Емський Указ 6 страница

114. Українські землі у складі Румунії. Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош. 2.1. Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. територія перебувала у надзвичайному стані. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю - українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква. 2.2. Бессарабія. В умовах румунської окупації, що була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабії проголосив 25 листопада 1918 р. приєднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на багатотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель у Бессарабії: Акерманщини, Ізмаільщини, Західної Одещини (Південна Бессарабія) і Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 р. на Хотишцині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами. У вересні 1924 p. у Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 p.) у Кишиневі над керівництвом повстання.2.3. Політична боротьба. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

115. Закарпаття у складі Чехословаччини.

3.1. Проголошення об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. 8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і пряшівської народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції, представники якої вели переговори з чехословацькими діячами, головним чином з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад дав 2/3 голосів на користь приєднання. На підставі цих актів народного волевиявлення та в результаті дипломатичних зусиль чехословацьких політиків, Паризька мирна конференція і Сен-Жерменський мирний договір (10 вересня 1919 р.) санкціонували передачу Закарпаття до складу Чехословаччини, де цьому краю гарантувався автономний статус.

3.2. Особливості національно-культурного і соціально-економічного стану Закарпаття у складі Чехословаччини. Чехословацьке панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. 3 другого боку, було проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політико-культурний розвиток Закарпаття 1920-1939 pp. відбувався на основі поєднання чехословацького централізму і місцевим автономізмом. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», але поза його межами лишилося близько 100 тис. українців у Словаччині.Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краго (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 - 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті.За чехословацького режиму на Закарпатті чимало було зроблено у справах технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, громадські будови, лікарні, соціальна допомога мешканцям Верховини тощо). Але владі Чехословаччини не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття серед українського населення.3.3. Особливості політичного життя Закарпаття. Особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських партій. Українські суспільні та політичні групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії: - русофільство, що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов; - русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ; - українофільство, що орієнтувалося на возз'єднання всіх українських земель у незалежну державу.3.4. Утворення Карпатської України. Після Мюнхенської угоди західних держав (вересень 1938 р.) відбулося розчленування Чехословаччини нацистською Німеччиною. Влада центрального уряду Праги становилася номінальною. Закарпаття здобуло автономію. У жовтні 1938 р. було створено автономний уряд, який спочатку очолили русофіли. Того часу як русофіли в більшості підтримували Угорщину, українці виступили за побудову автономної Карпатської Української держави у федеративному зв'язку з чехами і словаками. 3 26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської України (назва української держави в Закарпатті; інші назви - Карпатська Русь, Підкарпатська Русь та ін.) став А. Волошин. Новий політично-правний статус Закарпаття визначив конституційний закон Чехословаччини від 22 листопада 1938 p., за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного сейму (парламенту) Карпатської України. Після Віденського арбітражу (2 листопада 1938р.), який передав Угорщині південну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове, столицю краю було перенесено до Хусту. 3 великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до першого сойму Карпатської України, які дали значну перемогу Українському національному об'єднанню (86% з усіх, що мали право голосувати). Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. Угорці і поляки домагалися створення спільного угорсько-польського кордону в Закарпатті та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава вживали заходи в Берліні з метою одержати згоду А. Гітлера на окупацію Закарпаття.3.5. Проголошення незалежності Карпатської України й угорська окупація. 15 березня 1939 р., одночасно з окупацією Чехії та Моравії, А. Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону Карпатської України стали військові формування «Карпатської Січі» (організації, яка була створена для оборони краю), які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська (близько 40 тис).За декілька годин до початку окупації Закарпаття, 15 березня 1939 р. зібрався сойм Карпатської України, який проголосив незалежність цієї країни, прийняв конституцію й обрав президентом Карпатської України А. Волошина. Державною мовою в Карпатській Україні була проголошена українська. Населення краю прагнуло возз'єднатися в єдиній Українській державі.Але цього ж дня, 15 березня 1939 p., Закарпаття було окуповане військами Угорщини. Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти українських політичних і громадських діячів. А. Волошин разом з урядом Карпатської України змушений був емігрувати. Замість обіцяної автономії, угорці проводили політику мадяризації (мадяри - інша назва угорців) в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, підтримуючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. Угорці окупували Закарпаття протягом 1939-1944 pp.

117. П'ятирічки — централізовані державні перспективні плани, які були спрямовані на розвиток економіки, техніки, науки, освіти та культури в СРСР на 5 років. За Сталіна п'ятирічки мали юридичну силу закону, робилися великі зусилля й вживалися різні примусові засоби, щоб їх виконувати, а щорічні плани (спочатку звалися лише «контрольними числами» і тільки деякі з них (наприклад, 1931 і 1937) оформлювалися як державні закони. Від 1957, навпаки, п'ятирічки стали зватися «контрольними числами», що вживаються тільки для орієнтації та побудови щорічних планів, а обов'язковими до виконання планами-законами — стали щорічні плани. Про загальні методи вкладання п'ятирічок див. планування. Автором концепції п'ятирічки у 1924 був О. Цюрупа. П'ятирічний період планування взято тому, що вважалося, що нові підприємства у середньому можна будувати за 5 p. У дійсності на будівництво великих заводів треба було більше часу і, не зважаючи на величезні матеріальні втрати й людські жертви, жодна з п'ятирічок точно виконана не була. За деякими показниками траплялися перевиконання, за багатьма — недовиконання, деякі п'ятирічки були зірвані або значно змінені у процесі виконання. Радянська пропаганда натомість твердила, вживаючи синтетичні узагальнені індекси, що всі п'ятирічки були виконані й перевиконані.

Четверта п'ятирічка Четверта П.: 1946—50 була затверджена 1946 спеціальними законами сесій верховних рад СРСР і УРСР. Всесоюзна П. ставила наголос на дальшому всебічному розвитку сх. районів РРФСР. В Україні головним завданням П. була відбудова зруйнованого війною нар. господарства. Для цього Україні було виділено 20,7% усіх капіталовкладень, розподілених між респ. — найбільший відсоток за всі часи. Було відбудовано понад 2 000 пром. підприємств, ряд великих побудовано у Львові. Наново створено газову промисловість. Значно розвинуто електроенергетику. Багато ін. галузей П. не виконали. У наслідок воєнних руйнувань та розвитку сх. районів РРФСР питома вага економіки України в СССР помітно зменшилася.П'ята п'ятирічка П'ята П.: 1951-55. Ця П. здійснювалася на підставі директив XIX з'їзду КПРС, схвалених у жовтні 1952. Україна як окремий екон. район у ній взагалі не планувалася й не виділялася. Централізація планування у цій П. досягла найвищої міри. Ще 1949 було затверджено 10-річний план будівництва гідроелектростанцій на 1951 — 60 (на Волзі і у Сибіру), а також план «перебудови Природи» — каналів, лісонасаджень і т. д. Корейська війна спричинила чимале переключення ресурсів на воєнний сектор. Протягом П. в СРСР було введено в дію понад 3 000 нових пром. підприємств, у тому ч. в Україні лише близько 500. В Україні розпочався розвиток нафтової промисловості та Львівсько-Волинського вугільного басейну. Стала до ладу Каховська ГЕС. Почали розширюватися екон. зв'язки поміж Україною й соц. країнами Сх. Европи. Під кін. п'ятої П. загострилася зернова криза. Для її ліквідації було переключено великі ресурси на освоєння цілинних земель на Сх.Шоста п'ятирічкаШоста П.: 1956-60. Перший варіант цієї П. схвалив на початку 1956 XX з'їзд КПРС, але вже у грудні того р. ЦК КПРС затвердив нові «контрольні числа» на П., а від 1957 Верховні ради СРСР і УРСР почали регулярно схвалювати щорічні плани, як закони. Шоста П. формально тривала лише до 1958, а фактично була зірвана територіальною перебудовою управління й планування нар. господарства СРСР. Щорічні плани мали значно нижчі завдання, ніж за П. Головним завданням П. для всього СРСР було піднесення хліборобства й тваринництва, дальший прискорений розвиток промисловості Сибіру та обмеження будівництва енергомістких галузей в євр. частині Союзу. Особливо зверталася увага на техн. модернізацію економіки. Розпочато розвиток радіо-електронної промисловості, обчислювальної техніки та приладобудування, в тому числі й в Україні. Для населення мало приспішено розвиватися житлове будівництво. В Україні П. передбачала зокрема чимале збільшення продукції палива й енергії, зерна, м'яса, молока, цукру та текстилю. До 1958 в Україні було збудовано 563 великі підприємства, проти 2 690 у всьому Союзі.7 Семирічка на 1959-65. Цей план проектовано, з одного боку, за новим територіальним принципом, а з другого — задумано як частину 20-річного плану побудови «фундаменту комунізму» (за програмою КПРС, схваленою 1961, СРСР мав би перегнати Америку за продукцією на душу населення 1970). Контрольні числа семирічки затвердили на початку 1959 позачергові XX з'їзд КПУ й XXI з'їзд КПРС. У заг.-союзному плані провідними мали бути техн. прогрес, розвиток хім. промисловості, перехід зал. транспорту на тепловозну і електричну тягу, дальша розбудова промисловості Сибіру та прискорене зростання життєвого стандарту населення. Передбачалося, хоч ще повільне, будівництво атомної і ракетної зброї, збільшення механізації сіль. госп-ва та екон. допомога несоц. країнам. В Україні гол. ділянками семирічки мали бути: збільшення видобутку залізних руд, поч. видобутку урану, титану й нікелю, будівництво на Дніпрі 4 ГЕС, велике збільшення продукції спеціальних сталей для ракетної, реактивної й електронної техніки, освоєння хам. продукції органічної синтези, близько 2 000 нових видів машин, приладів та інструментів, значне збільшення видобутку нафти й газу, велике збільшення продукції зерна, зокрема кукурудзи, житлове і комунальне будівництво. Вугільна промисловість у плані була занедбана, а тому що не вдалося здійснити заплановану передачу з Сибіру електрики, газу й досить нафти, на початку 1960-их pp. в усій Евр. частині СРСР, в Україні й в Сх. Європі виникла гостра нестача палива. У 1963 Верховна рада СРСР офіц. змінила план семирічки. Ще перед тим ЦК КПРС ухвалив приспішено переозброїти армію атомною і ракетною зброєю та розпочати велику програму розбудови воєнного флоту. Криза у сіль. господарстві не була ліквідована й СРСР почав регулярно імпортувати пшеницю. Плани житлового будівництва також залишилися у великій мірі недовиконаними. Грошові прибутки населення значно зросли, але реальні — зростали повільніше, ніж було заплановано, бо зросли ціни. Упродовж семирічки в СРСР збудовано 5 470 великих пром. підприємств, у тому ч. в Україні — 899.Восьма п'ятирічкаВосьма П.: 1966-70. Ця П. планувалася знову за старим галузевим принципом управління економікою. Директиви для неї ухвалили XXIII з'їзди КПУ й КПРС на початку 1966. У зв'язку з тим, що темпи розвитку всієї економіки помітно сповільнилися, в планування запроваджено нові методи й показники ефективности капіталовкладень, нової техніки, фондовіддачі, прибутку та рентабельности, розпочато вживання математичних метод, зокрема міжгалузевих балансів, але територіяльні баланси знову занедбано. Головними завданнями П. було проголошено приспішений розвиток науки і техніки, модернізацію основних фондів, інтенсифікацію сіль. господарства, піднесення життєвого стандарту. Трохи зменшено натиск на розвиток Сибіру, бо він не оплачується. Проблеми нестачі палива й енергії та зерна (зокрема для тваринництва) лишилися не розв'язані. До того виникли нові проблеми місц. нестачі кваліфікованої робочої сили, з одночасним безробіттям некваліфікованої робочої сили (див. Праця), зниженням природного приросту людности та великою міґрацією. В Україні восьма П. гол. увагу звертала на значне зростання продукції палива й енергії, будівництво 8 великих теплових електростанцій, значний розвиток хім. промисловості, піднесення продукції сіль. господарства. У 1966 було розроблено перший укр. територіяльний міжгалузевий баланс, але у плані він не вживався. Восьма П. назагал була виконана погано.. Але покращала структура паливного балансу України, значно розвинулася екон. інтеграція України з країнами Сх. Європи поза СРСР. У 1967 Верховні ради СРСР і УРСР помітно змінили плани П. на 1969 — 70, скоротивши їх, бо їх не можливо було здійснити.

Дев'ята п'ятирічкаДев'ята П.: 1971-75. визнала сповільнення темпів розвитку вже як неминучість. Директиви XXIV з'їзду КПРС, затверджені на початку 1971, більше не вимагали прискорення темпів, натомість наполягали на заг. інтенсифікації економіки. Підвищені темпи розвитку було передбачено для галузей, які визначають техн. прогрес. Вперше в історії СРСР було заплановано, що продукція предметів споживання (група Б) мала зростати дещо швидше, ніж продукція засобів виробництва (група А). Також уперше було зроблено спробу збалансування планів постачання устаткування й машин як у грошовому, так і у фіз. вимірі. Незбалансованість цих планів до тих пір призводила до розпорошення й розтягання ресурсів, розпочинання будівництва і неможливости його своєчасно закінчити. У територіальну розрізі дещо точніше було окреслено районування економічних балансів, але знову підкреслювалося прискорення розвитку західного Сибіру, а математична модель економіки України, опрацьована у 1970, у плані не бралася до уваги. Протягом П. пром. продукція у РРФСР мала зрости на 44-47%, а в УРСР — лише на 38-41%. Новими у П. були спроби «соціального планування» — руху населення та робочої сили. В Україні П. ставила наголос на прискорений розвиток електроенергетики, хім., нафтопереробної та нафтохім. промисловості і машинобудування. Мали бути збудовані 8 теплових, 1 атомна й 2 гідроелектростанції, розпочато будівництво ще 2 атомових електростанцій, 2 нафтопереробних зав. Мала значно зрости текстильна промисловість. На Західній Україні промисловість мала зростати швидше, ніж на Сх. Перед сільським господарством було поставлено нереальне завдання довести збір зерна до 40 млн т. Нарешті, була звернута увага на гостру проблему нестачі води. Мав будуватися канал Дніпро — Донбас та розширюватися існуючі канали.

Десята п'ятирічка1976—1980ррБула присвячена «ефективності і якості», але все ж таки домінувала важка промисловість.Одинадцята п'ятирічкаXXVII з’ їзд кпрс визначив найважливішою загальнопартійної, загальнодержавної завданням на 11-ю п'ятирічку надати розвитку країни ще більшого динамізму за рахунок ефективнішого використання виробничих фондів, їх подальшого розвитку і оновлення, впровадження передових технологій та досягнень науково-технічного прогресу, особливо у важкій промисловості. У легкої, харчової промисловості, поряд зі створенням нових потужностей, активно велося розширення, технічне переозброєння діючих підприємств. Завдання XI п'ятирічки (1981-1985 рр.) не було виконано за жодним показником. У 1970-х - початку 1980-х рр. різко скоротилися інвестиції в соціальну сферу. Зростання заробітної плати велося без врахування реальних результатів праці робітників. З-за фінансування за залишковим принципом" забезпеченість села значно відставала від міста. Це виявлялося в недостатнє забезпечення села медичними і дошкільними закладами, підприємствами побутового обслуговування.

Дванадцята п'ятирічка1986—1990;Виявилася безплідною і, значно випереджаючи всі попередні з марнотратства заради темпів прискорення, з тріском провалилася на півдорозі. Впритул до 1988 р. ставилось завдання створення планово-ринкової системи, в якій ринок розглядався як допоміжна торгово-комерційна «прибудова» до планової економіки. Однак з цього нічого не вийшло.У 70-х роках, уже через 25 років після закінчення війни, згідно зі щорічним звітом ООН про розвиток людства СРСР за рівнем життя (ІРЛП) входить у першу двадцятку найрозвиненіших країн світу (hdr.undp.org), на відміну від 20-річної пострадянської історії країн-нащадків СРСР, рівень життя у яких зараз на рівні країн третього світу (у 1988 р. США — на 17, ГДР — на 19, СРСР — на 23, Японія — на 1 (це був дуже високий ІРЛП) — показник зі 130-ти країн)[1].

118. Україна в період перебудови (1985-1991 рр.)

Після смерті Л.Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії - Ю.Андропов (1982-1984 рр.) та К.Черненко (1984-1985 рр.) - виявилося неспроможним належно відреагувати на вимоги часу.Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства Періодизація перебудови - 1985-1988 рр. - період розроблення концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови. в 1988-1991 рр. - період активних політичних перетворень під лозунгом побудови демократичного, гуманного соціалізму. Визначимо далі зміст перетворень, що відбувалися на кожному з етапів перебудови. Проведення економічних реформ Етапи: - Квітень 1985 р. - програма прискорення соціально-економічного розвитку країни, яка передбачала: - до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади; - вирішити традиційні соціальні проблеми - продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку. У результаті програма виявилася утопічною і свідчила про нерозуміння керівництвом глибини соціально-економічної кризи. Перш ніж проводити прискорення, необхідно було здійснити докорінну перебудову всього господарського механізму. Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку продовжувалося їхнє падіння, загострювалися соціальні проблеми. Червень 1987 р. - реформа М.Рижкова - Л.Абалкіна.Сутність реформи виражена в трьох "С" - самостійність, самоокупність, самофінансування.Було прийнято "Закон про державне підприємство (об'єднання)", "Закон про кооперацію" тощо, які передбачали:

- переведення підприємств на госпрозрахунок; - утворення кооперативного сектора; - прямий зв'язок заробітної плати з результатами господарської діяльності; - сприяння запровадженню досягнень науково-технічного прогресу та ін.У результаті реформа виявилася непослідовною, половинчастою, проводилася невпевнено і зазнала провалу. У1990 р. уперше за багато років спостерігалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний дохід України скоротився на 1,5%.Непродумана фінансова політика призвела до вибуху інфляції у країні. Стало зрозуміло, що тільки перехід до ринкової економіки зможе вивести країну з глибокої економічної кризи. Червень 1990 р. - Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки, яка від початку виявилася нежиттєздатною. Інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.

Реформа політичної системи XIX партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність. Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства, політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій. Ліквідація ст.6 Конституції свідчила про відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму. Перебудовчі процеси сприяли зростанню політичної активності, відродженню національної свідомості українського народу.

Аварія на Чорнобильській АЕС Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС у ніч з 25 на 26 квітня 1986 р., яка призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей, появі на території України мертвої 30-кілометрової зони. Аварія на ЧАЕС була справжнім потрясінням для республіки, вона обумовила активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Компартії України, яка дала згоду на будівництво ЧАЕС, замовчувала страшні масштаби і наслідки катастрофи.

Аварія на ЧАЕС набула глобального характеру. Час, що минув з тих пір - період складний і суперечливий. З одного боку, чимало зроблено для ліквідації наслідків найбільшої і найстрашнішої з техногенних катастроф. Основний тягар цієї роботи взяла на себе і несе Україна, витрачаючи колосальні кошти та ресурси. Етапним кроком у виконанні нашою державою своїх міжнародних зобов'язань стало виведення станції з експлуатації у грудні 2000 р. З іншого боку, проблеми, пов'язані з Чорнобильською АЕС, набувають нової якості у найширшому спектрі: і, перш за все, у сфері охорони здоров'я людей, їх соціальному захисті, екології, створенні компенсуючих енергогенеруючих потужностей.В Україні прийнято програму соціального захисту працівників ЧАЕС та жителів Славутича, вживаються заходи для практичної її реалізації. Але власних можливостей для цього недостатньо.У Зверненні Президента України з нагоди 15-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС наголошується на необхідності концентрації спільних дій та ресурсів України і світового співтовариства, розгортанні роботи Міжнародного фонду соціального захисту працівників станції, у рамках якого акумулювати фінансові, технічні, інтелектуальні ресурси і забезпечити ефективне їх використання.

119. «Хрущовське» десятиріччя підштовхнуло процес оновлення суспільної свідомості. У 60-70-х рр. Хх ст. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисидентський рух мав три основні течії: 1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А.Сахаровим, О.Солженіциним, а в УРСР - Українською Гельсінською Групою (УГГ) - групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М.Руденко. До складу входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук''яненко, І.Кандиба, М.Маринович - всього 37 осіб. Підтримували зв''язок з московськими правозахисниками. УГГ визначила собі завдання: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув''язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати. 2. Релігійне дисидентство - боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Представниками були П.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля. 3. Національно орієнтоване дисидентство - засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І.Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чорновіл та ін. Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що будучи реальною опозиційною силою, він фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об''єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-комуністичної (І.Дзюба), а від неї - до платформи, близької інтегральному націоналізму Д.Донцова та ідеології ОУН (В.Мороз). На початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І.Світличний, М.Горинь, М.Озерний, Я.Гаврич, Б.Горинь, М.Осадчий, О.Мартиненко та ін. Арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін. У грудні 1965 р. І.Дзюба надіслав лист на ім''я першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В.Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Але це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л.Брежнєва, О.Косигіна, М.Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.

Дата добавления: 2015-05-23