Ранній період життя П. Сагайдачного

Історія життя і політичної діяльності Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного) багато в чому співзвучна історії України першої чверті XVII ст.- часу складного, суперечливого, все ще малодослідженого. Це період жорстокого соціального і національно-релігійного гноблення українського народу, стрімкого наростання антифеодальної боротьби і визвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, нових тенденцій у розвитку суспільно-політичної думки, духовного життя, розширення зв'язків між східнослов'янськими народами.
«Свідком, а то й безпосереднім учасником цих подій був Петро Сагайдачний - постать суперечлива і неоднозначна на політичному горизонті того часу. Яких тільки епітетів - піднесених і принизливих, яких характеристик - справедливих іупереджених ні довелося вислухати Сагайдачному за життя. Він ставав гетьманом і знову втрачав гетьманську булаву, зустрічався з можновладцями й одночасно мав авторитет серед широких верств козацтва. Його соціальна політикаперебувала в центрі уваги літописців і істориків, мемуаристів і поетів. І знову неоднозначність оцінок - від апологетики до прямого заперечення його ролі в події першої половини XVII ст»[5].
Скупі повідомлення джерел дають можливість досить приблизно реконструювати ранній період життя Петра Сагайдачного. З вірша, який склав ректор Київської братської школи Касіян Сакович на поховання гетьмана, дізнаємося, що Петро народився поблизу Перемишля (очевидно, в с.Кульчінци коло Самбора) в сім'ї православного шляхтича.
10. адвокат, депутат австрійського парламенту

nЕвгеній Петрушевич (* 3 червня 1863, Буськ - † 29 серпня 1940, Берлін) - український громадсько-політичний діяч, президент Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Народився 3 червня 1863 в м. Буськ, нині Львівської області в родині греко-католицького священика. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Згідно виховав своїх трьох синів. Після закінчення Академічної гімназії записався на студії юридичного факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора права відкрив у м. Сокаль (нині Львівської обл.) Адвокатську канцелярію. Проявив себе талановитим організатором суспільно-політичному і культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової «Просвіти». Закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції в Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широких мас населення професійним захистом від свавілля влади. З утворенням в 1899 р. українським національно-демократичної партії став її активним членом

11. Володимир Великий (правив з 980 року по 1014). Після смерті князя Святослава трапилася усобной війна між його синами за право керувати київським престолом. В результаті цієї війни переміг князь Володимир, який, затвердивши влада свою, виявив відмінне старанність до богам язичницьким: спорудив новий бовдур Перуна зі срібною головою і його біля дворві, на священному пагорбі, разом з іншими кумирами. Там, каже Літописець, стікався народ засліплений і земля занечищена кров'ю жертв. Можливо, совість турбувала Володимира; може бути, хотів він сію кров'ю примиритися з богами, роздратованими його братовбивством: бо й сама Віра язичницька не терпів таких злодіянь... Добриня, посланий від свого племінника управляти Новгородом, також поставив на березі Волхова багатий кумир Перунів. Але ця Владимирова набожність не перешкоджала йому потопати в насолодах чуттєвих. Першою його дружиною була Рогнеда, мати Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода і двох дочок; умертвивши брата, він взяв у наложниці свою вагітну невістку, що народила Святополка; від іншої законної дружини, чехини або Богемки, мав сина Вишеслава; від третьої Святослава і Мстислава; від четвертої, родом з Болгарії, Бориса і Гліба. Понад те, якщо вірити літопису, було у нього 300 наложниць в Вишегороде, 300 в нинішній Білогородці (поблизу Києва), і 200 в селі Берестові. Всяка чарівна дружина і дівиця боялася його любострастних погляду: він зневажав святість шлюбних союзів і невинності. Одним словом, Літописець називає його другим Соломоном в женолюб.

12. Данило (Данило) Романович Галицький (1201 - 1264) - князь (а з 1254 - 1-й король) галицько-волинських земель, політичний діяч, дипломат і полководець, син князя Романа Мстиславича, з галицької гілки роду Рюриковичів.

У 1211 був зведений боярами на князювання в Галичі, але в 1212 вигнаний. У 1221 став княжити на Волині й до 1229 завершив об'єднання волинських земель. У 1223 брав участь у битві на р. Калка проти монголо-татар, у 1237 - проти Тевтонського ордену. У 1238 Данило Романович опанував Галичем, передав Волинь брату Васильку Романовичу, а потім зайняв Київ. Ведучи вперту боротьбу проти княжих чвар і засилля бояр і духовних феодалів, Данило спирався на дрібних службових людей і міське населення. Він сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. При ньому були побудовані Холм, Львів, Угровськ, Данилів, відновлений Дорогочин. Данило Галицький переніс столицю Галицько-Волинського князівства з м Галича в Холм. Після вторгнення монголо-татарських завойовників у Південно-Західну Русь (1240) і встановлення залежності від татар, Данило робив енергійні заходи для запобігання нових вторгнень, а також проти зростаючої агресії угорських і польських феодалів. У 1245 в битві під Ярославлем Галицьким війська Данила розбили полки угорських і польських феодалів і галицьких бояр, що завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинської Русі.

13. Байда Вишневецький народився в 1517 році в містечку Вишнівець (ймовірно 8 листопада - в день святого Дмитра) і будучи старшим з чотирьох синів ІванаМихайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни з роду Олізар. Один дід Байди - Михайло, був відомим своєю боротьбою з татарами, другий був сербським деспотом.

14. Ярослав Мудрий (бл. 978-1054) державний діяч Київської Русі, великий князь Київський (з 1019) Великий князь київський, син Володимира Святославича, святителя Київської Русі. Народився близько 978 року. У 988-му батько посадив його намісником у Ростові. По смерті у Новгороді брата, князя Вишеслава, став новгородським князем. 1014 року, прагнучи утвердити незалежність Новгорода від Києва, відмовився виплачувати батькові, щорічну данину, за що Володимир зібрався йти походом на Новгород, але перед цим помер 15 липня 1015 року. На престол у Києві сів Ярославів старший син Святополк, який, перебуваючи у Вишгороді, дізнавшись першим про смерть батька, вбив своїх братів Бориса, Гліба та Святослава і захопив владу. Після смерті батька Ярослав тривалий час веде боротьбу за київський стіл. 1019 року він переміг головного суперника, Святополка, прозваного в народі Окаянним, і став великим князем київським. Вів також боротьбу проти Мстислава Володимировича, внаслідок якої змушений був поступитися йому Чернігівщиною та деякими землями на схід від Дніпра.

15. Народився у слободі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині місто в Донецькій області) в родині службовця-залізничника. Початкову освіту отримав у двокласній сільській школі. Далі навчався в Ізюмській реальній школі, з якої був виключений за революційну діяльність (пропаганда серед селян). На цей час припадає його знайомство з українською історією та літературою, зокрема з творами Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. В 1900 році склав уКурську екстерном іспит за реальну школу і вступив до Технологічного Інституту в Петербурзі, де став членом української громади, але скоро від неї відійшов і пристав до ленінського крила російської соціал-демократії.

Заарештований уперше в 1901 році, Скрипник не закінчив навчання, став «професійним революціонером» і до 1917 року вів активну підпільну більшовицьку роботу. На його рахунку 17 арештів, 7 заслань, 6 втеч, смертний вирок. В 1917 році Скрипник — член головного штабу Жовтневої революції — Петроградського військово-революційного комітету, а також член комісії з організації Вищої ради народного господарства. У грудні 1917 на більшовицькому з'їзді рад у Харкові Скрипника заочно обрано членом першого радянського уряду в Україні (т. зв. Народного Секретаріату), де він обіймав посади секретаря торгівлі й промисловості, праці, закордонних справ.

16. Драгоманов Михайло Петрович (30 (18) вересня 1841, Гадяч, Полтавська область - 2 липня (20 червня) 1895, Софія) - український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один із організаторів "Старої громади" у Києві. Доцент Київського університету (1870-1876). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876-1889). Професор Софійського університету (1889–1895).

Батьки М.Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» — згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».

17. Груше́вський Миха́йло Сергі́йович (нар. 17 (29) вересня 1866, Холм, Царство Польське — † 24 листопада 1934^[1],Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові(1897–1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) таАН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року в містечку Холмв Царстві Польському (нині на території Польщі, має назву Хелм).

Батько, Сергій Федорович Грушевський, на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією Сергій Федорович здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови. Мати, Глафіра Захарівна Опокова походила із сім'ї священнослужителів з містечка Сестринівка. У 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський, згадував своїх батьків, як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття^[2].

18. Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився 27 жовтня у родині селянина-бідняка с. Гуляйполе Олександрівського повіту Єкатеринославської губернії. На одинадцятому місяці життя він залишився без батька з чотирма маленькими братами на руках матері. Вже з семи років він працював підпаском, пас корів та овець селян свого села. Восьми років поступив в навчальну школу: зимою навчався, а літом чабанував. Закінчивши школу, дванадцятирічним хлопчиком він відправився на заробітки. Працював в економіях німецьких кулаків та у маєтках панів простим чорноробом. Вже тоді чотирнадцятирічним юнаком, він відчував сильну ненависть до експлуататорів-хазяїв і мріяв про те, якби він поквитався з ними за себе та за інших, якщо це було б в його силах. Після цього він працював ліварником на заводі у своєму селі.

До шістнадцяти років він не зіткався з політичним світом. Його революційні та соціальні погляди складались в невеликому колі односелян, таких же, як і він сам. Революція 1905 року відразу вибила його з цього невеликого кола, поставив у потік широких революційних подій.

В цей час він був сімнадцятирічним юнаком, повним революційного ентузіазму, готовим на різні дії, заради визволення трудящих. Після більш близького знайомства с політичними організаціями, він рішуче вступає в ряди анархістів-комуністів і становиться з цього часу невтомним борцем за соціальну революцію.

19. Олекса́ндр Я́кович Шумськи́й (*2 грудня 1890 — †18 вересня 1946) — український політичний діяч. Народився у селянській родині на Житомирщині.

З 1908 року — член Української соціал-демократичної спілки. З осені 1917 року по осінь 1919 року входив до Української партії соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради.

У січні 1918 року Шумський разом з іншими лівими українськими есерами готував у порозумінні з більшовицькими урядами в Петербурзі та Харкові державний заколот з метою встановити в Україні радянський лад. З травня 1918 року — один із лідерівборотьбистів. У січні 1919 року ввійшов до складу боротьбистського уряду, який мав уплив серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові.

З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнити КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв'язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал. У 1919 — нарком освіти в українському радянському уряді Християна Раковського, 1920 — нарком внутрішніх справ, 1921 — представник УСРР у Польщі.

20. Си́мон Васи́льович Петлю́ра (нар. 10 (22) травня 1879, Полтава — † 25 травня 1926, Париж) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член ГСУЦР (від 28 червня — 31 грудня 1917^[1]) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Дядько по матері патріарха Мстислава. Народився у передмісті Полтави, був 3-м сином в родині, мав 3 братів, 5 сестер^[2], батько — Василь Павлович Петлюра, міщанин; маючи 3 екіпажі, займався візницькою справою^[3]. Мати — Ольга Олексіївна, з давнього полтавського роду Марченків^[4]. Її батько був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах

Дата добавления: 2015-05-22