Формування давньоруської народності

Варто зазначити, що визначення етнічної структури в Київській Русі – проблема актуальна і складна. Актуальна, її вирішення є ключом для визначення спадкоємця києво–руської культурної – історичної спадщини. Складна – тому що вирішення цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон’юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Слід зауважити, що суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?». Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині ХVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «хроніці» показував Київську Русь, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира–на–Кмязьмі. Значний вплив на формування історичної концепції в Росії справив «Синопсис» киянина Інокентія Гізеля. В ньому Київська Русь проголошується першим етапом російської державності.

Наукоподібного вигляду міфу про Москву, як богообрану наступницю Риму, Константинополя та Києва, надав М.Карамзін 200 років тому. Саме ним Київська Русь була включена до національної історії Росії, як перша російська держава. Перифразуючи київського літописця Нестора, М.Карамзін проголосив княжий Київ «матір’ю городів російських».

Слід зауважити, що етногенез останніх, на думку провідних російських істориків, археологів, лінгвістів та етнографів, почався на Верхній Волзі не раніше ХІ ст. Класик російської історичної науки В. Ключевський вважав, що росіяни вийшли на історичну арену лише в другій половині ХІІ ст., тобто після розпаду Русі на окремі князівства. Тому погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з’явилася раніше самих росіян.

Натомість М. Грушевський відстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і стверджував, що український народ на своїх історичних землях існує з ІVст. н.е. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держава, право, культура були витвором однієї народності – українсько–руської, а Володимиро – Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської» (російської).

Варто зазначити, що у радянську добу офіційна історична наука до середини 1930-х рр. розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М.Грушевського. Однак, в повоєнний період, значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності. Ця концепція була визнана схвально радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР.

З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий етап дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов’янських народностей та етнічної культури Київської Русі. Чимало дослідників, прагнучі створюючи історичні основи незалежності України розвивають ідеї М.Грушевського і намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі. Як один з важливих аргументів на користь цієї «окремішності» називається той очевидний факт, що подальше розширення Київської держави на півночі й на сході відбувалося за рахунок приєднання фіно-угорських племен: мовлян, вони й є пращурами росіян.

Однак, як відомо, практично всі народи утворилися шляхом асиміляції різних племен і народів. Не є винятком і давньоруський етнос, і український, про утворення якого буде йти мова далі. Крім того, в епоху Середньовіччя етнічні коріння не мали особливого значення у поділу людей на «своїх» і чужих». Більш суттєве значення для творення народів мали кліматичні, географічні, виробничі чинники. Скажімо, на північних, де були здебільшого ліси й клімат був жорстким, земельно господарство базувалося на так званому підсічному землеробстві, обробка землі потребували стислих термінів (коротка весна) і колективних дій селянської громади. Звідси відомий колективізм у громадських відносинах людей. На лісостеповому півні обробити ділянку була здатна окрема велика селянська родина. Організувати працю також можна було також більш зважено. Звідси – певний індивідуалізм («моя хата з краю»), розсудливість, неквапливість, що в подальшому стало рисами національного характеру українців. Разом з тим й зазначені відмінності тривалий час згладжувалися завдяки сильній владі київського князя, єдиній православній церкви та християнській вірі, що була в основі всієї духовної культури русичів. На наше переконання, вживання терміну «стародавній руський народ» стосовно населення Київської Русі має під собою більш ґрунтовну наукову основу, ніж «український народ», «українці». Хоча мають право на життя й інші судження з цього приводу.

Отже, питання формування давньоруської народності й досі лишаються відкритими. Подальші пошуки істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон’юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які піддаються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та матеріалів.

Дата добавления: 2015-05-22