Методичні рекомендації до самостійної роботи. Тема 7. Проблеми духовного відродження в незалежній Україні

План вивчення теми

Тема 7. Проблеми духовного відродження в незалежній Україні

Бібліографічний список

Основна література: (1),(2),(3).

Додаткова література (9).

Мета: засвоєння, закріплення та систематизація знань щодо основних проблем духовного відродження української культури на сучасному етапі; визначення специфічності прояву духовної і матеріальної культури цієї доби.

1. Культуротворчі чинники на сучасному етапі.

2. Система освіти та загальні характеристики сучасного культурницького середовища.

Розглядаючи культуротворчі чинники на сучасному етапі слід обов’язково зауважити про питання державної підтримки розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили і розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неоднозначні процеси:

Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.

Повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття.

Проникнення і адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху в свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен “культурним шоком в посткомуністичних суспільствах”. Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду є ерозія системи соціальної мотивації, зростання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтаційність суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним “порядком”.

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала у пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду. На жаль, на початковому етапі державотворення в Україні відродження розглядалось як механічне відтворення, своєрідна реконструкція минулого. А час диктував необхідність переходу від романтичної концепції відродження до прагматичної, суть якої полягає не у механічному піднятті на авансцену суспільного життя цілих пластів народної культури, добутих з глибин історії, а у витонченому, диференційованому підході до історичного досвіду, національної традиції, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, факторів прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо знищені і залишаються нереалізованими.

Іншою серйозною проблемою духовно-культурного життя сучасної України є проникнення й адаптація на національному ґрунті системи цінностей західної цивілізації. Ця проблема має два аспекти: створення умов для органічного засвоєння нових ідей суспільною свідомістю і вироблення стійкого імунітету проти антикультури.

Отже, для взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду характерні різновекторність та багатоплановість. Культурний фактор активно впливає на суспільний розвиток, а суспільство вносить серйозні корективи у динаміку культурного процесу.

Для розкриття питання с истеми освіти та загальних характеристик сучасного культурницького середовища треба зазначити:

Поява на політичній карті світу незалежної України, розбудова власної держави вимагали нової моделі освіти, яка б відповідала реаліям посттоталітарного суспільства і будучи національно зорієнтованою, органічно вписувалась у загальносвітові реформаційні процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), яка передбачала кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання і закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Суть нової моделі освіти полягали в докорінних зрушеннях у педагогічному процесі: децентралізації та демократизації управління освітою, диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіативності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Необхідно було реформувати потужну систему, яка охоплює понад 48 тисяч закладів та установ, у яких навчається майже 15 мільйонів учнів та студентів. У ній зайнято понад 2 мільйони фахівців. Тобто, кожен третій громадянин України сьогодні навчає або навчається.

Уже перші реформаційні кроки започаткували у сфері освіти кілька позитивних тенденцій. Відбулась певна деідеологізація та демократизація навчального процесу. Зміцнився зв’язок освіти з національною історією, культурою і традиціями. Стало можливим забезпечити свободу творчості педагогам-новаторам. Урізноманітнився спектр навчальних закладів, що дозволило врахувати інтереси підростаючого покоління, а також реальні потреби суспільства. На початку 90-х років діяло 4,3 тис. шкіл поглибленого вивчення окремих предметів, 179 гімназій, 130 ліцеїв. У системі вищої освіти виникло понад 500 недержавних навчальних закладів. Мета їхнього створення – оперативне реагування на потреби ринку шляхом підготовки фахівців дефіцитних спеціальностей. Відбулось поступове утвердження у сфері освіти української мови.

Проте всіх очікуваних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, вона потрапила у зону глибокої кризи. Її фінансування, як і раніше, здійснювалось за залишковим принципом. У 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6%, а вже 1994 р. – лише 9,5%. Загострилась проблема невідповідності матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. У 1994 – 1995 навчальному році школи були забезпечені підручниками тільки на 40% від потреб, а технічними засобами навчання – лише на 7-10%.

В результаті на нечувано низький рівень впав соціальний престиж педагогічної діяльності і різко загострилась кадрова проблема. Вже на середину 90-х років через низьку соціальну захищеність загальноосвітні школи України втратили 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25 відсотків майстрів виробничого навчання. Лише протягом 1994 – 1995 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більша частина з них кандидати та доктори наук. Кадрова ситуація стабілізувалась лише в кінці 90-х років.

Важливою складовою частиною духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. В середині 90-х років загальна чисельність наукових кадрів в Україні була вдвічі більшою ніж у Франції і становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. – доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Національна академія наук України. Всесвітнє визнання мають вітчизняні наукові школи з матеріалознавства, ракетобудування, зварювання металів, металургії, біології, виробництва штучних алмазів та ін.

Водночас у науковій сфері простежується низка негативних тенденцій. Відбувається постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Вона знизилась до 1,4% проти 3,1% у 1990 р. і досягла тієї критичної межі, за якою починаються незворотні руйнівні процеси.

Недостатньою є матеріальна база, обмеженим доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10 – 15 років. Вітчизняні науковці мають обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їхні західні колеги, а доступ до найновішої інформації фактично має лише декілька відсотків фахівців.

Знижується ефективність функціонування наукових установ. Питома вага розробок, що за своїм техніко-економічними характеристиками перевищують кращі світові аналоги, впала у 4,1%. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах.

Відбувається внутрішній і зовнішній “відплив умів”. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Найбільше цінуються на Заході українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-теоретики. Цей процес веде до катастрофічних втрат. По-перше, підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем, а також втрачена вигода від використання такого спеціаліста становить, за розрахунками фахівців ООН, 300 тис. доларів. По-друге, за оцінками експертів, процес деградації вітчизняної науки може стати незворотним, якщо країну залишить 10-15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливим є і внутрішній “відплив умів”. Тяжке фінансове становище, падіння соціального престижу вченого призвели до того, що тисячі науковців перейшли на роботу до комерційних структур.

Суперечливі процеси відбуваються і в сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернуто забуті та заборонені імена Миколи Зерова, Миколи Куліша, Григорія Косинки, Євгена Маланюка, Василя Стуса, Миколи Хвильового та ін. На книжкових полицях з’явилися твори літераторів української діаспори – Івана Багряного, Василя Барки, Олега Ольжича, Устима Самчука, Олени Теліги та ін. Ці два процеси сприяли формуванню у читача цілісного враження про українську літературу, повернули українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Ознака сучасності – висока політизація суспільства. За цих обставин різко зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення – перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо – тематика публіцистичних творів Олеся Гончара, Івана Драча, Івана Дзюби, Ліни Костенко, Павла Мовчана, Бориса Олійника, Романа Іваничука, Володимира Яворівського та ін.

Характерними рисами літературного процесу є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляється у розширенні жанрового і стильового спектрів літератури; збереження та творче переосмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; переосмислення місця і ролі митця в літературі та суспільному житті. Про життєздатність та перспективу вітчизняної літератури свідчить поява нової генерації літераторів.

Незважаючи на економічні негаразди, розвивається національний театр. Український театр впевнено завойовує позиції на європейському культурному просторі, що засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка у Німеччині, Львівського академічного театру імен М. Заньковецької – у Великобританії, а також участь наших театрів у фестивалях в Единбурзі, Салоніках, Каїрі. Національна опера, театри опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова гастролюють в Італії, Іспанії, Португалії, Франції. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і визнання Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.

Складний час переживає кінематограф. Ще 10-15 років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів. Нині, порівняно з 1990 р., виробництво фільмів скоротилося до кількох на рік, а чисельність кіноустановок – в десятки разів. Якщо 1990 р. кожний житель України відвідував кінотеатр 10 разів на рік, то вже 1996 р. – лише 0,4 рази. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття “рідне кіно”.

Динамічні процеси відбуваються у царині української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях “Червона рута”, “Таврійські ігри”, “Доля” (Чернівці), “Мелодія” (Львів), “Оберіг” (Луцьк), “Тарас Бульба” (Дубно) тощо.

У культурній сфері, простежується тривалий період маргінального стану культури, коли старі ідеали та орієнтири вже втрачені, а нові ще відсутні; скорочення мережі установ культури; повільне формування правової бази для культури, мистецтва, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу; обмежене фінансування культури; комерціалізація культурної сфери, яка за відсутності потужного приватного сектора та стійких традицій меценатства поставила на межу виживання значну частину творчих колективів, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичними ідеалами; прогресуюча культурна деградація населення.

Характерною є неоднозначність процесів, що відбуваються в гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвиткові суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури, які раніше через ідеологічні бар’єри були недоступними; стимулює творчу активність сучасних митців. Проте саме плюралізм створює умови для проникнення у духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, розбещеність, антигуманність, вона в умовах фактичної відсутності стійкого культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства.

Отже, різноспрямовані тенденції в культурній сфері утворили надзвичайно складний і суперечливий клубок протиріч, в основі яких лежить взаємодія західних, національно-традиційних цінностей і цінностей радянської доби. Процеси, що відбуваються у культурній сфері сучасної України, складні, суперечливі й неоднозначні. Позитивні паростки нового з’являються у вкрай несприятливих умовах, часто один і той самий культурний фактор стимулює появу полярних результатів.

Питання для самоконтролю

1. Вкажіть основні тенденції розвитку української культури періоду незалежної держави.

2. У чому полягає небезпека поширення “масової культури” для розвитку української національної культури?

3. Які особливості розвитку сучасної української освіти?

4. Назвіть галузі науки, в яких українські вчені мають світовий пріоритет.

5. Охарактеризуйте сучасний стан розвитку української літератури.

6. Творчість яких письменників українського зарубіжжя стала відомою українському читачеві в останні роки?

7. Дайте аналіз головних проблем сучасної української культури та визначте роль культури в подальшому розвитку держави.

Дата добавления: 2015-05-23