Демократичні перетворення та формування і розвиток громадянського суспільства. 2 страница

Як наслідок політичної боротьби за владу розкололося об'єднання "Громада", де Ю. Тимошенко з частиною громадівців утворила нову фракцію "Батьківщина", перетворену восени 1999 р. на однойменну партію.

Розколовся й Народний рух України — партія, яка мала особливі заслуги у творенні незалежної України. Трагічна загибель 25 березня 2001 р. в автокатастрофі лідера партії В. Чорновола не змогла припинити внутрішньопартійної боротьби. Рух поділився на дві ворожі партії, які очолили Ю. Костенко і Г. Удовенко.

На старті президентської кампанії серед претендентів правого спрямування найбільшим впливом користувався Є. Марчук. Після загибелі В. Чорновола претендентами від правих партій могли стати Ю. Костенко і Г. Удовенко, але їхня популярність за межами власних нечисленних партій була невеликою.

Серед претендентів лівого спрямування безсумнівним лідером був О. Мороз. Проте вже на старті кампанії йому завдав відчутного удару О. Ткаченко: за безпосередньою вказівкою останнього СелПУ вийшла з Лівого центру. О. Мороз пробував чинити опір, але 9 грудня 1998 р. Конституційний суд визнав неконституційними зміни до регламенту, що забороняли утворення фракцій партіям, які не здолали чотирьохвідсоткового бар'єру.

Як очікувалося, перший тур не виявив переможця, що спромігся б набрати понад половину голосів виборців. Два суперники далеко випередили всіх інших. Л. Кучма набрав 36,49 % голосів, а П. Симоненко — 22,24 %. Незважаючи на природну харизму лідера прогресивних соціалістів Н. Вітренко, О. Мороз посів трете місце серед претендентів (11,29 % голосів). Проте він далеко відстав не тільки від чинного Президента, але й від основного суперника з лівого табору.

Вирішальна проба сил 14 листопада 1999 р. мало кого залишила байдужим. Якщо у першому турі взяли участь 70,2 % виборців, то в другому — 74,9 %, тобто на 2 млн осіб більше.

Леонід Кучма переконливо переміг лідера Комуністичної партії. За нього проголосували 15,87 млн виборців або 56,25 % тих, хто брав участь у голосуванні. За Петра Симоненка проголосували 10,67 млн виборців з 28,2 млн або 7,8 %.

У ході передвиборчої кампанії Л. Кучма заявляв, що звернеться до народу з питанням про довіру Верховній Раді й з пропозиціями внести до чинної Конституції низку поправок, які сприяли б утворенню парламентської більшості та конструктивному співробітництву Президента і прем'єр-міністра з Верховною Радою. Після переобрання він видав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. На референдум глава держави виніс шість питань:

— про недовіру Верховній Раді 14-го скликання і внесення відповідних змін до Конституції;

— про право розпуску Верховної Ради Президентом, якщо вона протягом місяця не зможе утворити парламентську більшість або протягом трьох місяців не зможе затвердити бюджет, поданий урядом;

— про скасування депутатської недоторканності;

— про зменшення кількості депутатів з 450 до 300;

— про заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів;

— про прийняття нової Конституції на референдумі.

Паралельно з опрацюванням указу про референдум глава держави розпочав наступ на парламент. Деморалізовані поразкою ліві партії все-таки не погодилися на те, щоб передбачене Конституцією формування нового уряду знову було доручене давньому соратникові Президента В. Пустовойтенку. Однак 23 грудня Верховна Рада великою кількістю голосів (296) дала згоду на призначення іншої кандидатури, яку запропонував Л. Кучма — Голови Національного банку України В. Ющенка.

Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. референдуму показала, що палітра політичного життя після президентських виборів стала різноманітнішою. Тобто відбувалося протистояння пропрезидентських і проурядових фракцій у Верховній Раді. Яскравим показником розбіжностей всередині виконавчої влади стало призначення голови фракції "Батьківщина" Ю. Тимошенко на ключову посаду в уряді проти волі Президента. Та розбіжності між Л. Кучмою і В. Ющенком не мали особистісного характеру, а йшлося про різне бачення економічного поступу, що й призвело до відставки прем'єра.

Розмежування правих фракцій парламенту на пропрезидентські і проурядові було пов'язане з ініційованим Президентом референдумом. Фракції, які боялися надмірного посилення президентської влади після впровадження результатів референдуму в політичне життя, шукали собі союзника в особі прем'єр-міністра.

Як стверджує С. Кульчицький, парламент роками гальмував ринкові реформи. Менталітет і соціальна структура українського суспільства змінювалися надто повільно. Являючи собою віддзеркалення суспільства, Верховна Рада спочатку була опанована лівими фракціями, які закликали повернутися у міфічне минуле. Потім практично без переходу і навіть з тим же складом депутатів у ній почали зміцнюватися олігархічні фракції.

Процес демократичного розвитку в Україні особливо виявився на виборах до парламенту та органів місцевого самоврядування 31 березня 2002 р. Реакція міжнародних спостерігачів на хід голосування загалом була позитивною. Як зазначила 1 квітня 2002 р. у своїй заяві міжнародна місія спостереження за виборами, до складу якої входять представники від Парламентської асамблеї ОБСЄ, Бюро демократичних інституцій та прав людини ОБСЄ, РЄ та Європейського парламенту, парламентські вибори в Україні наближаються до міжнародних стандартів. "Виборчий процес став прозорішим, але необхідно докласти зусиль для підвищення громадської довіри до результатів виборів", — зазначив Брюс Джордж, віце-президент ПА ОБСЄ та спеціальний координатор з питань українських парламентських виборів. Позитивним аспектом стали, як зазначили міжнародні спостерігачі, нове та вдосконалене виборче законодавство, ефективна централізована робота виборчих установ та добре представлений спектр 33 політичних партій і виборчих блоків, які висунули понад 7 тис. кандидатів. Засоби масової інформації здебільшого забезпечили кандидатам та партіям доступ до виборців шляхом проведення теледебатів, надання безкоштовного ефіру та платної політичної реклами.

Керівник громадської організації "Комітет виборців України" І. Попов заявив 1 квітня 2002 р., що "вибори відбулися на адекватній нормативно-правовій базі". Попереднім висновком Комітету може бути те, що "результати виборів відповідають волевиявленню громадян".

Міжнародні спостерігачі від СНД вважають, що вибори були проведені виборчими комісіями відповідно до національного виборчого законодавства і визнають ці вибори демократичними й легітимними.

Вибори відбувалися за самої активної ролі громадськості та кандидатів у депутати. До складу дільничних комісій входили представники різних політичних сил, що практично унеможливлює будь-яку фальсифікацію результатів виборів. За процесом голосування і підбиття підсумків стежили близько 900 тис. офіційних спостерігачів, у тому числі 944 міжнародних спостерігачі з 49 країн, які представляли 60 організацій. Найбільше їх було з Росії — 203 особи, а також США — 157 осіб. Окрім того, Польща направила 86 спостерігачів, Білорусія — 57, Великобританія — 46, Латвія — 32, Молдова — 24, Німеччина — 23, Нідерланди — 22, Франція — 21, Іспанія — 18, Азербайджан — 17, Румунія і Чехія — по 16, Швеція і Вірменія — по 12, Литва — 11, Італія, Грузія і Люксембург — по 10.

Із понад 33 тис. виборчих дільниць 90 були організовані при закордонних представництвах України, 127 — на суднах, 151 — в пенітенціарних (медичних) закладах. В усіх цих установах вибори відбулися організовано й відповідно до чинного законодавства держави.

Треті в історії незалежної України парламентські вибори відбувалися в переломний для України період. Оскільки аналіз фактичної Конституції України дозволяє вважати, що основною в політичній системі нашої держави є посада Президента, то найвищі ставки робитимуться саме на наступних президентських виборах. Людина, яка їх виграє (і, звісно, її найближче оточення), визначатиме основні напрямки руху нашої держави в найближче десятиліття.

Бдруге в Україні вибори до Верховної Ради проводилися за змішаною — мажоритарно-пропорційною — системою. Незважаючи на спільні спроби низки депутатських фракцій, передусім СДПУ(о) та КПУ, запровадити в країні суто пропорційну систему або хоча б змінити співвідношення в змішаній не на користь мажоритарної, кількість депутатів, які обиралися в мажоритарних та багатомандатному округах залишилася незмінною — по 225 осіб.

Небажання Президента підписувати закон про вибори депутатів на пропорційній основі було прямо пропорційним зворотному прагненню низки парламентських фракцій. Очевидно, тверезо зваживши всі аргументи "за" та "проти", глава держави дійшов висновку, що насправді єдиний, хто виграє від запровадження пропорційних виборів — це кандидат від компартії. Відповідно закон "ветувався" доти, доки Верховна Рада не ухвалила його в компромісному варіанті.

Цікаво, що прогноз щодо "червоної загрози" та "молдовського варіанту" не справдився: на виборах-2002 комуністи не здобули гаданої переваги, але й не здали позицій. Якщо суспільство не зазнає соціально-економічних потрясінь, а КПУ не спроможеться реалізувати нову стратегію залучення симпатиків, сценарій "червоного реваншу" буде остаточно відкладено на полицю як "нереалізований".

Невдачею закінчилися і спроби зменшити загальну кількість народних депутатів України до 300 осіб, здійснені оточенням Президента задля "імплементації результатів загальноукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року".

Таким чином, основні параметри виборів до парламенту — кількість депутатів та спосіб їх обрання — залишилися на цих виборах такими ж, як і на попередніх. Проте, на думку значної кількості фахівців з міжнародного та українського виборчого законодавства, в українському виборчому законодавстві спостерігається суттєвий прогрес. Суспільство отримало значні важелі для контролю за ходом виборів, досконалішими і прозорішими стали процедури голосування, підрахунку голосів, передвиборчої агітації тощо.

В середньому у виборчі списки політичних партій і блоків було внесено 77 % чоловіків і 23 % жінок. 9 % кандидатів мали вік 21—29 років, 49 % — 30—49 років і 42 % — 50 і більше років. Крім того, 86 % кандидатів у депутати мали вищу освіту. Диспропорція за статевою ознакою у Верховній Раді не зменшилася порівняно з парламентом попереднього скликання; у виборчих списках партій, що подолали чотирьохвідсотковий бар'єр, частка чоловіків становила близько 90 %. Зокрема, в списку блоку "Наша Україна" чоловіків було 90 %, Компартії України — 86 %, Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) — 87 %, блоку "За єдину Україну" — 92 %. При цьому експерти ще до виборів відзначали, що частка чоловіків є більшою в потенційно "прохідній" частині списків партій.

Характерною тенденцією минулих виборів слід вважати те, що найчисленнішою групою в партійних списках є підприємці. Частка підприємців у виборчих списках у середньому становила 20 %. Кількість підприємців сягала 50 % у списку Всеукраїнської партії трудящих і 46 % — у списку "Команди озимого покоління". Водночас у списку блоку Наталії Вітренко підприємців було З %, а в списку Компартії — 5 %.

Другою за чисельністю групою є партійні кадри. В середньому у списках партій вони становили 9 %. У той же час у списку блоку Н. Вітренко нараховувалось 22 % партійних активістів, у КПУ — 19 %, у Соцпартії України — 17 %. У списку Всеукраїнського об'єднання "Жінки за майбутнє" партійних активістів було всього 1 %.

Аналіз партійних передвиборчих списків свідчить, що 6 % спис-ковиків становили депутати Верховної Ради України чи Верховної Ради Криму. Зокрема, у списках Компартії таких було 33 %, у списку блоку Наталії Вітренко — 22 %, у списку блоку Віктора Ющенка "Наша Україна" — 18 %. Водночас народні депутати не були представлені в списках 11 партій і блоків. Крім того, в середньому 92 % кандидатів у депутати, внесених у списки, мали партійні квитки.

Крім того, в середньому кожен четвертий зареєстрований ЦВК кандидат у народні депутати в багатомандатному окрузі жив у Києві, 45 % — в обласних центрах, 25 % — у містах і селищах міського типу, 5 % — у селах.

Однак прийшов день виборів. Усього в списки виборців було внесено 35 519 803 осіб, з них, заданими ЦВК, за партії та блоки проголосувало 24 332 698 осіб, або 69,66 % виборців. У багатомандатному окрузі участь у голосуванні взяли 24 716 427 осіб, визнані недійсними 912 644 бюлетені. В одномандатних округах в голосуванні взяли участь 24 759 022 осіб, визнані недійсними 1 318 517 бюлетенів.

З 399 народних депутатів, які балотувались до нового парламенту, на виборах перемогли 185.

Отож, парламент суттєво оновився. Однак здебільшого це оновлення відбулося за рахунок його поповнення представниками виконавчої влади та бізнесової еліти — кіл, і до цього близьких до розробки, прийняття і впровадження рішень.

Кількість жінок у парламенті знизилась з 36 до 20 — жінки так і не спромоглися використати свою чисельну перевагу, традиційно голосуючи за чоловіків.

Окремо слід згадати непідготовленість (можливо, свідому) багатьох виборчих дільниць до прийому великої кількості виборців — в результаті, за численними відгуками очевидців, багато громадян (насамперед молоді) так і не встигли зробити свій вибір. Щоправда, якщо це був свідомий крок влади, "партії влади** тільки програли. Адже більшість виборців, що йшли принципово віддавати свій голос опозиціонерам, сприйняли черги на дільницях як прояв тиску і вистояли до кінця. ТІ ж, хто збирався голосувати "як треба**, відповідно мали набагато нижчу мотивацію витрачати час у черзі.

Загалом результати виборів засвідчили правильність загального прогнозу: використання важелів адмінресурсу ефективніше здійснювати в мажоритарних округах, ніж щодо партійних списків. І, якщо справдяться передбачення щодо проведення наступних парламентських виборів за суто пропорційною системою, прихильникам адмінресурсу доведеться виявити ще більше винахідливості.

Втім, великою мірою такий досвід використання адмінресурсу мав позитивний ефект. В Україні остаточно визначена партія влади — блок "За єдину Україну", в якому сконцентрувався майже весь адміністративний ресурс держави.

У медіа-просторі найактивніше себе виявляли СДПУ(о), "За єдину Україну" (із зрозумілих причин), Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко, які, незважаючи на власні запевнення у недоступності для них більшості ЗМІ, за результатами медіа-моніторингу виявилися лідерами за кількістю згадувань.

Найбільше постраждали у цій виборчій кампанії ті, проти яких системно працювала потужна пропагандистська машина. Це, передусім, блок Тимошенко. Систематична агітація проти ВЮТ велася насамперед з використанням державних ЗМІ. Постраждала й "Наша Україна". Якщо підрахувати загальну кількість компро-мату, саме цей блок найбільше потерпав від нападок, що, утім, не завадило йому набрати найбільше голосів виборців у загальнодержавному багатомандатному окрузі.

Після оголошення результатів виборів, в яких не було здобуто вирішальної перемоги жодною зі сторін, основним питанням став розподіл впливових посад у новому парламенті. До моменту першого засідання новообраної Верховної Ради 15 травня 2002 р. було сформовано фракції, які трохи по-іншому (порівняно з результатами виборів) відобразили електоральну реальність (дані подано з урахуванням переходів депутатів у інші фракції в ході й за результатами виборів голови ВР):

фракція "Єдина Україна" — 182 депутати; фракція "Наша Україна" — 111 депутатів; фракція комуністів — 63 депутати;

фракція Соціал-демократичної партії України (о) — ЗО депутатів;

фракція "Блоку Юлії Тимошенко" — 23 депутати; фракція Соціалістичної партії України — 21 депутат; позафракційні — 17 депутатів.

Перші місяці роботи Верховної Ради показали, що працює вона з непостійним успіхом: керівництво парламентом потрапило до рук "Єдиної України" та СДПУ(о), але розподіл комітетів був досить компромісним. Замість очікуваного "ситуативного мегаальянсу" "Нашої України" та "Єдиної України" виникла пара "партії влади" ("Єдина Україна" та СДПУ(о)) і не менш ситуативна "четвірка" ("Наша Україна", КПУ, БЮТ та СПУ), партнери у якій не вельми довіряють одне одному.

Втім, фракція "Наша Україна" виявилася стійкішою, ніж пророкувалося: очевидно, спрацьовує фактор очікувань виборів-2004. У стані ж "партії влади" переважають тактичні міркування.

Ось чому майже відразу після поділу комітетів на основі фракції "Єдина Україна" було створено такі групи та фракції: група "Демократичні ініціативи" — 16 депутатів; група "Народовладдя" — 17 депутатів, фракція союзу праці і капіталу політичних партій "Промисловців і підприємців України" та "Трудової України" — 38 депутатів. Група "Аграрії України" об'єднала 16 депутатів; фракція Народно-демократичної партії — 18 депутатів; фракція "Регіони України" — 35 депутатів; група "Європейський вибір" — 15 депутатів.

Проблеми розвитку політичної системи в Україні. У серпні 2002 р., а потім у березні 2003 р. у зверненні до українського народу Президент України виступив з ініціативою проведення суттєвої реформи політичної системи України.

Основними напрямками цієї політичної реформи мають стати:

— перетворення України на парламентсько-президентську республіку;

— реформування системи виборчого законодавства, яке має відповідати потребам парламентсько-президентської системи.

У контексті сказаного це означає запровадження суто пропорційної системи виборів так званого європейського зразка; проведення адміністративно-територіальної реформи та посилення місцевого самоврядування.

Останні дві тези, вочевидь, потребуватимуть подальших роз'яснень глави держави, оскільки вони не цілком були розкриті у згаданому зверненні. Основною, без сумніву, є теза Президента щодо перетворення України на т. зв. парламентсько-президентську республіку. Перехід до парламентсько-президентської республіки, як випливає з тексту звернення, передбачає:

— проведення виборів до парламенту за пропорційною системою;

— формування "сталої парламентської більшості";

— формування коаліційного уряду, який спиратиметься на "сталу парламентську більшість", що "несе відповідальність за його роботу". У свою чергу, "уряд разом із більшістю реалізує свою економічну політику і несе відповідальність за цю політику перед народом".

І хоча деякі аналітики передбачали, що напередодні запланованої на 16 вересня а потім на 9 березня акції "Повстань, Україно!" глава держави за законами політичного змагання має "перехопити ініціативу в опозиції" і щось таке яскраве сказати, настільки різкого повороту в риториці Леоніда Кучми мало хто очікував. Нагадаємо, що раніше Л. Кучма висловлювався категорично проти трансформації політичної реформи влади в тому вигляді, який пропонували опозиційні сили. Наприклад, у квітні 2001 р. під час зустрічі з керівництвом ФПУ він заявив, що "парламентсько-президентська республіка приведе Україну до загибелі. Адже за наявності "різношерстого" парламенту, як ВР попереднього скликання, "депутати ніколи не зможуть домовитися, що викличе урядову кризу" Президент також рішуче виступав проти запровадження суто пропорційної системи виборів народних депутатів, підтвердженням чому є неодноразове ветування ним відповідного закону в 2001 р.

Реакція суспільства спочатку була доволі обережною. Пропрезидентські фракції були нібито "принципово за", але оскільки така реформа "потребує внесення колосальних змін до Конституції", вони спершу взяли своєрідний тайм-аут для того, щоб подумати й порадитись. В. Ющенко висловився проти внесення запропонованих змін парламентом, який очолюють "певні сили". Комуністи нагадали про існування їхнього проекту концептуальних змін до Конституції; соціалісти, як завжди, були обережно-скептичними, а Ю. Тимошенко висловилася у дусі того, що, звичайно, добре, що влада усвідомила власну кризу, але Кучму все одно "геть".

Зате подальші відгуки дедалі більше відповідали стандартним позиціям політичних сил; державні й близькі до можновладців ЗМІ почали обговорення того, наскільки вчасний новий поворот у конституційній історії, опозиція звинувачувала Президента в нещирості й закликала не піддаватися на хитрощі його "технологів", а аналітики оприлюднювали свої передбачення щодо того, як саме влада використає ідеї опозиції, і за яким саме сценарієм це відбудеться. А тут ще й зазвучали голоси перестороги проти "поспішних кроків". Наприклад, голова Ради Нацбанку, а за сумісництвом директор Національного інституту стратегічних досліджень А. Гальчинський у інтерв'ю газеті "Дзеркало тижня" застеріг проти різкого відходу від президентської форми правління.

Інакше кажучи, дискусія навколо конституційної реформи перемістилася у своєрідне "технологічне" річище: ЗМІ обговорювали не стільки запропоновані Президентом зміни, скільки те, хто саме, як і коли може скористатися із їх висунення, спроби втілення чи, навпаки, відкликання. Складається враження, що питання про те, якою саме буде модель стосунків між органами влади внаслідок реалізації реформи політичної системи, є несуттєвим; набагато важливішим є сам процес. Можливо, саме на такий варіант дискусії і розраховували автори сценаріїв "підправляння" норм Конституції під свої тактичні потреби.

На думку дослідників О. Кордуна і Р. Павленко, такий варіант розвитку політичної дискусії з приводу конституційної реформи приховує у собі серйозну небезпеку. Поки суспільство перейматиметься проблемами процесу внесення змін, може бути втрачене розуміння змісту поправок до Конституції. Тому основним завданням організацій громадянського суспільства, наукової громадськості є перешкодити такому занадто утилітарному, технологічному поводженню з Основним Законом.

На це була спрямована, зокрема, прес-конференція, проведена 2 вересня 2002 р. в агентстві УНІАН експертами Міжнародного інституту порівняльного аналізу (МІПА) і Школи політичної аналітики Національного університету "Києво-Могилянська академія" (ШПА НаУКМА). Експерти цих двох установ представили своє бачення того, як збалансувати повноваження органів влади в Україні в контексті конституційної реформи. Ці пропозиції були спрямовані до органів влади, політичних партій, громадських організацій, наукових установ.

Яких змін потребує чинна Конституція?

Як відомо, Конституція 1996 р. стала результатом політичного компромісу між різними силами в парламенті та поза ним і залишає невирішеними занадто багато питань, особливо в сфері взаємин у трикутнику президент-парламент-уряд. Зокрема, немає згадок про те, яким чином парламент загалом чи політичні сили, що здобули в ньому більшість, долучаються до формування уряду. Парламент лише надає президентові згоду на призначення прем'єра. А в подальшому тільки президент впливає на склад і роботу уряду — шляхом видання обов'язкових для виконання урядовцями актів, що підкріплюється і реальною можливістю звільняти членів уряду, в тому числі прем'єра, без згоди формальної парламентської більшості, яка підтримала кандидатуру прем'єра.

Таким чином, реально склад уряду слабко пов'язаний із розкладом аж у парламенті, що має неабиякий негативний ефект. Депутати втрачають стимул до об'єднання у стабільні фракції та збереження сталої дієздатної більшості, адже вони позбавлені призу у вигляді урядових посад. Водночас у абсолютній більшості європейських демократій саме участь у формуванні уряду є підставою для формування стабільних правлячих коаліцій, а також, між іншим, визначальною ознакою того, які політичні сили вважати такими, що перебувають при владі, а які — в опозиції.

Відсутність такого розмежування політичних сил за ознакою зал ученості до державної влади є ще однією вадою президентсько-парламентської республіки, що існує в Україні, а також у деяких інших країнах, зокрема Росії, Південній Кореї, Перу, Еквадорі, Шрі-Ланці. Виборцям доволі важко визначити, хто ж має відповідати за стан справ у країні. Парламентські партії не беруть участі у формуванні уряду, отже, можуть усунутися і від відповідальності за його діяльність. Глава держави в таких країнах відповідно до конституції не очолює уряд, а тому також може перекласти відповідальність за стан справ у країні саме на кабінет міністрів.

Уряд в очах громадян можна зробити відповідальним. Однак без розуміння того, які партії брали участь у формуванні уряду, важко визначити, яка саме політична сила відповідальна, чиї гасла проходять перевірку реальною урядовою роботою — і отже за кого варто (чи не варто) голосувати на виборах. А таке розуміння можливе лише в разі, якщо парламентські партії братимуть участь у формуванні уряду і будуть прямо зацікавлені в ефективності його діяльності.

Без такого зв'язку виконавча і законодавча гілки влади втрачають стимули до конструктивної співпраці, перебуваючи, фактично, по різні боки барикад. Результат зрозумілий і знайомий — постійні затримки з розроблянням і прийняттям необхідних законів, оскільки виконавча та законодавча влада витрачають на взаємні звинувачення час, який можна було б присвятити роботі над удосконаленням законодавства.

У європейських країнах напрацьовано значний досвід поєднання позитивних рис президентської і парламентської моделей у рамках так званої президентсько-прем'єрської (напівпрезидентської), або, як її ще у нас називають, — "парламентсько-президентської" моделі побудови влади. Визначальною рисою цієї моделі є сильний прем'єр, який спирається на парламентську більшість і в своїй діяльності не залежить від глави держави. Уряд формується з урахуванням розкладу політичних сил у парламенті: його склад та програма діяльності має бути затверджена парламентом. Тобто, на відміну від президентсько-парламентської моделі, склад уряду відображає структуру сил у парламенті. За таких умов виборцям набагато легше зорієнтуватися щодо того, яка партія відповідальна за стан справ у країні — і отже, за кого варто голосувати на наступних виборах.

Така модель успішно діє в низці європейських країн — у Польщі, Португалії, Румунії, Хорватії, Фінляндії тощо, а для них свого часу були прикладом механізми, закладені у нових конституціях Франції, Німеччини, Іспанії та інших країн Західної Європи.

Задля забезпечення чіткого визначення політичних сил, відповідальних за реалізацію державної політики, формування парламентської більшості слід безпосередньо пов'язати із формуванням уряду. В такому разі термін діяльності уряду логічніше прив'язати до строку повноважень парламенту, а не президента: у новому парламенті може виникнути нова більшість, яка буде підтримувати новий уряд.

Щоб забезпечити тіснішу співпрацю уряду з парламентськими фракціями, слід скасувати право президента без згоди парламенту звільняти з посади прем'єра, а без погодження з прем'єром — міністрів. Зрештою, щоб уникнути небезпеки частих кадрових перестановок в уряді на догоду кон'юнктурним змінам політичної погоди в парламенті, в сучасних демократичних країнах передбачено цілу низку конституційних запобіжників: подання відповідної пропозиції лише певною (досить значною) кількістю депутатів, встановлення строку недоторканності уряду після його інвеститури або ухвалення програми, запровадження спеціальних механізмів (насамперед конструктивного вотуму недовіри), які дозволяють уникнути політичної невизначеності навіть у разі відставки уряду.

Цікаво, що нова європейська історія знає прецедент, вельми схожий на ситуацію в Україні. Форма правління, чимось подібна до сьогоднішньої української, проіснувала шість років (1976— 1982 рр.) у Португалії. У1982 р. її було замінено на парламентсько-президентську (скасовано "Революційну раду", яка мала наглядати за іншими гілками влади; дещо обмежено повноваження президента щодо уряду), і відтоді країні вдалося стабілізувати політичну й економічну систему. В Україні ж конституційна реформа ще попереду — причому після оголошення Президентом її старту 24 серпня 2002 р. складається враження, що основні політичні гравці вже вкотре слабко уявляють собі, яку ж республіку (і як) ми будуємо.

Експерти МША і ШПА НаУКМА підготували проект внесення змін до Конституції, спрямований на поєднання досягнень європейської конституційної думки, українських реалій та основних тенденцій у підходах до конституційної реформи, які можна простежити у заявах і пропозиціях українських політичних сил.

У законопроекті пропонується текстуально закріпити інститут парламентської більшості (ПБ) у ст. 82 Конституції України. Відповідно до проекту, ПБ утворюється протягом ЗО календарних днів із дня початку роботи новообраної Верховної Ради України або з дня розпаду попереднього складу ПБ. Задля набуття фактом створення ПБ юридичної сили пропонується, що про утворення і розпуск ПБ Верховна Рада України має прийняти відповідну постанову. Суб'єктом утворення ПБ виступають народні депутати України. До складу ПБ має входити більше половини народних депутатів від конституційно визначеного складу парламенту.

З метою запобігання узурпації влади парламентською більшістю у Верховній Раді України запропоновано змінити абзац 2 ст. 84 Конституції: пленарне засідання Верховної Ради України є повноважним лише за умови присутності на ньому не менш як двох третин від її конституційного складу. Таким чином, приймати будь-які суттєві рішення на пленарному засіданні парламент буде повноважний лише у разі наявності відповідного кворуму.

Дата добавления: 2015-05-22