Орґанізація Ордену Домініканців

Зв’язок з великими міськими та науковими осередками становив у житті Ордену суттєву новацію. Постійне навчання й поглиблення знання стало обов’язком брата проповідника. Крім того Домінік відкинув звичну в монаших спільнотах засаду фізичної праці. Урочисте відправлення літурґії, збережене як істотний елемент спільного життя проповідників, теж приведено у відповідність до вимог апостольського життя. Зменшено кількість псалмів для промовляння, спрощено проведення обрядів. Монастирі мали бути насамперед спільнотами євангелічного життя та школами, які б готували проповідників духовно й інтелектуально до їхньої апостольської праці. Неможливо було заснувати монастир без викладача з відповідним науковим цензом. Як школи й осередки проповідників домініканські монастирі спричинилися до виконання вимог Латеранського собору, аби кожний діоцез мав власні школи та ґрупи проповідників.

Є в домініканській ідеї ще один істотний елемент, невідомий у давніших різноманітних орденських спільнотах. Окрім спроб централізації і творення конґреґацій, кожний осередок монахів у давніших орденах в основі своїй уявляв собою самодіяльну, не залежну від інших цілість, яка підлягала єпископській або папській юрисдикції. Брати проповідники не були пов’язані з таким монастирем, але складали свої шлюби безпосередньо на руки найвищому керівникові Ордену — Ґенеральному маґістру. Він є найвищою владою для всіх членів Ордену, може ними розпоряджатися відповідно до потреб цілого Ордену. Орден не підлягає зверхності єпископів, але прямо підпорядкований Папі. Цей момент став важливим чинником єдности Церкви. У тому числі й орґанізаційної. Така настанова на служіння цілій Церкві є характерною рисою Ордену.

Апостольські та проповідницькі завдання Ордену спонукали його найвідоміших членів до творчих зусиль у сфері теолоґічних досліджень. Швидко з’являються домініканці на університетських катедрах, а їхні зусилля завершуються справою великої теолоґічної синтези св. Томи Аквінського.

Останні роки життя Домінік присвятив насамперед зміцненню Ордену, який стихійно розвивався. Він мандрує від монастиря до монастиря, навчає братів і стверджує їх в апостольському покликанні. При нагоді й сам проповідує. Помирає Домінік у Болоньї, вільний від будь-яких матеріальних залежностей. В останні роки життя він не мав навіть власної келії і власного ліжка. На той час число братів нараховувало вже кілька сот, і жили вони в сімдесяти домах. Ці брати продовжили Домінікову справу.

ФАНЦІСКАНЦІ – орден заснований у 1207-09 роках в Італії Франциском Асізьким (1181/82-1226; звідси і назва) як братство міноритів. У 1212 році створено жіночу гілку чину — орден Кларисок

24 лютого 1208 року Франциск Ассизський прийшов на богослужіння в невелику церкву св. Марії. Священик читав уривок з Євангелія від Матвія (розд. 10): Цих дванадцять послав Ісус і заповідав їм, кажучи: “...дарма отримали, дарма давайте. Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні торби на дорогу, ні двох одягу, ні взуття, ні палиці...”

Ці рядки так чіпали Франциска, що він вирішив стати мандруючим євангелістом, як перші апостоли. Він поділився своїм рішенням з декількома послідовниками, і вони разом розробили просту стратегію: ходити по країні як бідні люди, проповідуючи Євангеліє і відвідували тих, хто опинився в нужді. Франциск виразив свої думки на папері і поїхав до Риму, прагнучи знайти підтримку у папи Інокентія III. Папа римський коливався. "Син мій, - сказав він, - твій план здається дуже складним і важким". Але нарешті він поступився, і Франциск пізніше написав: Коли Господь довірив мені братів, ніхто не сказав, як з ними слід звертатися, але Сам Всевишній відкрив мені, що я повинен жити відповідно до норм Святого Євангелія. Я виразив це в декількох простих словах, і тато схвалив мій план. І ті, хто хотів прийняти життя, віддали бідним все, що мали, і задовольнялися тунікою, залатаною зсередини і зовні, поясом і нижнім одягом. Ми не бажаємо мати нічого більш.

Через вісім років орден Франциска налічував п'ять тисяч чоловік, а на той час, коли він помер від туберкульозної прокази у віці сорока з гаком років, народ любив його так сильно, що послідовники боялися, що його тіло викрадуть. Тому його поховали під вівтарем базиліки св. Франциска, під гранітною плитою, поклавши понад труну маси гравію, десять спаяних залізних листів і грати в сто дев'яносто фунтів разом з величезним каменем вагою в двісті фунтів. Його могилу приховали настільки добре, що фактично труну не могли знайти аж до дев'ятнадцятого століття. Його послідовники, проте, продовжили його справу.

Завданням ордену була боротьба з єретиками і проповідницька діяльність серед народу ідеалів аскетизму та любові до ближнього. На чолі ордену стояв генерал. З 1226 року францисканиці отримали право викладати в університетах. У 1525 році як відгалуження ордену виник чин капуцинів. Нині орден разом зі своїми відгалуженнями налічує близько 40 тис. чол., і сьогодні францисканський орден і його відгалуження є найбільшим орденом в Римсько-католицькій церкві.

1. ІНКВІЗИЦІЯ\

Утворилась як структурований і впорядкований церковний орган розслідувань, який заміняв собою поодинокі випадки розслідування єресей церковною владою, громадянський самосуд та випадки розслідування єресей світською владою. Православна Церква та протестантські церкви мали комісії, що займалися вирішенням питань, але вони розглядали більш загальні питання, а вирішенням, чи є ця людина єретиком або відьмою, займалась світська влада або самосуд громадян. Папська булла 1184 року передбачає допомогу Церкви світській владі у справах розслідування єресей. Згадки про смертні вироки у буллі відсутні. Це рішення підтримав Фрідріх І Барбаросса, король Священної Римської Імперії. У 1229 році на соборі в Тулузі затверджено утворення Єпископської Інквізиції. Згідно з постановою собору, єпископи мали обов'язок організовувати пошук єретиків та розслідування їхніх справ. Якщо єресь була доведена, та єретик від неї не відмовлявся, його передавали світській владі. Якщо ж єретик розкаювався у єресі і повертався до католицької віри, він мусив на одежі носити жовті хрести, які були видні з усіх сторін. Єпископську Інквізицію та Папську Інквізицію об'єднують під назвою Середньовічної Інквізиції.

Спалення єретиків було зупинено під впливом Просвітництва в ХУІІІ столітті.

Папська Інквізиція Папа Григорій ІХ перетворив Інквізицію з Єпископської на Папську, підпорядкувавши її безпосередньо римському престолу. Для керування Інквізицією на різних рівнях призначались домініканці та францісканці, монахи з двох нових тоді жебракуючих орденів, значно рідше — монахи з інших орденів. Для єретиків, що не хотіли відректися від єресей, була призначена смертна кара, для виконання якої їх передавали до рук світської влади.

Папа Інокентій ІУ у 1252 році дозволив Інквізиції застосовувати тортури. Тут треба помітити, що за весь час існування Інквізиції вона ніколи не застосовувала тортури так маштабно та жорстоко, як світська влада. У XIII-XV століттях Інквизиція в основному переслідувала учасників народних єретичних рухів, пізніше, під впливом світської влади — виразників антифеодальних настроїв експлуатованих низів; у XVI-XVII століттях — прихильників Реформації і гуманізму, вільнодумства, що представляли раннєбуржуазну ідеологію; у XVIII столітті — носіїв ідей Просвіти і Великої французької революції 1789—1799. Інквізиція була скасована в протестантських країнах у XVI столітті, у Франції в 1789 році.

Йозеф Лордс вважає, що Папська Інквізиція справляла велике негативне враження. Хоча її появу та існування можна зрозуміти в історичному контексті масової появи єресей і необхідності захисту від них, та загальної свідомості, яка була куди менш гуманною, ніж у наші часи, але методи Інквізиції та схвалення смертної кари свідчать про відхід від євангельських ідеалів. Інквізиція не підходила для навернення єретиків (а саме проповідь і навернення єретиків та нехристиян були ціллю домініканського ордена, чим він і займався поза діяльністю Інквізиції), що розуміли і самі інквізитори, не довіряючи вимушеним розкаяттям еретиків. З іншої сторони, злочини та перевищення повноважень Папської Інквізиції неісторично ставити у вину лише церковній владі. У цьому, як вже зазначалось, була винна, по-перше, загальна свідомість людей, які мали забобонні страхи перед відьмами (звідки пішли переслідування всіх тих, кого вважали відьмами та чаклунами) та прагнули розправитись зі своїми ворогами за будь-яку ціну, особливо, якщо можна було це зробити під приводом звинувачення у єресі або чаклунстві, у які самі позивачі не вірили; і по-друге, на церковну владу, а отже на Інквізицію, у ті часи сильно впливала влада світська, якій нерідко був потрібен хороший мотив для усунення потенційних революціонерів та інакомислячих (звідси ж і переслідування науковців, які робили великі відкриття).

Інквізиція утворилась як структурований і впорядкований церковний орган розслідувань, який заміняв собою поодинокі випадки розслідування єресей церковною владою, громадянський самосуд та випадки розслідування єресей світською владою. Православна церква та протестантські церкви мали комісії, що займалися вирішенням питань, але вони розглядали більш загальні питання, а вирішенням, чи є ця людина єретиком або відьмою, займалась світська влада або самосуд громадян. Папська булла 1184 року передбачає допомогу Церкви світській владі у справах розслідування єресей. Згадки про смертні вироки у буллі відсутні. Це рішення підтримав Фрідріх I Барбаросса, король Священної Римської Імперії. Іспанська Інквізиція аснована у 1481 році в Іспанії, не була відділом Інквізиції Папської/

Часті помилки у питаннях щодо Інквізиції

Собака з факелом у пащі як символ домініканців означає, що головною метою оредену є спалення єретиків. Ця собака — вираження легенди про те, що матері св. Домініка, коли вона була ним вагітна, наснилось, що вона народила собаку, а собака вихопила з каміну палаюче поліно та запалила ним весь світ. Цю легенду домініканці завжди розуміли як проповідь Євангелія у всьому світі (офіційна назва домініканців — Ordo Praedicatorum (OP) — орден проповідників).

Неофіційна назва домініканців Domini Canes (Господні Пси) означає, що вони особливо віддані Святому Престолу, та що їх ціллю є «собаче» переслідування його ворогів. Назва DominiCanes походить від роздільного читання неофіційної назви ордену — dominicanes, і перекликається з легендою про собаку, яка запалила світ. Домініканці не приносять особливої клятви вірності Святому Престолу.

Інквізиція переслідувала за наукові відкриття. Інквізиція не переслідувала науковців за власне наукові відкриття. До речі, більшість науковців середньовіччя були монахами, причому в основному «науковими» орденами були домініканці та францисканці, які керували Інквізицією, а також єзуїти (Товариство Ісуса), для яких це головна ціль ордену.

Єзуїти керували Інквізицією. В основному Інквізицією керували домініканці та францисканці, єзуїти мали досить далеке відношення до неї.

Дата добавления: 2015-05-23