Тези відповіді 1 страница. Рекомендовані теми рефератів

Рекомендовані теми рефератів

План

Тема № 1

Соціально-економічне та громадсько-політичне життя в українських землях підвладних Російській імперії (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

1. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток в Наддніпрянщині (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.): початки українського національного відродження.
2. Реформаторські процеси в Російській імперії та Україна у другій половині XIX ст.
3. Українські суспільно-політичні течії та рухи другої половини XIX ст.: народницький, соціал-демократичний, ліберальний, національний.
4. Утворення перших українських політичних партій в Наддніпрянщині – початок руху за незалежність України.
5. Перша російська антимонархічна революція 1905-1907 рр. та Українська парламентська громада в Державній думі Росії.

1. Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин: антикріпосницька боротьба в першій половині ХІХ ст.
2. Українці у війні Росії з наполеонівською Францією.
3. Польські повстання 1830-1831 і 1863-1864 рр. та їх наслідки для України.
4. “Історія Русів” – виразник політичних поглядів автономістів.
5. Кирило-Мефодіївське товариство. Роль Тараса Шевченка в українському національному відродженні.
6. Федеративна програма Михайла Драгоманова та її роль в розвитку суспільно-політичної думки. “Громадівський” рух.
7. Великодержавна суть Валуєвського циркуляру (1863 р.) та Емського указу (1876 р.).
8. Соціально-економічний розвиток в Україні у пореформений період Російської імперії.
9. Національна політика царизму щодо України. Народницький рух.
10. Поширення соціалістичних ідей в українських землях підвладних Росії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток в Наддніпрянщині (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.): початки українського національного відродження. Наприкінці ХVІІІ ст. 80% українських земель потрапили до складу Російської імперії. Указом імператора Павла І у грудні 1796 р. ліквідовано українські намісництва, які охоплювали історичну територію Гетьманщини. На їх місці створено нову адміністративно-територіальну одиницю імперії – Малоросійську губернію та генерал-губернаторства. До її складу повністю увійшли ліквідовані тоді Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва, а також частина Київського і Катеринославського намісництв. Адміністративним центром губернії стало м. Чернігів. У 1802 р. Малоросійську губернію було поділено на дві частини: Чернігівську і Полтавську губернії. Разом вони становили Малоросійське генерал-губернаторство, котре в березні 1836 р. було ліквідовано у зв’язку із створенням Чернігівського, Полтавського та Харківського генерал-губернаторств.

Визначальною особливістю господарського розвитку Російської імперії був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в розвиткові товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури. Наслідками цього процесу стали зростання товарності та поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві у першій половині ХІХ ст. Починається технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес утворення та розвитку фабрично-заводського виробництва. Перше місце у промисловості українських земель посідала цукрова галузь, яка забезпечувала 80% виробництва цукру в Російській імперії. У 1824 р. в с. Трощино Канівського повіту на Київщині було збудовано перший цукровий завод, а загалом у першій половині ХІХ ст. було збудовано близько 200 цукроварень. Друге місце утримувала суконна промисловість (160 фабрик). Високими темпами розвивалися металургійна, машинобудівна, вугільна галузі та військове виробництво (завод “Арсенал” у Києві, порохові заводи у Шостці, корабельні у Херсоні й Миколаєві). Кількість промислових підприємств в цей час сягнула майже 650. Нові явища та процеси поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості, поширюються на сільське господарство та інші галузі економіки. Активізується зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт складав 60% загальноросійського. Торговельні зв’язки були налагоджені з Німеччиною, Францією, Австро-Угорщиною та іншими державами Європи. У 40-х рр. почався перехід від мануфактур до фабрик із застосуванням парових машин. В Києві, Луганську, Катеринославі, Ромнах і Кременчузі збудовано перші машинобудівні заводи. Зокрема, Кіндрат Яхненко та Федір Симиренко у 1848 р. побудували поблизу с. Млієва на Черкащині цукроварню і завод сільськогосподарських машин.

У середині XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання імперії Романових перебувала в глибокій кризі. Нова ринкова система відносин ставала дедалі міцнішою та ефективнішою порівняно з феодально-кріпосницькою. У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи та зміцнення капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити оброк, непокора владі, втечі (в Новоросійський край, на Дон, у Таврію). За неповними даними, упродовж 1797-1825 рр. в Україні відбулося понад 100 масових антиурядових виступів кріпаків. Найзначнішими були виступи селян 24 сіл і містечок Черкаського повіту на Київщині (1803 р.) та заворушення серед військових поселенців Чугуєва на Харківщині (1819 р.). Неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині (1824 р.), а на початку 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сіл повіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати поміщицьке майно, арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з повсталими.

Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині XIX ст. на Поділлі, деяких повітах Волині та Київщини. Очолив його Устим Кармалюк – ім’я якого ще за життя стало легендою. Кілька разів Устима Кармалюка арештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись додому, продовжував боротьбу, яка загалом тривала майже 25 років. Мужній народний месник загинув у жовтні 1835 р. Однак, це не зупинило антикріпосницький рух в Україні. Нового широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв’язку з проведенням інвентарної реформи 1847-1848 рр., а також у 50-60-х рр. Важливу роль тут відіграли революційні події 1848 р. в Європі. Чутки про близьке скасування кріпосного права спричинялися до вибуху селянських повстань. Українці дедалі активніше заявляли про свої права та виборювали їх. Антикріпосницький рух поступово набирав загальнонаціонального масштабу.

Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискою багатьох провідних діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII – початку XIX ст. Як правило, майже всі вони вийшли з середовища козацької старшини. Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію з боку найбільш патріотично налаштованих представників української громади. Василь Капніст, полтавський дворянин, пише “Оду на рабство”, в якій висловлює обурення запровадженням кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини він їде з таємною місією до Німеччини (1791 р.), щоб викласти свій план відокремлення України від Росії та приєднання її до Прусії.

Українці у війні Росії з наполеонівською Францією. Поставивши за мету створити світову імперію, Наполеон І намагався знищити Англію, яка була основним конкурентом Франції на міжнародному ринку, а також Росію (у складі якої була більшість українських земель), яка стояла на шляху його планів. З перших днів війни 1812 р. українці хоробро боролися проти ворога. Особливо багато їх було в тих частинах, які формувалися в Україні – Бузькі козаки, Ізюмський, Маріупольський, Сумський, Охтирський гусарські полки, Київський і Чернігівський драгунські полки та ін. Чимало українців було серед ополченських формувань. В Лівобережній Україні замість восьми запланованих полків було виставлено 15 (дев’ять полтавських і шість чернігівських). Кожний полк налічував 1200 козаків. Крім того, було сформовано п’ять кінних підрозділів і загони “лісових козаків” у Київській, Подільській, Волинській губерніях та у Тернопільському окрузі. Всього Україна виставила майже 70 тис. вояків, у тому числі понад 33 тис. кінних (без офіцерів).

Беручи участь у боротьбі проти наполеонівських військ, українські селяни сподівалися на звільнення від кріпосницької залежності, а козаки – на повернення своїх прав та привілеїв. Захист рідної землі вони вважали своїм святим обов’язком. Українці не лише перебували в лавах діючої армії, а й допомагали їй продуктами, фуражем, майном, транспортними засобами, коштами. Усього на потреби війни із французами в Україні було зібрано понад 9 млн. крб., 13,5 пудів срібла, кілька кілограмів золота. Із загонів чернігівських ополченців та козаків у серпні-вересні 1812 р. був створений прикордонний ланцюг протяжністю 88 км – від села Клюзи Городнянського повіту до села Осадчини Остерського повіту на Чернігівщині. Чимало яскравих сторінок у героїчний літопис війни вписали воїни-українці: генерал-лейтенант Василь Костенецький, Віктор Скаржинський, І.Галченко, І.Ліченко, М.Паламаренко, партизанські ватажки: Денис Давидов, Єрмолай Четвертак, Федір Потапов (Самусь), Степан Яременко та Василина Кожина (Охтирський, Київський, Єлисаветградський та Смоленський військові округи). Однак, боротьба з Наполеоном не зробила українців вільними і щасливими. Але разом із тим, закордонний похід російської армії, у складі якої було чимало українців, сприяв піднесенню національної свідомості та підштовхнув їх до боротьби проти кріпосництва й самодержавства.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні джерела, а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух Великої Французької революції (1789-1794 рр.), зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявів цього стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемоги над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасників почали іншими очами дивитися на російську дійсність та політичний режим самодержавства, які різко контрастували з ідеями свободи, рівності й братерства. Різновидом таких товариств були масонські ложі, перші з яких виникли у Києві – “З’єднані слов’яни” та Полтаві – “Любов до істини” (1818 р.). Членами цих об’єднань були відомі українські діячі: Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху: Павло Пестель, Михайло Орлов, Михайло Бестужев-Рюмін та ін.

Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі не мали послідовного українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою їх організатори, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що діяли в Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

Ще до початку декабристського руху в Україні починають виникати перші таємні політичні гуртки, які ставили метою, насамперед, боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було “Малоросійське товариство” (1819 р.), створене з ініціативи Василя Лукашевича. Оформлення політичної опозиції царизмові було пов’язане з виникненням перших декабристських організацій в Росії – “Союзу порятунку” у Петербурзі (1816 р.) та “Союзу благоденства” у Москві (1818 р.). Їхні програми передбачали запровадження конституційного представницького управління, ліквідацію самодержавства й скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були брати Матвій та Сергій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Михайло Орлов та ін.

Серед інших причин, що призвели до виникнення декабристського руху, слід віднести вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією; усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та устроєм розвинених країн Європи; посилення реакції царизму після війни 1812-1814 рр. Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму. Вони відіграли важливу роль у загальноросійському рухові опору.

В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційно налаштованих офіцерів – членів таємних товариств. У 1818 р., після прибуття до Києва генерала Михайла Орлова, місто стає центром зустрічей членів “Союзу благоденства”. Через три роки декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки – “Північне товариство” (Петербург) і “Південне товариство” (Тульчин, тепер Вінницька обл.). Головою останнього було обрано полковника Павла Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам’янська на чолі з Василем Давидовим і Сергієм Волконським та Васильківська на чолі із Сергієм Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів “Південного” та “Північного товариств”. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге – більш помірковано. Члени “Північного товариства” обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова “Південного товариства” Павло Пестель уклав політичний трактат “Руська правда”, в якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму. Зокрема, всі народи Росії об’єднуються в централізовану республіку з однопалатним парламентом; ліквідовується кріпосництво, усі громадяни рівні перед законом; зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, яку можна брати для обробітку; встановлюється цілковита свобода торгівлі й промисловості та ін.

У 1823 р. в Новограді-Волинському постає третя таємна організація – “Товариство об’єднаних слов’ян”, фундаторами якого стали брати Андрій і Петро Борисови та учасник польського визвольного руху Юліан Люблінський (Мотошнович). Через два роки вони об’єдналися з “Південним товариством”.

Внутрішньополітичною ситуацією у Росії, пов’язаною із смертю Олександра І, вирішило скористатися “Північне товариство”, яке 14 грудня 1825 р. підняло повстання у Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки та чіткого розуміння мети повстання з боку солдат і народу призвело до його поразки, почалися арешти. “Південне товариство” не змогло вчасно підтримати повстання у Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано Павла Пестеля, а посланець із Петербурга прибув в Україну запізно. Однак, навіть за цієї ситуації, декабристи не склали зброю. 29 грудня Васильківська управа на чолі із Сергієм Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. Однак повстанці, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений “Православний катехізис” із закликами до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад та ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини походом на Київ. Але назустріч їм уже прямували царські війська. У першій же сутичці було тяжко поранено Сергія Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотню з них засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання – Кіндрата Рилєєва, Петра Каховського, Матвія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна та Павла Пестеля – було страчено. Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та українців зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності і менталітету. Зокрема, Павло Пестель, відносив українців до “корінного російського народу”.

Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму. Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з них, які стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями “Товариства об’єднаних слов’ян”, інших політичних об’єднань в Україні тієї доби вплинули на формування та розвиток українського визвольного руху.

Кирило-Мефодіївське товариство було засновано в Києві у січні 1846 р. Очолив його історик, професор Київського університету Микола Костомаров (1817-1885 рр.), членами товариства були полтавський учитель Василь Білозерський (1825-1899 рр.), службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак (1821-1899 рр.). Пізніше до них приєдналися Пантелеймон Куліш (1819-1897 рр.) і Тарас Шевченко (1814-1861 рр.). Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов’янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія. Принципові положення політичної програми товариства були викладені у “Книзі буття українського народу” та “Статуті Кирило-Мефодіївського братства”. Братчики вірили в те, що прийде час, коли “вся слов’янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа”. Ставилося за мету об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні, Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм. На поглядах членів Кирило-Мефодіївського товариства дещо позначалася програма “Товариства об’єднаних слов’ян”. Новою тут була ідея месіанства української нації. Микола Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане із своєї могили, підуть усі слов’янські народи. Однак члени товариства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і “м’яких” методів. Меншість, насамперед в особі Тараса Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени товариства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для Миколи Костомарова це були єдність і братерство слов’ян, а Тарас Шевченко палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу. Проіснувало товариство недовго, у березні 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Тараса Шевченка, його було віддано в солдати і заслано на десять років до Оренбурга (Казахстан) без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського товариства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в Україні нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз’єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов’янських держав.

2. Реформаторські процеси в Російській імперії та Україна у другій половині XIX ст. У середині XIX ст. Російська імперія переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих фе­одальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами глибокої кризи були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуа­тації селян; панування екстенсивних методів господарю­вання; гальмування розвитку капіталістичних процесів – стримування формування ринку вільної робочої сили та роз­витку підприємництва; наростання соціального нап­руження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від розвинених європейських держав та ін. За цих обставин необхідність модернізації ставала дедалі очевиднішою. Роль останнього переконуючого аргументу відіграла поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.), де гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку та техноло­гії провідних європейських держав – Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл за­мислитися над розробкою та впровадженням реформаторського курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

Спираючись на прагматично налаштовану частину імперської бюрократії, Олександр II вирішив перейти до радикальних реформ. Першим кроком було підписання 19 лютого 1861 р. маніфесту про скасування кріпосного права, яким передбачалося ліквідацію особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоуправління, наділення селян землею та визначення за неї повинностей, викуп селянських наділів та ін. Селянська община перетворювалася в найменшу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і вико­нання ними повинностей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо в Росії общиною жили понад 95% селян, то на Лівобережній Україні – 30%, а на Правобережній – лише 20%. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в перспективі більший потяг українських селян до приватної власності.

Реформа проводилася за рахунок селян, які змушені були сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп приз­начався за землю, а по суті, він був компенсацією за ска­сування феодальних повинностей. Оскільки селяни не мог­ли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селя­нами та поміщиками виступила держава, яка сплачувала поміщикам викупні платежі, а селянам надавала позики на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку. Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим станом – селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рек­рутську повинність, перебували в залежності від поміщика до того часу, доки не викуплять у власність землю, зберігалися тілесні покарання різками та ін.

Скасування кріпацтва стало початковим кроком модернізації Російської імперії. У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській і судовій (1864 р.) та військовій (1874 р.) реформам.

Земська реформа –передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Цей крок пояснюється бажанням царизму компенсувати дворянам економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енер­гію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно вирішувати проблеми провін­ції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполу­чення та ін. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських зем­ських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог.

Судова реформа –базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судо­вого процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з’явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці зміни мали сприяти зростанню в народі гро­мадянської самосвідомості та стати практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа – здійснювалася протягом 15 років (1862-1877 рр.), мала на меті шляхом модернізації армії створити су­часне боєздатне військо. Ознаменувала перехід від принципу рекрутського набору в армію до введення загальної військової повинності (1874 р.) та скорочення термінів служби. За новим законом, призивалися всі молоді люди, які досягли 21-річного віку, але уряд щороку визначав необхідну кількість новобранців (не більше 20-25% призовників). Від служби в армії звільнялися: єдиний син у батьків, єдиний годувальник у родині, а також молодші брати, якщо старший брат призовників відбуває або вже відбув службу. Скорочувався термін військової служби з 25 до 6-7 років. Зокрема, в сухопутних військах – 6 років в строю і 9 років у запасі, у флоті – 7 років дійсної служби і 3 роки в запасі; для тих хто мав початкову освіту термін дійсної служби становив 4 роки, тих хто закінчив міську школу – 3 роки, гімназію – 1,5 року, а ті хто мав вищу освіту служили півроку.

Військові реформи почалися відразу після Кримської війни (наприкінці 1850-х рр.), і проводилися у кілька етапів. Їх основною метою було скорочення армії в мирний час і одночасно забезпечення можливості її розгортання під час війни. Зміст реформ полягав у: скороченні чисельності армії на 40%; створенні мережі військових і юнкерських училищ; удосконаленні системи військового управління (запровадження військових округів (1864 р.) і Головного штабу); створенні військових судів і військової прокуратури; скасуванні тілесних покарань (за винятком розг для особливих “оштрафованих”) в армії; переозброєнні армії і флоту (прийняття нарізних сталевих знарядь, нових гвинтівок, реконструкція казенних військових заводів) та ін.

Соціально-економічний розвиток у пореформений період. Скасування кріпацтва та низка реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу, а непослідовність і незавершеність реформ 60-70-х рр. зумови­ли той факт, що перехід аграрного сектора на капіталіс­тичні рейки в Україні здійснювався водночас двома шляхами – пруським та американським. Якщо пруський шлях пе­редбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуа­тації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи – швидке зростання фермерських госпо­дарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної за­лежності, ліквідація поміщицького землеволодіння. Пруським шляхом до капіта­лізму йшли правобережні та лівобережні губернії Украї­ни. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на його землях), яка вела до прогресу­ючого розорення і кабали основної маси селянства. Пра­вобережжя завдяки розвитку цукрової промисловості де­що випереджало за темпами економічного розвитку Лі­вобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив за­лишків феодалізму був менш відчутним, набув поширен­ня американський спосіб переходу до капіталізму – по­міщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці, а заможні селяни формували то­варні господарства фермерського типу.

Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали її активний продаж, внаслідок чого у другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Вже на початку XX ст. власниками 68% усієї української землі були майже 3 тис. поміщиків. Поряд із традиційно великими спадковими землевласниками – Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими з’явилися землевласники нової хви­лі – Симиренки, Терещенки, Харитоненки. Водночас, у 1877-1905 рр. українські поміщики продали особам недворянського походження майже 6 млн. деся­тин землі, що становило більше третини загальної пло­щі дворянського землеволодіння. Поряд із цим, відбулося значне зростання оренди землі.

Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої пра­ці, зростання посівних площ, поліпшення структури посівів та ін. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських ма­шин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнсь­кому регіоні. Наприкінці 70-х рр. у господарствах Укра­їни діяло майже 700 парових двигунів.

Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. На­прикінці XIX ст. кількість поденних та постійних найма­них робітників, зайнятих у землеробстві України, стано­вила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсон­ській, Київській, Подільській та Волинській губерніях. Закономірно, що саме в цих регіонах виникають перші робітничі ринки – містечка Шпола і Сміла (Київська губернія), Каховка (Таврій­ська губернія), Єлисаветград, Одеса, Катеринослав та ін. Украї­на перетворилася на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції, який відігравав дедалі поміт­нішу роль не лише на загальноімперському, а й на світо­вому ринку. Зокрема, в Україні вирощувалося 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці, 10% – кукурудзи і тютюну та ін.

У 60-80-х рр. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфак­тур до фабрик, від дрібного товарного виробництва до широкомасштабного, від ручної праці до застосу­вання парових двигунів та системи машин – парових, потім двигунів внутрішнього згоряння та електричних. Зокрема, у 1860 р. в Україні налічувалось понад 2 тис. промислових під­приємств (без винокурних), на яких працювало близько 90 тис. робітників; на початку ХХ ст. підприємств було вже понад 30 тис. і відповід­но близько 2 млн. робітників. Надзвичайно важливим чинником було те, що в більшості випадків, нові підприємства фабрично-заводсь­кого типу створювалися на основі новітньої техніки та техноло­гії з врахуванням тодішнього світового досвіду організації виробництва. Передовими стають залізорудна, вугільна, металур­гійна, машинобудівна галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та мо­дернізацію економіки. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політи­ку модернізації економіки потужну сировинну базу. Розгортанню промислового перевороту сприяла і урядова по­літика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільго­вих казенних замовлень на тривалий час, кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охорон­них митних тарифів на ввезення до Російської імперії па­ровозів, металовиробів, чавуну та ін. Своєрідним каталі­затором модернізаційних процесів у економіці стало за­лізничне будівництво. У 1865 р. почалося спорудження першої в Наддніпрянській Україні залізниці між Одесою і Балтою, а вже наприкінці століття довжина залізничних колій в імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 20% з них припадала на Україну. За­лізничне будівництво стало стимулом для розвитку кам’яновугільної, ме­талургійної та машинобудівної галузей, засобом приско­рення виробничих процесів та міграції робочої сили, по­тужним важелем інтенсифікації торгівлі.

Дата добавления: 2015-05-22