Другій половині ХІХ століття

ТЕМА 23. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

У 40-х рр. в Україні, і передусім в університетах Києва і Харкова, навколо передової професури групувалися прогресивно настроєні представники інтелігенції – викладачі, студенти, вчителі. У січні 1846 р. серед цієї інтелігенції у Києві і виникла українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (за іменем відомих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія). Організаторами стали учитель гімназії, а з серпня 1846 р. – професор російської історії Київського університету М.І.Костомаров (пізніше став видатним українським і російським істориком), чиновник М.І.Гулак, учитель Полтавського кадетського корпусу В.М.Білозерський. У квітні 1846 р. після знайомства М.Костомарова з Т.Шевченком до товариства вступив і сам Великий Кобзар. Всього безпосередніх учасників товариства було 12 чоловік.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства були викладені в основному документі - “Книга буття українського народу” (“Закон Божий”). Це - ліквідація кріпацтва; знищення самодержавства; утворення республіканського ладу і об’єднання слов’янських народів у демократично побудовану федерацію-союз, центром якого кирило-мефодіївці бачили Україну, яку вважали своєрідним месією слов’ян; запровадження загальної народної освіти. Для здійснення поставлених цілей кирило-мефодіївці вважали можливим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. На радикальних позиціях стояв Т.Шевченко. Він закликав народ до повалення царизму, знищення кріпацтва.

Широкої діяльності Кирило-Мефодіївське товариство не розгорнуло, оскільки у березні 1847 р. по доносу провокатора О.Петрова воно було викрито, його члени заарештовані і після слідства (з 18 березня по 30 травня 1847 р.) покарані. Найтяжчої кари зазнав Т.Шевченко - був відправлений рядовим до Оренбургського корпусу під найсуворіший нагляд з забороною писати і малювати. Інші члени товариства після певних строків ув’язнення були відправлені на заслання. Царський уряд заборонив твори Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша.

1. Кримська війна і Україна.

2. Передумови, підготовка, скасування кріпосного права.

Соціально-економічний розвиток.

Розвиток українського національного руху. Польський визвольний рух в Україні. Народництво.

Кримська війна і Україна

У середині ХІХ ст. відбулося зіткнення зовнішньополітичних інтересів Росії, Франції та Англії на Балканах і Ближньому Сході. Англія і Франція хотіли закабалити відсталу Туреччину і витіснити Росію з близькосхідних ринків. Царський уряд також був зацікавлений у посиленні свого впливу в цьому регіоні. Приводом до війни став релігійний конфлікт. Турецький султан під тиском французького уряду розпорядився передати ключі від Віфліємського храму в Ієрусалимі католицькому духівництву. У відповідь Микола І у лютому 1853 р. надіслав Туреччині ультимативну вимогу відновити права православної церкви в Палестині і укласти конвенцію, за якою російський цар став би покровителем православних підданих Османської імперії. У травні 1853 р. турецький уряд відмовився виконати ці вимоги; у червні 1853 р. російські війська окупували залежні від Туреччини Валахію і Молдову. 4 жовтня 1853 р. турецький султан оголосив Росії війну. Оскільки Туреччині загрожував розгром, то у березні 1854 р. Англія і Франція оголосили війну Росії.

Росія опинилася в тяжкому становищі - в умовах міжнародної ізоляції і відсталості в техніко-економічному відношенні. Основним театром воєнних дій став Крим. 2 вересня 1854 р. сюди висадилася 60-тисячна англо-французька армія і оточила Севастополь (13 вересня 1854 р.). 349 днів 18-тисячний гарнізон і населення Севастополя героїчно обороняли місто. До складу гарнізону входило 7 полків, сформованих на Україні (серед них і Полтавський). Високі зразки мужності й безстрашності поряд з росіянами виявили і солдати-українці. Небаченою хоробрістю і умінням відзначився Петро Маркович Кішка, який 18 разів ходив у розташування ворожих сил і привів близько 10 “язиків”.

Одночасно Україна була найближчим тилом і базою російської армії. В Україні на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців для перевезення військових вантажів, взято велику кількість коней і волів. У постачанні боєприпасами велику роль відіграли Шосткинський пороховий завод (обсяг виробництва пороху за роки війни зріс у 6 разів і в 1855 р. становив 43% продукції всіх порохових заводів Росії) і Луганський ливарний завод (до війни за місяць відливав 22 тис. пудів снарядів, а в роки війни - 90 тис. пудів).

Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя і загострення внутрішнього становища Росії, великі втрати англо-французьких військ примусили воюючі сторони піти на укладення миру. Паризький мирний договір, укладений 18 вересня 1856 р., був дуже невигідним для Росії.

Кримська війна показала гнилість і безсилля існуючого ладу, загострила кризу феодально-кріпосницької системи і змусила царизм приступити до скасування кріпосного права. Кріпосний селянин - темний, забитий, не зацікавлений у результатах своєї праці, прикріплений до землі – не давав змоги капіталісту розширити своє підприємство, застосовувати нові машини. Господарська й політична відсталість країни, неможливість старими методами усунути кризу і наростання боротьби народних мас призвели до розуміння найбільш далекоглядними представниками поміщицького класу необхідності скасування кріпацтва.

Погіршення становища народних мас призвело до посилення селянських рухів. На Україні це насамперед була “Київська козаччина” 1855 р. (селяни Київської губернії у відповідь на царський маніфест про формування ополчення з усіх станів для боротьби з ворогом почали записуватися у вільні козаки, перестали відбувати панщину та в деяких місцях проганяли панів), а також “Похід селян у Таврію за волею” 1856 р. (у відповідь на чутки про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти і відбудовувати зруйновані під час війни у Криму місцевості і за це обіцяє волю, маси селян, інколи цілі села, знімалися з насиджених місць і йшли на південь за волею). До селянського руху додався рух різночинців - вихідців з міщан, купців, селян, дрібних чиновників, інтелігенції, духовенства, що стали мріяти про залучення до революції селянських мас.

Поміщики, в цілому розуміючи необхідність скасування кріпацтва, сходилися на тому, щоб реформа проводилася за рахунок селянства.

Передумови, підготовка, скасування кріпосного права

На основі проектів, вироблених губернськими комітетами, 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав Маніфест та Положення про скасування кріпосного права. За цими документами селяни ставали юридично особисто вільними, проте земля залишалася поміщицькою власністю. Щоб одержати садибу і польовий наділ, селяни вимушені були підписувати з поміщиком уставну грамоту, згідно з якою за користування панською землею вони повинні були платити поміщикові оброк або відробляти панщину. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ викупався тільки за згодою поміщика. І лише з 1 січня 1883 р. поміщики повинні були обов’язково виконувати право селян на викуп польового наділу. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові. Викуп усієї землі селянами у поміщиків розтягнувся на 49 років. Ціна землі свідомо була завищена, так що селянству довелося заплатити поміщикам на 50% більше її справжньої вартості.

Близько 50% усього селянства на Україні складали державні селяни. Усі землі та угіддя, якими користувалися селяни до ліквідації кріпосного права, закріплювалися за ними в безстрокове користування. За ці наділи селяни мусили вносити в казну щорічно державний оброчний податок. Скрізь на селі зберігалася община, а де її не було – вводилася кругова порука за сплату податків.

У 1861 – 1866 рр. була здійснена реформа суду (введено змагальний процес за участю прокурора і адвоката та створено інститут присяжних), утворено земства (органи самоуправління), проголошено скасування цензури, а також була проведена військова реформа, що замінила рекрутчину загальною військовою повинністю і значно скоротила строки служби.

Реформа 1861 року, що призвела до обезземелення селян, швидке зростання населення внаслідок демографічного вибуху (з 1861 по 1897 рр. населення збільшилося на 72%) призвело до перенаселення і гострої нестачі землі. У 1890 р. в Україні “зайві” люди складали 68% робочої сили.

Дата добавления: 2015-05-22