Світоглядні та культурно-мистецькі течії ХІХ ст. (Класицизм, Романтизм, Реалізм). Традиція й «модерн»

Класицизм переважно орієнтувався на низькі жанри (Трагікомедія «Володимир» Феофана Прокоповича, поемі «Енеїда» Івана Котляревського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

Героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний → шедевр укр. класицизму. Травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри → «Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), «Високі» жанри на зламі XVIII—XIX → поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка ств. з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців.

Укр.класицизм → перехід до єдиної літературної мови. РОМАНТИЗМ — ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого.

Укр. романтизм виник проти наявних тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся під впливом поглибленого вивчення народної творчості, писань російських і польських романтиків.

І етап. Харківський осередок → основоположник для р-тку україн. романтизму. 1820-і – гурток навколо І. Срезневського. «Український альманах» (1831), «Запорожская старина» (1833-38). Бантиш-Каменський, Маркевич, Бодянський («Історія русів»).

Галичина. «Руська трійця» (Шашкевич, Вагилевич, Головацький) → «Русалка Дністрова» (1837).

ІІ етап. Київський осередок (др. п. 1830-40). М. Максимович, П. Куліш, Шевченко (1840 – «Кобзар»).. Вивчення укр. народної творчості і історії → «Кирило-Мефодіївське тов» → М. Костомаров «Книга Буття укр.народу»

«Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича; «Ластівка» (1841) Є. Гребінки; «Сніп» (1841) О. Корсуна; «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького; «Южно-Русский сборник» (1848) А. Метлинського.

ІІІ етап. Журнал «Основа» (1861—62) - В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш («Чорна рада» - 1-й романтичний роман, видавець альманаху «Хата») і Т. Шевченко (поеми «Юродивий» і «Неофіти»).

Музика. С. Гулак-Артемовський - «Запорожець за Дунаєм» (1863), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Театр. Старицький, Кропивницький.

Реалізм — стиль і метод у мистецтві й літературі, який вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

«Ідейний реалізм» -М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.

Література. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857). «Об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного → епічна ширина описів і розповіді, уведенням соц. і нац. тем Вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко - «Мойсей» (1905).

Укр.: вплив модерну йде від Польщі на Галичину і звідти – на Наддніпрянщину. Зв’язок з літературою і малярством у Галичині мав Виспянський → підтримував стосунки з В. Стефаником, М. Жуком.

1906-1909, Львів – утв. товариство «Молода муза» (Б. Лепкий, С. Людкевич) → під впливом «Молодої Польщі».

Нова укр. естетика (декаденство) → прагнення завоювати чи зберегти україномовній літературі читача. Інтелігенція читала закородонних класиків. Непримиренні вороги «модерну» - Б. Грінченко, С. Єфремов.

1909, Київ – журнал «Українська хата». М. Вороний – альманах «З-наж хмар і долин» (1901) – початок укр. модернізму. О. Олесь – збірка «З журбою радість обнялась» (1907). М. Євшан – «Світ». М. Шаповал – вважав неукраїнським все в укр. історії, що передувало Котляревському.

О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Коцюбинський «Інтермеццо». Його «суботи» стали школою молодої укр. поезії (П. Тичина).

50. Історія України ХІХ ст. у світлі європейського досвіду націотворення та сучасних концепцій «нації» і «націоналізму».

Злам 18-19 ст. – свій початок бере нац. свідомість. До цього ідентифікатором була релігія і соц. стан.

Нація з кін. 18 ст. стала суб’єктом іст. р-тку. До 18 ст. справа не з нацією, а з етносом. Етнос – родове поняття. Нація – елемент громадян. патріотизму. І нація, і етнос мають ті самі складові частини (територія, релігія тощо), але різниця – у стані свідомості. Нація – свідомість своєї єдності. Розуміємо, що якісь компоненти нас об’єднують у щось.

Витоки новочасної нац. ідеї → нім.-франц. стосунки. Поштвох → Франц. революція, яка зруйнувала станові перепони, запропонувала новочасні об’єднання спільноти навколо гасел «Свобода. Рівність. Братерство». Бог перестає бути гол. дійовою особою.

Б-ба марксизму і націоналізму → спроба пояснити явища Фр. революції. Переміг націналізм, в основі іст. людства бачив етнічне начало.

Німці на противагу франц. концепції нації, яка передб. об’єднання людей в межах 1-ї держави, бачили націю, яка виростає на грунті етнічних різниць, спільної культруи, в основі нації лежить народна культура, яку треба вивчити, підняти, зробити тим, що би об’єднало людей, які знах. у різних політ. об’єднаннях.

Йоган Гердер: мова – дух народу. Вона стає гол. умовою формув. нац. ідентичності (здатність її кодифікувати). Народи, держ. утв. – формують мову держ. структури. Мовна політика стає державною. Кодифікація мови – умова, щоби етнос перетв. у націю.

2 типи націоналізму: державний; творений інтелігенцією. 1 – у випадку існув. держави вона ств. інтелігенцією, щоби формувати націю. 2 – коли нема держави → ств. інтелігенція, яка форм. націю, метою якої є ств. держави.

Українці: або долучити до Рос. імп., або ств. власну націю. Не було ні літерат. варіанту мови, ні нац. школи → проблема з кодифікацією мови. Проблема того, які версти мали увійти до нації, яка творилася, проблема еліти. В Укр. не було інтелігенції, були селяни.

Галичина: гол. роль → греко-католицьке духовенство (роль інтелігенції). Наддніпрянщина: участь в націєтворенні взяли елементи, які походили з русифік. козац. старшини.

Сутність укр. ідеї: відмежув. від рос. простору через образу і заздрість укр. еліти, яку не включили у рос. дворянство → вирішили творити своє суспільство і стати дворянами там.

Роль історика – прописати історію так, щоби нація була тим суб’єктом, який є гол. постаттю в історію. В Укр. питання укр. нації в ХІХ ст. вирішили Костомаров, Куліш і Шевченко → відокремили «укр. ідею» від «всеруської».

Дата добавления: 2015-05-22