Селянство України в умовах панування Австрійської, Угорської та Російської імперій. 1 страница

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів шляхту орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан. державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинш, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Богдана Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів. Він прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося виконувати панщину, не визначався характер і обсяг робіт. Відробіткова рента замінювалася грошовим чиншем.

Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою «дідичних панів», не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 р.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд королівщині належало близько 1500 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква – 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького – складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, а на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Аграрна політика Богдана Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в «Березневих статтях» 1654 р. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.

Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі України в роки визвольної війни, знайшли своє завершення у другій половині XVII –XVIIІ ст. Землі, що належали польській шляхті перейшли у державну власність. Тут знаходилися «вільні військові» або ратушні села, мешканці яких – посполиті селяни були залежні тільки від держави. Після 1654 р. правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни працею. При бажанні можна було перейти з одного стану в інший. Ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни. Так, повертаючи землі монастирям, гетьман видає універсали, якими затверджується не тільки право володіння землею а й «звикне послушанство» селян під яким розумілося виконання ними повинностей на користь монастирів. Одночасно універсалами гетьманів почалася роздача державних земель козацькій старшині, універсали підтверджувалися указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов'язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву «чинш». Крім того, селяни виконували повинності на користь власника і возили дрова, косили сіно, тощо. У 1701 р. Мазепа видав універсал, яким вводилася дводенна панщина для посполитих селян. Селяни повинні були віддавати панам частину врожаю, худоби, птиці, тощо. На них лежав також обов'язок сплачувати державний податок поетапно, який йшов на утримання війська і який можна було сплачувати як грошима, так і продуктами. Конкретної одиниці оподаткування не існувало, в частині полків брали податки від землі, в інших – від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації збирали «показанщину» (податок на виробництво горілки), тютюнову десятину, мито від продажу горілки. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну, тощо.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п’яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4-5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше замінюється на грошовий.

У 20-ті рр. XVIII ст. було дозволено поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також віддавати їх в рекрути.

Були прийняті заходи щодо обмеження переходів селян У 1721 р. універсал І. Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 р. генеральна військова канцелярія, під приводом запобігання втеч селян за кордон, заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 р. гетьман К. Розумовський видає універсал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки у тому випадку, якщо вони мали письмовий дозвіл від пана. При цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 р. цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було затвердженням кріпосного права в Україні.

Після ліквідації у 1775 р. Запорозької Січі царизм юридично оформляє кріпацтво на терені України. Царським указом від 16 листопада 1781 р. козаків було переведено в розряд селян-однодворців, на яких було накладено подушний податок із забороною переселятися з місця на місце. Указом від 3 травня 1783 р. Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне закріпачення селянства України. Встановлення кріпосного права позбавило селян особистої волі і будь-яких громадянських прав.

Наприкінці XVIII ст. царський уряд розповсюдив кріпацтво і на південні землі України, де селяни втратили право переходу у 1796 р. В часи Павла І широко практикувалось перетворення державних селян в кріпосних. Тільки в Україні у власність поміщиків було передано 150 тис. державних селян.

Таким чином, на початок XIX ст. кріпосні селяни становили 40% населення України, що входило до Російської імперії.

Указами 1800, 1804, 1808, 1828 рр. завершується юридичне закріпачення селян України. Напередодні селянської реформи 1861 р. в руках поміщиків зосереджувалось понад 70% усієї землі та біля 60% загальної чисельності селян.

Власністю поміщика був і селянин. Поміщик міг робити з селянином все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати до Сибіру.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина, яка доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами, селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби, тощо. У багатьох маєтках були заводи та фабрики де вони працювали або по закінченні сільських робіт або постійно. Працювали також жінки й діти. В таких умовах поміщика вже не цікавило власне господарство селянина, йому був потрібен робітник, який міг віддавати панській праці весь час. Наслідком цього збільшується кількість селян, які не мали робочої худоби і тих, що взагалі не мали власного господарства й діставали від поміщика «місячне» утримання. В 1840-х рр. на Лівобережній Україні було близько 25% таких «місячників».

Закріпаченим у І пол. XIX ст. залишалось і селянство західноукраїнських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття), які входили до Австрійської імперії. І тут поміщики мали повну владу над сільською громадою і селянами. Хоча поміщик по своєму бажанню не міг позбавити селянина його наділу, проте селянин був лише «державцем», а не власником цього наділу. Він жив і працював на землі, але не міг продати свій наділ, поділити його і передати своїм спадкоємцям.

Габсбурги-реформатори прагнули покращити стан селянства. Цьому сприяли законодавчі акти австрійського уряду 1772-1790-х рр., в яких визначені певні полегшення для галицького селянства. Найважливішими з них були такі: 1 – зменшення максимальної панщини до трьох днів на тиждень і 36 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство зі зменшенням її розміру для бідніших груп селян; 2 – сувора заборона будь-яких додаткових повинностей поза встановленою панщиною; 3 – створення кадастру та забезпечення селян правом володіти тими ділянками, які вони на той час утримували й обробляли; 4 – організація сіл у громади, які вибирали своїх офіційних осіб; 5 – надання певних прав таких, як право одружитися без дозволу пана й право оскаржувати рішення землевласника та позивати його в органах державної адміністрації.

Вказані реформи носили обмежений характер. Селянин не будучи вже більше у формально-юридичному сенсі кріпаком і далі залишався «спадково прикріпленим» до домінії (поміщицького маєтку). Окрім права на безплатну селянську працю домінія зберегла за собою важливі прерогативи адміністративного, судового та податкового характеру. Після смерті Йосифа ІІ у 1790 р., з початком затяжних воєн проти Франції, дальші реформи були перервані. Консервативний уряд після наполеонівського періоду робив адміністративну практику співчутливішою до поміщицьких інтересів. Однак, галицькі селяни стали «принаймні предметом права, а не як колись (під старим польським режимом) поза будь-яким правом».

Австрійський уряд раніше ніж російський пішов на проведення аграрної реформи. Вона була проголошена у 1848 р., їй притаманні як позитивні так і негативні наслідки. З одного боку вона звільнила селян від кріпосної залежності і скасувала панщину за викуп, з іншого боку ліквідувала сервітутне право, позбавила селян користування громадськими землями (головним чином лісами та пасовищами), захопленими раніше поміщиками, а тепер проголошеними їхньою власністю. Багато безземельних і малоземельних селян були звільнені без землі і попали в кабальну залежність від поміщиків. Ряд законодавчих актів спрямованих на полегшення становища селян австрійський уряд прийняв у другій половині XIX ст. Це у значній мірі було зумовлено тим що середина XIX ст. в Австрійській імперії відзначилась численними виступами буковинських та закарпатських селян, які змусили правлячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та бажаючи відколоти селян від революційного табору офіційна влада пішла на скасування кріпосного права у Галичині, воно було скасоване в квітні 1848 р. – майже на п’ять місяців раніше ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи зводилась до трьох положень: 1 – ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; 2 – наділення селян землею, яка переходить у їх власність; 3 – сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Формально селяни повинні були зберегти за собою ті землі, якими користувались до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянських земель. В руках поміщиків у Східній Галичині опинилось 44% земельної площі, у Буковині – 54% Закарпатті – 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиками ціну. На практиці це означало, що юридично вільний селянин фактично потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підірвала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі за «визволення» у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявилася імперська дискримінація, галицький селянин сплачував суму утричі більшу ніж чеський, і в п'ять разів більшу, ніж німецький.

Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання та ін.) – це сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започаткувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до повільної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

У першій пол. XIX ст. сільське господарство у Східній Україні було базовим сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. Цe зумовлювалося тим, що саме в аграрній сфері знаходився основний засіб виробництва – земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила – залежне від феодала чи держави селянство.

У вказаний період в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Роси воно становило близько 75% землі, а в тих, які були у складі Австрійської імперії, близько 90%. Поміщицькі господарства занепадали, що виявлялося у скороченні їх кількості, посиленні експлуатації селян, низькому рівні організації праці, технологічному застої, неефективному господарюванні, зниженні прибутків. Про прогресуючий занепад поміщицьких господарств свідчить і зростання заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб., в результаті наприкінці 50-х рр. поміщиками було оформлено під заставу 24% маєтків України.

Для розвитку аграрних відносин у першій половині XIX ст. характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялось на дві основні групи – поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян, а в західноукраїнських землях – монастирських).

Основними формами експлуатації селян були відробіткова, грошова і натуральна рента. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, насправді вона становила, як правило, 4-6 днів на тиждень. До того ж селянами відроблялись і додаткові повинності (будівельні дні, підвідні та ін.) та сплачувались натуральні та грошові оброки.

Основною формою експлуатації державних селян була грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав, незважаючи на це, їхнє правове становище було кращим ніж становище кріпаків. Державні селяни були особисто вільними користувалися казенною землею.

Важким тягарем лягло на них рішення про створення військових поселень, які формувалися здебільшого в Україні. У 1817 р. одинадцять кавалерійських і три піхотних полки у формі військових поселень були розміщені у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на Півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, в яких проживало до двадцяти тисяч селян.

Державні селяни набували статусу військових поселенців, їхнє життя жорстоко регламентувалося. У військових поселеннях муштра поєднувалась з роботою на землі. Усе життя селянина тут було під доглядом військового начальства, кожен крок поселенця був регламентований. Навіть одруження відбувалося за наказом начальства. Хлопчиків з 7 років забирали до шкіл «кантоністів». За найменшу провину поселенців жорстоко карали.

У 1837-1841 рр. міністр державних маєтностей граф Кисельов провів реформу управління державними селянами, за реформою ці селяни одержали право обирати органи самоврядування на рівні села та волості. Реформа дещо полегшила становище державних селян. Так, збільшилися їхні земельні наділи, державний податок змінявся на поземельний промисловий податок, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду.

Щоб більше закабалити селян поміщики переводили їх на місячину поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місячним пайком і одягом.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами, селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби, тощо. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах, крім того кріпаки мали сплачувати податки державі.

У відповідь на невдоволення селян-кріпаків своїм становищем царський уряд вирішив провести інвентарну реформу, згідно з «Інвентарними правилами», затвердженими у 1847-1848 рр. в Київській, Волинській, Подільській губерніях було введено «нвенташ» - описи поміщицьких маєтків, на основі інвентарів були визначені розміри земельних наділів кріпаків і встановлювалися розміри панщини та інші повинності. Земля, якою користувалися селяни, залишалася в їхньому вічному користуванні, панщина встановлювалася в розмірі трьох днів для чоловіка, одного дня для жінки, всі інші види повинностей скасовувалися. Заборонялося використовувати жінок на важкій праці. Обмежувалася сваволя поміщиків щодо шлюбу селян, здачі в рекрути, відправки до Сибіру.

«Інвентарні правила» внесли певний контроль за діяльністю поміщиків, визначили межу поміщицької влади, та вже у грудні 1848 р. були зроблені доповнення до інвентарних правил, які звели нанівець проголошене реформою.

Страждали селяни ще й від прогресуючого процесу обезземелення, який підривав їхні господарства. Якщо за підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім’і необхідно було мати не менше 5 дес. на ревізьку душу, то фактично цей показник в середньому по Україні становив від 1,2 до 3 дес.

На ефективність сільськогосподарського виробництва у першій половині XIX ст. суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. Землю обробляли тими ж знаряддями, що і у XVII-XVIII ст. – плугом ралом, сохою, серпом, косою. До того ж навіть цього традиційного реманенту не вистачало – у 1883 р. на 100 ревізьких душ припадало не більше двох плугів. Такими ж як і у попередні століття залишились і системи обробітку землі, класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система – на Півдні, комбінація цих двох систем – на Лівобережжі.

Отже у першій половині XIX ст. в аграрному секторі України відбувалася поступова руйнація натурального господарства та перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. При цьому характерною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду були: а) нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво (на півдні та правобережжі існували великі, на Лівобережжі дрібнопомісні поміщицькі господарства); б) поступово у товарне виробництво втягувалися і селянські господарства, що стимулювало поглиблення майнової диференціації селянства (формувалася заможна селянська верхівка представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі); в) розширилась сфера застосування вільної праці, поглибилась галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стали часткові агротехнічні зрушення.

Таким чином, розвиток сільського господарства українських земель у першій половині XIX століття визначили такі тенденції:

- домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані;

- посилення експлуатації селянства його майнова диференціація;

- застосування застарілих способів і засобів ведення господарства;

- поява в аграрному секторі надлишків робочої сили;

- руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

Усі ці тенденції становили суть і зміст двох суперечливих, але взаємозв'язаних процесів кризи занепаду, але домінування старих феодальних відносин і структур зародження, становлення та формування у рамках феодалізму товарного виробництва.

Разом з тим відбувалося становлення української моделі господарювання. На всіх українських землях й характерною рисою ставали товарно-грошові відносини, які призводили до поглиблення майнової диференціації селянства. Майнова нерівність більш виявлялася серед державних оброчних селян Лівобережної та Південної України. Селяни-власники Катеринославської губернії зосередили в своїх руках 18% загальної кількості приватної землі. Структура господарств державних селян, козаків Полтавської та Харківської губерній у 1836 р. характеризувалися такими даними: 15,7% не мали землі, 25,6% - мали лише садиби 4,4% - займалися ремеслом, 53,4% - володіли землею. Серед державних селян Правобережної України 15% селян були безземельними. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю віддаючи третину або половину врожаю. Заможна верхівка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та базарні площі, пасіки, рибні стави.

Царський уряд своїми указами сприяв зміцненню заможної верхівки селян. У 1801 р. державні селяни зрівнялися у правах з купцями і міськими жителями на придбання незаселених земель. У 1818 р. їм дозволили влаштовувати фабрики і заводи, в 1830 р. – розводити сади, городи на громадській землі розміром – 3 десятини. При переселенні на нові землі державні селяни отримували 30-60 дес. у селах і 25-40 на хуторах.

Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозволяли купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласники могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування, збут товарів на ярмарках, базарах. З їхнього середовища виростали великі промисловці-підриємці.

Подібні процеси мали місце й на західноукраїнських землях, у Східній Галичині за переписом 1847-1859 рр. структура селянських господарств мала такий вигляд: повні селяни, які користувалися понад 20 моргами землі становили 8 3%; півселяни, які мали 10-20 моргів – 23,4%; чвертьселяни або піші, які «сиділи» на 2-10 моргах – 41,1%; загородники (до 2 моргів землі) – 27,2%.

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, на території якої існувало десять округів: Золочівський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Тернопільський, Чортківський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та східні частини Перемишльського і Сяноцького округів; Північна Буковина й Закарпаття) в 40-х роках XIX ст. продовжували перебувати у складі Габсбурзької імперії. Східна Галичина, загарбана Австрією внаслідок першого поділу Польщі у 1772 р. і населена переважно українцями (на відміну від польської Західної Галичини та Кракова), була частиною так званого королівства Галіції і Лодомерії з центром у Львові. Двома роками пізніше Австрія приєднала до себе ще й північну частину Молдавського володіння з містами Чернівці, Серет і Сучава, мотивуючи тим, що цей край раніше належав Галицькому князівству. Справді, це було колишнє Пониззя, яке лише у XIV ст. опинилося в руках молдавських господарів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній частині українцями, а у південній – мішаним українсько-молдавсько-румунським населенням.

Оскільки українські землі у складі Австрійської імперії адміністративно не об'єднувалися, то Буковина з центром у Чернівцях входила на правах автономної округи до названого вище королівства. Закарпатська Україна адміністративне підпорядковувалася Угорському королівству з часів середньовіччя, а з XIX ст. лишалася в угорській частині імперії Габсбургів і перебувала під її безпосереднім адміністративним контролем. Отже, в минулому Закарпаття було ізольоване від інших українських материнських земель.

Українські землі у складі Австрійської імперії займали територію 70 тис. кв. км., на якій на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. чоловік, у тому числі 2,4 млн. українців, або 70 % усього населення, 600 тис. поляків, 300 тис. євреїв, жителів Інших національностей. Імперія Габсбургів на західноукраїн­ських землях проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська монархія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польській шляхті та магнатам, на Буковині – румунським, Закарпатті – угорським феодалам і за їхньою допомогою посилювала соціальне й національне гноблення, особливо селян.

Забезпечуючи необмежене панування феодалів і намагаючись перетворити західноукраїнські землі на ринок збуту, на аграрно-сировинний придаток західноєвропейських провінцій, уряд Австрії гальмував тут розвиток економіки і насамперед промисловості. У 1841 р. у Східній Галичині налічувалося всього 183 мануфактури, що становило 3,6 % їхньої загальної кількості в Австрії. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Переважна частина міст, яких у Східній Галичині у 1846 р. налічувалося 41, була причетна до аграрних відносин і особливо не вирізнялася від великих сіл.

Західна Україна була аграрним краєм. Основною сферою економіки залишалося сільське господарство. Уся земля, як і раніше, поділялася на домінікальну (поміщицьку) і рустикальну (селянську). Більшість кращих земель належала поміщикам, державі, церкві. У Східній Галичині, де налічувалося 3,5 тис. сіл, у 1844 р. домінікальні землі становили майже, половину всього землекористування (понад 47%), рустикальні – близько 49 %, вільні (міських громад, вільних селян, церковних парафій) – 4%. Якщо на одне селянське господарство у 1847 – 1849 pp. припадало в середньому 8,9 морга (морг - 0,575 га), то на одне поміщицьке землеволодіння – 755 моргів.

Чисельність великих землевласників постійно зменшувалася, а розміри їхніх латифундій систематично зростали. Так, якщо в 1820 р. у Галичині налічувалося 8 500 великих землевласників із пересічним наділом 683 морги, то у 1859 р. кількість їх зменшилася до 4 500, але наділ збільшився в середньому до 1 185 моргів. Найбільші землеволодіння належали таким магнатам, як князі Любомирські, Радзівіли, Понятовські, Яблоновські, графам Замойським, Потоцьким, Лянцкоронським.

Одночасно зі зростанням землеволодіння магнатів скорочувалися розміри селянських наділів. Наприклад, у 1820 р. земельний наділ селянина в середньому становив 15 моргів, а у 1859 р. - близько 9, у 1900 р. – 4 морги. Внаслідок цього наприкінці XIX ст. більшість селян Східної Галичини мала наділи й значно менші за потреби прожиткового мінімуму, оскільки останній дорівнював наділу в 10 моргів. Це є переконливим свідченням того, що у суспільстві поглиблювався розподіл, в умовах якого багаті ставали ще багатшими, а бідні – біднішими. Значна частина багатого панства прагнула, як і рані­ше, проживати у великих містах і за кордоном, доручивши ведення своїх маєтків управителям або посесорам. Останні, як правило, основне джерело прибутків вбачали не в агротехнічних удосконаленнях, а у посиленні фізичної праці селян, експлуатації їх, що призводило до розорення і поміщиків, і селян, до деградації сільського господарства взагалі.

Занепад маєтків, викликаний кризою у сільському господарстві, спонукав польську шляхту шукати засобів поліпшення справ завдяки грошовим позичкам. З цією метою у 1841 р. було засновано Галицьке земельне кредитне товариство, а у наступному році – шляхетську ощадну касу. Але ці заходи бажаних результатів не дали.

Прагнучи збільшити доходи, поміщики вдавалися до визиску селян. За право користування убогими земельними наділами вони мусили відробляти у феодала панщину. Розмір її був неоднаковий у різних маєтках. Там, де було розвинуте зернове господарство, панщина становила 156 днів на рік з повного Лану, а у районах активного розведення тваринництва і лісових промислів – 12 днів. Проте в деяких селах, всупереч закону, ухваленому ще 1782 p., який обмежував панщину до 11 днів на рік, селян примушували відбувати її 5-6 днів на тиждень. Часу для ведення свого господарства не залишалося.

Крім панщини, селянин мусив платити данину натурою (зерном – "осип", десятиною від бджіл тощо), що становила в 40-х роках 10,8 %, а також здавати чинш (оброк з луків, худоби) – 6 % селянських повинностей.

Великим тягарем для селянства було право пропінації – феодальний привілей галицьких поміщиків, що спонукав до примусової купівлі селянами горілки в поміщиків. У Галичині на кожного мешканця віком понад 14 років припадало близько 14 літрів горілки на рік, тоді як м'яса – менш як 5 кг. Лише у 1848 р. право пропінації було відмінено.

Часто поміщик садовив на селянський наділ, уже зайнятий господарем, ще одного господаря, так званого підсадка. Так у с. Тлумачику Коломийської округи у 1847 р, на 136 селянських наділах було, крім їхніх основних господарів, ще 106 підсадків. І це було характерно для всієї Галичини.

Тиск поміщиків на селян, різне ставлення селянина до праці та втягування селянського господарства в товарно-грошові відносини посилювали процес диференціації селянства. У той час існували такі основні групи селян: 1) повні селяни, 2) півселяни, 3) чвертьселяни, 4) загородники, 5) комірники або халупники. Маєтки мали звичайно потребу в селянах, котрі всупереч іншим інтенсивніше працювали і, як наслідок, нерідко ставали поступово заможними, або повними. Водночас зростала кількість загородників з невеликими мізерними наділами під садибу, а також безземельних халупників.

Типовою фігурою галицького села був піший селянин, який мав чверть наділу. До надзвичайно строкатої групи входили селяни, що володіли наділами від 3 до 10 моргів.

Дата добавления: 2015-05-23