Місце історії культури у генезі культурологічного знання

РОЗДІЛ 1 ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ

Нині існують принаймні три основні підходи до розуміння історії культури України. Перший визначає її як різновид історичної науки. Другий — відводить історії культури України місце допоміжного розділу серед дисциплін, що пов'язані з розглядом проблем культури. Згідно із третім поглядом, який ми поділяємо, історія культури — це самостійна наука, яка має свій предмет, свою методологію та визначене місце у системі гуманітарного знання. Відповідно, й історія української культури має самостійне методологічне та наукове значення.

Можна виділити ряд причин, що обумовили появу нової науки про культуру серед уже існуючих. У системі знань про культуру тривалий час посідала філософія культури, але у XX столітті вагомий приріст емпіричного матеріалу унеможливив його повноцінне оброблення у межах існуючої філософії культури.

З іншого боку, розвиток культурних зв'язків і вихід національних культур за свої межі, потужний наступ уніфікованої масової культури викликали необхідність створення єдиного підходу до вивчення культури, зокрема й для того, щоб допомогти національним культурам, і українській зокрема, зберегти свою неповторну індивідуальність. Ще однією важливою причиною можна назвати подальшу раціоналізацію людського мислення, зростання технократизму, появу небезпечного погляду на предмети гуманітарного циклу як на щось другорядне, що навіть заважає подальшому розвитку цивілізації. З огляду на це, у майбутньому історії культури зможе стати значною гуманітарною противагою таких ідей, сприяючи підвищенню рівня духовності людини й суспільства.

Спробуємо з'ясувати на істотні відмінності історії культури, наприклад, від філософії культури. Відомий російський культуролог В. М. Межуєв вважає, що тут поділ проходить у площині відмінностей між наукою і філософією, між «описом» та «оцінкою». Якщо філософія культури визначає культурну цінність для людини тих чи інших феноменів, то історії культури їх об'єктивно описує. Цікавою є думка, згідно з яким культуролог насамперед вивчає «чу-

жі» культури, а філософ культури — «свої». Інший погляд трактує філософію культури як дисципліну, спрямовану на розуміння культури як цілого і загального, а історії культури як науку, що розглядає конкретні форми. У цьому ракурсі філософія культури є методологією історії культури, зокрема її українського варіанту.

Формування предметного поля історії української культури, розуміння необхідності її виникнення і самообірунтування не можливо поза розумінням ґенези культурологічного знання взагалі. Опис багатовікового процесу розвитку культурологічної думки — від античності до наших днів — демонструє загальні закономірності розвитку культурологічного знання та його історичні та етнічні особливості. Нам видається доцільним дати коротку загальну характеристику трьох головних етапів цієї історії.

Етап перший. Виникнення культурологічної проблематики.

Уже в античні часи сформувався ряд понять, так чи інакше пов'язаних із сучасним розумінням культури. Передусім це поняття «пайдея», яке можна перекласти як виховання й освіта, але більш правильно говорити про цілу систему культурних цінностей, що дитина отримує з допомогою пайдеї. Пайдея, за Платоном, означає принципи зміни всієї сутності людини. Людина, яка була вихована відповідно з цим педагогічним ідеалом, мала наслідувати певний культурний зразок, стати культурною людиною, як би ми сказали сьогодні. Для елліна національні, етнічні ознаки були не надто важливі, пайдея була позанаціональною якістю. Проходження пайдеї було критерієм поділу людей на культурних і некультурних, «наших» і «ненаших», або варварів. Залучення людини до «світу- Муз», аполлонічного начала (що означало для стародавніх греків культурний простір) відбувалося за допомогою мусею.

Уявлення про справжній етос (звичка, нрав, моральність) змінювалися неодноразово, але завжди зберігалася прихильність до типу, що відповідає прекрасному ладу Космосу, «людині вихованій», яка мала бути доброчесним і вірним громадянином, посідати своє «природне місце». Визнаючи множинність природних відмінностей між людьми, антична епоха наділяла їх усіх, зокрема еллінів і римлян, сприйнятливістю до виховання. Цьому були присвячені великі політико-виховні твори Ксенофонта й Платона, політико-виховна діяльність піфагорійців і стоїків.

Існувало ще одне поняття, про яке необхідно згадати, — калокагатія, що позначало людину гарну, тобто фізично гармонійно розвинену, яка також володіє внутрішньою духовною красою і твердим розумом. Греки одні з перших усвідомили, що, крім природного світу, існує ще сфера, яку створюють люди, вільні від фізичної роботи. Сфера духу, цінності якої залежать не від природи, а від свідомого акту людини.

Власне слово «культура» виникає у давньоримську епоху. Етимологічно воно походить з латинського colиre, що означає «оброблення», у більш пізній формі якого — cultus — з'являється нове значення «шанування». У таких українських словах і словосполученнях, як «культивація», «сільськогосподарська культура» перше значення збереглося дотепер. А зміст «шанування» проглядається у сучасному слові «культ». Нове, розширене розуміння слова «культура» трапляється у римського оратора й філософа Цицерона, який вбачив у терміні «культура» зміст cultura anirni, тобто «оброблення, виховання душі». Щоправда, автор «Тускуланских бесід» мав на увазі швидше філософію, яку він розглядав не тільки як оброблення або утворення розуму, але його шанування, повага до нього й поклоніння йому.

Від Цицерона бере початок концепція «humanitas» (передумова «гуманізму»). Зазвичай цей термін перекладають як «людяність», «увічливість» тощо, однак більш точно його потрібно перекладати, як «людська гідність». Гідність — відмінна риса римського етосу, що припускає не просте існування в об'єктивних умовах і укладі життя Міста, а благі вчинки, подвиги кращих синів Риму. Вважали, що тільки посилене виховання робить римлянина «першим серед чоловіків». Коли ж, не без впливу еллінської (арістотелівської і стоїчної) філософії, до цивільної доблесті справжнього римського чоловіка додається постійне прагнення до знання, освіченості й творчої витонченості (те, що ми нині називаємо «культурністю»), тоді він набуває рис «гідного», за Цицероном, такого, що поєднує у собі політичну зрілість, а отже, почуття обв'язку й здатність обійняти будь-який державний пост, з високим художнім смаком, відшліфованою мовою оратора й творчою плідністю (якості, якими можна охарактеризувати й самого Цицерона).

Ідеал «humanitas» вплинув не лише на ідеологічні, а й на зовнішні форми життя імператорів. Останні, персоніфікуючи стародавні римські риси, мали оточувати себе людьми «від мистецтва». Однак вплив ідеалу «humanitas» саме на спосіб життя показує переважно його виховну силу. Навіть у Цицерона уявлення про власне культуру залишаються у лоні традиції державного (і філософського) виховання «зразкових чоловіків».

З-поміж багатьох обставин, що визначили однозначність ідеї культури у стародавні часи, варто вказати на деякі з них. Жодна історична епоха не відчуває себе молодою, тобто такою, що щойно відкриває історичну перспективу (якщо таке світовідчуття не декларується ідеологічно). Навіть коли уявлення про історичний процес ще нечіткі, незрозумілі, вона вважає себе довершеністю, результатом, а не вихідним пунктом. При цьому подібне світовідчуття не обов'язково означає есхатологізм (вчення про кінець світу). Найчастіше воно перебуває в межах ідеї одвічного повернення або прямого відтворення минулого у сьогоденні. Для античності архетиповою у цьому сенсі була ідея «залізного віку» (Гесіод), що перейшов до «золотого» століття (імперська ідеологія Риму). Форми, у яких перебував цей вічний перехід від сьогодення до минулого, залишалися незмінними. Тому будь-яка перспектива для античності — майже те ж, що й ретроспектива: майбутнє й минуле збігаються, як тільки йдеться про значні тимчасові проміжки. Відчуваючи себе підсумком, завершенням часів, античність не дублює минуле й не передбачає майбутнє, а просто містить тут і зараз обидва модуси часу, згортті в кінцевий, у принципі, набір архетипових сюжетів, що визначають поведінку людей і «поведінку» історичних подій. Навіть доля — що нічому й нікому не підкоряється, виявляється як абсолютна необхідність випадку — сама є деяким сюжетом, вбудованим у космічний порядок. Тому культуротворча діяльність групувалася навколо ідеї виховання (як у культі релігійної ініціації, так і в цивільній «пайдеї»). Виховувалося відповідність космічному ладу, відповідність, завжди пов'язана з місцевими умовами, місцевою традицією й спрямована на шляхетне протистояння сліпій стихії долі. Саме у цьому аспекті людське усталення (номос) є природним продовженням природного усталення (фюсис). Природа охоплює все людське, у тому числі й специфічно людську діяльність, яку нині ми ототожнюємо з культурою. Виховання — також природний процес; констатація цього факту не принижує його, а показує, яку широку семантику мало в античності слово «природа». Як тільки культура відкрито виявляла себе як «друга реальність» — чи то «перша софістика», чи літературні надмірності на зразок Меценатових, — античність зверталася до критики «штучного». Із критикою надмірностей пов'язані імена Сократа, Платона, Антисфена, Сенеки тощо — найбільш визначних мислителів, які є центральними постатями в історії античної дутики. Отже, ідея культури була не випадковою для Античності, а відповідала самій суті самосприйняття людини тієї епохи.

У Середні віки більш гостро виявлялася необхідність філолоф-сько-теоретичного осмислення самого відношення між позалюдсь-

ким, що існує споконвіку та створеним якоюсь «вищою» силою — Богом, і плодами творчої діяльності людей. Тому що навіть тоді, коли у Середньовіччі релігійна свідомість сприймала людину як Божу тварину — Homo Dei, у ній не можна було вже не бачити й «людину, що творить», що виробляє — Homo faber.

Передумови для формування ідеї культури виникають, коли зароджується уявлення про специфічно людське, що відрізняється від природного, тобто у часи Відродження. При цьому специфічно людське виступає як предмет відтворення, культивування, воно буде нібито зосереджене у минулому, ідеальному з погляду реалізації принципу людяності (humanitas). «Народження» культури — тобто усвідомлення факту її, культури, особливої реальності — буде Відродженням, відтворенням ідеалу, поєднаного з минулим. І минуле буде сприйматися саме як минуле, що відбулося, тому його повернення вже не буде гарантовано якимсь космічним законом, але буде плодом діяльного зусилля. Ми бачимо, що це зовсім не означає повернення до традиціоналізму, тому що Ренесанс виникав саме всупереч середньовічній традиції й відтворення прадавніх зразків було не простим їх дублюванням, а наслідуванням творчого, зверненого до створення нового духу, яким епоха Відродження щиро наділяла й авторів сивої давнини.

Класичне розуміння змісту терміна «культура» сформувалося в епоху Просвітництва й стало синонімом інтелектуального, морального, естетичного, тобто розумного, удосконалення людини в ході її історичної еволюції. У цьому значенні поняття «культура» перепліталося з поняттям «цивілізація».

У подальшому розвитку культурологічної думки в Європі цей спільний плід людської діяльності, як і сам її процес, позначався різними термінами — «цивілізація», «виховання», «створення», «формування». Ще у XVIII ст. вони вживалися як синоніми, а потім усе більш строго різнилися, через що предметом наукового обговорення було співвідношення змісту цих і близьких до них за змістом понять «діяльність», «традиція», «суспільство» тощо.

Отже, перший етап становлення культуро логічної проблематики, що почався в античній філософії і тривав до XVIII ст., — це час зародження культурологічного знання у континуумі онтологічних, теологічних і епістемологічних проблем. Ні в Античності, ні в Середні віки, ні в епоху Відродження, ні навіть у XVII ст., що зіграло величезну роль у становленні європейського світогляду сучасного типу, культура як специфічне явище не була предметом самостійного дослідження. Це пояснюється, з одного боку, багатовіковим пануванням релігійної свідомості, для якої дійсний творець — той або інший бог, й ідеальне, дійсне буття самої людини є на небі, а не

у створеній на землі самими людьми «другій природі» — культурі. З іншого ж боку, тим, що філософське уявлення про культуру не могло сформуватися, поки узагальнююча здатність людського мислення обмежувалася операціями механічного, чисто «сумарного» характеру (показово, що у часи середньовіччя сукупність знань про світ і називалася «сумою»); подолати такий механіцизм мислення не вдалося й в XVII ст.

Тим часом необхідність у філософському осмисленні культури могла виникнути тільки тоді, коли у ній стали вбачати якусь цілісність, що поєднує різнорідні складові частини, і, відповідно, почали шукати позасумарні закони її будови.

Етап другий. Філософія культури.

Рух теоретичної думки в цьому напрямі відбувався у XVIII ст. від «Загальної науки» Дж. Віко до «Ідеї філософії історії людства» И. Гердера. Системне обґрунтування поняття культури отримало у концепції трьох «Критик...» І. Канта й у всеохоплюючих теоретико-історичних конструкціях И. Шеллінга, Г. Гегеля, О. Конта. Саме в цю епоху відчуття цілісності світу, що створюється людиною, було обґрунтовано у концепціях школи Г. Ляйбніца і X. Вольфа про тріадну будову духовних здібностей людини, що істотно відрізняються й доповнюють одна одну: розум, воля, почуття. їм відповідає тріада цінностей «істина — добро — краса», що реалізується у формах культури як наука, мораль і мистецтво. Так вперше було визначено контури структури цілісного поля людської діяльності — культури, основні підрозділи якої мали відповідати критерію необхідності й достатності, що й давало змогу вбачати у ній не «суму», а системне ціле; саме в такому значенні його й необхідно вивчати.

Це означає, що незалежно від того, чи користувалися мислителі тієї епохи поняттям «культура», чи вживали синонімічні терміни «цивілізація» (civilisation), «утворення» (bildung), чи вони розробляли «історію культури», «феноменологію духу» або «філософію духу», філософська думка розгорталася до побудови загальної теорії культури, яка, не поглинаючи всієї філософської проблематики, ставала необхідною й істотною частиною філософського знання.

Так починався другий етап історичного процесу формування культурологічної думки — перетворення культури як цілісного (при всій її різнорідності) поля людської діяльності у предмет самостійного філософського розгляду. При цьому культура розумілася настільки широко, що поглинала й суспільство (економічне й політичне життя), охоплюючи все, що не є природою (і, зрозуміло. Богом).

Характеризуючи філофсько-культурологічне знання на цьому щаблі його розвитку, треба мати на увазі, що за своєю формою во-

но було настільки ж різноманітним, як філософська думка в цілому. Оскільки її специфічною й центральною проблемою було співвідношення суб'єкта й об'єкта, а підходити до розуміння цього співвідношення можна або з позицій об'єкта, або суб'єкта, тому відповідно філософське мислення виявлялося у двох основних формах: якщо виходити з об'єкта, то форма знання має бути строго науковою (філософія, зокрема філософія культури, уподібнюється у цьому випадку до природознавства й математики); якщо з боку суб 'єкта — вона може мати лірико-ігубліцистичний характер і орієнтуватися на поетичні, художні форми осягнення. Подальший рух культурологічного знання відбувався шляхом знаходження рівновагії між суб'єктом і об'єктом (оскільки людина як суб'єкт створення культури виступає і об'єктом культурологічного знання).

Філософія культури виступає у цих трьох модифікаціях; на Заході їх прикладами можуть слугувати вчення Г. Гегеля, Фр. Ніцше й О. Шпенглера, а в Україні — [. Франка, Т. Шевченка й Д. Антоновича. Коли ж прагнення до науковості досягає крайнього ступеня, і замість обговорення специфічних проблем відношення культури в її цілісності до інших форм буття (природи, суспільства, людини) теоретик звертається до вивчення тих або інших конкретних феноменів культури (етичних, історичних, соціальних, професійних), тоді філософія культури поступається місцем конкретному культурологічному знанню — етнографічному, соціологічному, семіотичному, історико-мистецтвознавчому тощо.

Етап третій. Культурологія — наука про культуру.

Коли в середині XIX ст., завдяки марксизму і його впливу на формування соціологічної думки, стали усвідомлювати особливість суспільства як системи відносин між людьми у сфері виробництва й управління, і коли паралельно до цього, починаючи з учення Л. Фейєрбаха, заявила про своє право на існування філософська антропологія— вчення про людину як унікальний і найважливіший предмет наукового пізнання й ціннісного осмислення, тоді філософія культури мала більш вузько й точно окреслити межі свого предмета, визначаючи відмінність культури від суспільства й від людини (як би не враховувалися зв'язки цих форм позаприродного буття і як би не стикалися, а часто й перетиналися в загальному континуумі філософського знання соціологічний, антропологічний і культурологічний розділи загальної онтологічної концепції).

Третій етап історії культурологічної думки характеризується широким розвитком поруч із філософським її розглядом (а часом і в конфронтації з ним!) різних конкретно-наукових культурологічних дисциплін, з одного боку, і форм художньо-образного осягнення культури — у прозі й поезії, живописі й музиці, театрі й кінема-

тографі — з іншої. (Зрозуміло, ці різні способи пізнання-осмислення культури інколи схрещувалися, утворюючи певні гібриди, теоретико-публіцистичні або художньо-філософські.)

Характеризуючи у загальних рисах це різноманіття проявів сучасного культурологічного знання й повною мірою враховуючи взаємодію всіх його основних форм і їх різноманітних схрещувань, водночас не можна не бачити й належно не оцінювати особливості філософії культури, тим паче, що її цінність часто беруть під сумнів представники конкретних наук (таким є один із проявів породженого позитивізмом і сцієнтизмом третирування філософії як «ненаукової» і тому практично непотрібної форми мислення). Зважаючи на це, потрібно з'ясувати, що сьогодні є філософією культури, яку специфічну інформацію вона може й повинна добувати в лмовах паралельного розвитку конкретних культурологічних дисциплін й активізації різних способів художнього моделювання культури.

Етап четвертий. Становлення історії української культури.

1.2. ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ У СТРУКТУРІ СУМІЖНИХ ДИСЦИПЛІН

Історія культури України і філософія культури. Який би обсяг знань про культуру не отримували всі науки, що вивчають її конкретні історичні, етнічні, соціальні й професійні форми (наприклад, античну й середньовічну, полінезійську й українську, народну й лицарську, наукову й художню), що розкривають ті чи інші механізми функціонування культури (економічні й техніко-технологічні, соціологічні й соціально-психологічні, семіотичні й педагогічні), він не дає відповіді на низку важливих питань: що є культура? чому й для чого виник такий невідомий природі спосіб існування? як «влаштована» культура, які її архітектоніка й механізми функціонування? які закони правлять її історичним розвитком? як пов'язані в цьому процесі долі культури й життя природи, і зміни суспільних відносин, і метаморфози людської свідомості? Жодна з конкретних наук не може знайти відповіді на ці питання — масштаб змісту, універсальність виводять їх за межі компетенції всіх окремих наук; тим часом без знання цього загального не можна зрозуміти конкретне — адже воно є модифікацією загального, варіацією інваріантного. Тому, відхрещуючись від філософського рівня пізнання культури, усі окремі культурологічні дисципліни, зокрема історія культури України, приречені на чисто емпіричну, фактологічну, поверхневу описовість, і тому, наскільки б вони не були розвинені, зберігається потреба у філософському осмисленні культу-

ри, оскільки жодна інша наука не вирішить за неї теоретичних проблем, що є предметом її дослідження.

Філософський характер цих питань і відповідей на них полягає у тому, що вони об'єднують вимогу об'єктивного пізнання реальності, її ціннісного осмислення й проектування якогось ідеального стану культури. Наука як така або взагалі не містить подібної триаспектності вирішуваних завдань (у сфері природознавства, математики, техніко-технологічних дисциплін), або факультативно вносить аксіологічні й прогностичні міркування до соціально-гуманітарно-культурологічних наук, у вирішенні деяких проблем, що дозволяють це зробити, не обмежуючись об'єктивним описом і вивченням існуючого. Що ж до філософського осмислення культури (як, по суті, і всіх інших предметів, що розглядає філософія), то поєднання пізнання, ціннісного тлумачення й передбачення перспективи розвитку специфічно для нього, іманентно йому й необхідно, в яких би пропорціях ці три аспекти розгляду культури не перебували. Це необхідно тому, що відповідь на гносеологічне питання «Що є культура?» припускає аксіологічне розрізнення «справжньої культури» і «культури хибної», тобто мислення опозицією «культура — некультура» і «культура — анти-культура».

При цьому слід пам'ятати, що не може бути єдиного, науково доведеного визначення критеріїв змісту цих пар понять, тому що вони самі перебувають усередині культури, а не на божественно-абсолютній висоті, що піднімається над нею. А ціннісне осмислення культури викликає проективна уявлення про те, «якою повинна бути культура і якою вона буде», якщо людство поділить думку про неї того або іншого філософа. Починаючи із Платона, авторів Біблії, Конфуція й закінчуючи Марксом, Толстим, Бубером, Швейцером, Маркузе, Тоффлером, усіма ідеологами, що обговорюють сучасний стан суспільства й культури на рубежі століть, що шукають причини краху тоталітаризму у всіх його формах, що розмірковують про перспективи постіндустріальної цивілізації й долю «відкритого суспільства», вивчення того, що є, пов'язувалося й пов'язується з міркуваннями про те, що буде, опосередкованими оцінками існуючого й бажаного. Якщо романісти, драматурги, кінематографісти можуть — у зв'язку з особливостями художнього способу моделювання реальності — образно представляти й сучасний стан культури, і її можливе майбутнє як певну дійсність, яку художник демонструє людям — як це робили в романах, п'єсах, фільмах, наприклад, Фолкнер, Фріш, Бредбері або Стругацькі, Іонеско або Тарковський, — то теоретично мислячий філософ-культуролог повинен шукати обґрунтування й своїм оцінкам існуючого, і своїм уявлення про перетворення існуючого в майбутнє.

Тому для такого дискурсу, особливо у нашу раціоналістично-сцієнтичну епоху, головною методологічною проблемою стає можливість наукового обґрунтування філософського прозріння майбутнього й межі цих можливостей.

Історія культурологічної думки показує, що «у чистому вигляді» філософія культури виступає набагато рідше, ніж в поєднанні з тією або іншою конкретною галуззю культурологічного знання — етнографічною, соціологічною, історичною тощо. Воно й зрозуміло: у вирішенні конкретних завдань вивчення культури науковцеві необхідно визначити, як він розуміє сутність культури, її межі й будову; тому праці багатьох дослідників культури — від Тейлора до Сорокіна — можуть розглядатися й у контексті історії філософії культури, і поза її межами.

Але є й інший аспект взаємозв'язку філософії культури з усім комплексом культурологічних дисциплін, зокрема із історією культури України, — методологічний. Справа в тому, що повнота знання про будову, функціонування й розвиток культури у сукупності її конкретних проявів потребує погоджених зусиль усіх наук, що її вивчають; але поєднати способи й результати пізнання, знайти спільну мову й, тим паче, узгодити свої дії ці науки самі не в змозі — для цього потрібен методологічний посередник, координатор їх зусиль й інтегратор інформації. Досягнути цю мету лише філософський погляд на культуру, оскільки він розглядає її як ціле й тим самим виявляє місце у ньому кожної його частини й грані, так само як і закономірності його модифікування в етносоціальному просторі й в історичному часі. Справді, досі філософія культури не могла ефективно виконувати свою методологічну функцію — і тому, що протягом останніх століть у науці панували аналітично-диференціювальні, а не системно-інтегративні спрямування, і тому, що сама філософія культури не сформувала адекватної історико-теоретичної моделі свого предмета; сьогодні, коли на наших очах формується нова парадигма пізнавальної діяльності, що ґрунтується на системному мисленні, коли, завдяки цьому, створюються передумови для реалізації комплексних міждисциплінарних досліджень найбільш складних— соціокультурних— систем і коли системний підхід дає змогу філософії вибудувати відповідну модель цілісного буття культури, стає можливим установлення продуктивних зв'язків між усіма галузями знання, що вивчають ті або інші фрагменти культури як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах. Це необхідно зробити для подолання роз'єднаності, взаємного нерозуміння, а нерідко й антагонізму сукупності наук, що вивчають культуру. Безсумнівно, вирішення цього завдання досту-

пне тільки для філософського погляду й стає можливим лише на рубежі XIX—XX ст.

Культурологія та історія культури України. Культурологія вивчає відношення культури до природи, суспільства й людини; дослідження багатомірної будови культури, обумовленої її функціями у житті й розвитку людства, взаємини культури й цивілізації тощо.

До проблем, які потрібно вирішити у межах історії культури, можна віднести такі: визначення місця конкретного культурного феномена у структурі загального історичного процесу; прояв сутності культури в її існуванні, тобто в історичному різноманітті конкретних культур, які є у соціальному просторі й соціальному часі, філогенезі (розвиток миру в цілому) та онтогенезі (індивідуальний розвиток організму); опис культурних феноменів; утвердження неповторності й унікальності культурних світів. Неповторність шляхів розвитку культурного процесу обумовлює проблематизацію теоретичного поля історії культури певної нації.

Особливий інтерес представляє історичний процес формування філософського осмислення культури в України. Він почався пізніше, ніж на Заході — на початку XIX ст., з полеміки західників і слов'янофілів про шляхи розвитку вітчизняної культури, необхідність теоретичного осмислення даної проблеми проявляється у гаслі М. Драгоманова: «в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних справах— демократизм» лише в середині століття. Однак це гасло не було оцінене сучасниками— не прийшов ще в історії країни час культурологічного погляду на життя й розвиток суспільства, адже поняття «культура» відрізняється незвичайною складністю, тому що позначає цілісність, органічну єдність багатьох аспектів людської діяльності; проблеми культури у власному змісті виникають уже тоді, коли організовані: побут, мистецтво, наука, особистість і суспільство.

Розвиток численних культурних зв'язків і вихід національних культур за свої межі, потужний наступ досить уніфікованої масової культури довели необхідність вироблення єдиних підходів до вивчення культури, зокрема й для того, щоб допомогти національним культурам зберегти свою неповторну індивідуальність.

У цьому контексті обґрунтовується необхідність існування національно орієнтованої історії культури. Історія культури України покликана виявити закономірності розвитку даного варіанту національної культури, виявити її місце у системі розвитку всесвітнього культурного процесу, обґрунтувати її національну самобутність та визначити шляхи її подальшого збереження.

У межах навчальної дисципліни досить складно всебічно проаналізувати світову культуру. Проте ми не обмежилися лише опи-

сом культурно-історичних явищ, а спробували осмислити всесвітню історію культури як закономірний процес, що має власну логіку розвитку.

Історія та історія культури. Поряд з дією на природу, культура впливає на хід історії людства, де вона взаємодіє із суспільством, із соціумом. Історія людства — більш широка реальність, ніж культура. Культура є продуктом творчої діяльності людини. Але в історію людства входить і руйнівна діяльність людини, наприклад, війни, які завжди супроводжуються руйнуванням культури. Історія містить всі види життєдіяльності людини— конструктивні й деструктивні, прогресивні й регресивні. Тому не може бути повної тотожності між розвитком культури й історією суспільства. Однак правильним є й те, що культура виявляється в історії суспільства й поза ним вона незбагненна й неможлива. Значення і зміст культури не можна зрозуміти, якщо розглядати її явища поза конкретними історичними межами, тобто абстрактно. Сутність історичного процесу, конкретної стадії у розвитку суспільства є контекстом, стосовно якого виявляється конкретний зміст і значення артефактів культури.

Оскільки відрізняється зміст історії і культури як соціальних феноменів, остільки можна диференціювати проблемні поля історії та історії культури як наукових дисциплін.

Багато дослідників вважають, що культура виникла насамперед під впливом суспільних запитів і потреб. Насамперед суспільство потребувало закріплення й передавання духовних цінностей, які поза суспільними формами життєдіяльності людини могли б зникнути разом з автором цих цінностей. Суспільство у такий спосіб надало процесу творення цінностей стійкий і спадкоємний характер. У суспільстві стало можливим нагромадження цінностей, культура стала набувати кумулятивного характеру розвитку. Крім того, суспільство надало можливість для публічного створення й використання цінностей, що обумовило їх більш швидке розуміння й апробування іншими членами суспільства.

Отже, суспільство створює умови для соціального розвитку людини, тобто людини як особистості. Особистість відображає конкретну культуру й конкретне суспільство. Крім того, суспільство створює умови для масового використання цінностей культури, а отже, породжує потреби у тиражуванні й репродукуванні артефактів, що, у свою чергу, перетворюється в процеси відтворення культури. Зрозуміло, що поза суспільними формами життя ці особливості розвитку культури були б неможливі. Культура своїми нормами й цінностями взаємодіє з іншими системами саморегуляції у суспільстві, зокрема такими, як політика, право тощо, але на відміну від

них регулятиви культури амбівалентні й можуть використовуватися на принципах вільного вибору.

Розвиток інтересів і потреб особистості може стимулювати зміну цінностей культури, і тоді вони реформуються або навіть замінюються. Суспільство у цій ситуації може відігравати роль як заохочувального, так і гальмівного фактора. У цілому тут можливі три типові ситуації: перша, коли суспільство менш динамічне й менш відкрите, ніж культура. Культура буде пропонувати цінності, опозиційні за змістом, а суспільство буде прагнути відмовлятися від них. Стримується прогресивний розвиток культури, суспільство догматизує наявні цінності й загалом створюються несприятливі умови для розвитку особистості. Можлива й інша ситуація, коли суспільство через політичні або соціальні потрясіння змінюється, а культура не встигає відновлювати норми і цінності. Для особистісного розвитку знову немає оптимальних умов. І, нарешті, можлива гармонічна, збалансована зміна суспільства й культури. У цих умовах можливий конструктивний, несуперечливий і гармонічний розвиток особистості.

У розвиненому суспільстві людина прагне діяти на основі єдності, цілісності й тотожності свого «Я». Європейська культура і в її контексті українська культура завжди надавали перевагу особистісному началу якості безумовності, незалежності від інших регулятивів суспільства, стійкості й цілісності особистого світу людину. Лише за таких умов особистість здатна знаходити в самій собі регулятиви й цінності, які дають змогу вистояти перед викликом обставин, і надати цьому виклику зміст, спираючись на власне «Я», тільки за таких умов можливе почуття відповідальності щодо реалізації своїх цілей, індивідуалізм як установка на самостійне значення людини. Ці ідеали й цінності особистісної поведінки у суспільстві культивуються вже з античності в перших ідеях раціонального й мудрого способу життя. Потім у християнстві, в ідеях й ідеалах індивідуального порятунку. Далі, в епоху Відродження — ідеали цивільного й природного права, освіти й науковості, раціоналізму у моральних і правових ідеалах, і, нарешті, в ідеалах демократії, відкритого суспільства й відкритої культури, характерних для XX століття.

Культурне багатство особистості залежить від залучення цінностей до особистої діяльності і від того, наскільки суспільство стимулює цей процес, наскільки воно йому сприяє. Цінності культури перетворюються в особистості у поведінку, культура живе в особистісній поведінці людини. Суспільство створює умови для цього, а вони можуть по-різному як відповідати, так і не відповідати перетворенню цінностей культури в акти поведінки особистості. Суспі-

льство розвивається у режимі пошуку все більш сприятливих умов для формування особистості як активного суб'єкта культури, як творця й носія цінностей культури.

Історія культури та історія культури України. Історія культури жодної країни не вичерпує і не може вмістити у собі всезагальної логіки становлення культури. Якщо рівень світової культури дозволяє відслідити принцип єдності історичного і логічного, який дозволяє зрозуміти особливість і неповторність національної культури лише на тлі всезагальної логіки становлення людського буття. Тому історія будь-якої національної культури, стає зрозумілою лише у системі гуманітарного знання та освіти. Це передбачає розуміння не лише культурології, а й вивчення філософії, соціології та ін. Поза системою гуманітарного знання історія окремої культури перетворюється на механічну сукупність окремих емпіричних фактів. Перетворення такого знання на фактор формування культури особистості, спосіб її конституювання стає окремим завданням системи культурологічного знання.

Дата добавления: 2015-05-23