е професійно-технічні училища, які поряд з професією дають молодим робітникам і середню освіту. Всього в училищах і школах професійно-технічного навчання України наприкінці 50-х років налічувалося понад 210 тис. учнів. Крім того, сотні тисяч робітників щороку набували кваліфікації або підвищували свій культурно-технічний рівень безпосередньо на виробництві через широко розгалужену систему виробничого навчання — в школах передових методів праці, на виробничо-технічних курсах, а також у вечірніх та заочних школах, технікумах, інститутах. На кінець 50-х років майже половина робітників промислових підприємств була охоплена різними формами виробничо-технічного навчання.
За роки десятої п'ятирічки всі професійно- технічні школи й училища було перетворено в середні навчальні заклади. На 1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 професійно-технічних училищ усіх видів, де навчалося понад 710 тис. учнів. Сьогодні більш ніж 80 % нового поповнення робітничих колективів— випускники профтехучилищ.
У повоєнне тридцятиріччя держава приділяла постійну увагу розширенню підготовки спеціалістів для народного господарства в системі вищої й середньої спеціальної освіти.
Вже у другій половині 40-х років відновили роботу всі вузи, що діяли перед війною, до того ж було створено чимало нових. На початку 50-х років республіка мала вже 160 вузів і 584 технікуми, де навчалися відповідно 201 тис. студентів і 228 тис. учнів. У 1954 р. було здійснено • об'єднання дрібних вузів, споріднених факультетів і кафедр, організовано ряд нових вищих навчальних закладів, збільшено прийом до вузів (особливо з інженерних спеціальностей). У зв'язку з цим з 1950 по 1960 р. кількість вузів на Україні скоротилася із 160 до 135, але контингент студентів збільшився із 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інститутах, на яких навчалися в 1966 р. відповідно 174 і 44 тис. студентів. Всього.в народному господарстві республіки а 1960 р. працювали понад 500 тис. спеціалістів з вищою освітою, або в 2,5 раза більше, ніж у 1940 р. В цей же час на Україні діяли 595 середніх спеціальних навчальних закладів, де навчалися 398 тис. учнів.
У 60—80-х роках далі зміцнювалася матеріально-технічна база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси для студентів. На основі Донецького, Сімферопольського і Запорізького педінститутівбули створені університети. Відкрилися численні нові інститути. У 1986/87 навчальному році в республіці працювали 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960/61 навчальному році, а кількість студентів збільшилася із 417.-тис. до 850 тис. Зросла кількість професорсько-викладацького складу, підвищилася його кваліфікація.
У 1969 р. в ряді вузів були створені підготовчі відділення, слухачі яких, котрі успішно склали екзамени, зараховувалися студентами вищих навчальних закл-адів. Це сприяло вступу до вузів молоді з робітників, колгоспників, демобілізованих з армії. Загальна кількість слухачів підготовчих відділень на Україні становить нині понад 20 тис. чоловік.
Розширилась і поліпшилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в 1960/61 навчальному році на Україні налічувалося 595 середніх спеціальних навчальних закладів, то в 1986/87 навчальному році — 733. Контингент учнів у них збільшився відповідно із 398 тис. до 805 тис. Ці заклади готують фахівців із 370 різноманітних професій:
.Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила понад 28 мли чоловік при загальній кількості населення понад 52 млн чоловік. Цю освіту мали 84 % зайнятого населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували ' покладене на них важливе завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури.
У післявоєнний період не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національних мов» — причина того, що в республіці залишилося менше половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову. - В умовах командно-адміністративної системи національної школи на Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих демократичних країнах, де учням не тільки дають знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Процес створення такої школи розпочався на Україні тільки в умо.вах нинішнього національноговідродження. Вона мусить повернутися обличчям до дитини, молодої людини, створити для учня, студента можливість засвоювати глибини культури свого народу і через них — сприймати надбання інших.
Говорячи про перекручення, помилки в розвитку системи народної освіти протягом останніх десятиріч, слід, водночас, не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до Знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати в країні, в тому числі й на Україні, масову 'неписьменність І запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.
Характерною особливістю розвитку науки в післявоєнний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до виробничої бази. З кожним роком ця мережа збільшувалася. Якщо на початку 11951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових співробітників у них — до 36,5 тис. Як і раніше, головним науковим закладом республіки була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших наукових установ. Після смерті О. О. Богомольця в 1946 р. президентом Академії наук України став академік О. В. Палладій.
У післявоєнні роки вчені України працювали в тісному зв'язку з ученими інших республік і збагатили радянську науку новими дослідженнями в галузі технічних, фізичних, математичних, хімічних, геологічних, біологічних, медичних, сільськогосподарських та інших наук.
•Значним досягненням учених Радянської України була розробка й виготовлення першої в СРСР і в-континентальній Європі універсальної малої електронної швидкодіючої обчислювальної машини «МЕОМ». Інститут електрозварювання, котрому в 1945 р. було присвоєно ім'я його організатора академіка Є. О. Патона, розробив нові зразки авто-зварювальної та електронної апаратури, яку почали широко використовувати на виробництві. Значним науковим досягненням Інституту і особисто Є. О. Патона стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожнього моста через Дніпро.
Але в науці 40-х — початку 50-х років дедалі більше утверджувалися догматизм і диктат, що утруднювало, передусім, розвиток суспільних наук. В серпні 1947 р. було прийнято відому постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». В ній різкій критиці були піддані праці цьо-го Інституту, видані як перед війною, так і в роки,війни:
«Короткий курс історії України» під редакцією С. М. Бі-лоусова, К. Г. Гуслистого, М. Н. Петровського, М. І. Супру-ненка, Ф. О. Ястребова, «Нариси історії України» під редакцією К. Г. Гуслистого, Л. М. Славіна, Ф. О. Ястребова, перший том «Історії України» під редакцією М. Н. Пет- ровського.
Безперечно, названі праці з історії України мали на собі відбиток часу, містили неправильні положення у трактуванні багатьох подій. Однак головними їх недоліками були визнані не реальні помилки, а те, що вони «складені в антимарксистському дуеі, містять у собі грубі політичні... перекручення буржуазно-націоналістичного характеру».
Серед найважливіших праць, що підбивали в той час підсумок тривалої роботи вчених республіки з вивчення історії України, згадаємо двотомну «Історію Української РСР». Нові праці українські історики підготували до 300-річчя приєднання України до Росії, 50-річчя революції 1905—1907 рр., 40-річчя Жовтневої революції та утворення Української РСР.
У 1957—1958 рр. на Україні почали виходити журнали «Народна творчість та 'етнографія», «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України» і «Радянське право», що сприяло розвитку суспільних наук.
Найбільшим науковим центром республіки в 60-х роках залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолював академік Б7 Є. Патон. До складу АН УРСР входили Київський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський, Південний (з центром в Одесі) і Західний (з центром у Львові) наукові центри, які об'єднували понад 80 науково-дослідних установ. У них працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла широка мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо. Загальна кількість науковців у республіці на 1987 р. становила понад 213 тис. (в 1960 р. було 46 тис.), з них понад 6 тис. докторів та понад 71 тис. кандидатів наук. Проте, якщо Акаде- мія наук УРСР у 20—30-х роках була мозковим центром, генеральним штабом української національної культури, а її керівники — від Вернадського до Богомольця — не лише відчували особисту причетність до української культури, а й були генераторами ідей її розвитку, втілювали національну культурну самосвідомість, то після війни цю роль Академія наук втратила. Протягом 60—80-х років істориками республіки було підготовлено й опубліковано багато різноманітних монографій, брошур, а також колективних праць. Це, наприклад, такі: «Історія Української РСР» у двох томах (нове доповнене і розширене видання), «Історія робітничого класу-Української РСР» у двох томах, «Історія селянства Укра- їнської РСР» у двох томах, «Українська РСР у період громадянської війни. 1917—1920 рр.» у трьох книгах, «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні» у двох томах, «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941—1945 рр.» у трьох томах. Помітною подією в культурному житті республіки стало видання «Української радянської енциклопедії» в 17-ти томах — першої радянської енциклопедії українського народу. Було також видано «Радянську енциклопедію історії України» в чотирьох томах, завершено публікацію 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.
Та найважливішим підсумком розвитку історичної науки в УРСР є вихід у світ восьмитомної (в десяти книгах) «Історії Української РСР» — першої у вітчизняній історіографії фундаментальної узагальнюючої праці, в якій всебічно досліджено і.розкрито багатовікову історію українського народу в нерозривному зв'язку і взаємодії з історією інших народів, насамперед, звісно, народів Союзу РСР від найдавніших часів до сьогодення.
Безперечно, однак, що історики не виконали свого про- фесійного і громадського обов'язку, зовсім не висвітливши (звісно, з об'єктивних причин) чимало проблем історії України, особливо тих, що тривалий час були «закритими»:
ідейно-політична боротьба у 20—30-х роках, індустріалізація, колективізація, голод на Україні в 1933 р., міжнаціональні відносини в СРСР і в УРСР та ін. Не меншою мірою це стосується й історико-культурної спадщини українського народу взагалі.
Успішно розвивалися численні нові напрями досліджень в багатьох точних науках, в галузях фізики (зокрема, ядерної), кібернетики, математики, хімії, біології, технічних, медичних і сільськогосподарських наук.
Література й мистецтво. Центральними проблемами основної маси творів мистецтва в післявоєнні роки були проблеми людини та її виробничої діяльності, подвигу радянських народів у Великій Вітчизняній війні, моралі, боротьби за мир^ за визволення народів, інтернаціональної солідарності трудящих у цій боротьбі.
В ідеологічній роботі другої половини 40-х — початку 50-х років помітне місце посідають постанови партії з питань літератури і мистецтва: «Про журнали „Звезда" і „Ленінград"» (серпень 1946 р.), «Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення» (серпень 1946 р.);
«Про кінофільм „Велике життя"» (вересень 1946 р.), «Про оперу „Велика дружба" В. Мураделі» (жовтень 1948 р.), в яких проявилося грубе й некомпетентне втручання влади у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод, неповажне ставлення до творчої інтелігенції.
Відповідно до рішень ЦК, ВКП(б), ЦК КП(б)У також ухвалив ряд постанов, суть яких складали необгрунтовані звинувачення представників української радянської художньої культури. При цьому переважали обвинувачення в буржуазному націоналізмі. Гострій, розгромній критиці піддавалися твори О. Довженка («Україна в огні»), Ю. Янов-ського («Жива вода»), вірші М. Рильського 40-х років, твори І. Сенченка, П. Панча, Д. Косарика, А. Малишка, І. Неходи, В. Сосюри та багато інших.
У період застою замість роз'яснень постанов партії з питань літератури і мистецтва, прийнятих у 1946—1948 рр., засудження різких і несправедливих оцінок творчої діяльності митців проводилася лінія на їхнє замовчування. І.тільки в 1990 р. була скасована трагічна за своїми наслід- ками для видатних російських та українських письменників постанова ЦК ВКП (б) «Про журнали „Звезда" і „Ле- нінград"». У тому ж 1990 р. були скасовані й згадувані вище постанови ЦК КП(б)У.
Незважаючи на величезні труднощі для розвитку культури в повоєнні десятиріччя, українська радянська література збагатилася рядом високохудожніх творів, що поповнили скарбницю світової літератури. В галузі поезії це, наприклад, «Шевченко і Чернишевський» П. Тичини, «Троянди і виноград» М. Рильського, «Вітчизна» В. Сосюри та ін. В прозі цього періоду провідними були ідеї радянського патріотизму, уславлення народу як рушійної сили історії. Найяскравіше це виразилося у романі О. Гончара «Прапороносці». Ця книга перекладена багатьма мовами народів СРСР і світу, одержала дві Державні премії СРСР.
В цілому, спираючись на могутній науковий потенціал всієї країни, вчені республіки вносили значний вклад у науково-технічний 'прогрес, зміцнення зв'язків науки, з виробництвом. Героїчні дні оборони Одеси й Севастополя становлять зміст рома< ну В. Кучера «Чорноморці». У надзвичайно складних умовах глибокого фашистського тилу діє головний герой роману Ю. Дольд- Михайлика «І один у полі воїн». Про життя й боротьбу партизанів України йдеться у творах С. Ковпака «Від Путивля до Карпат», О. Федорова «Під- пільний обком діє», В. Вершигори «Люди з чистою совістю», А. Шияна • «Партизанський край», О. Гончара «Партизанська іскра», Ю. Збанаць" кого «Таємниця Соколиного бору» та ін.
Значним досягненням української прози став цикл романів М. Стельмаха — «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», романи «Хазяї» С. Скляренка, «Лейтенанти» О. Копиленка, «Біле полум'я» В. Собка, «Гарячі почуття» Я. Баша, «Тарас Журба» В. Буряка та ін. Про життя на західноукраїнських землях розповідається в книжках «Буковинська повість» і. Муратова, «На Верховині» В. Реч< медіна, «Над Черемошем» М. Стельмаха. Історична тематика репрезен" тована в романах І. Ле «Хмельницький», П. Панча «Гомоніла Україна», Н. Рибака.«Переяславська Рада», А. Хижняка «Данило Галицький», В. Кучера «Устим Кармалюк», повісті Ю. Мушкетика «Семен Палій». Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О. Довженка «Поема про море». Продовжував працювати в своєму улюбленому жанрі «Усмішки» Остап Вишня. Здобули визнання глядачів п'єси В. Минка «Мовчати заборонено» та «Не нази' ваючи прізвищ», В. Собка «За другим фронтом», Я. Галана «Під золотим орлом», Ю. Буряківського «Прага залишається моєю», О. Корнійчука «Калиновий гай» та ін.
Питання розвитку української радянської літератури в перше повоєнне п'ятнадцятиріччя обговорювалися на II (1946), III (1954) і IV (1959) з'їздах письменників України. Благотворний вплив на дальший розвиток української літератури справили рішення XX з'їзду КПРС. Після цього з'їзду були реабілітовані відомі українські письменники В. Антоненко-Давидович, М. Годованець, В. Гжицький, Д. Гордієнко, О. Ковінька, П. Колесник, Зінаїда Тулуб, О. Шабліовський та багато інших. Почалося видання й наукове опрацювання спадщини таких письменників, як В. Блакитний, О. Близько, В. Винниченко, М. Драй-Хма-ра, Г. Епік, М. Зеров, М. Ірчан, М. Куліш, Г. Косинка, І. Кнриленко, І. Микитенко, О. Олесь, О. Турянський, М. Хвильовий, В. Чумак та ін. Були повернені читачеві напівзабуті, а то й зовсім незнані імена Михайла Семенка, Євгена Плужника, Миколи Філянського, Володимира Свід-зинського, Богдана-Ігоря Антонича, Майка Иогансена,'Павла Филиповича, Дмитра Фальківського, Богдана Лепкого, Спиридона Черкасенка, Тодося Осмачки, Петра Кармансь-кого, Євгена Маланюка, Грицька Чупринки, Олега Ольжи-ча, Андрія Казки. Прийшли в літературу і міцно ввійшли в наше культурне сьогодення Василь Стус, Микола Самій-ленко, Василь Рубан, Микола Адаменко, Валерій Ілля, Василь Голобородько, Іван Світличний, Ігор Калинець та ін. Із 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва. Лауреатами цієї премії в галузі української літератури стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар за роман «Тронка», в галузі літературознавства — Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці. В 1962 р. запроваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. З того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде, А. Головко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Воронько, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук та ін. Серед літераторів республіки є також лауреати премій ім. Лесі Українки, Г. Котляревського, М. Рильського, П. Тичини, М. Островсь-кого, О. Бойченка, В. Сосюри, Ю. Яновського, П. Усенка, В. Симоненка.
В галузі літератури, театрального мистецтва та благодійної діяльності Українським фондом культури в 1991 р. заснована премія ім. В. Винниченка. Першим цю премію одержав відомий український письменник і правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у Нью-Йорку Микола Руденко, книжки якого були вилучені з бібліотек, а ім'я не згадувалося протягом двох десятиліть. Цієї ж премії удостоєний визначний учений-літературозна-вець Григорій Костюк — голова комісії для вивчення і публікації спадщини В. Винниченка при Українській вільній академії наук у США.
Протягом останніх десятиліть українська література збагатилася рядом високохудожніх творів. Це, передусім, «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твря аоря», «Таврія», «Перекоп»,-'«. Тронка» О. Гончара, які неодноразово перевидавалися в багатьох країнах світу чи то окремими виданнями, чи в періодиці. На VIII з'їзді письменників СРСР (1986) було дано високу оцінку і його роману «Собор», котрий у період застою не видавався. Сучасній тематиці присвячені романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж», що спонукають по-новому глянути на різні сторони життя нинішнього села. Серед читацького загалу знані також твори М. Стельмаха «Чотири броди», П. Загребельного «Розгін», Ю. Збанацького «Переджнив'я», В. Собка «Лихобор», В. Логвиненка «Росава», В. Бабляка «Вишневий сад», А. Головка «Артем Гармаш». Зразками української епічної прози 60-х років є «Вир» Г. Тютюнника та «Сестри Річинські» І. Вільде, удостоєні премії ім. Т. Г. Шевченка. На історичну тему створені повісті й романи останнього часу «Свято-слав» і «Володимир» С. Склярекка, «Гайдамаки» і «Яса» Ю. Мушкети-" ка, «Сіверяни» Д. Міщенка, «Диво», «Роксолана» і «Я, Богдан» П. За-гребельного,. «Журавлиний крик», «Мальви» і «Четвертий вимір» Р. Іса-ничука, «Опришки» В. Гжицького, «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка та ін. Цікаву книжку про видатного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького «В пошуках скарбів» написав М. Шаповал. 1500-річчю Києва присвячені «Золота брама» Б. Олійника, «Град князя Кия» О. Коломийця, «Веселич» В. Шевчука та ін. У жанрі сатиричної та гумористичної прози після Остапа Вишні провідне місце посідають О. Ковінька, Ф. Маківчук, І. Сочивень, О. Чорногуз. Для дітей та юнацтва пишуть Н. Забіла, М. Пригара, Т. Коломієць, Л. Хоролець та ін.
Життєвість сучасної української поезії засвідчили нові збірки віршів Ліни Костенко, Д. Павличка, І. Драча, І. Жиленко, В. Коломийця, М. Сома, Р. Лубківського. Звертають на себе увагу й здібні молоді поети С. Чернілевський, П. Осадчук, В. Герасим'юк, І. Римарук, І.М'ал-ковач, Ю. Буряк, О. Забужко та ім.
Найпоказовішою щодо впливу на свідомість мільйонних мас серед ліричних жанрів е пісня. Надзвичайно популярними в народі & «Пісня про рушник» та інші пісні А. Малишка, «Впали роси на покоси», «Дв.ч кольори», «Лелечепьки» Д. Павличка, «Марічка» М. Ткача, «Чорнобривці» М. Сингаївського, «Степом, степом» М. Нагоди, «Треба йти-до осені» О. Пушика та багато інших.
Чимало драматичних творів в останні десятиліття написав М. За-рудний: «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза». З кількома п'єсами виступив В. Минко — «Жених з Аргентини», «На хуторі біля Диканьки». Великою популярністю у глядача користується комедія О. Коломийця на колгоспну тему—«Фараони». Добре відомі також його п'єси «Святі грішниці», «Прошу слова сьогодні», «Санітарний день», «Срібне павутиння», «За дев'ятим порогом», «Двоє дивляться кіно», «Дикий ангел», «Голубі олені». Згадаємо ще п'єси «У золотій' рамі» і «Дівоча доля» Л. Дмитерка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Де тирса шуміла» А. Шияна.
Творчий доробок українських письменників, поетів і дра» матургів за останні роки свідчить про посилення їхньої уваги насамперед до сучасних тем. Імена, які сьогодні визначають обличчя української літератури— Олесь Гончар» ба? силь Земляк, Григір Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетнк та інші,— це рівень, який анітрохи не поступається перед тим, що зроблено за.кордоном, їхня творчість сприяє вихованню національної самосвідомості укра- їнців, особливо молодих.
Післявоєнні десятиріччя^ характеризувалися животворними процесами в галі/зі мистецтва. Пожвавилося театральне життя. У 50-х роках на Україні діяли близько 70, а ки-ні—близько 100 професійних театрів: опери та балету, оперети, музнчно-драматичних, драматичних, юного глядача, люлькових та ін. Провідними театрами України, відомими далеко за її межами, є академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та ім. М. Заньковецької у Львові, Київський російський драм<театр ім. Лесі Українки, Київський театр опери і балету ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні плідно працюють, збагачуючи театральну культуру і примножуючи кращі традиції П. Сакса-ганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар'янеика, Н. Ужвій, такі відомі майстри сцени, як палко любимі народом О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.
Протягом останніх десятиріч творчі горизонти українського театру розширилися за рахунок створення багатьох народних театрів — їх зараз понад 250. Особливо популярні драматичні театри при київському Палаці культури працівників харчової промисловості і при Будинку культури запорізького автозаводу «Комунар», театр музичної комедії при Палаці культури Полтавської бавовняно-прядильної фабрики, оперний театр Палацу культури чернівецького бавовняного об'єднання «Восход» та ін.
На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну неповторність, нівелювався. З нього витіснялася українська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський—український, значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшла на російську мову. За останні роки в республіці створено 50 театрів-'студій, із них лише два українські. Всі театри муз-комедії — російськомовні, оперні — крім Київського і Львів- ського — також. У Київських театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, в Інституті культури та в Харківському інституті мистецтв переважна більшість предметів читається російською мовою.
Мало уваги приділяють театрові й науковці країни. По суті, д^сі немає академічної історії національного, українсь-кого театру.. -,
Впродовж останніх 40 років, незважаючи на всі труднощі, неухильно збагачувалося музичне мистецтво України, яке демонструвалося в шести театрах опери та балету — Київському, Харківському, Львівському, Одеському, Донецькому і Дніпропетровському, у трьох театрах музичної комедії — Київському, Харківському і Одеському, в 25-ти філармоніях, 25-ти музично-драматичних театрах майже 70-ма концертними ансамблями, симфонічними, оркестровими, хоровими колективами, народними хорами, ансамблями бандуристів, струнними квартетами та рядом інших творчих колективів. Кращі українські опери посіли місце в репертуарі багатьох театрів країни, а такі опери, як «Молодагвардія» Ю. Мейтуса, «Богдан Хмельницький» К. Даньке-вича, стали відомими за межами колишнього Радянського Союзу.
З, музичних комедій 50-х років великої популярності набули «Чу* десний край», «Червона калина» та інші твори О. Рябова, «Марія» С. Заславського, «Серця і.долари» О. Сандлера та ін., із балетів того ж часу — «Лісова пісня» М. Скорульського, «Маруся Богуславка» А. Свєчнікова, «Хустка Довбуша» А. Кос-Апагольського, «Ростислава» Г. Жуковського та ін. З новими творами виступили композитори П. Майборода, Г. Майборода, Л. Ревуцький, О. Штогаренко, О. Філії пенко, С. Козак, Г. Верьовка та ін.
В середині 40-х — на початку 50-х років, коли українську інтелігенцію звинувачували у вигаданих ідеологічних збоченнях, насамперед, у «буржуазному націоналізмі», безпідставних нападок зазнала і частина діячів музичного мистецтва республіки. І тільки після XX з'їзду КПРС були виправлені помилки в оцінці опер «Велика дружба» В. Му-раделі, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича і «Від щирого серця» Г. Жуковського. А постановою ЦК Компартії України від 24 червня 1958 р. «Про виправлення помилок у творчості деяких композиторів Української РСР» були зняті необгрунтовані звинувачення з талановитих українських композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Ве-риківського, Г. Таранова та ін.
Процес розвитку української музики в 60—80-х роках характери-зується удосконаленням усіх її -жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. З оперних творів найпомітнішими е «Арсенал», «Милана», «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Загибель ескадри», «Мамаї», «Відроджений травень», «Вій» та комічна опера «Шельменко-денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» і «Ріхард Зорге» Ю. Мейтуса, «Заграва» і «Назустріч сонцю» А. Кос-Анатольсько-го, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «На-зар Стодоля» К. Данькевича, «Прапороносці» О. Білаша та -ін. У ці роки на Україні з'являється блискуче сузір'я чудових оперних співаків і співачок: Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко, А. Мок-ренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко, Н, Куделя, М. Стеф'юк, 3. Хрис-тич, Г. Ципола, Є. Червонюк та ін.
Новий період свого розвитку переживає й українське хореографічне мистецтво. Створюються численні нові вистави: «Таврія» В. Нахабіна, «Мрія» С. Хіцунова, «Крилата юність» Є. Русанова, «Розповідь партизана» А. Штогаренка, «Орися» А. Кос-Анатольського, «Тіні забутих предків» В. Кирейка, «Останній бал» Ю. Бірюкова, «Кам'яний господар» В. Губаренка, «Запорожці», «За двома зайцями» та «Сорочинський ярмарок» В. Гомоляки. До 1500-річчя Києва українські композитори написали ще кілька -нових балетів, наприклад «Княгиня Ольга» Є. Стан-ковича, «Гімн Києва» М. Скорика, «Либідь» В. Гомоляки.
Великої популярності -у глядачів республіки набули такі відомі колективи, як Державний ансамбль танцю України ім. П, Вір- ського, що має звання академічного, та художньо-спортивний ансамбль Українського балету на льоду. На світову мистецьку арену вийшли і'і кращі представники танцювальної самодіяльності—відомі аматорські колективи, заслужені народні ансамблі танцю «Ятрань». з Кіровограда, «Дніпро» з Дніпродзержинська, київська «Дарничанка» та інші, що демонструють невичерпну емоційну силу і досконалість українського хореографічного мистецтва.
У згаданий період композитори України спільно з колективами театрів музичної комедії створили ряд оригінальних вистав: «Володи-мирська гірка», «Росіта», «Чорти смугасті», «Мій бравий солдат» В. Лу-кашова, «Дівчина і море», «Бажаємо щастя», «Гість з Відня» Я. Цег- ляра, «Каштани Києва», «Серце дівоче», «Даруйте коханим тюльпани», «Наречені не повинні плакати» О. Сандлера, «Голий президент» і «Сто перша дружина султана» А. Філіпенка, «Тиха українська ніч» С. Жда-нова, «Легенда про Київ» О. Білаша та ін.
Далеко за межами України широко відомі провідні виконавські колективи—Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Державний заслужений симфонічний оркестр України, Черкаський заслужений •народний хор. Закарпатський народний хор, Гуцульський і Буковинський ансамблі пісні й танцю, Поліський народний хор «Льонок», чотири тріо бандуристок, вокальне.тріо сестер Байко, струнний квартет ім. М. Лисенка, Київська чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького та багато інших, які зберігають і розвивають кращі народні традиції хорового співу.
Українська національна музика має значні досягнення й у галузі масової пісенної творчості — як хорової, так і сольної. Кращі українські сучасні масові пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, А. Кос-Анатольського, К. Домінчена, Є. Козака, М. Скорика співає не тільки Україна.
Одним із наболілих питань є підготовка національних музичних кадрів. В усіх консерваторіях і мистецьких вузах України немає кафедр української музики і фактично не вивчається такий предмет, як українська народна творчість. У республіці не створено не те що належних, а й мінімальних умов для виховання композиторської зміни починаючи з дитсадків, загальноосвітніх шкіл, дитячих музичних шкіл.
В цілому ж українська музика багата і на творчість митців старшого покоління, і на талановиту- композиторську молодь, і на першокласні мистецькі колективи, і'на справжніх майстрів- виконавців.
Кіномистецтво на Україні в перше десятиріччя після війни було представлено лише роботами Київської кіностудії,. яка щорічно випускала один — два фільми. Користувалися популярністю, зокрема, «Третій удар» І. Савченка, «Подвиг розвідника» і «Щедре літо» Б. Барнета, «У далекому плаванні» та «Голубі дороги» Б. Брауна. У 1950 р. на екрани вийшов останній фільм-шедевр видатного україн-ського кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко», де роль Кобзаря виконав С. Бондарчук. Фільм увійшов до золотого фонду кіномистецтва світу, а ім'я І. Савченка стало поряд з ім'ям О. Довженка. Ці талановиті режисери піднесли національне українське кіно на вищий щабель ми- стецтва.
Прагненням вивести кіномистецтво з «малокартиння» пояснюється створення в середині 50-х років низки фільмів-спектаклів: «Украдене щастя», «Мартин Боруля», «Назар Стодоля», «Суєта», «В степах України», «Калиновий гай», «Діти сонця» та ін. В них для наступних поколінь зафіксована неперевершена гра чудових українських акторів — А. Бучми, Ю. Шумського, Н. Ужвій, М. Крушельницького, Г. Юри, В. Добровольського.
Після XX з'їзду КПРС щорічний випуск кінокартин значно збільшився, на українських студіях він досяг 16— 20-ти на рік. Серед них переважали кінофільми на теми сучасності.
Найбільшою популярністю у глядача користувалися кінофільми «Педагогічна поема» та «Партизанська іскра» режисерів О, Маслюкова і М. Маєвської, «Дорогою ціною» М. Денського, «Павло Корчагін» О. Алова і В. Наумова, «Мати» М. Донського, «Іван франко» й «Киянка» Т. Левчука, «Доля Марини» В. Івченка й І. Шмарука та ін. З кінокомедій тих років згадаємо «В степах України» Т. Левчука, «Пригоди з піджаком Тарапуньки» В. Іванова, «Штепсель женить. Тарапуньку» Ю. Березіна та Ю. Тимошенка, «Зелений фургон» Г. Бабая, «Літа молодії» О. Міщуріна та ін.
Помітний резенанс у країні мали картини «Ми—двоє мужчин» режисера Ю. Лисенка (в головній ролі—В. Шукшин), «Повія» І. Кава-лерідзе (в голввній ролі — Л. Гурченко), «Гадюка» та «Іванна» В. Івченка, «Закон Антарктиди» Т. Левчука, «Сон» В. Денисенка (в головній ролі—І, Миколайчук), «Вечір на Івана-Купала» Ю. Ілленка, «Комісари» та «Іду до тебе» М. Мащенка, «Захар Беркут» та «Кам'яний хрест» Л. Осики тощо.
Історикб-революційну тему розкривали фільми «Родина Коцюбинських» Т. Левчука, «Тачанка з Півдня» С. Шерстобитова, історичну — «Ярослав Мудрий», «Устим Кармалюк» Г. Квхана, «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка.
Створювалися й кінокомедії: «Королева бензоколонки», «Ключі від неВа», «Непосиди», «Ні пуха, ні пера!», «Ар-хі-ме-диЬ, «За двома зайцями» та ін. Але дуже мало було музичних фільмів: «Повернення Баттерфляй», «Сезон чудес» і «Прелюдія долі».
В 79-ті роки почався бурхливий розвиток мультиплікаційного кіно, майстри якого створили на Україні високохудожні стрічки: «Лісова пісня», «Маруся Богуславка», «Сказання про Ігорів похід», «Лікар Айболить та його звірі», «Як їжачок і ведмедик міняли небо», «Мишко плюс Машка» та багато інших. Чимало з них одержало на Всесоюзних кінофестивалях почесні нагороди. Особливо подобаються дітям і дорослим фільми про пригоди козаків: «Як козаки сіль купували», «Як коза-ки куліш варили», «Як козаки наречених виручали», «Як козаки на весіллі гуляли», «Як козаки олімпійцями стали», «Як козаки мушкете-рам допомагали» та ін. Ця серія одержала приз Спілки кінематогра-фіс'тів УРСР та диплом жюрі Республіканського фестивалю- мультиплікаційних фільмів.
Найбільший успіх (але, на жаль, передусім — за межами країни) випав на долю фільму «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова. Ця картина, поставлена за повістю М. Коцюбинського, вразила незвичайною силою проникнення в сутність народного життя, його трагізм і природну довершеність, •
Незвичайна стрічка не лише в українському, айв усьому радянському кіномистецтві — «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Тллєнка, в якій розповідається про становлення радянської влади на Буковині. Тріумфальний успіх цієї картини на VII- Міжнародному кінофестивалі в Москві (1957), де вона була відзначена найвищою нагородою— Золотою медаллю, на декадах радянських фільмів у Парижі та Берліні, довів, що багатий арсенал зображувальних засобів, поставлених на службу значній соціальній темі, може принести велику творчу перемогу.
В 70-х роках схвалення глядачів отримали фільми режисера Л. Бикова «В бій ідуть тільки,,старики"» та «Ати-бати йшли солдати», «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавілон-ХХ» І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети нових кінотворів «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка та ін..
Біля колиски українського радянського кінематографа стояли такі уславлені діячі культури, як режисери О. Довженко, І. Савченко, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумсь-кий. їх справу продовжили талановиті майстри М-гМащен-ко, В: Денисенко, В. Івченко, Юрій, Вадим та Михайло Іллєнки, Т. Левчук, В. Костроменко, Л. Осика, Л. Биков, В. Гресь; Г. Кохан, В. Довгань, Я. Лупій, В. Лисенко, Є. Шерстобитов, І. Миколайчук. Велика заслуга у піднесенні якості українських фільмів належить таким акторам, як А. Роговцева, Л. Кадочникова, Н. Наум, М. Криницька, В. Заклунна, Р. Недашківська, О. Матешко, А. Лефтій, К. Степанков, М. Олялін, М. Гринько, Б. Ступка, В. Кон-кін, Б. Брундуков, І. Гаврилюк та багатьом іншим.
Останнім часом українське кіно прорвало «залізну завісу», якою довго — ще від О. Довженка та «Тіней забутих предків» — було відгороджене від зовнішнього світу. Адже державний монополіст «Совзкспортфильм» тривалий час свідомо ігнорував фільми, зроблені на Україні. Українські кінотвори почали «завойовувати» глядача в Канаді, США; Швеції та інших країнах. У центрі цього процесу опинився Ю. Іллєнко — саме його «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» стали переконливим аргументом на користь високого рівня українського кіно. Свого часу цьому митцеві вручалися золоті міжнародні нагороди за «Тіні. забутих предків» і «Білого птаха з чорною ознакою». А в 1989 р. його «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» мали особливий успіх на престижному міжнародному кінофестивалі у Сан-Франціско. Два роки підряд ці фільми утримували високий рейтинг у вимогливих американських кінокритиків.
Те, що Україна щедра на таланти і здатна випускати ^фільми світового гатунку, ще раз підтвердила стрічка того ж Ю. Іллєнка «Лебедине озеро. Зона», яка на Каннському міжнародному кінофестивалі в 1990 р. була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Знаменним є той факт, що співавтором сценарію фільму був С. Параджанов, з ім'ям якого пов'язані успіхи поетичного кіно України 60—70-х років.
Незважаючи на всі досягнення, в цілому український кінематограф досі переживає затяжну творчу кризу, внаслідок тривалої його денаціоналізації-знищена сама основа екранного мистецтва — національна кінодраматургія. З екрана майже зникло українське слово. Трагізм становища посилюється тим, що всі ці роки відбувалося відторгнення українського кіно від національної проблематики.
«Духовний землетрус» завдав великої шкоди українському кінематографу. Але в нього є багато добрих традицій, досвід кількох поколінь майстрів довженківської кіношко-ли, талановита молодь. Все це породжує віру в те, що українське кіномистецтво ще не раз розкриє свої самобутні художні можливості.
Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм Великої Вітчизняної війни.
Подвигу радянських людей присвятили свої картини Т. Яблон-, ська — «Ворог, наближається», В. Овчинников — «Бабин Яр», Л. Мучник—«Ми ще повернемось», П. Сулименко—«Прапор перемоги», С. Бе-сєдін — «Визволення Києва», В. Пузирков — «Чорноморці», С. Отро-щенко — «Партизани», А. Пламеницький —«Незабутнє. 1943 р.», В. Кос-тецький — «Повернення». Поряд з воєнною тематикою у творчості живописців, графіків, скульпторів дедалі вагоміше місце посідали події історичного минулого, мирна праця народу в післявоєнні роки, образи сучасників та ін. Успіхом у глядачів користувалися картини на тему визвольної боротьби українського народу— «Навіки разом» О. Хмельницького, «Навіки з Москвою, навіки з російським народом» М. Хмель-ка, «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану свого сина Тимоша» В. Задорожного. З-поміж полотен на шевченківську тематику назвемо такі: «Тарас Шевченко в майстерні К. Брюллова», «Олдрідж у майстерні Т. Г. Шевченка» та «Повернення» Г. Меліхова, «Думи мої, думи...» М. Божія, «В рідному домі. Сестра» В. Хитрикова, «Шевченко на батьківщині» В. Патика, «У вільну хвилину» та «Єдина доля» В. Югая, «Шевченко на засланні» Д. Безуглого та ін.
Загострена класова боротьба на селі в перші роки радянської влади відтворена в картинах «До колгоспу» і «Продзагін» А. Насєдкіна, «Перша весна» М. Сліпченка і особливо «Перший комсомольський осередок на селі» В. Чеканюка. Життєві образи трудівників села показані в картинах «Господарі землі» б. Максименка, «Хліб» Т. Яблонської. Остання набула великої популярності не лише в нашій країні, а й за кордоном, де вона не раз експонувалася на міжнародних художніх виставках.
Сповнені ліризму та гумору живописні твори С. Григор'єва «Воротар» й «Обговорення двійки», «Прийом до комсомолу».
Майстерно відображена природа в картинах О. Шовкуненка «Весна», «Зима», Д. Шавикіна—«Вечір на Дніпрі», М. Глущенка—«Гроза наближається», «Київська осінь», «Трипілля», Г. Світлицького — «Тиха українська ніч», С. Шишка — «Парковий міст»;--~«Київ. Вид на Поділ», «Осінь у Карпатах» та ін. Із творів закарпатських художників привертають увагу «Бокораші» Й. Бокшая, «Лісоруби» Г. Глюка, «Розмова (подруги)» Т. Голембієвської, «Трембітарі» В. Кушніра, «Заручені» А. Арделі та ін.
Для картин на історико-революційну тематику характерним є Образ народу як творця історії. Вони сповнені романтичного пафосу, щирої пісенності. Це—«Думка про козака Голоту» М. Дерегуса, «По'долинах і узгір'ях» В. Шаталіна, «Арешт Тимчасового уряду» й «Арсенальні» О. Лопухова, «Червоні козаки» В. Полтавця, «Радянську владу на Україні проголошено» А. Константинопольського та О. Хмельницького.
Серед зразків монументального живопису післявоєнного періоду згадаємо виконані за ескізами українського художника О. Мизіна тематичні панно на станції метро «Київська-кільцева» в Москві, розписи залізничного вокзалу в Мукачевому, концертного залу Київської консерваторії, павільйонів колишньої Виставки передового досвіду в народному господарстві Української РСР у Києві, оздоблення Бориспільського аеровокзалу.
Історичній тематиці присвячені картини «Устим Кармалюк» Л, Ход-ченка, «Коліївщина» В. Полтавця, «Гомоніла Україна, довго гомоніла...» М. Кривенка та ін.
Чимало поетичних полотен розкриває. життя робітників та селян: «Металурги Донбасу» М. Бельського, «Шахтарі» В. Черніко-ва, «Робітнича династія» Д. Шостака, «Хлібороби», «Полудень» і «Агрономи» М. Чеиіка, «На межі» Г. Нечипоренка, «Дівчата в полі» і «Молотьба» Г. Глюка. Тема радянського сьогодення, осмислювалася в творах «Життя іде», «Льон», «Весілля» і «Сінокосна пора» Т. Ябло.чської, «Урожай» Т. Голембієвської, «Весна» і «Свято» Д. Чичкана та ін.
. Серед портретистів добре знані С. Григор'єв, В. Барський, В. За-рецький, Ю. Киянченко, М. Антончик (вони зверталися до образів передовиків виробництва, діячів науки та культури), серед пейзажистів— О. Шовкуненко, М. Глущенко, С. Шишко, Г. Чернявський, Г. Гавриленко та ін.
Сучасна книжкова графіка представлена оригінальною творчістю відомих художників Г. Якутовича, О. Базилевича, Г. Гавриленка, О. Донченка та ін. їхні цикли ліногравюр до творів О. Гончара («Тронка»), Т. Шевченка («Кобзар»), І, Котляревського («Енеіда»), М. Кощо-бинського (<Тіні забутих предків»), О. Кобилянськоі («Земля») засвідчують злет українського графічного мистецтва.
Соціально-значущі теми стають провідними і в монументальному мистецтві.
Багато пам'ятників у післявоєнні роки споруджено для увічнення пам'яті радянських воїнів, що полягли за Велику Перемогу. Серед них — два пам'ятники «Україна — визволителям», встановлені в селищі Міловому на Луганщині та поблизу Ужгорода. Споруджено монументи Вічної Слави у Києві і Черкасах, Пагорб Слави у Львові, обеліски Перемоги в Чернівцях, Харкові, Севастополі, Симферополі та інших містах республіки, пам'ятники загиблим радянським громадянам і військовополоненим Радянської армії в районі Сирецького масиву Києва, жертвам фашистського терору в селах Кортеліси на Волині та Корю-ковка на Чернігівщині, партизанзм-ковпаківцям у Яремчі на Іоано-Франківщині та ін. Всього на Україні налічується більш як 40 тис. монументів Вічної Слави, обелісків і пам'ятних знаків, присвячених подіям минулої війни.
Велика кількість монументів, багатофігурних скульптурних ком-:
позицій присвячувалася подіям Жовтневої революції та часу встанови лення' радянської влади на Україні. Такі монументи були зведені, на< приклад, у Києві (група скульпторів на чолі з В. Бородаєм) і Харкові (група скульпторів на чолі з В. Агібаловим).
У післявоєнні роки було встановлено багато пам'ятників діячам української культури: Т. Шевченку в Дніпропетровську і Москві, Лесі Українці та-, І. Котляревському в Києві, І. Франку і В. Стефанику у Львові, Панасу Мирному в Полтаві, М. Коцюбинському в Чернігові, М. Лисенку в Києві, І. Франку в Дрогобичі та ін.
Символом дружби народів є пам'ятники грузинському поетові та мислителю XVIII ст. Д. Гурамішвілі в Миргороді, польському поетові Ю. Словацькому в Кременці на Тернопільщині, відомому польському революціонерові Л. Варинському в с. Мартинівка на Черкащині та героєві Паризької комуни Я. Домбровському в Житомирі.
Творчість українських монументалістів виходить і за межі нашої країни. Так, високу оцінку одержали пам'ятники Василю Порику у Франції (автори—Г. Кальченко, В. Зноба),'Т. Шевченку в Торонто і Палермо (М. Вронський, О. Олійпи'к) та Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай),.Лесі Українці в канадському місті Саскатуні (Г. Кальченко).
Протягом останніх десятиріч великого поширення набуло народне декоративно-вжиткове мистецтво. На Україні продовжували розвиватися народне ткацтво, художній розпис, вишивка, кераміка, різьблення, обробка металу, інкрустація та інші жанри цього мистецтва. Самодіяльні майстри зробили значний внесок у культуру українського народу.
Особливої популярності зажили твори народних майстринь М. Приймаченко, Г. Собачко-Шостак, К. Білокур. За цикл декоративних розписів «Людям на радість» М. Приймаченко у 1966 р. була удостоєна Державної премії УРСРім. Т. Г. Шевченка. До останніх своїх днів (пом. у 1976 р.) плідно працювала видатна художниця, один з корифеїв славнозвісного петриківського розпису 30-х років Заслу-жений'майстер народної творчості Української РСР Тетяна Пата.
Великим досягненням мистецтва народного декоративного ткацтва стали твори широко знаних майстринь Г. Ва-силищук з с. Шешори Івано-Франківської області та Г. Верес з с. Обуховичі-на КиЇвщині.,_В 1968 р. їм були присуджені Державні премії УРСР ім. Т. Г. ДІевченка.
Великою популярністю не тільки в нашій країні, а й за її межами користуються вироби з дерева, кераміки, килими косівських майстрів та опішнянських і петриківських художниць, полив'яна скульптура М. Піщенка з Ічні, український художній фарфор, а також скульптури малих форм, присвячені переважно персонажам літературних творів.
Проте численні види народного мистецтва республіки перебувають у занепаді. Не виробляються нині полив'яні, мальовані горщики, глечики, макітри,.кухлі, куманці, якими славилася Опішня на Полтавщині ще за часів І. Котляревського та М. Гоголя. Занепала народна творчість в Мед-жибожі на Поділлі. Тут нема вже ні майстерень, що колись виробляли ворсові килими на зразок персидських, ні знаменитих на всю Україну пивоварень і медоварень. Не стало й відомого колись меджибозького чорного димленого посуду—цього своєрідного дефіциту київських та львівських ярмарків XVII ст. Не виготовляють уже кераміку в Коломиї на Івано-Франківщині, у селах Шатрище на Сумщині, Королівка та Гончарівка/на Тернопільщині, Кобол-чин на Чернігівщині та в багатьох інших. Втрачені традиції настінного розпису. Нівелюється творча особистість неповторних, унікальних майстринь Петриківки, які дедалі частіше використовують прийоми трафаретного розпису. Покинули ткати традиційні килими в Хотині на Буковині тощо. Видавництва не запрошують останнім часом до співпраці народних майстрів. А зневаживши народне мистецтво, професійне втрачає свою найсуттєвішу ознаку — національну істотність, прирікає себе на деградацію, виродження.
Культурно-освітня робота. Засоби масової інформації.
В повоєнні роки в УРСР здійснювалася велика робота щодо розширення й вдосконалення мережі культурно-освітніх закладів, зміцнення їхньої матеріально-технічної бази. Центрами громадсько- політичного життя, науково-технічної інформації, поширення передового досвіду, піднесеннякультурного розвитку, трудящих були будинки культури І клуби. Нині їх у республіці налічується близько 26 тис., з них на селі—21 тис. (проте й до цього ч-асу чимало сіл не мають ще клубних установ).
Яскравим виявом піднесення культури трудящих є розвиток художньої самодіяльності. На Україні теїьер налічується 275 тис. самодіяльних колективів. Вони об'єднують понад 8 млн чоловік і щороку дають понад мільйон концертів і вистав. Про активний розвиток художньої самодіяльності на Україні свідчить організація багатьох міських і районних театрів народної творчості, до складу котрих входять усі колективи художньої самодіяльності району.
До репертуару самодіяльних колективів включаються класичні твори, кращі фольклорні зразки. Наприклад, заслуженим успіхом серед трудящих користується Запорізький народний оперний театр, що працює при Палаці культури «Дніпроспецсталь». На його сцені йдуть опери П. Чайковського «Євгеній Онегін», М. Аркаса «Катерина», Б. Сметани «Продана наречена», Дж. Верді- «Травіата» та ін. А в репертуарі народного театру Палацу культури Чернівецького бавовняного об'єднання «Восход» — опери М. Мусоргського «Борис Годунов», П. Чайковського «Мазепа» і «Черевички», Дж. Верді «Ріголетто». Основу репертуару Маріупольського народного театру при Палаці культури заводу «Азовсталь» становлять п'єси М, Погодіна «Кремлівські куранти», М. Шолохова «Піднята цілина», Т. Шевченка «Назар Стодоля», О. Ост-ровського «Лихо з розуму» та ін.
В системі культосвітньої роботи чільне місце належить бібліотекам (масовим, технічним, навчальним, науковим, історичним, медичним тощо), яких нині на Україні —понад 60 тис. їхній книжковий фонд становить близько мільярда примірників (усього в країнах колишнього Союзу— 360 тис. бібліотек з 5 млрд примірників книг). Бібліотеки країни відвідує щороку понад 40 млн чоловік.
Значний внесок у піднесення культурно-освітнього рівня трудящих роблять музеї. На сьогодні на Україні налічується близько 200 державних, 327 на правах відділів і понад 7 тис. народних музеїв. У них зібрано понад 9 млн пам'яток матеріальної й духовної культури. Щорічна кількість відвідувачів — понад 31 млн чоловік, Найпопулярнішими є севастопольські Панорама й Діорама, Полтавський краєзнавчий, Краснодонський «Молода гвардія», Переяслав-. Хмельницький історичний музей. Львівська картинна галерея та ін. Не лише в нашій країні, а й далеко за її межами знаний Державний музей-заповідник Т. Г. Шевченка в Ка-неві, який щороку відвідують близько півмільйона людей із 140 країн світу. Однією з форм збереження пам'яток історії та культури • українського народу є музеї просто неба в Переяславі- Хмельницькому, Ужгороді, Львові. В Києві функціонує Музей народної архітектури та побуту — провідний музей такого роду на Україні. Він демонструє особливості дореволюційного історичного, соціального, економічного і культурного розвитку шести історико-етнографічних зон: Придніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Півдня України і Карпат. Цей музей став першим радянським музеєм, де було відкрито експозицію сучасного села. До цієї експозиції ввійшло 25 архітектурних споруд з усіх областей республіки.
Центрами організації дозвілля е парки культури та від- починку. На Україні таких парків 386. В них розташовуються танцювально-концертні зали, зелені театри, спортивні та ігрові споруди, атракціони, дитячі містечка тощо.
Важливе місце в культурно-освітній роботі посідають різноманітні обряди. Підготовка кадрів, виконавців обрядів, організаторів святкових урочистостей здійснюється на фа- культетах громадських професій, які створені при більшості вузів України, зокрема при інститутах культури і педаго- гічних. У Міністерстві побутового обслуговування та житлово-комунального господарства існує спеціальне управлін-.ня обрядових послуг, яке також має відповідні відділи на місцях.
У теперішній час українському народові повертаються його історичні клейноди, утверджуються нові духовні цінності, національні свята—Дня Незалежності (24 серпня), Дня народження Т. Г. Шевченка (9 березня), традиційно-побутові календарні свята. Відзначення цих дат має свої ритуали, атрибутику, символіку.
Велику культосвітню роботу серед трудящих проводять різні товариства.
Наприклад, товариство «Знання», створене в 1947 р., працює в тісному контакті з іншими культосвітніми закладами, озброюючи мільйони трудівників міста й села сучасними науковими й загальнокультурними знаннями. Українське Товариство охорони пам'яток історії і культури (засноване в 1966 р.) має на меті залучати широкі верстви населення до участі у виявленні, вивченні, збереженні, реставрації та •популяризації серед трудящих пам'яток історії, археології, мистецтва, етнографії, народної творчості. Товариство бере участь у спорудженні нових пам'ятників, меморіальних комплексів і пам'ятних знаків, багатьох реставраційних акціях. Тільки в Києві за його участю відремонтовано і реставровано Кирилівську, Андріївську і Покровську церкви, будинок Поштової станції, Софійський собор, дзвінницю Успенського собору, церкву Спаса на Берестові, Московські ворота Печорської фортеці XVIII ст., відновлено фонтан «Самсон» на Подолі, здійснено реконструкцію «Золотих воріт», Останнім часом виникло багато нових різних товариств національно-культурної орієнтації. Так, велику роботу що-' до відродження й захисту української мови проводить Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Діють численні національно-просвітні товариства — ассірійське, білоруське, вірменське, єврейське, німецьке, польське та інші, які сприяють відновленню народних звичаїв, обрядів, промислів. Плідно працює в цьому напрямі й Український фонд культури. Відродженню культури в предметно-матеріальних та естетичних вимірах присвячують свою діяльність творчі спілки «Зелений світ», «Меморіал».
Масовими центрами піднесення народної культури стали народні університети, де нині навчаються понад 2 млн чоловік. Досить широка й різноманітна навчальна програма охоплює понад 20 галузей знань — суспільно-політичну, правову, економічну, технічну, сільськогосподарську, педагогічну тощо. ~
Велику роль у культосвітній роботі серед населення відіграють засоби масової інформації—преса, радіо й те- лебачення. За станом на 1990 р. на Україні виходило близько 1800 газет, разовий тираж яких становив 24 млн при- мірників. Тираж більш ніж 200 журналів та інших видань, журнального типу становив понад 180 млн примірників за рік.
Великих масштабів у республіці набула в післявоєнний період книговидавнича справа. У 1990 р. на Україні пра- ' цювалр 26 спеціалізованих та багатопрофільних видавництв Держкомвидаву й громадських організацій, які щороку видавали понад 8 тис. назв книг загальним тиражем 167 млн примірників (усього за роки радянської влади на Україні видано близько 390 тис. назв книг сукупним тиражем понад 5,7 млрд примірників). Українська книга має мільйони ша- нувальників у всьому світі. Вона експортується більш як у 100 країн світу. На замовлення іноземних фірм щороку за кордон відправляються понад 4 млн примірників різних видань. Приблизно така ж кількість примірників надходить за кордон шляхом книгообміну між бібліотеками, ву-. зами, установами. '
Водночас в умовах панування жорстокого централізму з кожним роком у республіці зменшувалося видання книг українською мовою. Якщо в 1960 р. 68 % усіх книжок, які видавалися на Україні, були україномовними, в 1975 р,— 40 %, то в 1991 р.—лише 19%. На душу населення на Україні видається пересічно лише 3,3 книжки, з них українською мовою — 1,5. Сьогодні цей процес, мабуть, набув сво-го апогею: в, 1991 р. на кожного читача країни в середньому припадало вже не 1,5, а лише 0,8 примірників україномовної книги.
Дійовим засобом культурного виховання мас є радіо й телебачення. Якщо в 1940 р..на Україні було трохи більше мільйона радіотрансляційних точок, то нині в користуванні населення уже понад 18 млн радіоточок і понад 11 млн радіоприймачів. Практично вся територія України радіофікована. Останнім часом- почалося вживання заходів, спрямованих на задоволення національно-культурних потреб національних груп, що проживають на Україні. Зокрема, ведеться радіомовлення молдавською й-болгарською мовами в Одеській області, новогрецькою — в Донецькій, молдавською та угорською — в Чернівецькій та Закарпатській.
Позивні Республіканського телебачення вперше пролунали 5 листопада 1951 р. Першу передачу дивилися лише.в 150-ти квартирах киян по чорно-білих маленьких телеприй-• мачах. Сьогодні, ж у розпорядженні населення України— понад 15 млн сучасних телевізорів, третина з них—кольорові. Функціонують 14 телецентрів, що дозволяє охопити телемережею понад 95 % населення держави.
Головною особливістю культурно-освітньої роботи на Україні протягом усіх післявоєнних років (і довоєнних теж) була її ідейна спрямованість — комуністична, а отже, насамперед, атеїстична. Звільнення від «релігійних пережитків» було однією з основних її цілей.. Але разом з пережитками були підірвані й підвалини людської моралі — совість, любов до ближнього, милосердя. Покоління за поколінням радянські люди зростали духовними дикунами. Зневіра, невігластво, байдужість — таку ціну платить нині наш народ за дехристиянізацію.
Лише зараз приходить прозріння, відбувається усвідомлення того, що релігія — невід'ємна частина духовності будь-якої нації. Поступово починають сприйматися як належні масові реєстрації релігійних об'єднань, розширення діяльності віруючих на ниві милосердя, освіти, культури, навіть у найвищих законодавчих органах держави. Поступово відроджуються й національні релігійні конфесії.
Зокрема, тривалий час була заборонена Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Автокефалія (від грецьких слів «авто—сам та «кефале»—голова)—це самоуправління, тобто незалежність в адміністративних справах. Рух за автокефалію православної церкви на Україні бере свій початок з часів підпорядкування Української православної церкви Москві (1685 р.). Основною різницею між Руською православною (РПЦ) та Українською автокефальною православною церквами була мова. Руська церква вживала під час відправ старосло-в'янську мову, українська ж мова протягом століть категорично забо-ронялася, а разом заборонялася й Українська автокефалія.
Лютнева революція 1917 р. надала можливість оновлення національного релігійного життя..Але через монархічні позиції більшості українських епіскопів автокефалія не була тоді проголошена. Сталося це тільки 5 травня 1920 р. У 1923 р. УАПЦ була визнана Помісним собором Руської православної церкви. Однак у 1930 р. під примусом НКВС відбувся Надзвичайний собор УАПЦ, який розпустив її як «контрреволюційну й антирадянську організацію», нібито складову частину СВУ.
Розгортання сучасного процесу національного відродження дало змогу зібрати 20 жовтня 1989 р. у Львові СоВор священиків УАПЦ та її прихильників із числа священиків РПЦ, який проголосив відродження УАПЦ, оскільки буття самої церкви не переривалося й вона існувала в діаспорі та підпіллі. Проголошення відродження УАПЦ затвердив Всеукраїнський собор УАПЦ, що відбувся у Києві 5^6 червня 1990 р. Собор вирішив створити духовні семінарії в Києві, Львові та Івано-Франківську, розв'язати питання заснування духовної академії, започаткувати видання газети та журналу, які б висвітлювали життя церкви.
Україна пам'ятає ще одну чорну сторінку в своєму церковному житті — Львівський церковний собор 1946 р., який подібно до Собору УАПЦ 1930 р. «самоліквідував» Українську греко-католицьку церкву, яка після цього впродовж десятиріч перебувала в підпіллі, а сотні її духовних пастирів, монахів і монахинь зазнавали всіляких утисків. Тільки в 1990 р. УГКЦ була реабілітована.
Релігія і церква містять у собі величезний культурний і духовний потенціал, накопичений людством. Церковні обряди стали складовою частиною народних т

Дата добавления: 2015-05-22