Переднє слово. Процес національного відродження, що охопив нашу державу, докорінний злам стереотипних уявлень про історичний процес

Процес національного відродження, що охопив нашу державу, докорінний злам стереотипних уявлень про історичний процес, повернення із забуття цілих історичних пластів, сотень імен державних і культурних діячів — усе це дає можливість наново переосмислити історичне минуле України, без глибокого пізнання якого, без звернення до національних джерел, народної пам'яті" тисячолітнього життєвого досвіду, неможливо виробити правильні орієнтири на майбутнє.

Необхідне створення повноцінних навчальних посібників з метою підготовки спеціалістів не тільки високого професійного, а й загальнокультурного рівня, формування у студентів почуття патріотизму та національної гордості, виховання на найкращих зразках духовних надбань українського народу. Цей навчальний посібник з історії України написаний з урахуванням тих суттєвих змін, що відбувалися у нас останнім часом, в ньому розглядаються історичні періоди розвитку українського народу як етносу та нації, висвітлюється національно-визвольна боротьба, боротьба за державність України, возз'єднання її земель. З позицій історичної правди оцінюється діяльність відомих історичних постатей України: Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Павла Полуботка, Петра Калнишевського та інших.

На підставі використання найновіших досліджень українських та закордонних учених, архівних джерел здійснено переоцінку багатьох подій в історії України 1917—1920 рр., стану українського суспільства в радянський період тощо.

Важливим завданням навчального посібника є розкриття процесу міжнаціональних взаємин, боротьби проти шовінізму і націоналізму, за духовне відродження українського народу, а також розуміння сучасних проблем становлення незалежності України.

Автор цілком слушно вважає, що утворення української державності та боротьба за її збереження стали, з одного боку, підсумковим етапом українського національно-визвольного руху, а з іншого започаткували новий, надзвичайно бурхливий і суперечливий її період. По-друге, і це, мабуть, головне, посібник доводить, що одним з закономірних наслідків еволюції так званих окраїн колишньої Російської імперії буржуазним шляхом стало визрівання об'єктивних передумов, необхідних для формування тут національно-державних утворень. Цілком очевидно також, що цей процес міг набувати реального втілення лише після повалення того чи іншого режиму.

Посібник побудовано на засадах національної історичної науки, тому в ньому максимально використано новітні дослідження відомих українських учених.

Чітко визначена автором мета навчального посібника — дати поглиблений аналіз головних етапів боротьби українського народу за свою державність, проблем її розбудови на сучасному етапі, безумовно, через призму найважливіших подій всієї історії України.

Надзвичайно важливо те, як автор показав, що Україна, самостійна незалежна держава, прагне до встановлення та розвитку взаємовідносин з іншими державами на платформі рівноправності, активної участі в діяльності міжнародної спільноти, включаючи також військові аспекти. Для інтеграції у світове співтовариство загалом і в європейський геополітичний простір зокрема Україні з самого початку необхідно було визначити — що давалося не без труднощів — відповідність зовнішньополітичних пріоритетів своїм національним інтересам, забезпечення яких є основою національної безпеки і нормальної життєдіяльності держави.

Логічною є структура навчального посібника, побудованого за проблемно-хронологічним принципом.

Таким чином, у виданні вдалося обґрунтувати цілісну концепцію історії української державності в контексті сучасної національної політики України. Тому можна з впевненістю стверджувати, що посібник М. С. Пасічника "Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи" цілком відповідає актуальній тематиці з використанням новітніх досягнень української та зарубіжної історіографії. Є всі підстави рекомендувати посібник для використання в навчальному процесі.

Директор Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України

ВСТУП Непростими шляхами, сповненими драматичних подій, судилося йти Україні до своєї державності. На цих довгих, звивистих дорогах траплялися і перемоги, і поразки. Про деякі з них наші сучасники обізнані з літератури, яка побачила світ ще в ті роки, коли Україна була "рівною серед рівних", звичайно, під патронажем "старшого брата", в імперському СРСР. Зокрема, білою плямою були в Україні проблеми становлення і розвитку її державності. Адже висвітлювали їх лише з позиції радянського тоталітаризму, усіляко вказуючи "благотворний" вплив Росії на життя українського народу. Тим часом звернення до минулих подій цікаве не лише відтворенням правдивої історії українського народу, а й можливістю і необхідністю зробити з них висновки, які не втратили своєї актуальності й до нині. Входження України в міжнародне співтовариство створює сприятливі умови для інтеграції української історичної науки у світове поле історичних знань. Це дало поштовх для розвитку тих галузей історичної науки, що сприяють збагаченню відомостей про події, які раніше трактувалися лише з погляду "єдино правильної" позиції політично заагажованих радянських науковців. Висвітлення історії боротьби українського народу за свою незалежність від часів Київської Русі і по сьогодні є нагальною потребою сучасності, щоб зняти з цієї теми нашарування ідеологічних потреб радянської спільноти. Справді, з довідкової літератури, рівень якої відбиває стан наукової розробки проблеми, можна дізнатися лише про те, що, наприклад, очолювана визначним українським істориком, майбутнім академіком АН УРСР та АН СРСР М. С. Грушевським, Центральна Рада є "контрреволюційною буржуазно-націоналістичною організацією", яка діяла в Україні протягом 1917— 1918 рр., обстоювала "класові інтереси української буржуазії" і перебувала "в одному таборі з контрреволюційним Тимчасовим урядом у Росії". Інше видання, в свою чергу, інформує: українські дрібнобуржуазні партії, що створили державність, — соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів — були партіями української буржуазії, яка черев своє дітище намагались "очолити національно-визвольний рух українського народу", а головне своє завдання вбачали "в збереженні на Україні капіталістичних порядків". Енциклопедичні довідники з історії революцій та громадянських воєн практично дослівно повторюють нарис, вміщений у відповідному томі "Советской Исторической Энциклопедии". Спеціальна наукова література в своїх оцінках сутності й діяльності Української держави не відходила від загальноприйнятих, тобто розглядала її як "буржуазно-націоналістичну організацію, яка була спочатку створена із української націоналістично настроєної інтелігенції", що йшла "на принизливі оборудки з Тимчасовим урядом" і взагалі виступала "єдиним фронтом з внутрішньою контрреволюцією і найреакційнішими силами світового імперіалізму" та ін. Вивчення документів і матеріалів сучасних досліджень українських і зарубіжних вчених дає змогу, на наш погляд, висловити міркування, які суттєво відрізняються від наведених вище. По-перше, можна стверджувати, що утворення української державності та боротьба за її збереження стали, з одного боку, підсумковим етапом українського національно-визвольного руху, а з іншого — започаткували новий, надзвичайно бурхливий і суперечливий її період. По-друге, і це, мабуть, найголовніше, одним із закономірних наслідків еволюції так званих "окраїн" колишньої Російської імперії буржуазним шляхом стало визрівання об'єктивних передумов, необхідних для формування тут національно-державних утворень. Цілком очевидно також, що цей процес міг набувати реального втілення лише після повалення того чи іншого режиму. Пропонований навчальний посібник побудовано на засадах концепції національної історичної науки, тому в ньому використано максимально новітні дослідження таких відомих вчених, як О. Апанович, І. Білас, В. Борисенко, В. Горленко, О. Гурясій, Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич, К. Кондратюк, М. Котляр, О. Красівський, С. Кульчицький, М. Литвин, Я. Малик, С. Макарчук, Ю. Мицик, В. Наулко, П. Толочко, В. Трофимович, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Солдатенко, В. Степанков, П. Сохань, О. Сухий, Ю. Шаповал, Г. Швидько, Т. Чухліба, В. Щербака, Н. Яковенко, Т. Яковлева та багато інших. Основна мета посібника — дати поглиблений аналіз головних етапів боротьби українського народу за свою державність, проблем її розбудови на сучасному етапі, безумовно, крізь призму найважливіших подій всієї історії України. Слід зазначити, що в процесі дальшого поглиблення вивчення історії України та головних етапів становлення нашої держави, внесення до неї нових фактів та висновків концептуального характеру навчальний посібник буде дороблятися і вдосконалюватися. Тому ми будемо вдячні за всі конструктивні пропозиції, зауваження і побажання, які сприятимуть дальшому вдосконаленню пропонованого посібника.

Розділ 1. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ. ЗАРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ЗАСАД НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Дослов'янські народи на території сучасної України. Складні й багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають увагу людства. Адже це питання про те, хто і звідки ми, питання нашої прабатьківщини, часу виникнення нашого народу, його місця серед інших народів планети.

Щодо українців особливого значення набуває вирішення проблем місця нашого етносу в колі слов'янських народів, зокрема східнослов'янських, його зв'язків у найдавніші етапи історії, ролі іншоетнічних компонентів у його формуванні та етнічному розвитку.

Перші сліди перебування людини на сучасній території України належать до раннього палеоліту (Киїк-Коба у Південному Криму, с. Амвросіївка у Приазов'ї, Житомирська стоянка та ін.). Ці невеликі за площею стоянки, розкидані на значних територіях, свідчать про те, що первісні люди того періоду жили невеликими гуртами. Вони утворювалися на основі спільного добування засобів до життя, участі в боротьбі з природою та захисту від небезпек. Залежно від конкретних природних умов тієї чи іншої місцевості та від можливості добування їжі такі гурти людей були то більшими, то меншими, але ніколи не перевищували кількох десятків осіб. Великі гурти людей не могли б прохарчуватися на одному місці, тому залежно від умов вони легко розпадалися або об'єднувалися, змінюючи свій склад.

Кожен гурт первісних людей раннього палеоліту існував відокремлено і незалежно від інших. Він становив окрему, найдавнішу форму суспільної організації людей — первісну дородову общину, яка, особливо на початку раннього палеоліту, за своїм характером була ще дуже схожою на стадо тварин, зокрема людиноподібних мавп. Але була й істотна відмінність між таким гуртом і стадом, яка полягала в тому, що люди в процесі добування засобів до життя із самого початку виготовляли і свідомо застосовували знаряддя праці та користувалися звуковою мовою.

Первісні люди в ранньому палеоліті на всій території їхнього розселення жили в досить однакових природно-географічних умовах, і через те господарство і побут мали більш-менш однаковий характер. Тому й пам'ятки того часу нерідко досить близькі між собою, незалежно від їх розташування в Європі, Азії чи Африці.

Але по-іншому відбувався розвиток первісного суспільства в епоху пізнього палеоліту (40—16 тис. років тому). Широке розселення людей на величезних просторах Старого Світу з їх відмінними природно-географічними умовами привело, на думку археолога І. Г. Шовкопляса, до виникнення відмінностей у господарському розвитку, побуті та культурі пізньопалеолітичного населення окремих великих територіальних областей. Відмінними стали й стоянки, знаряддя праці та предмети побуту. Виокремлюються три області зі специфічними для них групами пам'яток: європейська (так звана прильодовикова), середземноморсько-африканська та сибірсько-китайська.

У пізньому палеоліті вже була заселена вся територія сучасної України. До речі, саме Закарпаття було одним із регіонів найдавнішої прабатьківщини людства: так у с. Королеве виявлено поселення людини сучасного типу, засновані 600 тис. років тому.

В епоху неоліту, у мідний та бронзовий віки триває поступовий перехід до продуктивних форм господарства — землеробства і скотарства (енеолітичні племена ямної культури, племена катакомбної та зрубної культур тощо).

Цей перехід на території сучасної України відбувся у IV—III тисячоліттях до н. е., за часів трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині). Носії цієї культури жили у досить великих населених пунктах, будували зручні двоповерхові будівлі" вшановували власних богів, мали оригінальні уявлення про будову

Всесвіту. Лише на Хмельниччині відомо близько 150 пам'яток трипільської культури.

У наступні століття формуються нові етнічні і культурні спільноти. Серед них можна назвати кіммерійців (відомості про яких є у давньогрецьких і ассирійських джерелах), які жили на початку І тисячоліття до н. е. Згодом їх підкорили племена скіфів, що переселилися з Азії в VII ст. до н. е. і утворили в причорноморських степах ранньокласове державне об'єднання — Скіфію. Племена Скіфії мали тісні зв'язки з племенами різних районів Східної Європи, особливо з лісостеповими землеробсько-скотарськими племенами території України. Завдяки сильному впливові скіфської культури у цих племен, здебільшого відмінних від скіфів за походженням і мовною приналежністю, з часом виникла значна спільність зі скіфами у предметах озброєння і кінського спорядження, прикрасах і навіть творах мистецтва, виконаних у характерному для скіфів так званому звіриному стилі. На підставі цих спільних ознак давні грецькі автори і пізніші дослідники відносили до скіфських й нескіфські лісостепові племена. Територія Скіфії внаслідок цього, нерідко без достатніх підстав, розширювалася на всю південну частину Східної Європи. Самі поняття "скіфи" і "Скіфія" при цьому втрачали конкретний зміст і переставали відображати історичну дійсність.

Сармати, як і скіфи, належали до групи іраномовних племен. Щодо походження сарматів, то їх розглядають як нащадків племен однієї з культур бронзового віку Приуралля і Сибіру — андронівської. Частина сарматів в окремих районах Північного Кавказу та Причорномор'я поступово перейшла до осілості та орного землеробства в долинах річок. Вони були обізнані з обробкою заліза, ткацтвом, виготовленням посуду, вели жвавий обмін товарами з навколишніми племенами, античними містами Причорномор'я та країнами Сходу. У сарматів панували первіснообщинні відносини з елементами майнового та соціального розшарування і виокремленням багатої родоплемінної знаті.

У середині І тисячоліття до н. е. виникають рабовласницькі античні держави-поліси Північного Причорномор'я — Ольвія, Tipa, Херсонес Таврійський, Пантікапей, Феодосія, які були центрами землеробства, рибальства, ремесел, торгівлі.

Однією з найважливіших галузей господарства античних міст і держав Північного Причорномор'я в час їхнього найвищого розвитку було землеробство, а хліб (зерно) був одним із найважливіших товарів, що вивозилися до Греції. Значне місце в господарстві, починаючи з III ст. до н. е., займали виноградарство і виноробство. Продукти скотарства і худобу античні міста одержували від сусідніх племен, зокрема, від скіфів. Рибальство і переробка (соління) риби також були досить важливою галуззю господарства, а риба була одним із найважливіших предметів вивезення з грецьких міст Північного Причорномор'я до міст метрополії. Розвинутою була і торгівля в античних містах. Існував внутрішній грошовий обіг, карбувалися золоті, срібні та бронзові монети. Вони є найдавнішими на території нашої країни.

Різноманітним було й ремісниче виробництво античних міст Причорномор'я, найзначніша галузь якого гончарство. Посуд виготовляли на гончарному крузі та випалювали в спеціальних печах-горнах. Особливо багато виготовляли амфор — вузькогорлих високих посудин з двома ручками для вина, олії тощо. Навіть місткість кораблів часто визначали за кількістю амфор, яку вони могли перевезти. Художній посуд прикрашали різноколірним лаковим розписом. Багато такого посуду привозили з Греції. Його продавали знаті місцевих племен як предмети розкоші.

Таким чином, існування античних міст у Північному Причорномор'ї мало позитивне значення для розвитку господарського життя, суспільних відносин та культури населення південної частини Східної Європи. Через ці міста в Східну Європу проникали вищі форми господарства та класові рабовласницькі відносини, які сприяли розкладові первіснообщинного ладу в місцевих племенах і швидшому їх розвитку, а також поширювалася висока для того часу антична культура.