Глобалізаційні процеси у суспільстві

РОЗДІЛ 10 КУЛЬТУРНО-СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО 9 РОЗДІЛУ

1. Безгін І. Д. Мистецтво і ринок: Нариси.— К: ВВП «Компас», 2005. — 544 с.

2. Виткалое В. Г., Митровка М. М. Українська культура: Навчально-методичний посібник. —Рівне: Волинські обереги, 2001.— 168 с.

3. Гаерющенко О. А., Шеико В. М., Тишевська Л. Г. Історія культури: Навч. посіб / Наук. ред. В. М. Шейко— К: Кондор, 2004. — 763 с. С. 701—749.

4. Історія української архітектури / Ю. С. Асеєв, В. В. Вегерський, О. М. Годованюк та ін.; За ред. В. І. Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — 472 с.

5. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича — К: Ли-бідь, 1994. —656 с.

6. Історія української літератури XX ст. У 2-х кн. Кн. 1. Перша половина XX ст.: Підр. для студентів гуманітарних спец. вищ. закл. освіти / За ред. В. Г. Дончика— К: Либідь, 1998. — 464 с; Кн. 2. Друга половина XX ст. — К: Либідь. 1998. — 456 с.

7. Історія української та зарубіжної іф'льтури: Навчальний посібник / За ред. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука — К.: Знання, 2002. — 356 с.

8. Корінний М. М. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури. — К.: Україна, 2000. — 184 с.

9. Культурологія: Навчальний посібник / За ред. Т. Б. Гриценко. — К.: Центр навчальної літератури, 2009. — 392 с. С. 320 — 341.

10. Культурологія: теорія та історія іф'льтури: Навч. посібник / За ред. 1.1. Тюрменко, О. Д. Горбула — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 368 с. С. 330 —348.

11. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник / М. М. Закович, 1. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича — К.: Знання, 2004. — 567 с. С. 504—542

12. Меднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура XX ст.— К.: Т-во «Знання», 2002. — 238 с.

13. Мистецтво України. 1991—2003 (Альбом) / Упор. Т. Придатко, З.Чегусова. — К.: Мист-во, 2003. — 416 с: іл.

14. Митці України. Енциклопедичний довідник. — К.: ІСБН, 1992. — 847 с.

15. Нариси з історії театрального мистецтва України XX століття / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України; Редкол.: В. Сидоренко (голова) та ін. — Київ: Інтертехнологія, 2006. — 1054 с: іл.

16. Онопрієнко В. І. Історія української науки XX—XXI ст.: Навчальний посібник. — К: Либідь, 1998. — 304 с. С.105—260.

17. Попович М. Нарис історії культури України. — К: АртЕк, 1998. — 728 с.

18. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С.О.Черепанової —Львів: Світ, 1994. —456 с. С. 125—288.

19. Українське телебачення: роки, події, звершення. М. М. Карабанов. І. Ф. Курус, В. М. Петренко та інші. — К.: ДП «Дирекція ФВД», 2008. — 400 с.

20. Художня культура України: Навч. посіб. / Л. М. Масол. С А. Ничка-ло, Г. І. Веселовська, О. І. Оніщенко; За заг.ред. Л. М. Масол. — К: Вища школа, 2006. — 239 с: іл.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку суспільства є глобальність подій, які відбуваються у ньому. У небувалих до цього часу масштабах термін «глобальне» став особливо актуальним і фактично фіксує нову соціокультурну ситуацію, в яку залучене усе людство.

Процеси глобалізації у сучасному світі стосуються не лише науково-технічного прогресу, вони усе більше втручаються у культуру, у глибокий рівень духовного буття людей. При цьому найбільш чуттєвою до зовнішніх впливів усе частіше виявляється сфера етнокультурних відносин через їх особливу крихкість і слабкість. У тих культурних регіонах світу, де загроза зовнішніх впливів стає особливо помітною, виникає природна потреба у пошуках відповідних заходів.

Як феномен сучасності глобалізація є фактом, що вже відбувся та вимагає найсерйознішого осмислення у контексті життєдіяльності суспільства. Людство переживає період інтенсивного наростання своєї цілісності, формування загальносвітових економічних, політичних, культурних систем, що далеко виходять за рамки окремих держав. Звідси й термін, що міцно ввійшов у життя сучасного суспільства, — «глобалізація».

1983 p., поняття globality було вперше вжито американським соціологом Р. Робертсоном у назві однієї зі своїх статей. В 1985 р. ним було дане визначення поняття globalization, а в 1992 р. він опублікував основні положення своєї концепції в роботі «Глобалізація».

Поняття «глобальний» (від лат. Globus — куля, від франц. Global — всеоб'ємний, загальний) — вживається у значенні: 1) взятий у цілому, загальний, всебічний. 2) той, що поширений по всій земній кулі. Терміни «глобалістика», «глобалізм», «глобалізація», що стрімко поширилися в 90-х роках XX ст., із семантичної точки

зору входять до синонімічного ряду таких історично сформованих філософських категорій, як «єдине», «загальне».

Згодом поняття «глобалізація» отримало трактування процесу розвитку політичних та економічних відносин у масштабах всієї планети, історичними свідченнями якого стали численні факти початку нового етапу розвитку світу.

Саме явище глобалізації досить суперечливе. З одного боку, воно створює можливості і переваги для суспільного прогресу, з іншого — розподіляє їх далеко нерівномірно як між народами і державами, так і між представниками тих чи інших соціальних груп. Останнє призвело до посилення нерівності як в національному вимірі, так і між країнами та світовими регіонами.

З одного боку, можна спостерігати зростаючі темпи глобалізації суспільного життя, з іншого боку, сама ця тенденція породжує гострі соціальні конфлікти, загальнокультурний характер яких фіксується у новому понятті «гуманітарна катастрофа».

У сучасному суспільстві збереження культурної своєрідності сприймається як досягнення цивілізації. Раніше цьому процесу не приділяли особливої уваги, тому одна нація поглинала іншу, розчиняючи в собі культуру асимільованого народу. Культурна політика представляє собою систему практичних та дієвих заходів, які фінансуються, регулюються та провадяться державою (поряд із приватними особами), спрямованих на збереження, розвиток і примноження культурної спадщини нації.

Поняття культурної ідентифікації безпосередньо пов'язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок про навколишній світ та формами культурно-історичного буття.

Культурна ідентифікація — це самоусвідомлення людини у конкретній культурі. Уперше механізм культурної ідентифікації було розкрито в психологічній концепції З.Фрейда. Національна, або етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіду з історичним минулим цієї групи та акцентує ідею етнічного «коріння».

Світогляд етнічної групи формується за допомогою символів спільного минулого етносу — міфів, легенд та інш. Ця культурно-історична спадщина у житті етносу має динамічний характер. Національна культурна традиція передається у спадок нащадкам: звичаї, обряди, національний одяг, діалект, фольклор тощо.

Національно-релігійне життя формує національно-релігійну свідомість, яка охоплює основні компоненти: культуру, мову, звичаї. Усі вони взаємопов'язані, проте кожний з них зберігає відносну самостійність і за певних умов може виконувати самодостатню фу-

нкцію. Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації.

Зі зростанням сучасних цивілізаційних зрушень багато людей отримують більшу можливість у виборі культурної орієнтації згідно із здатністю індивіду знайти своє місце в новій соціальній структурі. Національна свідомість і національна культура— обов'язкові ознаки духовності народу.

Сучасний період розвитку людства характеризується відродженням етнічної історії, культури, традицій, мови; представники різних народів докладаються зусилля для збереження етнічної та національно-психологічної самобутності. Кожен народ намагається осмислити своє місце в історії та культурі.

Дата добавления: 2015-05-23