Тези відповіді 2 страница

В другій половині ХІХ ст. центр важкої індустрії поступово переміщується з російського Ура­лу, де зберігалися пережитки кріпосництва, в південно­український регіон, у якому машинна індустрія постала на новому капіталістичному ґрунті. Підп­риємницька лихоманка в Донбасі призвела до того, що видобуток кам’яного вугілля зріс з 1861 до 1900 рр. у 115 разів, а виробництво залізної руди збільшилось у 158 разів, тоді як на Уралі лише в 4 рази. У Росії приріст виплавки чавуну становив 25%, прокату – 13%, в Україні відповідні показни­ки зростання були значно вищими – виробництво чаву­ну збільшилося в 4, а прокату майже у 8 разів. Анало­гічні процеси мали місце і в інших галузях індустрії України. Завдяки масовому та активному запровад­женню новітньої техніки енергоозброєність за­водів Півдня України в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі, тому продуктивність праці українського робітника-металурга в 6 разів перевищувала продуктивність праці уральського. Такі зміни дали можливість Укра­їні перетворитися на по­тужний індустріальний регіон, який продукував майже 70% видобутку кам’яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза і сталі імперії.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. прискорився процес концентрації виробництва. Дрібні й середні підприємства не витримуючи конкуренції, розорялися і переходили у власність великих капіталістичних монополій. Найпоширенішим типом монополій у Російській імперії стали синдикати, які охоплювали десятки й сотні промислових підприємств, у тому числі й в Україні (“Продамет”, “Трубопродаж”, “Продпаровоз”, “Продвагон”, “Продвугілля” та ін.). Для підтримання високих цін на внутрішньому і зовнішньому ринках та одержання максимальних прибутків синдикати час від часу штучно скорочували або збільшували виробництво продукції. Поглинаючи дрібні заводи і фабрики, монополістичні об’єднання сприяли розвиткові великих промислових підприємств. В Україні на початку ХХ ст. уже не залишилося жодного металургійного заводу, який би виробляв менш як 1 млн. пудів чавуну на рік. А продукція лише п’яти заводів-гігантів Південної України становила понад 25% усього загальноросійського виробництва металу. Більшу частину вуглевидобутку Донбасу забезпечували великі шахти, кожна з яких давала на-гора не менш як 10 млн. пудів кам’яного вугілля щороку.

Модернізація промисловості України в другій половині XIX ст. суттєво змінила місце та роль українсь­кого регіону в імперській економіці. Зокрема, частка Укра­їни в промисловому виробництві Ро­сійської імперії на початку ХХ ст. зросла більш як у два рази – з 9 до 21%.

Проведення буржуазних реформ та завершення промислового перевороту суттєво ускладнили соціальну структуру суспільс­тва. Поряд з традиційними станами феодального суспільс­тва – селянством і поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, вини­кають нові класи – пролетаріат і буржуазія. Робітни­чий клас України формувався як складова частина загальноросійського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейсь­ким робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену, над­звичайно високий ступінь концентрації на виробництві, вкрай важке економічне становище та політичне безправ’я, багатонаціональний склад, значний відсоток молоді в пролетарському середовищі та ін. У своїй сукупності ці особливос­ті визначили політичне обличчя та специфіку психоло­гічного складу українського пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах і діях.

Суттєво відрізнялася від західної і національна бур­жуазія. В Російській імперії цей клас формувався за спри­яння та під контролем самодержавства і був тісно пов’яза­ний з поміщицьким землеволодінням. Ці специфічні умо­ви визначали консерватизм та вірнопідданість української буржуазії. Основними джерелами формування буржуазії в Укра­їні були – дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці; чумаки; лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосувати­ся до нових умов; заможні селяни-фермери, які орієнтувались на ринок та використовували найману робочу силу. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представни­ки якої родини Яхненків, Симиренків, Терещенків, Харитоненків, Алчевських та ін. за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Росій­ської імперії. Характерною рисою української буржуазії було те, що вона фор­мувалася на багатонаціональній основі, крім українців були, частково, росіяни, євреї, францу­зи, англійці, бельгійці та німці.

У другій половині XIX ст. формується інтелігенція – специфічна верства, яка, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспільстві (до цієї верстви в Україні належали понад 4% населення). Якщо на початковому етапі становлення інтелігенції основним джерелом її формування було дворянство, то наприкінці XIX ст. лише близько 25% складу інтелігенції мали дворянське походження, реш­та були вихідцями з різночинців. Переважна біль­шість інтелігенції України була неукраїнського поход­ження, зокрема, наприкінці ХІХ ст. лише 16% юристів, 25% учителів і 10% письменників були українцями, а посилена аси­міляторська політика царського уряду призводила до знач­ної русифікації інтелігенції. Власне справжня україн­ська інтелігенція проживала переважно у селах та невеличких містах, працюючи учителями, ліка­рями, агрономами та ін., тоді як у великих містах її час­тка була незначною. Наприкінці XIX ст. українці стано­вили менше третини міського населення, домінували ж переважно росіяни, євреї та поляки.

Отже, у другій половині XIX ст. під впливом буржу­азних реформ в Україні відбулися значні зміни в соціаль­но-економічній сфері. В аграрному секторі сформувався досить високий рівень концентрації землі, було здійсне­но докорінний перерозподіл земельної власності, у сільськогосподарському виробництві значного поширення набули застосування техніки, використання вільнонайма­ної праці, поліпшення структури посівів та ін. Ці зміни дали можливість Україні перетворитися на потужний центр агровиробництва не тільки імперського, а й світового значення. Після завершення промислового перевороту індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імпе­рії. Розвиток української промисловості характеризував­ся більш швидкими порівняно із загальноросійськими темпами розвитку, високим рівнем концентрації вироб­ництва, значним впливом іноземного капіталу та ін. Внаслідок проведення буржуазних реформ та промислового перевороту ускладнилася соці­альна структура суспільства, активно відбувається дифе­ренціація між дворянством і селянством, виникають нові класи – буржуазія і пролетаріат, дедалі помітні­шу роль починає відігравати інтелігенція.

3. Українські суспільно-політичні течії та рухи другої половини XIX ст.: народницький, соціал-демократичний, ліберальний, національний. Політико-економічні реформи в Російській імперії стимулювали піднесення суспільного руху, певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте, їхня непослідовність, обмеженість та незавершеність посилювали соціальне напруження. Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80-90-х рр., значно ускладнила ситуацію. Консервативно налаштований Олександр ІІІ намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося, почалось помітне гальмування суспільного розвитку та наступ реакції – період “виправлення фатальних помилок” 60-х рр. Зокрема, запроваджується новий університетський устав, який ліквідував автономію університетів (1884 р.); виходить циркуляр про т.зв. “кухарчиних дітей”, що забороняв приймати до гімназій дітей, вихідців з нижчих верств населення (1887 р.); видаються “Положення про земських начальників”, що надавало широкі повноваження земським начальникам, які призначалися із дворян і виконували адмі­ністративні та поліцейські функції на місцях (1889 р.) і “Положення про губернські та повітові земські установи”, яке обмежувало фінансування земств, посилювало контроль за ними з боку держа­ви, скорочувало представництво в цих установах селян (1890 р.) та ін. Це виправлення виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень і змін, які були досягнуті буржуазними реформами 60-70-х рр.

Проте, консерваторам не вдалося повністю відновити колишні порядки й втиснути Російську імперію в старі шаблони суспільного життя. Наприкінці XIX ст. в імперії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітники були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатою; молода буржуазія, опанувавши економічні висоти, рвалася до політичної влади, яка б забезпечила їй справжні гарантії вільного підприємництва; інтелігенція бажала справжніх, а не деклара­тивних політичних прав і свобод, поглиблення процесу демократизації суспільства; підтримуючи національне відродження, народи імперських окраїн дедалі голосніше виступали проти свого напівколоніального статусу за національні та державно-правові свободи.

Суспільно-політична думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні були загальноросійські політичні течії – народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Основною опорою народницького руху, поширеного у 60-80-х рр., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія та громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, появи та утвердження західних буржуазних ідей, звичаїв і порядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народ­ники обстоювали необхідність переходу до т.зв. народного виробництва – некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства, встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини та ін. Засобом, за допомогою якого можна було досягнути поставленої мети, на думку народників, мала стати революція. Народники суттєво розходилися в баченні форм і методів досягнення мети. Зокрема, Петро Лавров та його прихильники, вис­тупали за необхідність тривалого підготовчого періоду пропаганди і агітації за революційні зміни; лідер т.зв. бунтарів Михайло Бакунін не мав жодних сумнівів щодо готов­ності селянства до бунту, і активно виступав за якнайшвидший початок народ­ного повстання проти трьох ворогів: приватної власності, держави та церкви; а ідеолог “змовницького” напряму в народництві Петро Ткачов був переконаний, що в Російській імперії пропаганда чи заклик до народного бунту ефекту не дадуть і єдиним шляхом до прогресивних змін у суспільстві може бути революційна змова.

У 1874 р. розпочалося масове “ходіння в народ” демократичної інтелігенції, яке охопило 37 губерній європейської Росії. Це був перший досвід зближення інтелігенції та народних мас. Проте народ не відгукнувся на революційні заклики. Однак, “ходіння в народ” не було даремним – у середовищі народників намітився поворот у бік організаційної консолідації. Чимало народницьких організацій діяло в Україні, зокрема, у Києві – гурток “чайківців” та “Київська Комуна” (1872-1874 рр.), в Одесі, Харкові, Жито­мирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Поступово народники усвідомлюють необхідність відходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби проти самодержавства. Наприкінці 70-х рр. народницький рух розколовся на дві течії – помірковану й радикальну. Уособленням поміркованої течії став “Чорний переділ” – орга­нізація, яка займалася пропагандистською діяльністю і робила ставку на легальні методи боротьби (проіснувала до 1917 р.). Радикальний напрям представляла “Народна воля”, яка робила ставку на терор. Спираючись на революційну програму боротьби за встановлення демократичної республіки з широким місцевим самоуправлінням, усуспільненням засобів виробництва, проголошенням права націй на самовизначення та ін., “Народна воля” тривалий час користувалася авто­ритетом і виявляла революційну активність (вбивства у травні 1878 р. в Києві жандармсько­го офіцера Гейкінга, в лютому 1879 р. хар­ківського губернатора князя Дмитра Кропоткіна). Пра-правнучка останнього українського гетьмана Кирила Розумовського (1750-1764 рр.) – Софія Перовська (1853-1881 рр.), разом із своїм громадянським чоловіком Андрієм Желябовим, очолила групу народовольців, які вперше в Російській імперії провели ряд терористичних акцій проти царя і, зрештою у березні 1881 р., вбили Олександра ІІ, кинувши бомбу у Санкт-Петербурзі. На ешафот потрапило п’ятеро учасників теракту, більшість з них були вихідцями з України: Андрій Желябов, Микола Кибальчич, Тимофій Михайлов, Микола Рисаков та єдина жінка – Софія Перовська – ідейна Жанна д’Арк. Їх прилюдно повісили в Санкт-Петербурзі й таємно поховали на віддаленому кладовищі біля могил самогубців. “Народовольські” організації існували в Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах України.

Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до поширення ідеології марксизму, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-полі­тичного руху. В основі марксистського світобачення ле­жали послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розвиток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-іс­торичну революційну роль пролетаріату – творця нового, комуністичного суспільства. Характерно, що у Росії марксизм користувався більшою популярністю, ніж у Європі, де він пережив три кризи – 1852, 1872 та 1903 рр. Марксистська ідея про всесвітньо-історичну роль пролетаріату в революційному перетворенні суспільства певною мірою відповідала слов’янофільській ідеї про месіанську богообраність царської Росії. Справедливість, рівність, свобода – були не тільки основою марксистської ідеології, але й базовими цінностями селянського общинного соціалізму. Спільними були, також, форми і мето­ди досягнення поставленої мети – народна революція, однак, марксизм робив ставку на пролетаріат, а народництво на селянство.

Першими пропагандистами нового вчення в Україні на початку 70-х рр. ХІХ ст. стали магістр Київського університету Микола Зібер та його товариш Сергій Подолинський. У 80-90-х рр. в Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв’язок з робітничим рухом. Певного успіху у цій справі досяг робітник Ювеналій Мельников, який заснував у Києві нелегальну школу навчання марксистських агітаторів серед робітників промислових підприємств (1892 р.). Якісно новий крок соціал-демократія зробила наприкінці 90-х рр., коли після появи петербурзького “Союзу визволення робітничого класу” аналогічні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. На першому з’їзді Російської соціал-демократичної робітничої партії (Мінськ, березень 1898 р.) серед дев’яти його делегатів четверо представляли Україну (Борис Ейдельман, Натан Вигдорчик, Казимир Петрусевич, Павло Тучапський).

Як ідейно-політична течія, ліберальний рух поширюється на межі 70-80-х рр. ХІХ ст. В Україні він формувався головним чином на основі земської ліберальної опозиції. Перші пореформені роки стали для ліберального руху часом організаційного становлення, усвідомлення свого місця й ролі серед суспільних сил, кристалізації мети і завдань. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежала ідея побудови економіки за законами вільного ринку та конкуренції. Ідеальною формою державного управління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Найвпливовішою в Україні була ліберальна група представників земств Чернігівщини, яку очолювали Іван Петрункевич, Олександр Ліндфорс, Ілля Шраг та ін. Осередки лібералізму існували також у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжинському та ін. земствах. Основними формами роботи лі­бералів були створення опозиційної преси; скликання з’їздів земських службовців; організація банкетів, на яких приймалися петиції та звернення до царського самодержавства з вимогами встановлення конституційного ладу. Ліберальний рух в Україні не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу. На заваді стали вузька соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російської імперії, практичною відсутністю в ній “третього стану”; поміркованість лозунгів, завдань і дій; активна боротьба проти бюрократії при абсолютно лояльному ставленні до самодержавства та ін.

Лібералізація суспільно-політичного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії та із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у Петербурзі створюють першу українську культурно-просвітницьку організацію “Громада” (1859 р.), яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободи українського літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості та ін. Саме на цих ідеях базувався перший в Російській імперії український часопис “Основа” (Петербург, 1861 р.), навколо якого групувалися вже відомі діячі націо­нального руху – Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко і весь “громадівський” рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають українські “громади” в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою стає “Київська громада”, що утворилася на основі таємного гуртка “Хлопоманів”. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – Володимир Антонович, Тадей Рильський, Анатолій Свидницький, Павло Житецький та ін.

Після поразки польського повстання 1863-1864 рр. у Російській імперії розпочався наступ реакції, навіть по­міркована діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. У 1863 р. побачив світ сумнозвісний “Валуєвський циркуляр”, яким заборонялося друкування українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літе­ратури). Мета цих дій була цілком очевидною: не дати мож­ливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроє­ної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети, адже після “Валуєвського циркуляру” настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х рр. “громадівський” рух знову активізується, у київській “Старій громаді” концентруються значні інтелектуальні сили – Володимир Анто­нович, Микола Зібер, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Чубинський та ін. Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади “Південно-Західного відділу Російського ге­ографічного товариства” археологію, етнографію, статис­тику, географію та історію, “громадівці” активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став “Емський указ” (1876 р.), який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися “громадівці”, і їхні провідні діячі змушені були емігрувати. У 1878-1882 рр. Михайло Драгоманов в журналі “Громада”, який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди “громадівців” та опублікував нову програму українського національного руху. В основі запропо­нованої ним альтернативи лежали: демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод); федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вго­ру, Україна – автономне утворення у складі федеративної Російської республіки); європеїзм (зв’язок із Західною Європою – джерело прогресивного соціально-економічного розвитку); культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами і методами); еволюційність (прагматичне висунення поміркова­них вимог, підштовхування знизу реформаційного про­цесу) та ін.

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широ­кий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвит­ку та вироблено різноманітні форми і методи досягнен­ня поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як пра­вило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьо­му український рух основний акцент робив головним чи­ном на національне визволення. Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів була притаманна малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних положень і слаб­кий зв’язок з масами, вони все ж таки відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концент­рації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспіль­ного розвитку та осередками майбутніх масових рухів.

4. Утворення перших українських політичних партій в Наддніпрянщині – початок руху за незалежність України. Важливою складовою суспільного життя в Україні на початку XX ст. був національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з’явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним. Зокрема, проводилися масові заходи за участю української інтелігенції – урочисте відкриття в Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському (1903 р.), відзначення 35-річчя творчої діяльності Миколи Лисенка та Івана Нечуя-Левицького, які сприяли зростанню національної свідомості та духовному єднанню українців Російської імперії.

Активними учасниками національного руху стають студенти. В Київському університеті Св. Володимира на початку 1901 р. 183 з них було віддано в солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними поступками влади: студентам було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги, бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість дедалі гучніше вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови та ін.

Піднесення національної самосвідомості діставало вияв, зокрема, у створенні політичних партій. Перші українські партії виникли ще наприкінці XIX ст. в Західній Україні – Русько-українська радикальна партія (1890 р.), Українська соціал-демократична та Національно-демократична партії (1899 р.). У Наддніпрянській Україні в цей час виникають таємні гуртки “свідомих українців”, котрі прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. під час відвідин могили Тараса Шевченка в Каневі було засновано “Братство Тарасівців” за участю Івана Липи, братів Миколи і Юрія Міхновських, Олександра Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу за самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови, культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України, об’єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.

У лютому 1900 р. в Харкові з ініціативи Дмитра Антоновича, Михайла Русова, Олександра Коваленка, Боніфатія Камінського, Левка Мацієвича, Опанаса Андрієвського, Дмитра Познанського та ін. виникає перша політична партія в Наддніпрянській Україні – Революційна українська партія (РУП), яка об’єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій – у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі та закордонний комітет у Львові. Програмні цілі партії були сформульовані Миколою Міхновським: “одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”. Найближчим завданням вважалося повернення українських прав, гарантованих російським царем за Переяславською угодою 1654 р. У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів партії на чолі з Миколою Поршем, Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою вважали, що вона за складом повинна бути суто національною. На їхню думку, партія мала об’єднувати і націоналізм, і марксизм, тобто те, що, мабуть, важко поєднати. Іншу фракцію РУП очолював Микола Міхновський, який виступав з чітких націоналістичних позицій (“За самостійну Україну”, “Україна для українців” та ін.). Ще одну внутріпартійну групу очолював Маркіян Меленевський, її члени вважали, що РУП має відмовитися від національної орієнтації і стати автономною складовою Російської соціал-демократичної робітничої партії. У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником став Микола Порш. Органами партії були місячник “Гасло”, газети “Селянин” і “Праця”.

Українська народна партія (УНП) заснована у 1902 р. Миколою Міхновським, братами Володимиром, Сергієм і Миколою Шеметами, братами Андрієм і Олександром Макаренками та ін. Політична орієнтація партії була викладена Миколою Міхновським у т.зв. “10 заповідях”: самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури та ін. Основним гаслом було “Україна для українців”. УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

Ще три партії було засновано у 1904 р. – це “Спілка” (Український соціал-демократичний союз), Українська радикальна партія та Українська демократична партія. Їхні лідери: Маркіян Меленевський і Олександр Скоропис-Йолтуховський; Борис Грінченко, Сергій Єфремов і Дмитро Дорошенко та Олександр Лотоцький і Євген Чикаленко прагнули представляти всіх робітників або населення України, незалежно від їхньої національності. Партії мали ліберальну орієнтацію. Серед їхніх вимог було надання Україні автономії у складі Російської імперії, встановлення конституційної монархії, передбачалося скликання крайового сейму, українізація адміністративного апарату, освіти, культури та ін. Однак, за своїм складом ці партії були невеликими та маловпливовими в українському суспільстві.

5. Перша російська антимонархічна революція 1905-1907 рр. та Українська парламентська громада в Державній думі Росії. Численні феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, самодержавство, станові привілеї), національний та соціальний гніт, посилення економічної кризи і, врешті, поразка Росії у війні з Японією (1904-1905 рр.) – все це призвело Російську імперію до революції 1905-1907 рр. Почалася вона 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, яка була розстріляна царськими військами. Цей день в історії стали називати “Кривавою неділею”. На знак протесту відбулися страйки і в Україні – у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало українське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків. Помітно активізувався український національний рух. У багатьох школах кращі представники інтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях та вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджується курс української літератури. З’явилася перша україномовна газета “Хлібороб”, що стала виходити в Лубнах з ініціативи Володимира Шемета.

Революційні настрої охопили армію та флот. У червні 1905 р. вибухнуло повстання на одному з найбільших і найновішому (спущений на воду у 1904 р.) військовому кораблі – панцернику “Князь Потьомкін Таврійський”. До складу комітету, який готував повстання, ввійшли матроси – члени різних політичних партій, у тому числі більшовики та анархісти. Організаторами та керівниками повстання стали – виходець із Житомирщини артилерійський унтер-офіцер Григорій Вакуленчук і матрос з Харківщини Панас Матюшенко. Приводом для повстання послужив наказ командира корабля про розправу з 30 матросами, що відмовилися їсти. Повсталі протрималися недовго. Погана організація та відсутність підтримки змусило команду припинити боротьбу і здатися румунським властям в м. Констанца. У листопаді 1905 р. в м. Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх очолив лейтенант Петро Шмідт із флагманського корабля “Крейсер Очаків”. Повсталі висунули вимогу до царя скликати Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про себе і військові Києва, 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з підпоручиком Борисом Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених. Жорстоко придушувались і селянські виступи.

У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взяли участь 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє громадянські права, політичні свободи, а також скликання законодавчого органу – парламенту – Державної думи. Цей документ розмежував політичні сили на три основні групи. Перші, головним чином ліберали – сприйняли маніфест із надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що маніфест – це тактичний маневр із боку влади, і вимагали продовжувати боротьбу до ліквідації самодержавства. Третя група складалася з тих, хто цілком заперечував будь-які нововведення і захищав існуючу політичну та економічну систему. Після виходу маніфесту події розгорталися досить гостро і драматично. У грудні 1905 р. – момент найвищого піднесення революційної хвилі, в Україні відбуваються погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі; збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська (тепер Запоріжжя), Харкова, Миколаєва та ін. У цей період відчутно активізується український національний рух. Українською мовою виходять газети “Громадська думка”, “Рада”. Активно працюють просвітянські організації, кооперативи, профспілки, політичні організації. Зокрема, у грудні 1905 р. на своєму II з’їзді РУП перетворюється в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої сталють Микола Порш, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, а Українська демократична партія реорганізовується в Українську радикально-демократичну партію на чолі з Сергієм Єфремовим, Борисом Грінченком, Дмитром Дорошенком та ін.

Дата добавления: 2015-05-22