Перелік дат

1153 р. – Володимирко Володарович об’єднує Галицькі землі зі столицею у Галичі.

1147 р. – при підтримці князя Ізяслава було обрано на митрополита Клима Смолятича.

1155 р. – Юрій Довгорукий займає Київ. Проганяє Клима і ставить грека Константина

Перша спроба поділу Київської митрополії за А. Боголюбського, зробив свою столдицю у Володимирі над Клязьмою.

1169 р. – Боголюбський грабує Київ.

1199-1205 рр. – Роман Мстиславич об’єднує Галичину.

1214 р. – Церковна Унія за угорського короля Андрія.

1238-1264 рр. – Данило Галицький.

1253 р. – коронація Данила Галицького папою Інокентієм ІV в Дорогочині.

1299 р. – Митрополит Максим тікає до Клязьми.

1303 р. – Утворення Галицької Митрополії, стараннями Льва Даниловича і сина Юрія, дозвіл дав патріарх Атаназій.

1303-1305 р. – Перший Галицький Митрополит грек Неофонт, його наступник 1308-1326 р. – Петро Ратенський

1317 р. – Утворення Литовської митрополії.

1347 р. – Ліквідовано Галицьку Митрополію за Йоана ІV. На прохання московського князя Симеона Гордого

1349 р. – Галичина відходить під владу Польщі. (за Казимира ІІІ (1333-1370)).

1370 р. – Відновлено Галицьку Митрополію королем Казимиром, митрополит – Антоній

1375 р. – папа Григорій ХІ. Буллою Debitum pastoralis offici було засновано Галицьку римо-католицьку архиєпархію.постає Латинська митрополія

1385 р. – Кревська Унія між Польщею і Литвою.

1401 р. – Ліквідовано Галицьку митрополію. Московські митрополити почали титулувати себе митрополитами Київськими Галицькими і всієї Русі

1413 р. _ Городелька Унія

1415-1419 рр. – Обрано митрополита Григорія Цамвлака

25 лютого 1418 р. – Цамвлак бере участь в Соборі в Констанці, що мав за мету поєднання, але це не було підтримано.

1. Після смерті Ярослава, який сам розділив свою державу поміж синами, Київська Русь почала розпадатися на менші князівства внаслідок зростання економічного і політичного значення регіональних центрів, внутрішніх міжусобиць та постійних нападів кочовиків. Таке роздроблення відзеркалювало як різні геополітичні фактори й інтереси окремих земель, так і етно-культурні особливості їхнього населення. Зокрема, ще в часи Володимира Великого фактично унезалежнилось від Києва Полоцьке князівство, яке дало початок формуванню окремішнього білоруського народу. На північно-східному пограниччі Русі, де слов'янське населення дуже сильно було перемішане з угро-фінськими і тюркськими племенами поступово зміцніло Суздальсько-Владимирське князівство, яке стало серцевиною пізнішої Московської держави й російської нації. Змагання до окремішності удільних князівств супруводжувалося утворенням нових єпархій. Прихильність митрополита й підтримка з боку Церкви, яка залишалася практично єдиною спільною інституцією давньої Русі в умовах її прогресуючої дезінтеґрації, часто підкріплювала владні претензії окремих претендентів на «київську спадщину» та ставала вагомим аргументом у боротьбі з конкурентами. Так у 1147 р. при підтримці князя Ізяслава II церковний собор, на якому були присутні єпископи з сучасних українсько-білоруських земель, обрав митрополитом місцевого монаха Клима Смолятича без попередньої згоди та благословення царгородського патріарха. Це обрання не лише викликало незадоволення з боку Царгорода, але й спротив єпископів з північно-східних князівств, правителі яких ворогували з київським князем. І коли одному з них, Юрію Довгорукому — князеві суздальському, вдалося 1155 р. захопити владу в Києві, то він усунув з престолу Клима і звернувся до Царгорода з проханням прислати нового митрополита-грека.

Водночас, прагнення до більшої політичної незалежності окремих князівств, породило й тенденції до поділу Київської митрополії. Першу таку спробу вчинив суздальський князь Андрій Боголюбський (1155-1174), син Юрія Довгорукого, який не захотів правити в упадаючому Києві, зробивши своєю столицею Владимир над Клязьмою. Він також послав до Царгорода свого кандадата на митрополита владимиро-суздальських земель, на що патріархат не погодився, наполягаючи на збереженні єдиної церковної адміністрації. З тих пір руських першоєрархів почали титулувати «митрополитами Київськими та всієї Русі», щоб підкреслити неподільність митрополії.

Натомість політична єдність руських земель невблаганно розпадалася. Своєрідним фінальним акордом історії давньої Русі та ознакою творення на її руїнах нових етно-державних організмів стало знищення Києва у 1169 р. військами того ж Андрія Боголюбського. Нашестя монголів (татар) під проводом хана Батия і здобуття ними Києва (1240) та інших руських земель стали останнім ударом для колись славної держави. Подібно до князів, митрополити перед вступом на престол повинні були присягати на вірність ханові та просити від нього дозволу (ярлика) на здійснення свого уряду, а увесь клир зобов'язаний був поминати монгольських можновладців убогослуженнях. Та чи не найбільшою втратою для руських земель стало їх відособлення від решти християнського світу, зміна цивілізаційних цінностей і орієнтацій, а також сповільнення темпів економічного, політичного й культурного розвитку, що призвело до занепаду державної самостійності.

Одним із наслідків політичного роздроблення Київської Русі стало поступове піднесення на її західних окраїнах нової потужної держави — Галицько-Волинського князівства. З кінця XI ст. на пограничних з Угорщиною і Польщею теренах здобули свої уділи потомки найстаршого сина Ярослава Мудрого — династія Ростиславичів. У 1141 р. князь Володимирко Володаревич (1124-1153) з'єднав ці землі під своєю владою і зробив столицею місто Галич. Вигідне геополітичне розташування на перехресті торгових шляхів та багаті природні ресурси (особливо поклади солі) сприяли швидкому зростанню могутності Галицького князівства. Об'єднання Галичини з Волинню князем Романом Мстиславовичем (1199-1205) і підкорення майже всієї Правобережної України (включно з Києвом і аж до гирла Дунаю) перетворило його володіння в одну з найвпливовіших держав Центрально-Східної Європи, глибоко інтегровану в її економічне, соціально-політичне й культурно-релігійне життя.

Відкритість до стосунків із західними сусідами (торгові взаємини, міграції ремісничого люду, династичні шлюби) не виключала й звичних для тих часів політичних протистоянь і військових конфліктів, у яких все частіше вагому роль відіграє релігійний чинник. Так, після здобуття Царгорода латинськими хрестоносцями, Римський престол починає докладати зусиль, щоб поширити свою юрисдикцію і латинський обряд на руські землі. Водночас, нав'язування «своєї віри» стає засобом політичного підкорення Галичини католицькими правителями у боротьбі за «галицьку спадщину». 1214 року угорський король Андрій, за домовленістю з краківським князем, посадив на престол у Галичі свого сина Коломана та вистарав для нього папське благословення і королівську корону, обіцяючи взамін визнання римського примату та збереження місцевої літургійно-обрядової традиції. Однак ця перша в історії українських земель «церковна унія» не ввійшла в життя, бо на практиці угорці взялися запроваджувати латинські богослуження, що викликало обурення і призвело до повстання галичан та вигнання Коломана.

Монгольська загроза надала пошукам церковного єднання нового виміру. У скликаному папою Інокентієм IV соборі в Ліоні 1245 р. взяв участь «архиєпископ Петро з Русі», який, незважаючи на розкол, навіть був допущений до співслужіння папі та закликав східних і західних християн з'єднатися для спільної протидії монголам. Дослідники вважають Петра предстоятелем Київської миторполії, уповноваженим до пошуку союзників одним із руських князів: Михайлом Чернігівським або Данилом Галицьким (1238-1264). Зрештою, галицько-волинський правитель, що змушений був підкоритися монгольській зверхності та зазнав особистого приниження в Орді, і сам нав'язав стосунки з Римом. Сподіваючись на підтримку християнських держав Європи у боротьбі з монголами, він просив папу Інокентія IV, «щоб його і всіх людей його, і країну прийняли... до церковної єдності і поклоніння Римській Церкві». Мабуть, для галицького володаря визнання папського примату не було якоюсь докорінною зміною попереднього статусу Руської Церкви, а радше навпаки — підтвердженням тривалого збереження на Русі дорозкольної еклезіальної свідомості, оскільки не передбачало зміни обряду та розриву сопричастя з Царгородом.

У 1253 р. на знак цього союзу Данило отримав королівську корону з рук папського легата, що, відповідно до існуючих на Заході уявлень, давало йому підстави вважатися повноправним монархом поміж середньовічними європейськими правителями. Однак відсутність допомоги від сусідів, які не поспішали вирушити в оголошений папою хрестовий похід, та гостра реакція ординців перервали ці стосунки, а церковна унія, спричинена політичними мотивами, так і не була реалізована.

Тісні контакти із західніми країнами продовжувались за часів правління Данилового сина Лева та внука Юрія, які теж титулувалися королями. Однак невдовзі Галицько-Волинська держава занепадає. Постійні конфлікти з сусідами та змови впливових боярських кланів призвели до вигасання місцевої династії (1340) та переходу її земель під іноземне панування.

2. Поступовий занепад Києва як столиці єдиної Руської держави, спустошення самого міста 1240 р. та подальші постійні набіги ординців спричинали переорієнтацію предстоятелів Київської Церкви на підтримку владимиро-суздальських володарів, які найчастіше здобували від Золотої Орди титул «великих князів» та право почесної зверхності над іншими руськими землями. Ще митрополит Кирило II (1247-1280), висвячений візантійським патріархом у Нікеї на клопотання Данила Галицького, змушений був часто залишати свій престол, навідуючись у північно-східні землі. А його наступник — грек Максим (1283-1305) у 1299 р. після чергового нападу татар «залишив митрополію та утік із Києва... зі всім своїм житієм» до Владимира над Клязьмою. З тих пір це місто стало осідком глави Руської Церкви, хоча сам Максим та його наступники продовжували носити титул «митрополитів Київських».

Перенесення митрополичого осідку на північ викликало негайну реакцію з боку Галича. Завдяки старанням Льва Даниловича та його сина Юрія у 1303 р вдалося отримати від патріарха Атанасія та імператора Андроніка Палеолога згоду на утворення окремої Галицької митрополії з підпорядкованими їй Володимирською, Луцькою, Перемиською, Турівською й Холмською єпархіями. Проте занепад Галицько-Волинської держави призвів до упадку і її окремішної церковної структури.

Після смерті першого галицького митрополита-грека Нифонта (1303-1305) його наступник, галичанин за походженням — Петро Ратенський (1308-1326), був висвячений у Царгороді, щоправда з титулом митрополита київського. Він покинув галицький престол та перебрався до Владимира над Клязьмою. Саме Петро на прохання московського удільного князя Івана Калити поблагословив будівництво у Москві катедрального храму Успення Пресвятої Богородиці, де 1326 р. і був похований, заповівши своїм наступникам резидувати у цьому місті.

3. Перенесення митрополичого осідку підкріпило претензії московських правителів на домінуючу роль у землях колишньої Київської Русі. Згодом і Царгород остаточно визнав Москву центром Київської митрополії, застерігши, однак, за Києвом право «першопрестольного міста». А в 1347 р. на прохання московського князя Симеона Гордого візантійський імператор Йоан VI Кантакузен своєю «золотою буллою», яку ратифікував патріарший синод, ліквідував Галицьку митрополію, знову підпорядкувавши її єпархії «святій митрополії Києва й цілої Русі».

Після монгольського завоювання та занепаду Галицько-Волинського князівства руські землі у XIV - на початках XV ст. поступово потрапили в залежність від могутніших сусідніх держав. Найбільші території опинилися в складі Великого князівства Литовського, яке постало у XIII ст. внаслідок об'єднання балтійських племен супроти агресивного наступу рицарів-хрестоносців. Від самого початку співтворцями нової держави були й східні слов'яни, а її осередком стала т.зв. Чорна Русь зі столицею в Новгородку (Новогрудку). Поступово Литовська держава відвоювала від татар і приєднала решту білоруських князівств, а потім -більшу частину Волині (1340) та центральні українські території по обидва боки Дніпра. Втративши свою династію, Галичина у 1349 р. перейшла під владу польського короля Казимира III (1333-1370). Протягом останніх десятиліть XIV і впродовж усього XV ст. північно-східні землі Русі дедалі більше підпадали під контроль Московського князівства. Отож у пізньому середньовіччі територія давньої Київської митрополії виявилася розділеною між трьома більшими державами. Кожна з них, намагаючись утвердити своє панування і підкорити решту земель «київської спадщини», прагнула й мати виключний вплив на справи Руської Церкви.

Так, ще у 1299-1300 pp. Литва домоглася від Царгороду права на заснування окремої митрополії для своїх підданних візантійсько-слов'янської традиції. Однак литовські правителі, хоч і щедро черпали з духовної і культурної спадщини Київської Русі, запровадивши руську мову й законодавство до офіційного вжитку та приймаючи часто навіть хрещення у східному обряді, не могли забезпечити тяглості посідання митрополичого престолу у своїх володіннях. Царгородський патріархат і далі провадив політику збереження єдиної митрополії для усіх східних слов'ян, а його більшою прихильністю користувалась Москва. Натомість, серед литовсько-руської еліти поступово брали верх латинсько-польські впливи.

4. Підкоривши Галичину правом меча, польський король все ж змушений був рахуватися з тісною прив'язаністю місцевого населення до своєї духовно-культурної спадщини. І хоча Казимир не приховував свого сприяння римо-католикам, щедро роздаючи їм маєтності та оселяючи їх на новоприєднаних до Корони землях, а також підтримував зусилля папського престолу заснувати тут латинські єпископства, він все ж не наважився силою навертати православних на католицтво і навіть домігся від царгородського патріарха Філотея Коккіна відновлення Галицької митрополії з приналежними до неї Перемиською, Холмською, Турівською та Володимирською єпархіями і висвячення для неї митрополитом свого кандидата — Антонія (1370-бл. 1390). Щоправда наступники Казимира не були зацікавлені у підтримці єрархічних структур східного обряду і невдовзі після смерті Антонія галицькі єпархії знову повертаються під юрисдикцію московських архиєреїв, які з 1401 р. починають титулувати себе «митрополитами Київськими, Галицькими і всієї Русі». Наступник Антонія Йоан запропонований галичанами не мав свячень Константинопольського патріарха, десяток років управляв митрополією без юрисдикції, а в 1401 р. московські архиєреї виправляють ситуацію.

На завершення варто згадати ще одну подію яка відбувалась в цей час і має казусне забарвлення. Адже головною причиною нестабільності православних єрархічних структур у Короні Польській та Великому князівстві Литовському було відверте і приховане протегування Римо-Католицької Церкви державною владою та суспільною верхівкою. Ще король Казимир III пропонував папі Климентію VI заснувати у підкореній ним Червоній Русі окрему латинську митрополію з сімома єпископськими катедрами. Цей намір вдалося частково реалізувати у 1375 p., коли Галичина перебувала під управлінням Володислава Опольського — намісника Людовіка Угорського, який одночасно був і польським королем. Буллою папи Григорія XI (1370-1378) «Debitum pastoralis officii» було канонічно засновано Галицьку римо-католицьку архиєпархію та вікарні єпископства у Володимирі, Перемишлі й Холмі, де передбачалося, відповідно до постанов IV Латеранського собору, усунути від церковної влади «схизматицьких наставників», а вірних східної тридиції підпорядкувати юрисдикції латинських ординаріїв, так як в одній місцевості не могло бути два митрополити.

22. АВІНЬЙО́НСЬКИЙ ПОЛО́Н ПА́П (БЕРЕЗЕНЬ 1309— СІЧЕНЬ 1377)

— час в історії папства, коли резиденцію пап було перенесено з Рима в Авіньйон (Південно-Східна Франція). В цей час папи перебували в політичній залежності від французьких королів. Наслідком Авіньйонського полону стало ослаблення папства та загострення стосунків між європейськими країнами.

Передумовою Авіньйонського полону пап стала політична перемога Філіппа IV Красивого над папою Боніфацієм VIII який претендував на підпорядкування світських государів своїй владі. Король з допомогою італійських феодалів захопив у полон папу Боніфація VIII і зумів добитися обрання на папський престол свого ставленика Климента V. Саме перенесення курїї до Авінйону було дещо випадкове. Архиєпископ Бордо вибраний папою зволікав з приїздом до Риму оскільки вів розмови з Філіпом закінчені у 1309 році. Це зволікання продовжилося через підготовку до собору в Вєн (Vienne 1311-1312), та війни Генріха УІІ з Італією. Три причини тримали пап у Авіньоні

- Неспокійна ситуація в Італії (револти і анти папські виступи)

- Потреба допомоги з боку французького короля

- Поступове формування розбудованого адміністраційно і багатого папського двору в Авіньоні

У березні 1309 року папський двір після чотирирічного перебування в Пуатьє переїхав до Авіньйона, міста, яке на той час належало неаполітанському королю і було куплене папою лише в 1348 році.

Авіньйонський період в історії папства мало нагадував справжній полон, відповіднішим визначенням є тісне співробітництво пап з сильними французькими королями та їх певна підлеглість французькій короні. Усі папи та більшість кардиналів цього періоду були французами. Багато хто з кардиналів свого часу служив при королівському дворі. Папи виконували важливі дипломатичні місії для французьких королів, були виконавцями їх волі.

Авіньйонські папи. Попри критику папства цього часу потрібно сказати, що більшість пап були людьми побожними, які пробували реформувати Церкву.

• Климент V: 1305—1314 роки
• Іоанн XXII: 1316—1334 роки (неймовірно активний, зреформував фінанси папства, але вплутався у політичну суперечку з німецьким цісаром Людовіком)
• Бенедикт XII: 1334—1342 роки
• Климент VI: 1342—1352 роки
• Іннокентій VI: 1352—1362 роки
• Урбан V: 1362—137 0 роки (найбільш побожний, бенедиктинець)
• Григорій XI: 1370—1378 роки (науковець, чесний і порядний)

Наслідки:

1. За час авіньйонського полону папство втратило колишнє значення в політичному житті Європи. Боротьба в 1317-1347 роках Людовіка Баварського, якого підтримав Марсілій Падуанський з папами Іоанном XXII, Бенедиктом XII та Климентом VI, зростання національної опозиції в Англії (виступи Вікліфа з 1366 року) та інших країнах сприяли втраті папством політичного значення.

2. Однак воно помітно посилилося як внутрішньоцерковний інститут. Єпископи та абати вже не обиралися місцевим духовенством, а призначалися папами. Значно збільшилися доходи папської скарбниці, було створено центральний фінансовий орган папської адміністрації. За допомогої великого бюрократичного апарату папи контролювали усі сфери церковного життя.

3. В період Авінйонського полону пап зріс податковий гніт папської курії, особливо за Іоанна XXII. Величезні кошти отримані від продажу церковних посад, торгівлі індульгенціями, збору хрестоносної десятини, аннатів та іншого, а також доходи від ювілейних років йшли на утримання папського двору.

4. Підпорядкування Климента V французькому королю виявилося серед іншого в розпуску ордену тамплієрів (В'єнський собор 1311-1312 років).

Ослаблення Франції в ході Столітньої війни стало однією з передумов звільнення папства з Авіньйонського полону. Повна анархія в Папській області, захоплення значної її частини окремими феодалами та містами, економічний занепад Риму, народні бунти вимагали повернення пап до Риму. Обраний у 1362 р. папа Урбан V зробив першу, втім нетривалу (1367-1370 рр.), спробу повернутися в Рим. Заслуга остаточного повернення (1377 р.) належить Григорієві XI, більш чутливому до осуджень св. Катерини Сиєнської і Петрарки, ніж до протестів французьких кардиналів і короля Франції.
Усі чекали від Григорія XI реформи курії, проголошення єдності Церкви. Це могло стати опорою християнської думки в атмосфері загального неспокою. На нещастя, він умер через кілька місяців після свого тріумфального в'їзду в Рим. Його смерть у чималій мірі спровокувала великий розкол Заходу.

ВЕЛИКИЙ РОЗКОЛ ЗАХОДУ

У 1378 р. на папський престол був обраний Урбан VI (1378-1389 рр.). Нарешті папою став італієць, як того й вимагав Рим. Однак незабаром його деспотизм і ворожість до всього французького призвели до порушення порядку. Невдоволені кардинали вибрали (можливо під тиском французького короля Карла V) на місце Урбана VI Роберта Женевського, який після обрання прийняв ім'я Климент VII. Але Урбан VI відмовився скласти із себе сан. Створилася дивна ситуація – відразу два законно обраних папи. Цілих 39 років у європейській Церкві панував повний розлад, названий в історії великим розколом.
Римський народ залишався вірним "своєму" папі Урбану VI; Климент VII, його суперник, відправився в Авіньон. Це відбувалося в розпал Столітньої війни. Межі релігійного поділу відповідали в Європі межам політичним: папу з Авіньона підтримувала Франція, Неаполь, Шотландія, Португалія, Лотарингія, Іспанія папу Римського – Англія, Німеччина, Данія, Швеція, Польща, Угорщина, північ Італії, Чехія. Кожний із двох пап призначав своїх кардиналів, і це підсилювало розкол. Крім того, обидва папи роздавали милості й пільги в обхід законів, щоб згуртувати навколо себе прихильників. Зловживання множилися. Західний християнський світ виявився розділеним надвоє: св. Катерина Сиєнська підтримувала Рим, св. Вікентій (Вінченціо) Феррер – Авіньон (при цьому обоє святі були домініканцями).
Надія перебороти розкол з'явилася тільки у 1394 р., після смерті Климента VII. Кожний з кардиналів, бажаючи бути обраним, обіцяв єдність. Коли ж нарешті був вибраний новий папа – Бенедикт XIII, він не виконав обіцянки, навіть незважаючи на стрімке скорочення числа прихильників. Роздратований король Франції й Паризький університет (Сорбонна) у 1398 р. позбавили Бенедикта XIII своєї підтримки, але й вони не квапилися закликати до возз'єднання з Римом. Ситуація зайшла в глухий кут.
Зростала переконаність, що тільки Всесвітній собор зможе перебороти розкол. Богослови Сорбонни усе голосніше заявляли про те, що верховна влада в Церкві повинна належати не папі, а собору. Кардинали обох сторін домовилися скликати його; і він відбувся в Пизі у 1409 р. Ні Григорій XII (Рим), ні Бенедикт XIII (Авіньон) не відповіли на запрошення. Їх позбавили сану й обрали нового папу – Олександра V. Правда, він незабаром помер, і його замінив Іоанн XXIII. Однак це обрання вважали незаконним, через те в XX ст. кардинал Джузеппе Ронкаллі, обраний папою (1958-1963 р.), зміг знову прийняти ім'я Іоанн XXIII. У XV ст. Римська Церква мала вже аж три папи.
На настійну вимогу Сигізмунда I, імператора Священної Римської імперії, відкрився собор у Констанці (1414 р.), який мав на меті возз'єднати й реформувати Церкву. Багато богословів трудилися над обґрунтуванням соборних пропозицій.
Розколу поклала кінець одночасна відставка всіх пап: Григорій XII відійшов від справ; Іоанн XXIII утік; непоступливий Бенедикт XIII втратив прихильників. У 1417 р. собор обрав папою Мартіна V.
Залишалося невирішеним делікатне питання про церковні реформи. Констанцський собор прийняв два декрети надзвичайної важливості. У них установлювалося, що авторитет церковних соборів дорівнює авторитету Самого Ісуса Христа. Папа обіцяв стежити за тим, щоб собори проводилися регулярно, але розмова про реформи знову була відкладенa/

23. ФЛОРЕНТІЙСЬКА УНІЯ

Військово-політичне становище Візантійської імперії наприкінці XIV – у першій половині XV ст. стало майже катастрофічним. Ще 1375 р. імператор Іоанн V (1341-1391) визнав себе васалом Османської держави і змушений був разом зі своїм військом брати участь у походах султана з метою підкорення візантійських міст, які ще зберігали незалежність від турків. Ситуація стала абсурдною: візантійський імператор разом із султаном, своїм давнім і непримиренним ворогом, брали штурмом візантійські міста, віддаючи їх вогню й пограбуванню. Опиратися султанові не було сил, і всю надію на переміну цього жахливого становища імператор пов’язував з допомогою християнського Заходу.

У такій обстановці почалися переговори про унію з Католицькою церквою, на яких наполягав імператор. Влітку 1369 р. василевс, незважаючи на негативне ставлення до цього наміру православного кліру й віруючих, поїхав до Рима, куди перебрався після «авіньйонського полону» папа Урбан IV. 18 жовтня Іоанн V прийняв католицтво й підписав рішення про об’єднання двох церков під владою римського первосвященика; при цьому з боку греків при підписанні не було жодного ієрея. Укладена імператором за допомогою «адміністративного тиску» Римська унія 1369 р. «померла» фактично одразу після свого народження. Повернувшись додому, Іоанн зрікся свого католицтва, налагодив добрі стосунки з патріархом Філофеєм, і ця подія була «віддана забуттю».

Після поразки сербів на Косовому полі (1389) й захоплення турками Македонії і Болгарії (1392-1393), впали останні володіння греків — міста на азійському березі; імперія фактично скоротилася до розмірів Константинополя. Посилюючи тиск на василевса, султан змушував його виконувати, крім надання війська, й інші свої розпорядження, втручаючись навіть у династичні справи. Глузуючи зі слабких намагань імператора Мануїла II (1391-1425) противитися його наказам, султан Баязід писав йому: «Якщо ти не хочеш підкоритися мені, закрий ворота свого міста і володарюй у ньому всередині, а за стінами — все моє». За такої ситуації і був «помазаний на царство» син Мануїла II Іоанн VIII (1425-1448).

Із самого початку правління новий імператор задля спасіння держави передбачав укласти унію з Католицькою церквою та поліпшити стосунки з католицькими державами Європи, тому переговори про ці важливі справи велися безперервно. Будучи добре обізнаним з настроями церковних і державницьких кіл Європи, де він змалку провів багато часу, Іоанн готовий був сам на чолі делегації вирушити до Рима для підписання акту про унію церков. Знаючи, що його не підтримають ані церковні ієрархи, ані прочани, василевс домовився з патріархом Іосифом, що він особисто візьме всю відповідальність за наслідки цієї акції на себе. І знову, як у часи Іоанна V, коли кожному доводилося вирішувати, що необхідно рятувати православ’я чи державу, серед візантійців спалахнула суперечка про віру. Це розкололо суспільство на два непримиренні табори — православних ортодоксів і латинофілів. На боці перших були майже весь клір і парафія; очолював цей рух митрополит Ефеський Марк Євгенік. Ортодокси, посилаючись на своїх попередників від знаменитого патріарха Фотія до діячів церкви, які скасували Ліонську унію 1274 р. — стверджували, що об’єднання з «єретиками»-латинянами неможливе за жодних умов, бо це буде прирівнюватися до переміни віри, тобто до зради православ’я. Це було явним перебільшенням, бо єдина Вселенська християнська церква з канонічними та іншими розбіжностями між двома її гілками — майбутніми Православною й Католицькою церквами — існувала понад півтисячі років.

Католицька церква прийняла пропозицію василевса про об’єднання, намагаючись таким чином зміцнити свої позиції, що похитнулися після не вельми популярного правління пап наприкінці XIV — на початку XV ст., коли було встановлено супрематію (зверхність) собору над папою, що різко обмежило владу римських понтифіків. У липні 1431 р. в місті Базелі почав роботу Собор католицьких єпископів, який підтвердив це рішення, ставши в опозицію до папи Євгена IV. Римський понтифік розпустив Собор, але єпископи не підкорилися йому і продовжували роботу. Об’єднання Православної і Католицької церков під егідою римської курії посилило б позиції папи в його боротьбі з «базельцями», тому кожна сторона намагалася будь-що перетягти на свій бік василевса та його клір, не гребуючи ніякими засобами: в хід пішли дипломатичні хитрощі, підкуп, щедрі обіцянки. Доходило навіть до небезпечних ситуацій, коли на рейді Константинополя флот «базельців» починав маневри, немовби наміряючись атакувати кораблі папи.

Іоанн VIII, перебуваючи у васальній залежності від турків, не міг поїхати до Рима, не повідомивши про це султана Мурада, який спочатку розлютився, зрозумівши, що ця акція спрямована проти нього, і навіть хотів було взяти Константинополь в облогу. Але, швидко переконаний своїми помічниками в безперспективності задуманої василевсом справи, султан передумав і написав йому, що слід шукати допомоги не на Заході, а на Сході, у турків, а від латинян триматися подалі.

Іоанн VIII вирішив звернутися з пропозицією про укладення унії до папи Євгена IV, бо він виявився найбільш схильним до компромісів, а італійське місто Феррара, де планувалося провести собор, влаштовувало візантійців більше, ніж далекий Базель.

24 листопада 1437 р. василевс разом з великою делегацією (майже 800 осіб), до якої увійшли патріарх Іосиф і близько двадцяти ієрархів, серед них митрополити Марк Євгенік Ефеський, Віссаріон Шкейський та Ісидор Руський (діяльність останнього пов’язана з історією України), клірики св. Софії на чолі з Сіропулом, істориком Ферраро-Флорентійського собору, Георгій Схоларій, майбутній керівник Православної церкви, видатний вчений Пліфон, котрий під час Собору заснував у Флоренції знамениту Платонівську академію. З Москви разом з митрополитом Київським і всієї Русі Ісидором прибуло майже двісті осіб (тільки один з них був ієреєм — єпископ Авраамій Суздальський). На Собор також приїхали представники Александрійської, Антіохійської і Єрусалимської церков, делегації Валахії і Грузії. Більшість делегацій, у тому числі і грецька, мали дуже обмежені кошти, тому утримувались за рахунок римської курії.

8 лютого 1438 р. на восьми прикрашених кораблях візантійська делегація прибула до Венеції, а 4 березня досягла Феррари, де на неї вже майже місяць чекали ієрархи, вірні папі Євгену IV, який заради поновлення церковної єдності надіслав базельським єпископам запрошення на Собор. Перебіг подій на Соборі описано в актах, відомих під назвою «Святий Вселенський Собор у Флоренції» і надрукованих у XVI ст. у грецькому оригіналі й латинському перекладі.

По прибутті візантійців папа зажадав, аби патріарх Іосиф, як підлеглий, поцілував його черевика. Патріарх не розгубився і з гідністю відповів: «Якщо папа — наступник апостола Петра, то ми (глави Східних Церков. — М. Н.) — наступники інших апостолів. А хіба інші апостоли цілували ногу Петру? Хто чув про таке?». Папа змушений був поступитися, проте все одно він мав сильний вплив на членів делегації, оскільки виплачував кошти на їх утримання.

На Соборі панувала атмосфера взаємної недовіри й підозр. Латиняни почали нервувати, вимагаючи вже не обговорення спірних питань, а підготовки голосування на заключному засіданні. Серед делегатів стала поширюватися думка про нездатність Собору завершити роботу ухвалою унії, умови якої були б прийнятні для обох сторін. Невіра в успіх і підозра, що латиняни укладуть унію шляхом хитрощів й омани, підштовхнули делегації Валахії, Трапезунда і Грузії покинути Собор. Щоб врятувати ситуацію, василевс змушений був вдатися до жорстких попереджувальних заходів щодо делегацій, які залишилися. Західні державці, що обіцяли прибути на Собор, не вислали навіть своїх делегацій; лише під кінець роботи Собору з’явилися посли герцога Бургундського, які повелися зухвало, не привітавши присутнього на засіданні імператора. Невелика делегація «базельців» також прибула на Собор, але вже наступного 1439 р. Базельський собор оголосив папу Євгена IV узурпатором трону св. Петра й обрав на противагу йому т. зв. «антипапу» Фелікса V. Наприкінці 1438 р. у Феррарі почалася чума, від якої померло багато делегатів. Папа наполягав на перерві в роботі Собору, але на вимогу греків засідання було перенесено до Флоренції (звідси назва — Флорентійська унія).

26 лютого 1439 р. почався другий, флорентійський етап засідань. Іоанн VIII дедалі сильніше тиснув на свою делегацію, умовляючи заради спасіння держави прийняти спірні статті у латинській редакції. Папа також впливав на православних делегатів, маніпулюючи фінансами. Зрештою погляди греків на унію розділилися. Марк Ефеський категорично не приймав аргументи імператора та латинян і був проти унії, але Віссаріон Нікейський його не підтримував. Думку прихильників унії висловив Григорій Меліссін: «Я знаю, що коли ми приступимо до єднання з Римською церквою, нас проклянуть ще до того, як ми дістанемося Венеції; якщо не приступимо, — проклянуть все одно. Тож ліпше об’єднаймося, і хай проклинають». Спори між членами грецької делегації доходили іноді до обопільних образ. Митрополит Ісидор Руський вимагав, щоб патріарх Іосиф відлучив упертих, «аби вони самі не відлучили покірних», але вже вмираючий патріарх (10 липня) не хотів відкрито зрікатися свого щирого православ’я. Більшість православної делегації схилялася до того, що в латинському вченні єресі немає. На це Марк Ефеський зауважив: «Воістину латиняни є єретиками, але ви їх так не називаєте, бо очікуєте навернення заблукалих».

Поступово точка зору латинян на головний (канонічний) пункт розбіжностей — філіокве — завойовує все більше прихильників. Папа категорично не прийняв компромісної формули, що Св. Дух «сходить від Отця через Сина». І вже на початку липня 1439 р. майже вся делегація, крім митрополита Марка Ефеського і його небагатьох однодумців визнала латинську формулу — «і від Сина». У відповідь папа погодився визнати дійсною Євхаристію не тільки на опрісноках, а й на квасному хлібі. Латиняни визнали також, що Бог Отець є джерело й початок Божества, що Божественна сутність єдина, так само як і сходження Св. Духа. Було прийнято латинське вчення про посмертне очищення (молитвами Церкви) душ людей, що померли без відпущення гріхів, а також визнано першість папи як наступника апостола Петра і його повне право керувати Вселенською церквою згідно із соборами й канонами. Другим за папою йде патріарх, за яким зберігаються всі права та привілеї. Цей пункт вдовольнив грецьких єпископів, які завжди розглядали верховенство папи не як необмежену юрисдикцію, а як право «першого серед рівних», тобто як першість за честю.

За патріархом Східних Церков було залишено право остаточного вирішення будь-яких питань віри без звертання до папи; при цьому апеляції на дії імператора і скарги на нього й патріарха до папи виключалися. Поминання імені папи на літургії було узаконено указом василевса. Латиняни домоглися збереження латинських єпархій, що діяли у Візантії ще з часів хрестових походів.

5 липня 1439 р. сорок прелатів та папа Євген IV з боку латинян і візантійський імператор зі своїми тридцятьма трьома ієрархами на урочистому засіданні Собору підписали заключний Акт, і Флорентійська унія, ця друга за півтора століття спроба об’єднати дві частини єдиної колись Церкви, відбулася. Відмовилися підписати Акт митрополит Марк Ефеський, а також члени делегації Руської митрополії, крім митрополита Ісидора. Папа, дізнавшись про вчинок Марка, вигукнув: «Ми нічого не зробили!» і викликав його до суду, погрожуючи відлученням. Але митрополит заявив, що він нічого нового не вчить, а лише дотримується старої віри, яку щойно визнав Собор, тому до судового розгляду справа не дійшла.

Наступного дня звершилося те, про що багато століть латиняни навіть не могли мріяти: василевс імперії ромеїв Іоанн VIII прилюдно преклонив коліно перед папою й поцілував йому руку, що означало прийняття імператором тільки церковного, але не державного верховенства. У відповідь папа від імені західних держав зобов’язався в разі необхідності надати Константинополю допомогу військом і флотом. У політичному плані імператор досяг своєї мети — йому пообіцяли військову допомогу, проте багато міжцерковних проблем було вирішено, як вважали греки, не на їхню користь. Тому в міру віддалення від Риму «латинство» членів православної делегації тануло як сніг на сонці, і вже у Венеції, відправляючи службу у храмі св. Марка, вони проспівали православне філіокве. Брат імператора Дмитрій відкрито порвав з унією й поїхав до Греції разом з «твердими» православними ієреями Схоларієм та Пліфоном окремо від делегації. Слідом за ним їхав сам василевс, не відпускаючи від себе Марка Ефеського, бо побоювався його дій проти унії у Греції.

Після повернення додому імператора чекало нелегке життя. За кілька днів до того померла його дружина — вірний друг і соратник. Духовенство і прочани всіх Східних Церков одностайно відкинули унію як чужу й надіслали василевсу осудливого листа: «Якщо ти на деякий час поступився латинянам, намагаючись отримати допомогу своїй імперії, а зараз відмовляєшся від нечестивого вчення і знову додержуєшся православної віри своїх предків, то ми будемо молитися за спасіння твоєї держави й особливо душі твоєї... Якщо ж ти будеш опинатися й захищати догмати, чужі Церкві нашій, то не тільки не будемо молитися за спасіння твоєї імперії, а й накладемо тяжку єпітимію, щоб мова чужого і згубного вчення не поширилася у Христовій Церкві». Ті, хто підписав унію, після цього почали відмовлятися від своїх підписів і каятися у скоєному. Але все ж частина ієрархів і парафій визнали об’єднання церков і стали уніатами, що фактично означало розкол (хоча й неформальний).

Однією з умов Флорентійської унії була організація папою хрестового походу проти турків, і у 1443 р. рицарі визволили західну Болгарію. Султан Мурад II, що був тоді зайнятий війною з албанським полководцем Сканденбергом і трансильванським воєводою Яношем Хуньяді, уклав з хрестоносцями мир. Але згодом вожді хрестоносців Джуліано Чезарині та польський король Владислав III Ягеллон порушили мир і напали на Мурада. 10 листопада 1444 р. на березі Чорного моря, неподалік від Варни, християнське військо було вщент розгромлене турками. У цій битві загинуло близько тридцяти тисяч хрестоносців разом зі своїми полководцями Чезарині та Владиславом. Ця поразка поклала край сподіванням візантійців зберегти свою державу, падіння якої було тепер справою часу.

Імператор Іоанн VIII помер 31 жовтня 1448 р. після отримання звістки про загибель сербського християнського ополчення на Косовому полі. Його непримиренний опонент митрополит Ефеський Марк Євгенік залишився вірним православ’ю до кінця життя; він помер раптово на диспуті з латинянами у 1449 р. Георгій Схоларій, котрий на Флорентійському соборі підтримав унію, відійшов від неї, прийняв чернечий постриг і під ім’ям Геннадія керував православною частиною Церкви. Григорій Меліссін, уніатський константинопольський патріарх Мамма, керував Церквою впродовж п’яти років; за рішенням помісного Собору або, як вважають, під тиском православних був змушений покинути кафедру й виїхати до Риму. Ця подія погіршила стосунки Константинополя з римською курією й негативно вплинула на надання військової допомоги грекам.

Наприкінці життя Іоанна VIII боротьба між латинофільською й туркофільською партіями загострилася. Більшість аристократії, державних службовців та освічена частина суспільства хотіли будь-що врятувати державу, розуміючи, що від цього залежить їхнє життя. Туркофіли, а до них належали більшість прочан, кліру й «торгового люду», твердо вірили, що тільки турки зможуть «навести порядок», і звинувачували у своєму скрутному становищі не лише владу, а й «жадібних католиків», яких треба вигнати. Для більшості цих щиросердо віруючих людей найвищою цінністю в житті було збереження цілісності й недоторканності їхньої віри — православ’я, за яке вони готові були віддати життя.

Новий і останній імператор Візантії Костянтин XII, будучи радше вояком, ніж дипломатом і політиком, не зміг впоратися з тяжким становищем і фактично втратив контроль над ситуацією. Він не зумів заручитися підтримкою Заходу через від’їзд патріарха-уніата Мамми й не мав підтримки серед православних, бо відмовився скасувати унію. Оскільки імператор залишився уніатом, то не відбулася й офіційна церковна хіротонія, тобто з погляду Церкви він не був «вінчаний на царство». Православні поступово брали гору, й унії дотримувався лише незначний прошарок суспільства.

24. РУСЬ І ФЛОРЕНТІЙСЬКА УНІЯ

Вже перед падінням Константинополя переговори з імператором від імені папи вів відомий діяч Флорентійського собору кардинал Ісидор, колишній митрополит Київський і всієї Русі. Грек за походженням, уродженець Фессалоніки, він був висвячений на Руську митрополію Константинопольським патріархом і свою діяльність почав у Москві. Тут він спромігся умовити великого князя Василія Темного відпустити його з делегацією на Собор у Феррарі, куди прибув 1438 р. Ісидор мав великий вплив на церковні справи не тільки як митрополит Русі, але й як другий представник антіохійського патріарха. До того ж він разом з Марком Ефеським був обраний речником від православних на Соборі. Ісидор, як і митрополит Віссаріон, що їх папа в один день проголосив кардиналами, палко підтримував унію й підписав Акт про об’єднання церков. Після Собору він у званні апостольського легата для всіх північних земель відбув до Києва. Перебуваючи в Угорщині, він надіслав до литовських, руських і лівонських єпархій спеціальні грамоти, де сповіщав про об’єднання церков. Великий князь литовський Казимир, спокусившись обіцянками «базельців», оголосив, що є прихильником не папи Євгена IV, а Базельського собору й поставленого ним папи Фелікса; це фактично паралізувало діяльність Ісидора. Базельський собор не визнав унію, тож православні ієрархи Литовського князівства дістали нагоду не підкорятися митрополиту Ісидору. По дорозі до Києва, на Волині, Ісидор поставив єпископом Даниїла, що погодився на унію. В Києві князь Олександр дав йому «як отцю своєму митрополиту» грамоту на всю свою вотчину, хоча літопис стверджує, що його вигнали з Києва: «Ісидор, митрополит Киевский, пришед во одежде кардинальской в Киев, но оттуда изгнаша».

Навесні 1441 р. Ісидор прибув до Москви з дружнім посланням папи до князя Василія. На першій же літургії в Успенському соборі Кремля митрополит пом’янув замість вселенських патріархів папу Євгена IV, а після служби його диякон зачитав з амвона Акт про об’єднання церков та інші акти Флорентійського собору. Це викликало щире обурення місцевих ієрархів, а князь наказав негайно звести Ісидора з кафедри і взяти під варту в Чудовому монастирі.

Згодом відбувся помісний Собор єпископів, які ухвалили, що рішення Флорентійського собору суперечать «давньому православному вченню».

Восени того ж року Ісидору, як вважають, вдалося втекти у Твер, звідки після короткочасного ув’язнення він таємно виїхав до Новгорода Литовського, а потім до Рима.

Восени 1452 р. папа послав кардинала Ісидора до Константинополя з військом у тисячу вояків під командуванням знаменитого Джустініані. Ця допомога посилила прозахідну партію в місті; Ісидор, як гадають, скористався цим і відслужив 12 грудня у Софії спільну обідню католиків і греків-уніатів, згадавши при цьому нового папу Миколая (папа Євген IV помер 1447 р.), а також відсутнього патріарха Мамму. Православні не підтримали акцію Ісидора й вийшли на вулиці, вигукуючи, що не латиняни їхні захисники, а Богоматір, яка неодноразово рятувала місто. Вони вимагали вигнати єретиків і заборонити «єретичне служіння опрісночників». У цей найнебезпечніший для держави час лідер туркофілів мегадука Нотара проголосив знамениту пророчу фразу: «Краще бачити в місті царюючу турецьку чалму, ніж латинську тіару». Це відбивало настрій більшості православного кліру й парафіян — віра над усе, і якщо при цьому загине держава, — на те воля Божа.

Коли імператор на запитання, скільки городян погодилося захищати місто, отримав відповідь, що не більше п’яти тисяч, він у відчаї тільки застогнав. Така ситуація склалася не випадково: турки-мусульмани в завойованих ними регіонах Візантії після сплачення спеціального податку дозволяли православним вільно сповідати свою віру й повільно, крок за кроком, проводили політику навернення грецького населення в мусульманство. В ці останні місяці існування грецької держави уряд наполягав, щоб імператор «поставив ієрархом» Ісидора, на що Костянтин так і не наважився. Та попри це саме Ісидор фактично став духовним керівником оборони міста, як колись православні патріархи.

У травні 1453 р., забувши про чвари, столицю разом захищали греки, генуезці, каталонці, французи й навіть турки — слуги опального принца Урхана. Зранку 28 травня, у день вирішального штурму міста турками, у храмі св. Софії відбувся урочистий молебень. Вперше за довгі століття розбрату православні, католицькі і греко-католицькі священики молилися разом, відкинувши все, що роз’єднувало їх. Тоді, у передсмертну для захисників міста годину, відбулося справжнє примирення двох церков.

Дата добавления: 2015-05-23