Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Землеволодіння і землекористування у Київській Русі та Галицько-Волинській державі




За своїм політичним устроєм Київська Русь належала до ранньофеодальних держав Європи. Головне місце в її економіці посідало сільське господарство, основною галуззю якого було землеробство з використанням вузьколезого рала, одно-, тризубої сохи, борін. Значного поширення набули заступи, мотики, серпи, коси, ціп. Останній часто згадують літературні джерела. Наприклад, автор «Слово о полку Ігоревім» битву руських з половцями порівнює з молотьбою ціпами.

Розвиток феодальних відносин протягом ІХ-Х ст. привів до утворення в Київській Русі різних форм і методів землеволодіння і землекористування, різних груп феодальне залежних селян.

У ранній період Київської Русі земля належала державі в особі князя, який мав право розподіляти її між феодальною верхівкою, надаючи їм землю у володіння разом із селянами (так звані княжі пожалування – бенефіції). Така форма користування вважається приватним княжим землекористуванням. Розпорядники виділеної князем землі (ленні землі) прагнули перетворити її у приватну власність, що їм зрештою вдалося Починаючи з XI століття особливо активізувався процес переходу ленної форми землеволодіння у приватну. Закріплення землі за власником-феодалом відбувалось одночасно із закріпленням за ним селян, які володіли певним сільськогосподарським реманентом.

«Руська Правда» містила в собі деякі вказівки на княжу власність, боярську, церковну, на княжі борті, ролейні межі й первіси на деревах, на знищення знаків власності на бортях на куплю й продаж, на позику й купівлю майна. Інші пам'ятки згадують про коня і землю селянина (смерда). В ролі суб'єкта права чи володіння фігурують окремі особи (фізичні) і правні (єпископії, монастирі, роди, громади), що сполучається з наявністю як індивідуального, так і громадського права власності.

Із статей «Руської Правди» про борті видно, що приналежність бортей давала власникові деякі права і на землю, що носить назву бортної; межі також звалися бортними. Двір і дім становили приватну власність. Щодо рухомих речей, таких як зброя, одяг. прикраси, скот (худоба), збіжжя, продукти промислів (мед, шкіри, віск, хутро), то вони становили об'єкт приватної власності. Навіть холопи, раби, челядь вважалися за майно власника. Діти рабів (плід від челяді) й тварини належали їх власникові. Все, що набував раб, належало тільки його власникові, крім майна, що було на рабові й при ньому.

Статті «Руської Правди» про борті, бобри й первіси показують і на первісні способи набування права власності: всі тварини, раніше нікому не належні, після оволодіння ними таким способом стають предметом власності особи, що ними оволодіває. Інші статті встановлювали, що власник рухомої речі міг користуватися, володіти й розпоряджатися нею. Власникові належала гарантія судового захисту його права власності в разі порушення останнього та гарантія повернути йому втрачену річ (право віндикації).

З розвитком великого землеволодіння данина стала перетворюватися в одних випадках у податок, який сплачували на користь великого князя або держави, в інших – на феодальну ренту.

У Х-ХІ ст. особливо інтенсивно розвивається феодальне землеволодіння, а після прийняття християнства у 988 р. з'явилося і церковне землеволодіння.

За часів Київської Русі розширилися привілеї феодальної верхівки (боярства): права володіти землями-вотчинами, право на збирання податків та повинностей з населення, яке жило на цих землях, а разом з тим право судити й карати. Більша частина сільського населення входила до общини (громади). Община володіла землею і розподіляла частину угідь, передусім орні землі, між окремими родинами. Випасами, луками, водоймами та ін. общинники користувалися спільно Община розподіляла також державні повинності й податки розглядала деякі позови між общинниками, вибираючи своїх суддів, а також старійшин -старост, які представляли її перед державою або феодалом Община виставляла озброєних воїнів з необхідним спорядженням для участі у походах князів проти зовнішніх ворогів, члени її були зобов'язані ремонтувати і будувати фортеці, мости та інше.

В Київській Русі існувала й досить чисельна група напіввільних людей – закупів. Так називали смердів, які з різних причин тимчасово втрачали свою волю, але могли її знову здобути. Смерд брав у борг «купу», до якої могли належати гроші, зерно, худоба, і до того часу, поки він не поверне цю «купу«був закупом. Закуп міг мати власне господарство, двір, майно, а міг жити на землі того, хто давав йому «купу», і працювати на цій землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав, як за злочин проти вільного. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитися в суд, і тоді пан ніс відповідальність. Спроба продажу закупа в холопи звільняла його від боргу, а пан платив за це великий штраф. У випадку крадіжки, здійсненої закупом або його втечі, він перетворювався на холопа.

Селяни, які представлялись як смерди, становили більшу частину вільного населення Київської Русі. Вони володіли землею і худобою, платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати по спадщині своє майно синам. «Руська Правда» охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти боярина. У ХІІ – ХІІІ століттях по всій Україні-Русі поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів, зростає група смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись при цьому вільними.

У часи Київської Русі органом самоуправління була вервсільська територіальна община. Місцева адміністрація «кормилася» за рахунок підлеглого населення.

В Галицько-волинської землі, як і в Київській Русі, селяни також складали основну масу населення і називалися смердами. Більшість із них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. На користь великого князя селяни сплачували «татарщину» (раніше її збирали баскаки), «сребщину», відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (тягло) натурою: хутром, воском, зерном.

Частина селян, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника, належала до напіввільних громадян.

Із зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних.

У Галицько-волинському князівстві існувало й холопство Більшість холопів було посаджено на землю, і вони злились з селянством.

На початку Литовсько-Руської держави серед селянства України були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні. напіввільні, невільні. Вільні селяни мали власну землю, вели своє господарство, платили податок- « тягло », могли переходити з одного місця на інше.

За вбивство вільного селянина закон карав, як за вбивство шляхтича, хоча насправді кара за це була меншою. Вільний селянин міг виступити на суді як свідок. Він розпоряджався своєю землею: міг їїпродати, подарувати, передати в спадщину Придбання шляхтичем маєтку не позбавляло селян, що жили в його межах, права на землю.

Жили селяни дворищами, в кожне з яких входило кілька хат. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дворів об'єднувалося у село, а кілька сіл – у волость, яка була нижчою адміністративною одиницею,

У селян існували громади, їх очолював староста, при якому була громадська рада – «добрі люди». Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Староста з «добрими людьми» мав право суду на громадському вічі, яке мало назву «копа» (тому цей суд називали «копним»). Як бачимо, громади продовжили традиції общин Київської Русі.

Феодали перетворювали вільних общинників (смердів) у феодальне залежних людей як шляхом закупу (отримання від феодала кредиту з послідуючим відробітком, часто зі своїм реманентом, якщо на протязі 10 років кредитор не відробляв чи не сплачував «купу» з відповідними відсотками, він перетворювався на кріпака), так і прямого насильства, «позаекономічного примусу» віднімаючи землю, майно, примушуючи працювати на себе. Крім потреби феодалів і їх дворів (зброя, коштовні тканини, прикраси тощо), що вимагало виробляти не тільки необхідний, а й додатковий продукт для реалізації на ринку. Але зв'язки з ринком все ж таки були не регулярними, спорадичними. Вотчинне господарство лишалося натуральним, замкнутим.

В надрах вотчинного і селянського господарства розвивалися домашні промисли, із яких виростало ремесло. Серед сільських ремесел перше місце за своїм значенням посідало виплавка заліза в домницях (декілька кг за один раз) У XII - XIII ст. з'явилася удосконалена домниця-лупка, що давала вже близько пуда заліза за день. Із заліза виковували і виплавляли різноманітні речі.

Поряд з металургією і ковальством дуже поширеним видом сільського ремесла було гончарство. Щодо теслярства, столярства бондарства, обробки шкір, прядіння, ткацтва, то ці ремесла в селах ще не відокремилися від сільського господарства.

Однак, політичне роз'єднані землі України не могли протистояти зазіханням з боку Польського Королівства і Великого Князівства Литовського.

У період феодальної роздробленості Київської Русі основним змістом соціально-економічного процесу був розвиток феодально-кріпосницьких відносин – зростання феодального і церковного землеволодіння й феодальної залежності смердів. Поряд з цим виникає й умовне землеволодіння, коли князі наділяли «служилих бояр», «дворян» землею із селянами за умови, що вони й надалі служитимуть у війську.

У цей час основна маса селян-смердів із вільних землеробів-общинників перетворилася на держальників привласнених князем. боярами і церквою земель. Смерди втрачали господарську самостійність та особисту свободу. Сталися зміни і в формах експлуатації селян. Існувало три форми ренти – натуральн, відробіткова і грошова. Натуральна рента гарантувала певну господарську самостійність селянина, оскільки він був зацікавлений у результатах своєї праці.

У Київській Русі склалися такі форми феодального землеволодіння, як князівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі. За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село Батурино і місто Вишгород, її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого в спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в ХІ-ХІІ ст.

Боярське володіння, за історичними джерелами, відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше.

Феодальна форма власності на землю не створювала ні економічних, ні соціальних і навіть морально-психологічних умов для покращання хліборобства. Поміщик мав у своєму розпорядженні не тільки засоби праці, а й самого виробника. Його зусилля спрямовувались не на те, щоб забезпечити умови, які б сприяли активному вдосконаленню рільничої техніки, а на пошуки нових форм експлуатації селянина. Слабо розвинений внутрішній ринок, незначний експорт зерна робив фільваркові господарства напівнатуральними. Велося в основному екстенсивне хліборобство, при переважанні трипільної сівозміни.

Тим більше не могли бути базою для покращання агротехнічного процесу селянські господарства, які несли тягар феодальної експлуатації – панщину, податки, кабальні позики тощо. Усі свої засоби і ресурси селянин спрямовував на те, щоб хоч якось забезпечити сім'ю продуктами харчування, сплатити численні податки та утримати за собою земельний наділ. В цих умовах народні умільці в певній мірі вдосконалювали знаряддя праці, знаходили ефективні варіанти сівозміни, проводили селекціонування кращих, врожайних сортів зернових культур тощо.

В цілому ж феодальне суспільство не створило сприятливих умов для інтенсивного розвитку хліборобства. Воно фактично стримувало його прогрес. Відбувався процес консервації соціальне організованих стереотипів у народному хліборобстві, і поколінна трансмісія стосувалася не лише надбудовної частини агровиробництва, а й самого технологічного процесу.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 3040; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.018 сек.