Тези відповіді 1 страница

Рекомендовані теми рефератів

План

Тема № 2

Західноукраїнські землі в складі імперії Габсбургів (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

1. Етнотериторіальна та соціально-політична характеристика західноукраїнських земель наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
2. Початки національного відродження галицьких та буковинських українців: громадсько-політична діяльність “Руської трійці”.
3. Революція 1848 р. в західноукраїнських землях.
4. Суспільно-політичний розвиток в західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.
5. Соціально-політичне становище західноукраїнських земель наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.: створення перших українських політичних партій в Східній Галичині.

1. Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин: атикріпосницька боротьба в Галичині, Буковині та Закарпатті у першій половині ХІХ ст.
2. Маркіян Шашкевич та його роль у національному відродженні галицьких українців.
3. Москвофіли та народовці: витоки і еволюція.
4. Політичні погляди Миколи Міхновського та Юліана Бачинського.
5. Іван Франко і галицькі радикали.
6. Діяльність громадських організацій в Східній Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
7. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
8. Українська греко-католицька церква та національно-культурне відродження в Галичині.

1. Етнотериторіальна та соціально-політична характеристика західноукраїнських земель наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Наприкінці XVІІІ ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі майже 2 млн. українців) були найвідсталішою частиною Австрійської імперії. Українці потрапили в досить жорсткі умови соціально-економічного, культурного та національного гніту з боку феодально-абсолютистської Габсбурзької монархії. Західноукраїнські землі були переважно аграрними, а в містах, в основному, переважало неукраїнське населення. У Східній Галичині тривав започаткований ще значно раніше процес полонізації, в Північній Буковині – румунізації, а на Закарпатті – мадяризації.

Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу “Королівства Галіції та Лодомерії” з центром у м. Львові. В адміністративному відношенні вона поділялася на 12 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький та Перемишлянський. Керівником провінції був губернатор, який призначався імператором. Однак, польсько-шляхетську сваволю було частково обмежено австрійськими законами, а греко-католицька церква одержала рівні права з римо-католицькою. Австрійська влада виходила з чіткого політичного розрахунку – послабити в Галичині польський вплив, намагаючись тримати кожний з підвладних народів у покорі з допомогою інших народів. Незважаючи на суперечливість політики віденського уряду, він все ж таки створив українцям певні умови для національного відродження.

Найбільш вираженою рисою національного відродження в Галичині була унікальна роль греко-католицької церкви, яка постачала українській спільноті готову провідну верству – духовенство. Це особливо яскраво виявилося під час т.зв. “Весни народів” – революції 1848 р., коли галицькі українці (русини за термінологією того часу), очолювані своїми греко-католицькими єпископами та священиками зробили справжній політичній переворот у Європі. Однак, великою проблемою для українського руху була повна узурпація політичної влада поляками, економічна відсталість та вбогість багатьох галицьких селян. І тому найбільш гостро національний рух на початку ХІХ ст. виявився в селянських виступах і заворушеннях. Особливо активними вони були в першій третині століття на комарнівщині (1819-1822 рр.), сколівщині (1824-1826 рр.), чортківщині (1838 р.). Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширився на Прикарпатті. Сотні селян озброювалися і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби проти влади. Опришки нападали на панські й державні маєтки, відбирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і найбільш масовою формою селянських протестів була відмова від виконання феодальних повинностей та ін.

У цілому ж в першій половині XIX ст. в західноукраїнських землях відбувався розклад панщинно-кріпосницької системи господарювання. Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, з промисловості розвивалося головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі (перші парові машини в Галичині з’явилися лише у 1843 р.). Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці західноукраїнських земель, адже велике феодальне землеволодіння було домінуючим у Закарпатті та Східній Галичині.

Ситуація, в якій опинилися українці в Австрійській імперії, серйозно гальмувала їх духовний поступ і розвиток національного руху. Все ж ці процеси і тут набирали сили. Активну участь у них брало духовенство. Початки українського національного відродження сягають останніх десятиліть XVIII ст. Проте найбільш активно хвиля національно-культурного руху прокотилася по галицькій землі в другому десятиріччі XIX ст. У 1816 р. з ініціативи каноника із Перемишля Івана Могильницького (1777-1831 рр.) виникло т.зв. “Клерикальне товариство” – перше українське освітнє товариство священиків, що ставило за мету поширення релігійної літератури українською мовою. У 20-30-х рр. ХІХ ст. Михайло Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Онуфрій Шумлянський та ін., що групувалися навколо єпископа Івана Снігурського (1784-1847 рр.) в Перемишлі, розпочали культурне відродження. Вони збирали й пропагували український фольклор та історичні матеріали. Священики відігравали провідну роль у національному і культурному житті Східної Галичини, обстоюючи значення українсь­кої мови, кириличної абетки, поширення освіти.

2. Початки національного відродження галицьких та буковинських українців: громадсько-політична діяльність “Руської трійці”. Нової якості український національний рух набуває у 30-х рр. ХІХ ст., коли у Львові з ініціативи вихованців духовної семінарії і одночасно студентів університету Маркіяна Шашкевича (1811-1843 рр.), Івана Вагилевича (1811-1866 рр.) та Якова Головацького (1814-1888 рр.) виникає просвітницько-літературний гурток “Руська трійця” (1833-1837 рр.). Львівський універ­ситет на той час вважався найбільшим вищим навчальним закладом в Східній Галичині, викладання велося німецькою, латинською і польською мовами. “Руською трійцею” за термінологією тодішньої Східної Галичини означало – “українською”. Група молодих студентів-священиків проголошує своїм завданням переведення місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені з Наддніпрянської України Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Михайло Максимович. “Руська трійця” намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідею об’єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах “Зоря”, однак його видання заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху, доданий збіркою українських народ­них пісень і власних поетичних творів гуртківців, під назвою “Русалка Дністровая” у 1837 р. вдалося опублікувати в Будапешті. “Русалка Дністровая” стала важливим етапом у духовному розвитку галицьких українців. Австро-польські консерватори виступили проти нової укра­їнської літератури Східної Галичини. Майже весь тираж збірки був конфіскований, посилились цензурні переслідування української літератури.

Альманахи “Русалка Дністровая” і пізніше “Вінок русинам на обжинки” (Відень, 1846 р.) були пронизані антимонархічними, антикріпосницькими ідеями, пропагували єдність українських земель та підкреслювали важливе громадське значення вивчення історичного минулого. Проте, українська громадська думка Східної Галичини не була однорідною. Частина її представників – тих, хто любив свою Галицьку “Русь”, але не бачили виходу з важкого становища власними силами, приходили до думки, що єдиний реальний вихід – опора на “могутню” Росію, налагодження зв’язків з російськими прогресивними діячами, перш за все вченими, письменниками, які й допоможуть вийти зі скрутного становища. Це був початок т.зв. русофільства в Східній Галичині, фундамент якого ґрунтувався на зне­вірі у власних цілях й захопленні ідеями “великої Росії”, яка, мовляв, визволить та ощасливить усі слов’янські народи. Разом з тим, в Австрійській монархії продовжувала панувати реакція. За цих умов Маркіян Шашкевич під тягарем важких обставин передчасно помер, за ним пішов Іван Вагилевич, який зламався морально ще задовго до своєї смерті й перейшов до польського табору. Намагався вистояти Яків Головацький, але, піддавши гострій критиці українську політику Відня, він поступово перейшов на русофільські позиції.

Загалом, діяльність “Руської трійці” спричинила справжнє відродження, зумовлене прагненням галичан до свого національного визволення та відображала становлення національної свідо­мості мас. Вогню відродження вже не можна було погасити. Наступна революційна хвиля “Весни народів” 1848 р. ще більше сколихнула основи Австрійської монархії і потужніше піднесла українську національну свідомість.

3. Революція 1848 р. в західноукраїнських землях. У 1848-1849 рр. в ряді країн Європи (Франція, Німеччина, Італія, Австрія) відбулися революції, головним завданням яких була ліквідація феодально-кріпосницьких відносин, повалення абсолютистських монархій, національне визволення і створення нових держав. Важливою передумовою революцій було погіршення становища населення, особливо внаслідок неврожаю 1845-1846 рр. та подальшої економічної кризи 1847 р. Березневе повстання 1848 р. у Відні дало поштовх революційному національно-визвольному рухові в усіх провінціях багатонаціональної Габсбурзької монархії. Потужний національно-визвольний рух охопив також і слов’янські провінції імперії (Чехію, Словенію, Хорватію, Воєводину, Словаччину).

Великого розмаху він набув у польських землях, що входили до складу Австрії, зокрема Західної Галичини. У березні-квітні 1848 р. в Кракові відбулися масові демонстрації, внаслідок яких оголошено амністію політичним в’язням, створено польську національну гвардію, Національний комітет у Кракові та Центрально-національну (Народову) Раду у Львові. Поляки домагалися від австрійського імператора перетворення всієї Галичини в польську автономну провінцію монархії і сприяння відновленню незалежності Польщі. Висунуте гасло перетворення Польщі в демократичну республіку не знайшло підтримки. Велика активність галицького селянства змусила австрійський уряд скасувати у Галичині панщину майже на п’ять місяців раніше, ніж у цілому в Австрії. У квітні 1848 р. імператор Фердинанд І підписав патент (указ) “Про скасування у Галичині повинностей селян за винагороду дідичам у майбутньому за рахунок держави”. Імператорський указ про скасування панщини було поширено також і на Буковину. Почався організаційний етап українського національного відродження.

Аристократична польська верхівка, намагаючись забезпечити собі панівне становище в Східній Галичині, відмовила в національній рівноправності українському населенню і зайняла ворожу позицію щодо українського національного руху. Полонізовані потомки українських магнатів вважали, що в Галичині немає українців, а є тільки польський народ. Австрійський уряд пішов назустріч полякам, вперше призначив губернатором Галичини шляхтича Вацлава Залеського (липень 1848 р.), відмовився від планів поділу Галичини на дві провінції (польську і українську) та погодився перевести викладання в школах на польську мову. Революційні виступи, в яких брало активну участь як польське, так і українське населення, були придушені (Львівське збройне повстання, листопад 1848 р.; антиурядові виступи селян Краківського округу, весна 1849 р.). В подальшому, з наступом реакції, майже всі поступки, на які пішов австрійський уряд на початку революції, було скасовано. Селянство не добилося радикального розв’язання аграрного питання. Невдоволене обмеженою аграрною реформою, воно бойкотувало панські фільварки, силою повертало собі захоплені дідичами землі, ліси та пасовища. Найактивніші селянські виступи австрійська влада (літо 1848, весна 1849 рр.) втихомирила за допомогою військ. У віденському Райсхраті (парламенті, вперше вибори проводилися влітку 1848 р., українці здобули 39 депутатських місць) 14 галицьких депутатів одностайно виступили проти виплати дідичам викупу за скасовані повинності селян (на захист поневолених селян виступив депутат Іван Капущак).

Активізувався український національний рух. Місцева інтелігенція і греко-католицьке духовенство вручили губернатору провінції петицію на ім’я імператора (квітень 1848 р.), в якій висунули вимоги запровадити в школах і діловодстві Східної Галичини українську мову, гарантувати доступ українцям до всіх посад та надати однакові права духовенству всіх віросповідань. Уряд пообіцяв ці вимоги задовольнити. Керівним органом національного руху стала створена 2 травня 1848 р. у Львові Головна Руська Рада – перша українська політична організація, яка взяла на себе функції українського національного уряду і складалася з 30 членів – представників греко-католицького духовенства та інтелігенції. Головою Ради обрано єпископа Григорія Яхимовича (1792-1863 рр.), у 1849 р. – крилошанина Михайла Куземського (1809-1879 рр.). У маніфесті Ради, зверненому до всіх народів Австрійської імперії і, насамперед до українців, лунав заклик до боротьби за свободу і незалежність, висувався план створення в межах Австрійської держави слов’янської федерації та ін.

Українські делегати взяли участь у Слов’янському конгресі в Празі (червень 1848 р.), де відстоювали право Східної Галичини на національну автономію. Влітку 1848 р. у зверненні до імператора, Райсхрату та уряду Головна Руська Рада висунула вимогу поділу Галичини, відокремивши Східну її частину в окрему провінцію з власним крайовим управлінням у Львові, сподіваючись таким чином підірвати засилля польської шляхти та забезпечити кращі умови для національного розвитку українців. Підтримана українським населенням, ця вимога натрапила на шалений опір поляків, які боялася втратити свою економічну і політичну перевагу в Галичині. Поляки виступили проти поділу краю, залякуючи уряд можливим приєднанням Східної Галичини до Російської імперії. Під їх тиском імперський уряд, який спочатку мав намір відокремити Східну Галичину від Західної (польської), відмовився від цього проекту.

Правлячі кола Австрійської імперії ігнорували більшість вимог українського населення і погодилися лише на запровадження навчання українською мовою в народних школах, викладання її як обов’язкового предмета в гімназіях та заснування кафедри української мови і літератури у Львівському університеті (1849 р.), професором якої став Яків Головацький. Велике значення для активізації національного руху у 1848 р. мало утворення культурно-освітнього товариства “Галицько-руська матиця” (липень); видання перших українських газет і журналів – “Зоря Галицька”, “Галичо-Руський Вестникь”, “Новини”, “Пчола” та проведення у Львові першого з’їзду діячів української науки, освіти і культури “Собор руських вчених” (жовтень), на якому була розроблена про­грама розвитку українського шкільництва, а Яків Головацький виступив з науковою доповіддю, що стала основою його праці “Розвідка о язиці южнорускім і єго наріччях” (1849 р.). З’їзд підтримав друкування книг кирилицею замість латинської абетки і став важливою подією в освітньо-культурному житті галицької спільноти. Під впливом його рішень в Коломиї і Перемишлі були відкриті перші українські читальні, а у Львові засновано Народний дім (1849 р.) – важливий осередок українського культурно-наукового життя. Пожвавилась літературна діяльність послідовників “Руської трійці” – Миколи Устиновича і Антіна Могильницького, національних аматорських театрів.

Зростання і політизацію українського національного руху неприхильне зустріла частина представників польської громадськості, які розгорнули проти нього широку кампанію в пресі. Аргументовану дискусію з ними проводили у своїх публіцистичних виступах Іван Бірецький, Антін Петрушевич, Євстахій Прокопчиць, Василь Подолинський, Т.Леонтович. Починаючи з осені 1848 р., в умовах наступу реакції український національний рух втрачає свій масовий характер. На початку 1849 р. у зв’язку із проголошенням в Галичині військового стану найактивніші місцеві руські ради були ліквідовані, а у 1851 р. проголосила про свій саморозпуск Головна Руська Рада.

У 1849 р. в Австрійській монархії перемогла реакція, імперський уряд, як і раніше, став орієнтуватися в Галичині на польську аристократію, віддавши їй управління краєм. Магнат і граф Аґенор Ґолуховський був призначений імператорським намісником Галичини із широкими повноваженнями. Аристократичний Відень скоріше хотів домовитися з поляками ніж з українцями. Східна Галичина знову залишалася польською, що в українців викликало цілковите розчарування. Наступ польсь­кого шовінізму ще більше посилився. Цей поворот у 1849-1851 рр. паралізував значну частину галицької інтелігенції, одна частина якої була усунута від громадської праці на ниві українства, а друга взяла курс “на Москву”. Так виникло в Галичині русофільство. У 50-х роках ХІХ ст. прихильни­ками цих ідей стали Яків Головацький, Денис Зубрицький, Антін Петрушевич, Богдан Дідицький, Северин Шехович та ін. Російське втручання в австрійські справи під час революції 1848-1849 рр. мало вплив на Галичину у вигляді зростання русофільства і його тен­денції до москвофільства внаслідок захопленням певною частиною української інтелігенції московською силою та розча­руванням лицемірством Відня. Москвофільський рух, утворившись в сере­довищі інтелігенції, поширився в Східній Галичині, Закарпатті (Адольф Добрянський, Олександр Духнович, Іван Раковський) та Буковині (Василь Продан, Микола Глібовицький, Григорій Купчанко).

Революційні події в Північній Буковині почались масовими селянськими заворушеннями. Уряд був змушений оголосити про ліквідацію панщинних повинностей селян (липень 1848 р.). Проте скасування панщини за викуп та втрата сервітутних прав викликали невдоволення селян, яке вилилося в Буковинське повстання (1848-1849 рр.). Його очолив депутат Австрійського Райсхрату Лук’ян Кобилиця (1812-1851 рр.), який закликав селян не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища та ін. 16 листопада 1848 р. він зібрав у Вижниці понад 2600 селян і закликав до боротьби з поміщиками та за політичну автономію Буковини. Лук’ян Кобилиця організував кінний загін і зробив спробу підняти народне повстання проти австрійського панування. Повстанський рух охопив гірські села Вижницького і Сторожинецького округів. Загін відважного ватажка до літа 1849 р. вів боротьбу з урядовими військами і першим перейшов від гасел про автономію українських земель до спроби їх практичної реалізації.

Революція дала поштовх розвиткові національного руху українського населення Північної Буковини за адміністративно-політичну єдність із Східною Галичиною. Наприкінці 1848 р. буковинське селянство розгорнуло широку кампанію протесту проти намірів відокремлення Буковини від Галичини, якого добивалися всупереч волі українського населення, яке становило більшість в краї, румунські дідичі та православне духівництво. Проти цього висловились представники сіл усієї Північної Буковини на зборах у Чернівцях (1 листопада 1848 р.). Незважаючи на це, у березні 1849 р. Буковина була проголошена окремим коронним краєм із своїм сеймом та адміністрацією.

Активно відгукнулось на революційні події в Австрійській імперії Закарпаття. Проведена австрійським урядом обмежена аграрна реформа викликала невдоволення та активізацію селянського руху, який значно посилився влітку-восени 1848 р. У багатьох гірських районах селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків і місцевих органів влади, не виконували панщини, не платили податків, захоплювали панське майно. Найбільше австрійський уряд був наляканий розмахом у Закарпатті опришківського руху, тому він змушений був запровадити надзвичайний стан. Лише у березні 1853 р. було видано імперський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині і Закарпатті. Революційні події в Європі та ігнорування угорцями національних прав закарпатських українців сприяли зародженню в Закарпатті українського національного руху. На Слов’янському з’їзді (1848 р.) у Празі словацька делегація вперше порушила питання про надання національних прав українцям у Закарпатті. На початку 1849 р. група закарпатської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з Адольфом Добрянським і Олександром Духновичем у петиції на ім’я імператора висунула вимогу об’єднання Закарпаття із Східною Галичиною. Цю вимогу підтримала і Головна Руська Рада. Однак австрійський уряд не допустив об’єднання західноукраїнських земель, вбачаючи в цьому крок до їхнього возз’єднання з Наддніпрянською Україною, і тим самим загрозу втратити їх. Імперський уряд погодився лише на виділення українських районів Угорщини в окремий Ужгородський округ (адміністративний апарат мав формуватися з представників української інтелігенції), відкриття кількох народних шкіл з рідною мовою навчання та запровадження викладання деяких предметів українською мовою у гімназіях. Після придушення революції всі ці поступки були скасовані.

Революція 1848-1849 рр. стала подією великого історичного значення. Вона ліквідувала панщину та інші форми середньовічної залежності селян; проголосила демократичні свободи; що вперше забезпечило широку участь різних верств населення у політичному житті; надала політичного характеру національним рухам підвладних Австрійській імперії народів, метою яких було становлення національної державності (об’єднання етнічних земель в єдиній Італійській державі, відродження національної державності в Угорщині і частково Чехії, здобуття автономії – першого кроку до національно-державницького утвердження поляків, словаків, сербів, хорватів, словенців, румунів, українців). Одним з найважливіших результатів революції для українців було скасування кріпосництва, яке відбулося на п’ять місяців раніше скасування панщини в усій імперії. Загалом 1848 р. був переломним в історії західних українців, вони дедалі активніше заявляли про свої права та виборювали їх, а антикріпосницький рух поступово набирав загальноукраїнського масштабу.

4. Суспільно-політичний розвиток в західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. Важливою складовою українського національного руху була активізація визвольних змагань в другій половині XIX ст. Посилилась тенденція до об’єд­нання українських земель, розмежованих державними кордонами монархій Романових та Габсбургів у самостійну державу. Провідну роль у цьому русі, як і раніше, відігравали представники інтелігенції, переважно духовенство. Разом із тим, після придушення австрійським урядом революції 1848 р. та скасування конституції, тут виникло чимало серйозних проблем.

Друга половина ХІХ ст. є вищим політичним етапом українсь­кого національного відродження в західноукраїнських землях. Початок цього етапу мав певні передумови: буржуазно-демократична революція (1848 р.) і подальші військові поразки австрійців у двох літніх війнах 1866 р. з Прусією та Італією змусили Габсбургів приступити до проведення реформ. В Австрійській монархії запроваджено провінційні сейми (1861 р.). У 1867 р. під тиском Прусії імператор надав Угорщині самоврядування. Конституційним шляхом Австрійська монархія перетворювалася у дуалістичну Австро-Угорську імперію. Однак, українське питання так і не було вирішене. Двоєдина Австро-Угорська імперія знову поділила західноукраїнські землі на дві частини: Галичина і Буковина увійшли до складу Австрії, а Закарпаття – до складу Угорщини. Українці залишалися і надалі в числі пригноблених етносів, де панували німці, поляки і мадяри.

Прийняття нової конституції Австро-Угорщини (грудень 1867 р.) також не допомогло українцям. Східна і Західна Галичина користувались автономією у питаннях внутрішнього життя. Крайовий сейм, що перебував у Львові, обирали за куріальною системою. Багато місць у сеймі було віддано курії великих землевласників, переважно поляків. У сільській курії, де переважали українці, депутатів було більше, однак вони мали менше прав. Отже, виборча система була такою, що поляки мали в сеймі більшість, а українці були незначною меншістю. Реальна влада в Галичині належала намісникові, якого часто призначали із середовища польських магнатів.

Австро-угорський уряд наблизив до себе поляків, надав їм привілеї, щоб ті допомогли йому зміцнити власні позиції в країні, в обмін на можливість утискати права українців. Формально проголошено рівноправність народів, що населяли імперію, однак насправді управління в Галичині повністю належало польській шляхті. За цих обставин серед українців наростало розчарування політикою Габсбургів. Також, вони перестали бути єдиними. Більша частина старшої за віком консервативної інтелігенції почала схилятися до ідеї національно-культурної єдності Галицької Русі з Великою Росією. Зневірена у власних силах частина української інтелігенції, духовенства та інших верств населення з 60-х рр. ХІХ ст. взяла політичний курс на Росію (москвофіли), сподіваючись на її підтримку. Спроби пов’язати галичан з російською політикою та царем викликали протест з боку нової генерації студентства і духовенства. Її носіями були т.зв. народовці – представники молодої генерації українського національного руху, які рішуче виступили проти консервативно-москвофільського табору. Отже, в галицьких українців сформувалося два табори, які систематично і вперто ворогували між собою, поляризувавшись за віковою ознакою: з одного боку – молоді народовці, з іншого старші – старорусини (москвофіли).

Навколо москвофілів об’єд­налася частина інтелігенції, православного духовенства і селян. Москвофіли обороняючи від поляків “церкву і руську національність”, ідентифікували українців з росіянами та дотримувались думки, що український, білоруський і російський народи – це єдиний “панруський народ”, який населяє територію від Карпат до Далекого Сходу. Вони писали на т.зв. “язичії” (змішана російська, українська і церковно­слов’янська мови) – своєрідній, як їм здавалось, загальноросійській мові. Москвофіли керували діяльністю певних культурних установ – Став­ропігійським інститутом, “Галицько-руською матицею”, “Обществом імені Качковського”, Народним Домом у Львові (мав бібліотеку з книжковим фондом у 100 тис. томів). У Львові заснували громадсько-політичну організацію Руська Рада (1870-1885 рр.), яка претендувала на роль послі­довника традицій Головної Руської Ради; видавали низку періодичних видань: газету “Слово”, журнали “Галичанин”, “Дом и школа”, “Семейная библиотека”. Австро-угорська влада організувала у Львові проти москвофілів політичний процес (1881 р.), притягнувши до суду Адольфа Добрянського, Івана Наумовича, Ольгу Добрянську та ін. Цей процес дещо підірвав суспільно-політичні позиції москвофілів.

Великий вплив на формування національної свідомості народовської молоді справляв приклад Наддніпрянщини. Твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, журнал “Основа” захоплювали молоду західноукраїнську інтелігенцію, прилучаючи її до загальнонаціонального визвольного руху. Організовувалися студентські товариства, які збирали книжки до бібліотек, проводили концерти і вистави для поглиблення національної свідомості, вели рух за збереження української мови. Таку лінію проводили друковані органи народовців: політичний часопис щоденна газета “Діло” (1880 р.), “Вечорниці” (1862 р.), “Мета” (1863 р.), “Нива” і “Русалка” (1865 р.) та ін. Незважаючи на піднесення культурної роботи, народовці загалом мали слабкі політичні позиції в Східній Галичині через недостатні зв’язки з населенням. Знаючи це, в жовтні 1885 р. з ініціативи Юліана Романчука, Омеляна Огоновського, Василя Нагірного, Івана Белея, Костя Левицького та ін. вони організовують свій пред­ставницький політичний орган – Народну Раду. Крім цього, народовці засновують низку культурно-освітніх організацій: “Руська бесіда” (Львів, 1861 р., ініціатор створення Юліан Лаврівський, займалася проблемами українського відродження); Товариство “Просвіта” (Львів, 1868 р., утворилося завдяки старанням Анатоля Вахнянина і Юліана Романчука, організовувало філії по всіх західноукраїнських містах і селах, поширюючи освіту і писемність, друкуючи популярні книжки і підручники, створюючи бібліотеки і читальні для населення, ставлячи вистави і організовуючи концерти); Товариство українських студентів “Січ” (Відень, 1868 р., засновники Анатоль Вахнянин і Остап Терлецький) та ін. Однак, політика угодовства і підтримки австрійського уряду, яку вони продовжували, згодом зумовила кризу народовського руху.

Проте, український рух невпинно йшов вперед, і тому виникла ідея перевести центр літературної роботи із Наддніпрянщини в Схід­ну Галичину, де в умовах конституційного ладу можна було розвиватися вільніше. У 1867 р. за допомогою наддніпрянських українців у Львові було започатковано видання часопису “Правда”, в якому друкувалися твори Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури.

У 1873 р. за фінансового сприяння меценатів із Наддніпрянщини Дмитра Пильчикова, Єлизавети Милорадович-Скоропадської, Михайла Жученка, Василя Симиренка, Павла Пелехіна, Євгена Чикаленка, Теофіла Дембіцького та з ініціативи історика Володимира Антоновича і письменника Олександра Кониського у Львові постало Літературне товариство імені Шевченка (перший голова Корнило Сушкевич), яке у 1892 р., з ініціативи Олександра Барвінського та Юліяна Целевича було реорганізоване в Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Величезну роль у розвитку Товариства відіграли Омелян Огоновський, о. Степан Качала, Юліан Романчук, Сидір Громницький, Іван Франко, Михайло Грушевський (голова НТШ у 1897-1913 рр.) та ін. За період свого існування до Першої світової війни НТШ видало понад 1000 різноманітних наукових і літературних праць з української мови, літератури, історії, археології, етнографії, демографії (“Записки НТШ”, “Руська історична бібліотека”, журнали: “Літературно-науковий вісник”, “Зоря”) та виплекало й згуртувало цілу плеяду вчених, які створили фундамент сучасної української академічної науки. Зокрема, в рамках історично-філософської секції працювали – Михайло Грушевський, Степан Томашівський, Іван Джиджора, Іван Кревецький, Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба; до когорти вчених-правників належали – Кость Левицький, Володимир Охримович, Володимир Старосольський, Станіслав Дністрянський, Михайло Лозинський, Василь Панейко; філологічна секція мала особливо багато видатних вчених – Іван Франко, Омелян Огоновський, Степан Смаль-Стоцький, Микола Сумцов, Кирило Студинський, Сергій Єфремов, Василь Щурат, Євген Тимченко, Михайло Возняк, Іван Зілинський; етнологічну секцію представляли – Володимир Гнатюк, Федір Вовк, Олександр і Філарет Колесси, Володимир Шухевич, Іларіон Свєнціцький; до секції, що охоплювала широкий спектр точних і природничих наук яскраво виділяються імена – математика Володимира Левицького, природодослідників – Івана Верхратського, Івана Раковського, Миколи Мельника, електротехніка – Івана Пулюя, біохіміка і водночас парламентського діяча – Івана Горбачовського, лікаря – Євгена Озаркевича та ін. Світовий рівень діяльності НТШ підтверджують його дійсні члени-іноземці – Альберт Ейнштейн, Олександр Брікнер, Давид Гільберт, Альфред Єнсен, Раймунд Кайндль, Фелікс Кляйн, Андре Мазон, Макс Планк, Олексій Шахматов, Томаш Масарик та ін. Фінансувалося Товариство завдяки добровільним пожервам багатих людей з усієї України.

Дата добавления: 2015-05-22