Боротьба руської знаті за перетворення удільних князівств на незалежну державу в 70—00-х роках XIV ст

З одержанням автономних прав руські князі й найбільше боярство почали відверто претендувати на повну незалежність від литовської правлячої верхівки, їх підтримували й литовські удільні князі. На чільне місце в державотворчому процесі з початку 70-х рр. висунулося Київське князівство, яке перетворилося на центр консолідації української народності. За короткий час воно приєднало до себе Переяславщину, значну частину Чернігово-Сіверщини й простяглося від водорозділу Південного Бугу, Тетерева й Случі на заході до притоки Сіверського Дінця р. Тихої Сосни на сході. Київський князь Володимир Ольгердович поділяв прагнення місцевої знаті до самостійності, чимдалі настійливіше виводив її з підпорядкування великому князеві литовському, ігнорував розпорядження центральних властей, а то й протидіяв їм. Князь організував карбування власної монети, що фактично зробило князівство фінансово незалежним від Литви.

Перспектива виходу руських князівств з-під влади литовського центру й створення самостійної національної держави не влаштовувала правлячі кола Литви. Прийшовши до влади, великий князь Ягайло (1377—1392) доклав чимало зусиль для послаблення визвольного руху. З цією метою він почав тасувати удільних князів, давати їм землі в різних місцях. Становище Литовської держави ускладнювалося. Вона не змогла відстояти цілісність своїх володінь на заході. У 1377 р. угорсько-польські війська захопили Холмщину та Белзщину. Спочатку вони належали польській короні. Але наступного року угорський король відібрав у Польщі всю Галичину разом з окупованими територіями Західної Волині та приєднав їх до своїх володінь. Почалась заміна місцевих урядовців чиновниками-угорцями. Вища влада в регіоні перейшла до королівського намісника й була підкріплена введенням у галицькі міста угорських гарнізонів. Посилилося соціальне гноблення. У 1382 р. в Галичині спалахнуло народне повстання проти окупантів. Але власними силами повстанці не могли подолати угорське військо, і повстання зазнало поразки. Дедалі більшу активність виявляв Тевтонський орден. Зі сходу Велике князівство Литовське зазнавало все більшого тиску з боку Московського князівства, яке помітно зміцніло після перемоги над татарами в 1380 р.

Внутрішні й зовнішні обставини спонукали литовських і польських феодалів до об'єднання. У 1385 р. феодали підписали Кревську унію, за умовами якої Литва й Польща об'єднувалися в одну державу. Королем після шлюбу з польською королевою Я дві гою ставав Ягайло (1386—1434). Литва мала прийняти католицтво, віддати казну Польщі, заплатити 200 тис. флоринів Вільгельмові Австрійському за відмову від Ядвіги, повернути захоплені території й приєднати до Польщі як литовські, так і руські землі.

Кревська унія значно зміцнила Польщу. З допомогою литовсько-руського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшись навічно зберігати її "собі, Ядвізі, дітям і короні польській". Зовсім неоднозначно сприйняли Кревську унію литовські та руські можновладці. Вже перші дії Ягайла щодо виконання її умов зустріли рішучий збройний опір литовської феодальної верхівки на чолі з Вітовтом Кейстутовичем. Та й удільні українські князі, змушені присягнути на вірність польському королю, дедалі більше виявляли невдоволення, не бажаючи втрачати здобуту (хоч і обмежену) самостійність.

Київський князь Володимир Ольгердович відмовився прийняти католицьку віру, а за його прикладом це зробило і київське боярство. Хоч Володимир Ольгердович і мусив взяти участь у боротьбі Ягайла проти Вітовта, але в інших питаннях проводив самостійну політику. Князь вів переговори з московським князем про допомогу у боротьбі з Вітовтом, відмовлявся виконувати його накази. Ведення незалежної політики щодо Литви й Польщі не на жарт стурбувало польського короля й литовського князя. Вони примушували Володимира Ольгердовича ще двічі присягати Ягайлові, але приборкати його так і не змогли. У своїх діях київський князь спирався на місцеве боярство, життєво зацікавлене в державній незалежності. Протистояння між центром і периферією закінчилося компромісом. У1392 р. Ягайло визнав Вітовта довічним правителем Литви. Так литовські й руські феодали домоглися відтермінування повної інкорпорації Литви й України до Польщі. Централізація князівства зміцнила великокнязівську владу, створила передумови для успішної відсічі іноземній агресії й водночас для обмеження автономних прав удільних князівств.

На початку 90-х рр. більшість руських князівств відмовилася визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польського короля, так і великого князя литовського. Тобто була зроблена спроба домогтися державної незалежності автономних князівств. На чолі патріотичних сил стали київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський — Дмитро Корибут і подільський — Федір Кориатович. Але діяли вони розрізнено, неузгоджено й тим самим прирекли визвольний рух місцевої людності на невдачу. Наступ військ Дмитра Корибута на Литву в 1392 р. закінчився поразкою. Почався контрнаступ литовських загонів на руські землі. Протягом 1392—1395 рр. Вітовт відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства й передав їх своїм прибічникам. Руська знать поставилася до них вороже. Коли на місце усунутого Володимира Ольгердовича до Києва в 1394 р. прибув Свидригайло, боярство відмовилося йому коритися. Князь мусив відмовитися від обмеження прав місцевих можновладців і почав підтримувати їхнє прагнення до незалежності від центру. Однак така лінія поведінки київського правителя не влаштовувала Вітовта. У 1399 р. до Києва приїхав намісник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський. Удільний устрій руських земель було ліквідовано.

Позбавлення удільних князів управлінських прав завдало відчутного удару визвольному рухові. Опальні можновладці, хоч і не наважувалися на відкритий збройний опір, дедалі більше виявляли опозиційність до дій великого князя. Військових СИЛ литовських й опозиційно налаштованих руських князів вистачило, щоб підкорити дрібних татарських ханів півдня Правобережної України і вийти до Чорного моря. Але їх виявилося замало для протиборства з усією Монгольською державою, в яке вступив Вітовт, маючи на меті оволодіти всією Руссю й Московським князівством. Принаймні, таку обіцянку дав йому за те, що він допоможе здобути золотоординський престол, хан Тохтамиш, скинутий з нього Тимуром. Вітовт подарував ханові Південну Київщину, зробив кілька походів на Дон, Крим та в інші місця, вивів звідти тисячі полонених татар і віддав їх Тохтамишу. Для забезпечення свого тилу Вітовт уступив Тевтонському ордену Жмудь, видав дочку заміж за московського князя Василя Дмитровича й намагався помиритися зі своїм внутрішнім супротивником князем Свидригайлом.

На початку літа 1399 р. військо Вітовта рушило вниз уздовж Дніпра. В його складі більшість становило ополчення київського правителя Івана Борисовича, подільського — Спитка Мельштинського, волинських князів Острозьких, а також татари Тохтамиша, 100 хрестоносців, 400 поляків, загін валаського господаря, дружини смоленського князя Гліба і брянського — Дмитра. Сил було явно замало. Чи не вперше наша земля побачила масу воїнів, озброєних вогнепальною зброєю — пищалями, самострілами й гарматами. Ворожі армії зійшлися в гирлі Ворскли. 12 серпня 1399 р. добре озброєна, але не згуртована спільною метою русько-литовська армія зазнала нищівної поразки від 100-тисячної армії хана Тимур-Кутлука. У битві загинули 18 князів і тисячі простих воїнів. Сам Вітовт ледве врятувався втечею. Переслідуючи супротивників, що відступали, ординці сплюндрували й спустошили Переяславщину, Київщину, Поділля, Волинь, повсюдно зустрічаючи мужній опір місцевого населення. Зруйнувавши Поділля, Тимур-Кутлук так і не зміг захопити всього Києва, а взяв з міста викуп і відступив. Вистояли також Кам'янець-Подільський, Кременець і Луцьк. Пізньої осені ординці повернулися в причорноморські та прикаспійські степи, залишивши по собі руїни й згарища.

Після поразки на Ворсклі похитнулися позиції Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на литовські землі, загострилися взаємини з Новгородом. Все це разом узяте і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на подальше зближення з Польщею. За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі мали перейти під владу корони польської. Одночасно литовським панам надавалась можливість брати участь в обранні польського короля після смерті Ягайла.

Все більше незадоволення руської й литовської знаті від політики Вітовта на початку XV ст. переросло у черговий спалах національно-визвольного руху. Спершу він охопив тільки Чернігово-Сіверщину й набрав форми відходу незадоволених українських князів і бояр до Московщини. На початку литовсько-московської війни за Псковську землю (1406—1408 рр.) до цього вдалися стародубівський князь Олександр Патрикеєвич і син київського намісника Олександра Іван Гольшанський з групою місцевих бояр. На чолі невдоволеної чернігово-сіверської знаті став молодший брат Ягайла — подільський і сіверський князь Свидригайло. Його боротьба за великокнязівський престол і державну незалежність Литви органічно поєднувалася з визвольним рухом руської аристократії. Не домігшись бажаного з допомогою Тевтонського ордену та Золотої Орди, Свидригайло в 1408 р. від'їхав до Москви разом із Звенигородським, путивльським, перемиським князями, а також з багатьма чернігівськими, стародубськими й сіверськими боярами. Це змусило Вітовта припинити воєнні дії, укласти мир з Московським князівством і владнати стосунки з Псковом і Новгородом. Сам Свидригайло, хоч і одержав у Москві у володіння шість міст, повернувся до Вільно. Тут він почав готувати таємну змову проти Вітовта, але її було викрито, двох змовників страчено, а самого Свидригайла взято під варту у кременецькій фортеці.

Патріотично-визвольне піднесення української знаті на початку XV ст. збіглося із загостренням взаємин Литви й Польщі з Тевтонським орденом. На початку 1410 р. 100-тисяч на литовсько-польська армія увійшла до Пруссії. Крім польських і литовських загонів та незначної кількості татарської кінноти, у її складі рухалися львівська корогва під блакитним з жовтим левом знаменом, перемиська — під блакитним з жовтим двоголовим орлом, холська — під зеленим з білим ведмедем між трьома соснами, три подільські — під білими з сонячними ликами, галицька — під білим з чорною галкою посередині. Участь у поході взяли також стародубська, київська, кременецька, мельницька, дорогочинська, берестейська та інші руські корогви. 14 липня 1410 р. під Грюнвальдом союзницька армія слов'янських народів ущент розгромила хрестоносців. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Однак визначна перемога не зняла напруги між Польщею та Литвою.

Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення литовських князів до державної незалежності від Польщі. Щоб остаточно не втратити Литву, Ягайло мусив піти на суттєві поступки Вітовту. У 1411 р. він передав великому князеві литовському відібране у Свидригайла в 1402 р. Західне Поділля й домігся відмови угорського короля від претензій на Галичину й Поділля. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. між Литвою й Польщею було укладено нову унію. Городельська унія визнавала існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя мало контролюватися і затверджуватися польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських.

Городельська унія значно зміцнила становище Литви й Вітовта на міжнародній арені. Литовський князь знову звертає свій погляд на золотоординську проблему. При його підтримці до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, після чого Вітовту було неважко закріпитися на Півдні України і в Криму. Узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром князь укріпив системою замків і міст: Хаджибей (нині Одеса, 1415), Каравул на Середньому Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровському лимані, Дашів (нині Очаків, 30-ті рр. XV ст.), св. Івана й митниця поблизу о. Тамані в пониззі Дніпра та ін. Зміцнювалися фортеці й у глибинних районах України. Здобуті землі Вітовт заселяв не тільки руським людом, а й насильно чи добровільно виведеними з місць, де вони жили, татарами, а також кабардинцями, черкесами та іншими вихідцями з Кавказу. Племінник Вітовта Сигізмунд Корибутович з б-тисячним загоном руських бояр мужньо воював на боці гуситів. Литовські війська зруйнували Рязанське й Тверське князівства, безпосередньо загрожували Московському князівству.

Разом з тим Городельська унія фактично позбавила руську аристократію сподівань на здобуття державної незалежності мирними методами. Тривало її відсторонення від вищих адміністративних посад та основних джерел збагачення.

На перше місце в управлінській системі висуваються знатні бояри. Зростала кількість середнього боярства за рахунок княжих дружинників та їхніх нащадків, а також багатих міщан і навіть селян. У цьому випадку вони звільнялися від різноманітних повинностей і зобов'язувалися відбувати військову службу. За це їм надавали різні за розмірами земельні ділянки, які мали назву земель-служб. Кожен з таких бояр мав виступати "оружно й кінно" на війну за першим покликом властей, інакше в нього відбирали земельні наділи. Власник невеликої за розміром землі-служби вирушав у похід тільки "персоною власною", без помічників, зате на бойовому коні й у лицарському обладунку. Хто мав більше восьми земель-служб, той виставляв вісім озброєних вершників, які називалися почтом. Бояри здійснювали прикордонну службу, охороняли порубіжні землі від нападників — невеликих татарських загонів, брали участь в обороні місцевих замків тощо. Великі бояри щодалі більше усували князів від управлінського керма. До привілейованого стану наполегливо рвалися також міщани, що тільки посилювало невдоволення знаті.

Ініціатором нового виступу проти Вітовта стали князь Дашко Острозький і Олександр Ніс. У 1418 р. вони зі своїми людьми напали на Кременецьку вежу й звільнили з ув'язнення Свидригайла. Повсталі оволоділи кількома замками на Волині, у тому числі й Луцьком. Але маса подільських і волинських князів та бояр не підтримала повсталих, і при наближенні литовських військ Свидригайло відійшов під захист угорського короля. Сигізмунд помирив Свидригайла з його братами й домігся для нього чернігівських земель. Кілька років сидів непокірний князь на далекій Чернігівщині, очікуючи свого часу. З ним чекала руська й православна литовська знать.

"Велике княжіння Руське" (1430—1435). Реставрація удільного устрою та його остаточна ліквідація (1440—1471).

Смерть Вітовта в 1430 р. пробудила у православних сил литовського і руського населення сподівання на зміни до кращого. Вони пов'язувалися насамперед з обранням нового князя литовського. Всупереч положенням Городельської унії литовські та руські феодали без згоди польського короля обрали великим князем литовським Свидригайла (1430—1432). Новий князь одразу взяв курс на державну незалежність Литви, а з нею й руських земель в її складі. Його апарат перестав підкорятися розпорядженням польського короля, почалася заміна польських гарнізонів литовськими. На ці заходи литовської адміністрації та вимогу Свидригайла повернути Литві захоплене поляками Поділля Польща відповіла воєнними діями. У листопаді 1430 р. її війська захопили кілька подільських замків. У відповідь прихильники Свидригайла з місцевої знаті оволоділи Збаражем, Кремінцем та іншими містами. Виступи подільської й волинської людності проти польських властей набирали дедалі ширшого розмаху. Для їх придушення Ягайло влітку 1431 р. повів на руські землі сильне польсько-шляхетське військо. Ламаючи опір місцевих жителів, військо просувалося вглиб Волині. Захист українських земель очолили князь Федір Несвізький, Богдан Рогатинський та інші феодали. Міщани Луцька під проводом мужнього воєводи Юрші відстояли замок і шкодили полякам в його околицях. Староста Іван Преслужич перетворив Олеський замок на неприступний форпост визвольних сил на Волині. Тут розбилась наступальна міць польського війська. Повстанці мали успіх і в Галичині. Головною запорукою успіху визвольних змагань на руських землях влітку 1431 р. стала єдність дій патріотично налаштованих кіл руського й литовського суспільств. Перед ними відкривалася реальна перспектива здобуття незалежності для двох держав.

Однак орієнтація Свидригайла переважно на руську знать викликала занепокоєння й протест литовських феодалів. Не бажаючи миритися з реальною перспективою втрати руських земель, литовські князі й бояри організували змову, скинули Свидригайла і проголосили великим князем литовським Сигізмунда Кейстутовича (1432—1440). Сигізмунд відновив унію між Литвою та Польщею 1401 р., повернув Польщі Західне Поділля й прикордонні міста Олеськ, Ратне, Лопатин та ін. Литва визнала зверхність Польщі. Руські землі ж відділились і від Польщі, і від Литви і пішли самостійним шляхом розвитку. Цей період дістав в історії назву "Велике княжіння Руське".

До Східного Поділля, Волині, Київщини й Сіверщини приєдналися Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. Почалася розбудова держави. На місцях виганяли ставлеників польського короля і прибічників великого князя литовського, владу щодалі повніше перебирала до рук руська аристократія. Краківський біскуп з цього приводу писав кардиналові, що Свидригайло в усьому слухається "руських схизматів" і роздав їм найважливіші замки й уряди. Значні успіхи мала руська знать на Поділлі та Волині, де на чолі визвольних сил став брацлавський намісник несвізь-кий і луцький Ніс. Свидригайло спільно з німецькими рицарями почав воєнні дії проти Литви. "Велике княжіння Руське" поступово брало гору над метрополією.

Щоб позбавити Свидригайла підтримки національної знаті" Ягайло в 1432 р. видав привілей, яким зрівнював у майнових і особистих правах тих "руських" бояр, що перейшли на бік Сигізмунда, з литовськими боярами-католиками. Іншим привілеєм луцькі феодали зрівнювалися в правах з польською шляхтою. Якщо ці привілеї якоюсь мірою влаштовували руських бояр, то князів аж ніяк, і вони продовжували боротьбу до переможного кінця, в травня 1434 р. Сигізмунд оприлюднив новий документ, який значно розширював права й привілеї литовських і руських феодалів. Привілеї 1432 р. поширювалися й на князів. Великий князь зобов'язувався нікого з феодалів не карати без суду, тобто впроваджував елементи правової держави. Після введення цього привілею руські феодали почали переходити на бік Сигізмунда спочатку поодинці, а потім і групами. Такі переходи активізували жорстокі розправи Свидригайла з незадоволеними, а також його намагання укласти церковну унію й союз з німецькими рицарями.

Ослаблення патріотичних сил незабаром далося взнаки. У вересні 1435 р. під Вількомиром відбулась вирішальна битва між руськими військами князя Свидригайла в союзі з рицарями Лівонського ордену та польсько-литовськими військами Сигізмунда. Руські загони очолював герой гуситських воєн, близький до Яна Жижки князь Сигізмунд Корибутович. У жорстокій січі руське воїнство та його союзники зазнали нищівної поразки. Тільки князів у ній загинуло 13, у тому числі й їхній проводир, 42 потрапило в полон, а сам Свидригайло із загоном "в ЗО муж" утік. Незабаром після цього від князівства Руського відколовся Смоленськ, наступного року Полоцьк і Вітебськ. Ослаблені руські землі залишилися віч-на-віч з двома могутніми, вороже налаштованими державами. Свидригайло відмовився від подальшої боротьби, зрікся титула великого князя "Великого княжіння Руського" й від'їхав на Волинь. Його приклад наслідувала більшість брацлавських, київських і сіверських можновладців.

Патріотична меншість руських князів не поступилася національною ідеєю й продовжила боротьбу за незалежність України. Волинські князі Іван і Олександр Чарторийські організували змову руських патріотів і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Одразу ж на білоруських, російських і українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набрали такого загрозливого характеру, що новообраний великий князь литовський Казимир IV (1440—1492) мусив визнати відновлення Київського й Волинського князівств. Київським князем став син усунутого Вітовтом Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр, 1440—1455), волинським — Свидригайло (1440—1452). Десятирічна визвольна боротьба руських князів і бояр завершилася перемогою. Руські землі в черговий раз відновили свою національну автономну державність.

В існуванні удільного князівства чітко визначилися протилежні тенденції. Перша — прагнення руських князів здобути повну державну незалежність. І друга — намагання литовських правителів ліквідувати руське автономне утворення. Все залежало від сили й єдності як руської громади, так і польсько-литовської унії, яка поступово почала відроджуватися. Після загибелі польського короля Владислава Ш у битві з турками польська шляхта В 1445 р. обрала своїм королем литовського князя Казимира IV. Невпинна боротьба руських князів змусила короля в 1447 р. видати новий привілей, який поширював шляхетські вольності й привілеї на шляхту усіх земель Великого князівства Литовського. Волинь і Східне Поділля закріплювалися за Литвою. Влада Великого князівства Литовського над українськими землями посилилась.

Утворилася коаліція литовських магнатів на чолі з Казимиром IV, яка виступала за негайну ліквідацію автономії руських князівств. Скориставшись зі смерті Свидригайла, великий князь Литовський зайняв волинські міста й в 1462 р. ліквідував Волинське князівство. Краєм став управляти литовський намісник. Князі й бояри Звягеля, частини Мозирщини та Брацлавщини відмовилися підкоритися владі намісника і перейшли під протекцію київського князя. Те саме зробила руська знать й інших порубіжних з Київським князівством волинських і подільських земель. Київське князівство знову перетворювалося на консолідаційний центр руського народу. Князь Олелько Володимирович продовжував батьків курс на зближення з місцевим боярством і найповніше задоволення його інтересів. Він широко закріплював за боярами вотчини, вивів їх з-під юрисдикції великокнязівських чиновників, дав низку привілеїв київським міщанам. Його син Семен Олелькович (Олександрович, 1466—1470) активно підтримував опозиційне польському королеві магнатське угруповання і вважався реальним претендентом на великокнязівський стіл. У своїх діях київський князь використав автономістські прагнення південно-західних улусів Золотої Орди й створення в 1449 р. незалежного дружнього Кримського ханства. Влада київського Князя поширилась на південні й південно-західні руські землі. У 50-х рр. XV ст. Київське князівство займало величезну територію від гирла Дністра й до Північної Київщини. Південний його кордон простягався північніше від Очакова до гирла Дніпра, дніпровської фортеці Тамань і далі річками Овеча Вода, Самара, Тиха Сосна й до Сіверського Дінця.

Визрівав тісний союз Кримського ханства й руських земель, що було явно небажаним як для Литви, так і для Польщі. Київське князівство перетворювалося на загальноруську державу з тенденцією до самостійності. Литва й Польща з цим не могли миритися. Тому після смерті Семена Олельковича в 1470 р. литовські правителі відмовилися задовольнити прохання киян визнати князем Михайла, брата померлого, й прислали до Києва воєводу Мартина Гаштовта. Це означало повну ліквідацію Київського князівства й зведення його до стану звичайної литовської провінції, з чим не збиралась миритися київська знать, яка двічі не пускала Гаштовта в Київ, і тільки на третій раз воєвода в 1471 р. силоміць захопив місто. Ліквідацію Київського князівства руська громадськість розцінила як приниження національної гідності, відсторонення від влади місцевої знаті й ще довго бідкалася за тими часами, коли Литва через свою бідність платила Києву данину березовими віниками.

Запровадження воєводського адміністративного устрою. Встановлення іноземного панування супроводжувалося зміною адміністративно-управлінської системи. Правда, спочатку власті мусили зважати на давньоруські адміністративні традиції. В Галичині навіть дозволили тимчасово карбувати власну монету. Однак у 1414 р. монетний двір у Львові був закритий. Ліквідовувалися й інші елементи національного адміністративного устрою. Замість колишнього Галицько-Волинського князівства в 1434 р. утворено Руське воєводство із центром у Львові, до якого входило п'ять земель (округ) — Львівська, Перемишльська, Галицька, Сяноцька та Холмська. Землі, в свою чергу, поділялися на повіти, які в основному збігалися з межами колишніх удільних князівств і волостей. З проникненням Польщі вглиб руських земель воєводський устрій поширюється на нові території. Протягом 1434—1447 рр. остаточно утворилося Подільське воєводство з центром у Кам'янці. Спочатку воно складалося із семи, а з 1565 р. — з трьох повітів — Кам'янецького, Летичівського й Червоногородського. Воєводство займало частину західної території сучасної Вінницької області, південну частину Хмельницької та Тернопільської областей. У 1462 р. уряд створив Белзьке воєводство із центром у Белзі, до якого входили Бузький, Белзький, Городельський та інші повіти. Після Люблінської унії 1569 р. з'явилося Волинське воєводство з центром у Луцьку. В різний час воно займало межиріччя Стирі та її правої притоки Слопівки, північні частини сучасних Тернопільської, Хмельницької, південно-західну частину Житомирської, а також території Волинської (без її північно-західних і північних районів) та Рівненської (без північно-східних і північних районів) областей. Приблизно в цей самий час на Східному Поділлі виникло Брацлавське воєводство з центром у Брацлаві. Воно розташовувалося на території сучасних Вінницької й частини Хмельницької областей. Після ліквідації удільного устрою створено Київське воєводство, куди увійшли Київський, Житомирський, Овруцький, Черкаський, Канівський та інші повіти. Тільки на Чернігово-Сіверщині ще залишалися старі адміністративно-територіальні одиниці. Із запровадженням нової адміністративно-територіальної системи змінювався й управлінський апарат. Воєводства очолювали воєводи й старости, які зосереджували в своїх руках всю повноту влади. За статусом вони небагато чим поступалися удільним князям. Нижчу ланку управлінського апарату становили хорунжі, городничі, мостівничі та підстарости. Хорунжі командували збірним військом своїх повітів, яке разом з корогвами магнатів виступало на війну. Городничі відповідали за будівництво й ремонт замків, а мостівничі — мостів. Підстарости були найближчими помічниками воєвод і старост у судових справах. Господарство й населення. У XIV ст. на підвладних Польщі руських землях почала складатися фільваркова система господарювання, яка базувалася на експлуатації залежної робочої сили, її існування передбачало неминучий розвиток панщини. У 20-х рр. XIV ст. селянин Сяноцької землі мав відробити на пана 14 днів протягом року. З Галичини панщина почала поширюватися й на інші руські землі. Жадоба до збагачення не знала меж і була притаманна як польським, так і литовським панам. Працювати на пана змушували челядь, даннів, тяглих людей. Вони й становили категорію залежних селян. Якщо на початку XV ст. селяни великокнязівських чи королівських маєтностей могли вільно переходити з місця на місце, давши господареві відступне натурою чи грошима, то з розвитком фільваркового господарства вони поступово втрачають це право. У 1435 р. галицька шляхта прийняла ухвалу, за якою селянин міг піти від пана тільки на Різдво, попередньо заплативши копу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса тощо. Привілей 1447 р. прив'язував селянина ще не до наділів, а до феодальних володінь, тим самим залишаючи хлібороба напіввільною людиною. Більшість селян вважалися особисто вільними людьми, хоч у податному відношенні підпорядковувалися державі. Волосні старости розподіляли податки на сільські общини, а ті, в свою чергу, на окремі дворища. Вільні селяни Волині та Київщини в першій половині XV ст. давали з одного лану по одному-двоє відер меду, по колоді (бл. 810 л) вівса або жита та 20—30 грошів. У другій половині XV ст. вони мусили платити з лану вже по 20—50 грошів, давати більшу кількість натуральних податей. В одних регіонах переважала грошова, в інших — натуральна рента. На погіршення матеріального становища люди відповідали по-різному. Вони писали скарги польському королеві й литовському князеві на дії панів, просили від них захисту й допомоги. У більшості випадків скарги залишалися без відповіді. Ефективнішою формою боротьби селянства за свої права були втечі. Незважаючи на різні заборони й перешкоди, частина селян відходила в міста або на південь Брацлавщини, Київщини, Лівобережної України та в Карпати. В окремих випадках селяни вдавалися до збройного опору. Одним з перших антифеодальних виступів цього періоду було повстання селян Ужанського комітату (повіту) на Закарпатті в 1820—1321 рр. під проводом Петруні. Одночасно воно мало й визвольний характер, оскільки спрямовувалося переважно проти угорських феодалів. Великі виступи селян проти панства відбувалися в Галичині в 1349—1852 рр. під час польсько-угорської інтервенції, а також у 1876—1378 рр. — проти панування угорських панів. Найвідоміше в XV ст. селянське повстання — на Покутті під проводом Мухи. В ньому взяли участь жителі Галичини, Північної Буковини та Молдавії. У 1490—1492 рр. повстанці оволоділи Снятином, деякими іншими містами, багатьма селами й загрожували Галичу. Однак встояти перед регулярним військом мирні трударі не могли, зазнали кількох поразок у відкритих боях і були розігнані, а частина з них відійшли в гори та в Молдавію. Найпомітнішим явищем міського життя XIV ст. стало надання містам магдебурзького права. За ним міста виводилися з-під юрисдикції князівських чи королівських намісників і діставали право на самоврядування. На чолі міста ставав призначений урядом війт, який очолював магістрат. В окремих випадках цей магістр міг складатися з двох колегій — лави (суд у кримінальних справах) і ради (управлінський орган і суд у цивільних справах). Частина натуральних податків замінялася справлянням грошей з ремесел і торгівлі. Магдебурзьке право дістали Львів (1356), Кам'янець (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) та інші міста. В окремих випадках його отримували й приватновласницькі міста. Магдебурзьке право сприяло розвитку промисловості та торгівлі. Основу міського населення складало руське. Але з другої половини XIV ст. збільшується чисельність іноземних колоністів. Причому в містах осідали переважно багаті чужоземні бюргери, відтісняючи на задній план національне бюргерство. Особливо це відчувалося у Львові, Володимирі та інших галицько-волинських містах. Поряд з ними існували колонії поляків, вірменів, татар, євреїв, сарацинів. Поступово позбавляючись сільських рис, міста дедалі більше перетворювалися в центри ремесла й торгівлі. У них працювали кравці, кушніри, шевці, чоботарі, ковалі, зброярі та інші майстри. Продукція призначалася не безпосередньому замовникові, а на внутрішній та зовнішній ринки. Професійний поділ уже був досить значним. У Львові, наприклад, наприкінці XIV — на початку XV ст. налічувалося не менше 36 ремісничих спеціальностей. Для захисту власних інтересів і встановлення монополії на виробництво товарів десь у XIV ст. створюються цехи. Найдавніші відомості про них датовані 80-ми роками XIV ст. (Львів та Перемишиль). Кількість цехів збільшувалася, й вони поступово з'являлися в інших містах. Поряд з ремеслами розвивалися також промисли й торгівля. Як і в інших країнах в цей період, внутрішня і зовнішня торгівля зазнавала великих утисків. Польща і Литва вкривалися великою кількістю внутрішніх і прикордонних митниць. Королі польські та великі князі литовські стягували мито з кожного товару. Те ж робили й окремі феодали під час переїзду купців через їхні володіння. Часто держава віддавала мито на відкуп. У такому разі відкупники не знали меж здирствам. Крім того, окремі міста, корпорації (купецькі, ремісничі) й феодали мали спеціальні торговельні привілеї. Все це перешкоджало вільному розвиткові торгівлі, послаблювало зв'язки як між окремими руськими землями, так і між сусідніми державами. Література Грабовецький В. Повстання під проводом Мухи. — Л., 1979. Грамоти XIV ст. — К., 1974. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. 4. Густинская летопись // Полное собрание русских летописей. — СПб., 1848. — Т. 2. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV— XVIII ст.) // ЗНТШ. — 1991. — Т. 222. Дашкевич Я. Ясир з України (XVI — I пол. XVII ст.) як істори-ко-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. — К., 1993. — Вип. 3. Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV—XVIII ст. — К„ 1993. Крип'якевич /. Львівська Русь в І половині XVI ст.: Дослідження і матеріали. — Л., 1994. Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35. Українські грамоти XV ст. — К., 1965. Українська література XIV—XVI ст. — К., 1988. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993.

Розділ 6 УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. НАРОДНА БОРОТЬБА ПРОТИ ПОЛЬСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКОГО ПОНЕВОЛЕННЯ. Спроби національної аристократії відновити Українську державу. Україна втратила державність, але прагнення народу до державного самовизначення не зникло. Форми боротьби залишились ті самі, однак орієнтація на зовнішні сили змінилася. Переконавшись у нездатності Литви задовольнити вільнолюбні прагнення українців і власні претензії, феодальна верхівка почала дедалі частіше звертати погляд на православну Московщину. На кінець XVI ст. Московське князівство завершило об'єднання навколишніх земель і перетворилося на Московську централізовану державу з тенденцією до всебічного територіального розширення. Розглядаючи білоруські та українські землі як вотчину предків московського князя, Іван III заявив литовському князеві Казимиру: "Наші міста, і волості, і землі, і води король за собою тримає". Тим самим на всю Європу була продемонстрована експансіоністська політика московського уряду. Територіальні претензії московських правителів виявилися й у привласненні титулу князів "усієї Русі". В експансіоністській Московщині частина української знаті сподівалася знайти захист від наступу литовських властей, зміцнити свої позиції й відновити державність. На усунення від влади українські феодали відповіли організацією змови. Брат останнього київського князя Михайло Олелькович мав намір скинути Казимира з престолу й оволодіти великокнязівським столом. У разі невдачі змовники передбачали "відсісти" від Литви й приєднати до Московського князівства "руські" землі вздовж р. Березини. Але задум не здійснився. У 1481 р. змову було викрито, керівників — Михайла Олельковича та Івана Гольшанського — схоплено й страчено в Києві, Федір Бєльський втік до Москви, де був з пошаною прийнятий московським князем, а його приклад наслідували й інші аристократи. Дії українських князів загострили й без того напружені стосунки між Литвою і Московією. Після смерті Казимира у 1492 р. і обрання одного його сина — Олександра — великим князем литовським, а іншого — Яна Ольбрехта — польським королем московські війська почали наступати на прикордонні смоленські й чернігово-сіверські землі. Такий же похід вони зробили й в 1493— 1494 рр. У ході воєнних дій на бік московського князя перейшли нащадки давніх чернігово-сіверських князів Новосельських, Одоєвських, Воротинських, Білевських та ін. За мирним трактатом 1494 р. Литва мусила визнати їхні землі складовою частиною московського князівства. Литовський князь одружився з дочкою Івана III Оленою. Однак стосунки між тестем і зятем не налагодилися. Московський князь і надалі претендував на інші "руські" землі, мотивуючи свої дії необхідністю захисту українців і білорусів від релігійних переслідувань і насаджування католицизму серед православних. У 1600 р. до Москви відійшли нащадки московських втікачів у Литву князі Семен Можайський, Василь Шемячич та інші, яким належали великі міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський та багато волостей. Вся Чернігово-Сіверщина опинилася під владою московського князя. Територіальні надбання Московщина закріпила військовою силою, завдавши серйозної поразки литовським військам під Дорогобужем. За умовами перемир'я 1503 р. Литва визнавала за Московією всю Чернігово-Сіверщину з 19 містами й всіма волостями. Московити майже вийшли до Дніпра й давнього Києва, однак цим не задовольнилися і в 1507 р. почали війну проти Великого князівства Литовського за нові руські землі. З початком воєнних дій активізувався визвольний рух української знаті, його очолив князь Михайло Глинський. Походячи з аристократичної родини українізованих татарських ханів, він здобув ґрунтовну освіту в університетах Західної Європи, служив при дворах правителів кількох держав, воював у Голландії, Італії, Іспанії. На початку XVI ст. повернувся в Литву й швидко став одним з найвпливовіших людей при дворі князя Олександра. Використовуючи це становище, Глинський значно розширив свої маєтки, домігся для одного брата місця київського воєводи, для іншого — намісника Берестейщини. Але новому литовському князеві Сигізмундові І Старому (1606—1548) стало відомо про наміри Глинського відновити незалежне Київське князівство. Глинського було усунуто з посади маршалка, відібрано значну частину земельних володінь і заподіяно великих матеріальних збитків його родичам. Глинський у 1508 р. від'їхав до своїх турівських володінь, встановив зв'язки з московським князем та кримським ханом і домовився з ними про спільну боротьбу проти Литви. Щоб підняти народ на повстання, прибічники князя поширювали чутки про неминуче покатоличення всіх православних і фізичне знищення непокірних. Навесні Глинський розправився зі своїм особистим ворогом — троцьким воєводою Яном Заберезинським, заволодів кількома населеними пунктами, в тому числі містами Турів і Мо-зир. Успішно діяли його війська у Копильському та Слуцькому повітах. Глинський мав намір, одружившись із вдовою князя Семена Михайловича Анастасією, законно претендувати на Київ, яким до того володіли князі Слуцькі. На українських землях активно діяв Василь Глинський, який закликав київських бояр підтримати брата в намаганнях відібрати велике князівство з рук Литви й відновити Київську державу. Чимало місцевої знаті підтримало князя, присягнуло йому на вірність. Фактично вся Київщина стала на бік Глинського. Складніше проходило повстання в інших місцевостях. Діючи на Житомирщині, невеликі повстанські загони так і не змогли оволодіти ні Житомиром, ні Овручем, зайнятими урядовими гарнізонами. Акція Глинського не знайшла підтримки й на Волині. Українські князі й бояри вже адаптувалися в системі Великого князівства Литовського, завоювали певні позиції й не збиралися ними ризикувати заради ідеї незалежної Київської держави на чолі з Глинським. Найвпливовіші з них самі претендували на благодатні київські землі й не хотіли ні з ким ділитися ними. Глинський не одержав належної допомоги іззовні: кримський хан обмежився обіцянками, а московський князь прислав Глинському нечисленний загін воїнів, який взяв участь у воєнних діях повстанців на території Білої Русі. У квітні 1608 р. польсько-литовські війська почали наступати на зайняті повстанцями райони. Під їхнім тиском Глинський мусив зняти облогу Менська й відступити до Борисова, Друцька й далі за Дніпро під захист московських військ. У липні 1508 р. повстання української знаті на чолі з Глинським було придушено. Так закінчилася остання спроба української аристократії силою завоювати Україні державну незалежність, а собі місце в її уряді. Надалі вона обстоювала вже лише власні інтереси в складі Литви й Польщі. До слідства у справі повстання власті притягнули таких відомих у Великому князівстві осіб, як новгородський воєвода Ольбрехт Гаштовт, великокнязівський конюший Мартин Хребтович, маршалок Олександр Ходкевич та ін. Це свідчить про те, що ідеї Глинського про утворення Київської держави поділяла й частина знаті з найближчого оточення князя. Сам Глинський з деякими найближчими прихильниками від'їхав до Москви, де був радо прийнятий князем Василем Івановичем і брав активну участь у політичному житті Московського князівства.

Дата добавления: 2015-05-22