Окупація України військами Німеччини та її союзників

Тести

1. Гітлер підписав план нападу на СРСР – директиву №21 (план «Барбаросса»):

А) у грудні 1939 р.;

Б) у грудні 1940 р.;

В) у березні 1941р.

2. Нацистська Німеччина раптово напала на СРСР:

А) 1 вересня 1939 р.;

Б) 22 червня 1940 р.;

В) 22 червня 1941 р.

3. Наступ на Москву було припинено і вістря головних ударів переорієнтовано на Ленінград і Київ:

А) 18 серпня 1941 р.;

Б) 17 грудня 1941 р.;

В) 6 січня 1942 р.

4. На території України діяла група німецьких армій «Південь», якою командував:

А) Кейтель;

Б) Йодль;

В) Рундштедт.

5. Південно-західним фронтом командував:

А) С. Тимошенко;

Б) М. Кирпонос;

В) С. Штеменко.

6. Оборона Одеси тривала:

А) 45 днів;

Б) 54 дні;

В) 73 дні.

7. Найбільший танковий бій початкового періоду війни відбувся 23-29 червня 1941 р. у районі:

А) Луцьк – Броди – Рівне;

Б) Дрогобич – Ковель – Здолбунів;

В) Рівне – Дрогобич – Ковель.

8. Які дві події збіглись у часі:

А) «Акт проголошення відновлення Української держави»;

Б) створення центрального партизанського штабу;

В) створення Державного Комітету Оборони (ДКО);

Г) захоплення фашистами Києва.

9. У травні 1942 р. після невдалого наступу під Харковом у полон потрапили радянські війська чисельністю:

А) 110 тис. осіб;

Б) 240 тис. осіб;

В) 320 тис. осіб.

10. Останнє місто, яке залишили радянські війська у серпні 1942 р.:

А) Свердловськ;

Б) Маріуполь;

В) Суми.

Тема 3. Рух опору на Україні в роки Великої Вітчизняної війни.

1. Основні течії руху опору на Україні.

2. Розгортання партизанського руху опору на Україні.

3. Утворення і діяльність УПА (Українська Повстанська Армія).

Лекц iя

1 Нацистський «новий порядок», який ґрунтувався на винищувальній політиці окупантів, спричинив формування в Україні антинацистського руху Опору. У його основі, як і в інших країнах окупованої Європи, була природна потреба людей, які залишилися на окупованій території, захистити свої життєві цінності, зрештою, зберегти своє життя.

Рух Опору здійснювався в найрізноманітніших формах. Насамперед це були пасивні дії: неякісна праця, приховування чи псування продуктів харчування, уникнення вивезення на роботу до Німеччини, виведення з ладу верстатів і обладнання та ін. Яскравим проявом опору людиноненависницькій політиці нацистів став порятунок від смерті євреїв і циган.

З посиленням руху Опору український народ усе частіше й енергійніше вдавався до активних форм опору, якими були: антигітлерівське підпілля, партизанський і повстанський рухи.

Виникненню руху Опору сприяла неспроможність окупантів установити контроль над захопленими територіями. Для цього в них не вистачало окупаційних збройних сил. Активному розгортанню руху Опору сприяли підпільні мережі оунівців і комуністів, які сформували в Україні дві течії антинацистського руху: радянське підпілля та партизанський рух і рух, очолений Організацією українських націоналістів (ОУН).

Одночасно з рухом Опору в історії Європи відомо багато фактів співпраці з гітлерівським режимом. Це співробітництво мало різне ідейне підґрунтя та мотиви.

З приходом нацистських військ на територію України українські національні організації певний час співпрацювали з німецькими цивільними та військовими органами, сподіваючись на відродження державної незалежності України. Проте дуже швидко гітлерівці розвіяли їхні ілюзії.

За проголошення Української держави в червні 1941 р. лідери ОУН Степан Бандера та Ярослав Стецько були кинуті до концтабору, а бандерівці оголошені поза законом. Незважаючи на те, що послідовники Андрія Мельника лояльно ставилися до співробітництва з нацистським режимом, члени ОУН (621 чол.), насамперед мельниківці, які діяли в Києві та області, були розстріляні в Бабиному Яру.

Українські націоналісти прагнули використати співпрацю з німецьким вермахтом для створення українських збройних сил. Наслідком цього стало формування батальйонів «Нахтігаль», «Роланд», дивізії «Галичина», а під кінець війни — Української національної армії (УНА), очоленої колишнім генерал-хорунжим армії УНР П. Шандруком.

1 Колабораціонізм — співпраця мешканців окупованої країни з окупантами під час Другої світової війни.

Багато людей ставали на шлях колабораціонізму вимушено. Самоврядні громади міст і сіл, прагнучи забезпечити громадянський лад, часто самі зверталися до авторитетних осіб і громадських діячів і просили їх погодитися виконувати обов’язки міських і сільських голів, членів управ. Нерідко окупанти усували чи й страчували місцевих голів за нехтування інтересами Третього рейху. Так, першого бургомістра м. Києва професора О. Оглобліна було знято з посади вже через місяць після призначення за надмірну пропаганду української національної культури, а його наступника — професора В. Багазія — через чотири місяці розстріляно в Бабиному Яру.

Певна частина мешканців України ввійшла до складу допоміжної поліції, але виконувала свої громадські обов’язки без скоєння злочинів. Були й такі, що заплямували себе злочинами проти людства. Причинами виникнення колабораціонізму стали не лише стратегія виживання в умовах окупаційного режиму, антисемітизм, схильність до насильства, а й наслідки суспільного терору, розгорнутого в СРСР протягом 1930-х років: колективізація, голодомор, арешти та страти інтелігенції, депортації та терор проти західних українців напередодні війни, оголошення полонених червоноармійців зрадниками. Частина людей була дезорієнтована політикою співробітництва СРСР з нацистською Німеччиною протягом перших двох років Другої світової війни.

Історичний факт

Згідно з даними нацистського командування та оцінками російських істориків, загальна чисельність представників народів СРСР, які входили до збройних формувань Німеччини (вермахт, війська СС, поліція) (1941), становила: росіян — понад 300 тис., українців — 250 тис., білорусів — 70 тис., латишів — 150 тис., естонців — 90 тис., литовців — 50 тис., народів Середньої Азії — майже 70 тис., Північного Кавказу та Закавказзя — до 115 тис., інших народів — до 30 тис. (майже 1,2 млн осіб).

2. До середини 1942 р. партизанський рух перебував у дезорганізованому стані. Хоча при відступі Червоної армії на окупованій території залишилися 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, у червні 1942 р. свою діяльність продовжували лише 22 загони. Із залишених на окупованій території 23 підпільних обкомів, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і груп у різні періоди проявили себе лише 223 підпільні організації.

Створені при відступі партизанські загони, різноманітні підпільні групи залишалися бездіяльними, саморозпускалися або втікали в тил Червоної армії. Причин дія цього було декілька. Насамперед низькі морально-вольові якості законспірованих працівників, більшість з яких могла успішно боротися лише з вигаданими ними ж самими «ворогами народу». Іншою причиною неспроможності радянського підпільного руху була відсутність фахової підготовки більшості залишених. Серед них не вистачало кваліфікованих командирів, військових фахівців: радистів, мінерів-підривників, шифрувальників, знавців конспірації. Ці загони та групи формувалися поспіхом, перед самим приходом ворога. Підготовка фахівців для роботи у ворожому тилу не велася, оскільки наступальна воєнна доктрина, що домінувала в СРСР наприкінці 1930-х років, передбачала лише наступальну війну з ворогом на його ж території. Більше того, органи державної безпеки запідозрили прихильників підготовки партизанського руху на випадок війни навіть у підготовці до спроби збройного повалення сталінського режиму, яку вони нібито вели під виглядом приготувань до «малої війни в тилу ворога».

Тому влітку 1942 р. єдиною боєздатною силою були партизанські загони Олексія Федорова — першого секретаря обкому Чернігівської області; Сидора Ковпака — голови Путивльського міськвиконкому (Сумська обл.), Олександра Сабурова — працівника органів НКВС і декілька інших, загальною чисельністю 4 тис. чоловік. Вони зосереджувалися переважно на півночі України в Чернігівській і Сумській областях під природним захистом лісистої та заболоченої місцевості. Однак під тиском нацистських військ відступили в Брянські ліси, у Білорусію.

Критична ситуація на радянсько-німецькому фронті, яка складалася в 1942 p., змусила Й. Сталіна принципово змінити ставлення до партизанського руху. 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Незабаром розпочав роботу й Український штаб партизанського руху, очолений генералом Тимофієм Строкачем.

Наприкінці серпня 1942 р. О. Федоров, С. Ковпак і О. Сабуров були викликані до Москви, де отримали завдання перейти з Брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там «усенародного партизанського руху». Тим часом сутність нацистського порядку відчули на собі мільйони мешканців України. До боротьби проти ворога активно приєднувалися безпартійні, оточенні, утікачі з німецьких таборів. Завдяки їм радянський рух Опору став набувати все ширшого розмаху й активніших форм.

У листопаді-грудні 1942 р. партизанські з’єднання С. Ковпака та О. Сабурова за 30 днів пройшли з боями 750 км теренами Правобережжя.

В Україні до кінця 1942 р. вже діяли 5 партизанських з’єднань і майже 900 окремих загонів. Протягом наступного року партизанський рух перетворився на масову силу. Фактично радянський уряд створив ще одну армію, яка діяла в тилу ворога. Партизанські загони були переведені на регулярне забезпечення, а командирам виплачувалося грошове забезпечення як офіцерам регулярної армії. На партизанських аеродромах стали приземлятися літаки зі зброєю, амуніцією, продовольством, медикаментами.

Партизанські загони укомплектовувалися військовими фахівцями та кваліфікованим командним складом.

Навесні 1943 р. партизани України отримали наказ переміститися в західні та південно-західні області для виведення з ладу найважливіших залізничних вузлів, мостів, ліній зв’язку. Відповідно до задумів радянського командування вони повинні були взяти участь у так званій «рейковій війні», розгорнутій напередодні Курської битви. Однак вирішальну роль у ній відіграли білоруські партизани.

Історичний факт

За підрахунками німецьких істориків (Г Теске), перевезення вантажів у райони боїв групи армій «Центр» скоротилося через дії українських партизанів лише на 5 %. Причиною цього стало порушення графіка постачання партизанам вибухівки. Тому свої акції на ділянках залізниці Ковель—Сарни—Коростень і Ковель—Шепетівка—Бердичів вони змогли провести вже після завершення Курської битви.

Друга половина 1943 р. стала періодом найширшого розгортання нарти ганського руху в Україні. За сучасними даними, до початку 1943 р. партизанський рух в Україні охоплював 9-12 тис. чоловік. За свого найбільшого піднесення (наприкінці 1943-го — на початку 1944 р.) він охоплював понад 50 тис. чоловік. Загалом у партизанських загонах і з’єднаннях за роки окупації воювали майже 180-250 тис. чоловік, у тому числі й ті, хто брав участь в русі Опору в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Майже третина з них загинула. У радянських партизанських загонах, які діяли в Україні, об’єдналися представники 62 національностей. Серед них: українці — 52 %, росіяни — 22 %, білоруси — 6 %, поляки — 2 %, євреї — 1 %.

 3. З більшої частини України, яку окупували німці, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат України. Він охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запорожжя. На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив Еріха Коха, штаб-квартира якого була в Рівному. (Галичину ще 1 серпня приєднано до Генеральної губернії). Гітлерівці впровадили в Україні, особливо в Рейхс-комісаріаті, жорстокий окупаційний режим. З економічного боку Україну було перетворено в німецьку колонію, яка мала бути джерелом продовольства й робочої сили. Великих репресій зазнали культура й освіта. З лютого 1942 р. німецькі окупанти почали, примусово вивозити українців на роботу до Німеччини (протягом 1942—1944 рр. з України вивезено близько 2 млн осіб). Каральні загони СС руйнували непокірні села, нещадно мордували цивільне населення. Уже в 1941 р. українському селянству було встановлено примусову здачу хліба, що призвело в ряді районів до голоду. В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби як єдиного шляху збереження й захисту народу. Уже в 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого опору спочатку стали Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли партизанські відділи "Поліської Січі" під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об'єднання окремих відділів Української національної Самооборони, січовиків військових формувань ОУН у жовтні 1942 р. була створена Українська повстанська армія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти більшовицьких партизанів. Улітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких величезні території України були фактично під її контролем. З кінця 1943 р. центр УПА перенісся в Галичину, де тривала боротьба проти німецького терору. У зв'язку з територіальним поширенням дій УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. Для загального керівництва було створене Головне командування УПА з Головним військовим штабом, який очолив безстрашний борець за волю України Роман Шухевич. Восени 1943 р. командування УПА прийняло рішення створити посаду Головного командира УПА, яким і став Р. Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 p. — у ранзі генерала-хорунжого). На початку 1944 р. УПА, за приблизними даними, нараховувала 100 тис. вояків.

21—25 липня 1943 р. відбувся ПІ надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

З ініціативи УПА і лідера ОУН Степана Бандери у липні 1944 р. була створена Українська головна визвольна рада (УГВР) як політичний провід УПА. Платформа нової організації відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один із його керівників І. Старинов свідчив, що першого року війни в Україні залишили 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані про лише 22 активних загони. Решта розпалася або була розгромлена. Отже, кінець 1941 і 1942 рр. був найтяжчим, найтрагічнішим в історії радянського партизанського руху на території України. Лише наприкінці 1942 р. з'явилися переконливі ознаки його відродження.

Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Путилівський партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і воєнного спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О. Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О. Федорова і М. Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагали єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т. Строкачем.

Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкінці жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з'єднання С. Ковпака й О. Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і в південній частині Білорусі велику територію, яку назвали "Партизанським краєм". На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу.

З'єднання С. Ковпака здійснило відомий похід ворожими тилами від Путивля до Карпат, завдаючи загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди зі загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С. Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на початку 1944 р. на території України, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося лише 39 тис. радянських партизанів. Це переконливо свідчить про те, що основний тягар збройної боротьби в тилу гітлерівських загарбників винесла на своїх плечах УПА. До того ж, її бойові успіхи більшовицьке підпілля часто-густо приписувало собі.

У містах України діяли підпільні групи, зокрема "Молода гвардія" у Краснодоні на Луганщині. Підпільники виявляли й збирали зброю, боєприпаси, вибухівку й усе це передавали партизанам. Вчиняли також диверсійні акти на залізницях і підприємствах.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.

Перемога під Сталінградом у лютому 1943 р. і розгром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 р. створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Відкрилася можливість для оволодіння Лівобережною Україною, форсування Дніпра і створення стратегічних плацдармів на Правобережжі. Забезпечивши чисельну перевагу над ворогом, радянські війська просувалися на захід, витісняючи нацистських загарбників з України.

У результаті успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, що почалася в серпні 1943 р., частини і з'єднання Центрального фронту прорвали сильну оборону ворога і в ніч на 9 вересня форсували Десну. До 14 вересня вони звільнили понад 100 населених пунктів. 15 вересня взяли Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Великих успіхів досягли й війська Воронезького фронту, які до 20 вересня вигнали противника з 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути зі ставки в Східній Пруссії у Вінницю. Фашистське командування розробило плани стабілізації ситуації, але вони потерпіли крах. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра. Протягом вересня 1943 р. Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини очистили від гітлерівців.

Німецьким військам не вдалося втримати й Донбас, не виправдав їхніх сподівань могутній Міуський рубіж. Наступальну операцію оволодіння Донбасом війська Південного і Південно-Західно-го фронтів почали 18 серпня. Вона тривала до 23 вересня 1948 р.; тоді гітлеріців було вигнано з Горлівки й Макіївки, а 8 вересня — і з міста Сталіно (тепер Донецьк). Частини Південно-Західного фронту вийшли до Дніпра. Тоді ж розгорнувся наступ у напрямку Запоріжжя і Дніпропетровська. За вміле керівництво бойовими діями при штурмі Запоріжжя (його зайняли 14 жовтня) групу командирів нагородили орденом Богдана Хмельницького, заснованим в жовтні 1948 р. Війська ж Південного фронту прорвали німецьку оборону на річці Молочна і "закрили" в Криму 200-тисячну 17-ту армію.

Вранці 3 листопада 1943 р. несподівано для німецьких військ частини колишнього Воронезького, а тоді 1-го Українського фронту почали рішучий наступ на Київ. 6 листопада о 4 годині ранку вони ввійшли в столицю України.

У 1944 р. було проведено операції, що дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угрупування німецьких військ "Південь" і групу "А", зайняти всю Україну і Крим. Так, у результаті успішної Житомирсько-Бердичівської операції війська 1-го Українського фронту до середини січня 1944 р. майже повністю очистили від німецьких військ Житомирську, частково Київську, Вінницьку, Ровенську (тепер Рівненську) області. Війська 2-го Українського фронту під час Кіровоградської операції не тільки відкинули ворога від Дніпра, а й створили загрозу Корсунь-Шевченківській групі німецьких військ, оточеній 28 січня 1944 р. 17 лютого вона перестала існувати. Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією праве крило 1-го Українського фронту провело Рівненсько-Луцьку операцію, після чого радянські війська вийшли з болотисто-лісової місцевості на оперативний простір. У березні 1944 р. на величезному фронті від Луцька до гирла Дніпра майже одночасно почали наступ три Українських фронти. За час із 4 до 17 квітня 1944 р. війська пройшли до 350 км, оволодівши Вінницею, Проскуровом (тепер Хмельницький), Тернополем і Чернівцями. Окремі частини 25 березня 1944 р. вийшли на державний кордон із Румунією. Успішно розвивався наступ радянських військ на півдні України. 13 березня вони взяли Херсон, 28 березня — Миколаїв, 10 квітня — Одесу, 12 травня повністю зайняли Крим.

10 червня 1944 р. почалася літня кампанія радянських військ. Наступаючи на захід, 17 липня передові частини перейшли кордон СРСР і вступили на територію Польщі. Після розгрому оточених німецьких військ під Бродами радянські частини 27 липня ввійшли у Львів і в Станіслав (тепер Івано-Франківськ). Гітлерівське командування поспішно відводило війська до Карпат. У результаті Карпатсько-Ужгородської операції в жовтні 1944 р. ворога вигнали за територію України.

Прихід на західноукраїнські землі радянських військ поставив перед керівництвом УПА складне питання — продовжувати боротьбу з більшовицьким режимом чи капітулювати? Провід ОУН-УПА вирішив продовжувати боротьбу. Після того, як лінія фронту відкотилася на захід, за межі України, УПА провела низку акцій, щоб перешкодили мобілізації, не допустити нових депортацій, припинити репресії проти греко-католицької церкви. Ці акції були спрямовані проти загонів НКВС, членів більшовицької партії і тих, хто співпрацював із радянським режимом. Навіть після остаточного завершення Другої світової війни більшовицький режим ще довго не міг контролювати великі території західноукраїнських земель. Це протистояння обійшлося Україні величезного кількістю людських жертв.

Боротьба українського народу проти окупантів надихала на розгортання в інших країнах Європи патріотичного руху Опору, в якому брали участь і українці. Зокрема, героєм руху Опору Франції став вінничанин Василь Порик. Його група, яка згодом переросла у загін, починаючи з 1943 р. пускала під укіс німецькі поїзди. Під час диверсійної операції тяжкопоранений Порик потрапив у полон. Його катували, та незадовго до страти він викликав у камеру охоронця, вбив його і втік до партизанів. За голову Порика фашисти обіцяли винагороду 1 млн марок. У липні 1944 р. його схопили і розстріляли. На території Бельгії подвигами в боротьбі з ворогом прославився черкасець Василь Кучеренко (Метеор). Не раз, переодягнувшись робітником чи священиком, а то й у німецьку військову форму, розвідник діставав дані про плани ворога, чим забезпечував успіх партизанських операцій.

У квітні 1945 р. Червона армія почала штурм фашистського лігва — Берліна. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина капітулювала, а 9 травня було відзначено день Перемоги.

Восени того самого року радянські війська розгромили й далекосхідного агресора — Японію, яка 2 вересня також змушена була капітулювати. Так закінчилася Друга світова війна.

Участь українців у ній визначається тим, що вони змушені були вибирати один із трьох варіантів: боротьба в лавах Української повстанської армії на два фронти, боротьба проти більшовицького тоталітаризму разом з німцями, боротьба проти німців на боці більшовицьких військ.

Найбільше українців воювало проти німецьких окупантів на боці більшовицької Москви: одні — в рядах Червоної армії, інші — в червоних партизанах. Але не можна забувати про тих українських вояків, які брали участь у бойових діях, але під іншими прапорами. Оцінюючи терпіння і мужність у часи воєнного лихоліття червоноармійців, не можна ігнорувати заслуги вояків Української повстанської армії та Української національної армії, інших українських патріотів.

Великий внесок у перемогу над фашизмом зробив народ України. Кожний п'ятий воїн Червоної армії був із УРСР. За мужність та відвагу в боях проти загарбників понад 2070 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, причому 31 з них — двічі й один — І. Кожедуб — тричі.

Фронт у тилу ворога створили партизани й підпільники республіки. На окупованій противником території України, по суті, діяла озброєна армія патріотів — понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп. В їхніх лавах були представники понад 60 національностей. За самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів партизани та підпільники України одержали майже 63,5 тис. урядових нагород із 152 тис. нагород, що ними відзначено партизанів всієї країни. Багато українців, які билися проти фашизму в лавах руху Опору, одержали високі бойові нагороди від польського, чехословацького, румунського, угорського, італійського, французького та інших урядів.

Війна продемонструвала безжальне ставлення сталінської системи до свого народу. Ставка, ДКО, Генеральний штаб, політбюро ЦК ВКП(б) жодного разу навіть не поставили питання про яку-небудь відповідальність командувачів фронтів, армій, дивізій за невиправдано великі втрати особового складу під час бойових дій. За нестачу озброєння ми платили даремно загубленими життями наших людей: росіян, українців, білорусів та ін. Вони часто йшли в атаку, маючи одну гвинтівку на кількох осіб.

Радянські народи виявили в роки війни величезний трудовий героїзм, що забезпечило економічну перевагу над ворогом. Незважаючи на втрату багатьох життєво необхідних країні промислових, сільськогосподарських, сировинних і паливних районів, народне господарство виявилося здатним забезпечити державі все потрібне для успішного ведення війни.

Література:

Історія України – Коваль М.В., Кульчицький С.В. (§36)

Історія України – Бойко О. Д.

Індивідуальне завдання:

1. Заповнити таблицю: «Рух опору в Україні».

Сили руху опору	ідеологія	чисельність	керівні органи	вияви активності
Радянські партизани
Формування ОУН-УПА

2. Написати реферат: «Розгортання Руху опору в Україні. Діяльність УПА».

Дата добавления: 2015-05-22