Голод 1921-1923рр. в Україні

Виникнення голоду в 1921р. в Україні офіційно пояснювалася дією метео умов- посухою, а також „важкою економічною спадщиною” дореволюційної Росії та наслідками першої світової і громадянської війн, що відбувалися впродовж семи років. І все ж пояснити голод лише цими факторами аж ніяк не достатньо.

Стихійне лихо водночас охопило обидві республіки – УСРР і РСФРР, вимагали хліб для постачання Росії, який вилучали методами офіційно скасованої продрозкладки після березня 1921р., у той час як південні українські губернії, вкрай вражені посухою, залишались без допомоги. Про це свідчать архівні матеріали- партійні та урядові постанови, різноманітні звіти громадських організацій, повідомлення, інформації з місць. Статистичні дані тощо, які повністю збереглися, але досі не публікувалися через те, що належали до спецрозряду під грифом „цілком таємно”.

Навесні 1921р. після обнародування заміни системи продрозкладки продподатком у землеробстві України намітилася тенденція до господарського відродження. Значно збільшилися порівняно з попередніми роками посіви був меншим за врожай 1920р.

Статистичні дані про валовий збір зерна в Україні 1921р. мають суперечливий характер, що випливає з відмінностей у методиках підрахунку врожайності. Щодо показників валового збору зерна ЦСУ РСФРР визначило його обсяг -633млн. пудів, ЧСУ УСРР -276,6 млн. пудів, а Наркомпрод УСРР за основу взяв проміжну цифру-430млн. пудів.Останній, керуючись вказівниками центру, зупинився на первісних планах хлібозаготівель за даними російських статистик. Недостовірними були й дані ЦСУ Росії, розрахунки яких спиралися на попередні оцінки видів на врожай, коли масштаби метеумом ще не були відомі. Більш вірогідним був критерій українських статистиків, але й він не гарантував повної об’єктивності, оскільки селяни з метою зниження розміру податку зменшували дані про врожай і посіви.

Спираючись на матеріали архіву, що дають нам реальні картини тогочасного життя на селі, наведемо деякі дані з обмеження голодуючих губерній. У 1921р. від посухи постраждали сім губерній південної і середньої смуги: Миколаївська, Одеська, Запорізька, Катеринославська, Донецька, Полтавська та Кременчуцька, які зібрали з восьми головних хлібних культур 38 964 тис.пудів, тоді як висів зерна становив 51814 тис. пудів. Таким чином, названі губернії зібрали лише 75% посіяного зерна, в той час як сільське населення цього регіону становило 7174тис. чоловік, що при голодній нормі 13 пудів дає продовольчу потребу в 93263 тис. пудів.

Які ж були наслідки цього стихійного лиха для сільського господарства? Передусім вони чітко проявилися вже восени 1921р. у значному зменшенні кількості худоби і посівних площ. Чисельність робочих коней восени 1922р. становила стосовно осені 1920р. в усіх голодуючих губерніях від 37,7 до 69,9%. Різко зменшилося поголів’я великої рогатої худоби, також свиней. Деякі господарства 1922р. взагалі залишилися без тварин.

Відсутність у 1921р. посівного матеріалу, з одного боку, і нестача робочої худоби, з другого – не могли не викликати різкого скорочення посівної площі в наступному році. Вся посівна площа 1922р. (озимих і ярих) у зіставленні з 1921р. скоротилася в зазначених губерніях у середньому на 60%. Обставини, які складалися в сільському господарстві 1921р. у голодуючих губерніях, призвели до повторного неврожаю 1922р.

Застосування радянським урядом реквізиційних методів позбавляли селян стимулів до господарювання на землі. Так була скасована на папері продрозкладка, а в Україні – діюча на практиці- поглиблювала зубожіння селянського господарства. Продовольчі ресурси в більшості господарств перебували на межі вичерпання.

Для максимального вилучення з селянських господарств держава постійно застосовувала різноманітні методи, серед яких успадкований з часів кріпаччини- кругова покура або колективна відповідальність селян, що зрештою призводило до втручання збройних сил у селянські справи. Про це свідчать документи, зокрема витяг з наказу Вознесенського повітового особливого комітету від 15 листопада 1921р. про покарання заложників на випадок нездачі продподатку, згідно з яким у кожній волості брали від 15 до 25 заложників із „куркульсько-середняцького ” селянства. У випадку якщо село відмовлялося дати підписку про кругову відповідальність або, давши підписку про виконання продподатку, в 48-годинний срок невиконало його, воно оголошувалося боргом радянської влади. Половину заложників ув’язнювалося аж до застосування вищої міри покарання –розстрілу, після чого набиралася нова група. Все наявне зерно –хліб зерно –фураж, недотримуючись цифри продподатку, в господарствах, на які поширювалася колективна відповідальність конфіскувалося.

Людські втрати від голоду в Україні точно не встановлено. За підрахунками Наркомздоров’я УСРР, від голоду до осені 1922р. померло близько 47,5 тис. чол. Однак цей показник не відповідає дійсності. З семи неврожайних губерній лише в Миколаївській- з січня до жовтня 1922р. померло 37,3 тис. голодуючих.За свідченням лікарів, які на початку 1922р. за дорученням уряду обстежували стан здоров’я голодуючих, половину з них була приречена на вимирання. За офіційними даними, голодуючих в Україні на початку 1922р налічувалося близько 1,9 млн. чол., у квітні -3,2 млн., у липні- 3,8млн. Західні вчені-дослідники, зокрема Роберт Конквест, стверджують, що голод 1921р. – 1923рр. в Україні забрав 5 млн. людських життів.

Підсумовуючи розгляд цієї проблеми, спираючись на джерела, які збереглися в архівах республіки, зазначимо, що голод 1921-1923рр. у губерніях України південної та середньої смуги був спричинений надмірним викачуванням зерна за її межі: після неврожаю 1921р. на користь голодуючого Поволжя і промислових центрів Росії, а після стабілізації продовольчого становища- на розвиток промисловості СРСР.

В складних умовах проведення НЕПу вчені-аграрники не послаблювали уваги до проблеми кооперативного руху. У 20-х pp. відомі економісти сільського господарства М.Д. Кондратьев і О.В.Чаянов, їх послідовники на Україні І.П.Коротков, К.Г Маньковський, К.С.Кононенко, В. М. Соловейчик та інші однозначно виступали за збереження і розвиток індивідуального господарства в аграрному секторі. І.П.Коротков відверто заявив про необхідність всебічної раціоналізації індивідуальних селянських господарств. Цьому, на його думку, могло сприяти поліпшення землевпорядкування, з метою справедливого розподілу землі між усіма категоріями хліборобів, збільшення кредитування сільських господарств, посилення їх зв'язків з ринком, впорядкування ціноутворення.

Прихильники І.П.Короткова вважали, що у процесі землевпорядкування недоцільно ліквідовувати хутори, створені в процесі проведення столипінських реформ. При цьому вони вказували, що саме хутори швидше піддаються кооперуванню. Також активним прихильником кооперування виступав М.Туган-Барановський, він вважав, що сільське господарство може стати високопродуктивним лише на основі створення і розвитку трудових кооперативів. Він розглядав кооперацію як протидіючу силу тоталітарному режиму, як форму місцевого самоврядування, на основі об'єднання трудових кооперативів в сільськогосподарську общину.

Одним із родоначальників теорії сімейно-трудового селянського господарства в Україні був В.А.Косинський, який працював в уряді П.Скоропадського і у 1918 р. емігрував до Німеччини. Праці Косинського високо оцінили О.В.Чаянов, М.Д.Кондратьев і О.М.Челінцев, економісти-аграрники, представники організаційно-виробничого напрямку сільськогосподарської думки. О.В.Чаянов працюючи над своєю монографією "Организация крестьянского хозяйства" (М., 1925), використовував праці В.А.Косинського "К аграрному вопросу" (К., 1917), "Мобилизация земельной собственности" (Прага, 1925).

Винятково суперечливим було ставлення В.І.Леніна до кооперативного руху. У своїх працях 1902-1917 pp. він у цілому негативно ставився до кооперації, в тому числі сільськогосподарської. У 1917-1920 pp. він виступав ініціатором ліквідації кооперативних об'єднань і товариств. Після проголо­шення нової економічної політики, зокрема наприкінці 1922 - на початку 1923 pp. він змінив свої погляди щодо кооперації. Цьому певною мірою сприяло ознайомлення з працями вчених економістів-аграрників, в першу чергу О.Чаянова, М.Туган-Барановського, М.Кондратьева тощо, Саме під впливом концепцій названих учених пізніше було прийнято Декрет про виділення сільськогосподарської кооперації в окрему структуру і взято курс на відродження кооперації на селі.

Необхідність воєнного комунізму в якісь мірі можна пояснити труднощами війни і післявоєнного періоду. Але для сільського господарства поза будь-якими сумнівами його практика була руйнівною. Зростання напруги серед селянства ставало однією з найголовніших соціально-політичних проблем радянського режиму. Саме тому в 1921 р. за ініціативи В.І.Леніна було запроваджено більш гнучку державну економічну політику. Одним з перших кроків нової економічної політики, або Непу, була заміна необмеженої реквізиції зерна, основного сільськогосподарського продукту, на стабільний натуральний податок. Та частина зерна, що залишалася після сплати такого податку, використовувалася селянами за їх власним розсудом, їм надавалося право продавати залишки зерна через державні заготівельні організації або приватні канали реалізації, Уряд також розробив декілька успішних заохочувальних заходів для зростання продуктивності сільського господарства шляхом налагодження постачання сільськогосподарського реманенту та інших засобів, поширення агрономічних знань, більш толерантного ставлення до сільськогосподарських кооперативів.

Відродження сільськогосподарської кооперації стало одним з важливих елементів нової економічної політики. Окремим декретом центрального радянського уряду було проголошено необхідність розвитку кооперації в сільському господарстві та її підтримки. Відновлення діяльності сільськогосподарських кооперативів відбувалося дуже швидко і пояснити це можна такими чинниками:

1. Багато виробників сільськогосподарської продукції вже мали уявлення про переваги кооперативної форми реалізації своїх економічних інтересів, яке було сформовано в часи розквіту кооперативного руху напередодні війни.

2. Приватний торгово-посередницький бізнес, який в минулому був найголовнішим конкурентом селянських кооперативів, був обмежений, ослаблений, а з часом взагалі заборонений радянською владою.

3. Сприятлива державна політика відкрила простір економічним асоціаціям і ринковій торгівлі.

Водночас, відповідно до ленінських підходів, здійснювалося одержавлення кооперації. Це виявилося у сталінському курсі примусового утвердження колгоспів, які представлялись до того як кооперативні об'єднання Проти такого курсу, по суті, виступав М.І.Бухарін. Не заперечуючи ролі радгоспів І колгоспів у розвитку сільськогосподарського виробництва, він надавав виключного значення кооперативним формам господарювання в аграрному секторі. При цьому М.І.Бухарін вважав пріоритетними ті види кооперації, які обслуговували передусім процес обігу, збут різної продукції. Селянська кооперація, за його словами, мала вростати в систему пролетарських господарських органів, позаяк кооперація залишатиметься економічно незалежною від держави.

До XV з'їзду ВПК(б) (1927 р) у працях М.Бухаріна спостерігається певна стабільність, а точніше пропорційність у виборі форм кооперування. Він надавав перевагу торгівельним формам кооперації, але не забув і про виробничі, їхню взаємозумовленість розглядав через призму економічної1 доцільності, підкреслюючи цілком природний перехід від одних форм до інших, без будь-якого насильницького втручання. Характерно, що у промові на пленумі ЦК ВПК(б) у квітні 1929 р. М.Бухарін говорив, що наявність колгоспів, поява МТС і контрактацій - наше найближче завдання, але вони не заперечують НЕПу і кооперації. Найголовнішим, вказував М.Бухарін, мало бути розумне співвідношення різних форм господарювання.

Ніколи не був прихильником ідеї одержавлення кооперації і О.В.Чаянов. Об'єктом наукового дослідження О.В Чаянова було не абстрактне, а конкретне селянське господарство У зв'язку із цим і побудована його теорія кооперації, яка була спрямована на зміцнення економічних підвалин дрібнотоварного виробництва, визначення його ролі і місця в системі ринкових відносин. Чаянов розглядав кооперацію як систему підприємств і водночас форму соціального руху. Кооператив, на його думку, це насамперед союз господарств, у якому дрібне трудове селянське господарство залишається непорушним. Кооперація - це передусім співпраця окремих виробників, які лише делегують ту частину господарських справ, де колективна форма господарювання ефективніша від дрібної - індивідуальної. Сільськогосподарський кооператив, вважав Чаянов, має бути додатком до селянського господарства, обслуговувати його, а не руйнувати усталений уклад життя. Акцентувалося, що селянська кооперація є своєрідним і водночас досконалим варіантом селянського господарства. Вона допомагає дрібному товаровиробнику не руйнувати своєї індивідуальності, а виділити ті елементи його діяльності, які в об'єднанні зусиль мають переваги над дрібним господарством.

Характерно, що О.В.Чаянов не погоджувався з твердженнями про те, що усі види кооперації є передумовою повного усуспільнення сільськогосподарського виробництва. Він підкреслював, що: а) кооперація є однією із форм вертикальної концентрації; б) колгоспи (артілі, комуни) повинні доповнювати систему первинної кооперації, а не заперечувати її.

Значну увагу О.В.Чаянов приділив і питанню щодо участі селян в кооперації. Вважаючи селянську кооперацію складовою частиною організації самого селянського господарства, він стверджував, що її соціальний склад залежить від стану селянських дворів. При цьому селяни представлялись як шість соціальних типів за їхнім економічно-господарським станом (1 - куркульські господарства; 2 господарства напівкапіталістичного типу, в яких використовувалася наймана праця з метою одержання прибутку; З - селянські господарства, які виконували виробничі процеси власними силами; 4 - господарства, що не використовували найманої сили і не наймалися, але яким бракувало робочих рук, реманенту і землі; 5 - господарства, які частину своєї робочої сили використовували по найму, хоча не припиняли товарного виробництва; 6 - пролетарські господарства, основним прибутком яких була наймана праця членів сім'ї).

Майнова нерівність, незважаючи на соціальну однорідність селянських господарств, зумовлювала відповідне ставлення селян до різних видів кооперативної діяльності. Перша і шоста групи селянських господарств, з огляду на політичну ситуацію та економічний стан, випадали з кооперативної системи. Якщо першу групу переслідувала держава, то шоста була просто неспроможною брати участь в кооперації. Господарства другого і третього типу, на думку О.В.Чаянова, мали спроможність самостійно купувати складний реманент та сільськогосподарські машини, а також займатися переробкою і збутом продукції власних господарств. Отже, соціальною базою селянської кооперації залишалися господарства четвертого і п'ятого типу.

Відомий дослідник проблем української селянської кооперації В.І.Марочко вважає, що соціальні типи селянських господарств, які визначив О.В.Чаянов, далекі від адекватності. "Неможливо, -твердить він, - вмонтовувати багатогранне життя у вузькі рамки теоретичних узагальнень". Водночас В.1.Марочко відзначає, що ''заслуга О.В.Чаянова полягала в тім, що він розглядав соціальний склад кооперації, ТІ рушійні сили, як невід'ємну частину самого селянського господарства. Не політичні догми приваблювали його, а історична реальність - економічний стан селянських господарств".

Принципи О.В Чаянова щодо селянської кооперації поділяли ряд українських вчених. Так В.Д.Коваль підтримував думку О.Чаянова стосовно того, що кооперація є невід'ємною частиною трудового селянського господарства.

На доцільність та потребу розвивати сільськогосподарську кооперацію вказував відомий російський аграрник-економіст, Історик народного господарства Росії Б.Бруцкус. Він вважав, що селянське господарство не є рутинною і малорухомою організацією, однак воно недостатньо організоване, що послаблює його соціально-економічні позиції.

Б.Бруцкус вважав, що сільськогосподарська кооперація регулює зовнішньоекономічні відносини селянського господарства: вона "елемінирує" із нього виробничі процеси, які не типові для селянського господарства, однак догляд за органічними процесами, до яких сімейне виробництво добре пристосоване, залишається в надрах селянського господарства. Цим кооперація дозволяє перебудувати життя на основі економічного обміну на базі ринку. З допомогою кооперації населення задовольняє свої особисті потреби. На допомогу трудовому сімейному господарству приходить кооператив як колективне підприємство, метою якого є не стільки прибуток, скільки більш досконале і дешеве задоволення індивідуальних потреб його членів. Таким чином, за Б.Бруцкусом, як і за О.В.Чаяновим, сільськогосподарська кооперація - це "... колективно організована частина сімейного виробництва, що живе одним життям Із материнським організмом". Він підкреслював, що кооперація будується на солідарності інтересів, які у селянстві переважають над внутрішніми протиріччями. У 1929 році він писав, що об'єднавшись для захисту своїх економічних інтересів у кооперативні організації, селянство зовсім не думає здавати свої позиції. Навпаки, цей клас відвойовує все нові позиції у великого землеволодіння. І при капіталізмі кооперація виступає як автономна організація, особливий господарський уклад.

В Україні визначилося два напрями реалізації державної політики щодо розвитку кооперації в аграрному секторі. Один з них відстоював О.Г.Шліхтер: він виступав за прискорення процесу розвитку в селі колективних господарств (колгоспів) та масове створення державних сільськогосподарських підприємств (радгоспів). Другий напрямок - це той, що пропагували І.П,Короткое, М.П.Макаров, О.Р.Резніков, М.І.Туган-Барановський -підтримання курсу на розвиток та укріплення трудових селянських господарств на базі хуторів, на розширення всіх видів сільськогосподарської кооперації.

Курс на відродження кооперації в українському селі було взято в жовтні 1921 р. тоді ж було прийнято декрет РНК УСРР про виділення сільськогосподарської кооперації з єдиної системи споживчої кооперації, яка до того часу об'єднувала всі споживчі товариства міста і села й здійснювала закупівлю та збут продукції.

Розвиткові кооперативного руху певною мірою сприяв новий Земельний кодекс, прийнятий у 1922 р. Хоча відміна приватної власності на землю проголошувалася вже у перших статтях, як і заборона продажу, купівлі та застави землі, проте нове законодавство підтримувало сільське господарство сімейного типу і визнавало за тодішніми землекористувачами практично необмежене право землеустрою за їх власним міркуванням. Земельний кодекс також дозволяв оренду землі і використання найманої робочої сили, але за певних умов. З історичної точки зору Земельний кодекс 1922 р. був останнім радянським документом, який надавав рівних прав індивідуальному селянському господар­ству і сприяв функціонуванню сільськогосподарської кооперації.

Навесні 1922 р. в Україні утворилося акціонерне товариство "Село-допомога", якому держава виділяла певні кошти й матеріальні засоби. Воно забезпечувало на пільгових умовах селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом. Після ліквідації товариства, з лютого 1923 р. позичково-продовольчі операції почала виконувати Всеукраїнська спілка сільськогосподарських кооперативів "Сільський господар". Ця організація керувала великим, складним і багатогалузевим виробничо-збутовим господарством. До його складу входила і створена у 1924-1925 pp. Всеукраїнська спілка скотарської І молочної кооперації "Добробут", "Укрсільцукор", кооперативний центр птахівництва і збуту продукції "Кооптах", "ПлодоспІлка" - з вирощування, переробки і продажу фруктів та овочів.

У рамках сільськогосподарської кооперації розвивалися підприємництво, господарський розрахунок, що зрештою призво­дило до збільшення виробництва рослинницької і тваринницької продукції.

У середині 20-х pp. кооперація на селі стала одним з найбільших постачальників продовольства, через її товариства заготовлялося майже три чверті продовольства (зерно, продукти тваринництва).

До 1925 р. в Україні існували одночасно три основні форми кооперативних товариств - інтегральні, універсальні та фахові. До середини 20-х рр, XX ст. домінували універсальні, згодом найбільшого поширення набули фахові товариства виробничо-збутового характеру діяльності. Колгоспи (комуни, артілі, тзоси), які входили до складу кооперації, не відігравали особливої виробничої ролі, хоч і переважали за своєю кількістю. До універсальних відносились і кредитні товариства, але вони мали особливий статус, входили до системи сільбанків.

Упродовж 20-х pp. XX ст., окрім звичайної триступеневої системи сільськогосподарської кооперації, виникли спілки фахової кооперації "Кооптах", "Добробут", "Плодоспілка", "УкрсІльцукор", "Насіннєсоюз", "Бурякоспілка". Цим завершувалося організаційне оформлення всеукраїнської сільськогосподарської кооперації, визначилася її спеціалізація і напрями роботи.

На початку 1926 р. у складі сільськогосподарської кооперації України налічувалось 5087 спеціалізованих товариств. Разом з універсальними, яких налічувалось 4720, вони об'єднували 385 тис. селянських господарств, або 28,3% їх чисельності.

У рамках спеціалізованої кооперації України почали народжуватися підприємства переробної промисловості (млини, круподерні, маслобойні, сироварні, коптильні). На кінець періоду НЕПу в українських селах діяло близько 70 тис. різного роду невеликих підприємств з переробки сільськогосподарської продукції.

В умовах існування багатоукладності (приватні селянські господарства, радгоспи, недержавні колективні господарства) сільськогосподарська кооперація набула масового характеру, причому домінувала спеціалізована кооперативна система у вигляді виробничо-збутових товариств, спілок і центральних об'єднань, У 1928 р. в Україні спеціалізована сільськогосподарська кооперація включала 7 систем із відповідними центрами. До її складу входили 1785 м'ясо-молочних товариств, 1474 - садово-городніх, 1392 - з виробництва і збуту технічних культур І 4412 -машинотракторних, які налічували 1096,9 тис, членів. Вона юридичне об'єднувала 20% усіх селянських господарств України, і, крім того, велику кількість сільських виробників, які не були її членами, але брали безпосередню участь у діяльності спеціалізованих кооперативних товариств.

Значно зросла кількість первинних кооперативних товариств - з 8,1 тис. у 1923 р, до 26,1 тис. у 1928 p., кооперативних спілок - з 68 до 114, а питома вага селян, що брали участь в кооперації - з 8,2 до 59,9%. У кінці 1929 р. в Україні працювали 4 тис багатофункціональних кооперативів, 691 кредитне товариство, 1191 кооператив буряководів, 390 молочарських і м'ясних кооперативів, 102 кооперативи у птахівництві та багато інших.

Тривав процес формування кооперативних спілок у національному масштабі. Переважна більшість виробників м'яса, молока, яєць, овочів, картоплі, фруктів, майже усі виробники технічних культур були задіяні у кооперації. Сільськогосподарським кооперативам належали також переробні потужності. В 1926 р. загальна кількість таких підприємств сягала 2000, серед яких було 800 млинів і.круподерень, 400 молочних і сирзаводів. Серед кооператорів 31% складали бідні селяни, 59% - середняки, і 10% - заможні.

Однак, саме в цей період Сталін почав висловлювати негативне ставлення до кооперативного руху.

Зміна офіційного ставлення до кооперативів значною мірою була пов'язана з еволюцією особистого розуміння В.І.Леніним значущості кооперації. Об'єктивно кажучи, його точка зору була суперечливою і до кінця нез'ясованою. Невідповідність кооперативної ідеї принциповим положенням теорії К.Маркса, які саме реалізувалися в результаті революції, була в основі негативного ставлення В.І.Леніна до кооперативного руху протягом відносно тривалого періоду. З ініціативи вождя революції були навіть ліквідовані деякі кооперативні організації в 1918-1920 pp. Але реальність все ж таки привернула його думку до кооперативів: в економічному аспекті як до значної рушійної сили у мотивації виробника, і в соціальному плані як до істинно демократичної інституції. В.І.Ленін не лише визнав свою помилку, але й намагався її виправити. В результаті у 1923 р. з'явилася його всесвітньо відома праця "Про кооперацію", яка в значній мірі вплинула на офіційну політику щодо кооперативів.

Безумовно, постановка питання була далека від офіційного вибачення радянського керівництва за несправедливе ставлення до кооперативів та підтримки приватної власності у сільському господарстві. Вона виглядала скоріше як політичний маневр, але все ж таки більш конструктивна політика у ставленні до кооперативів була проголошена на найвищому рівні, На жаль, брак часу і серйозна хвороба не дозволили В.І.Леніну достатньо чітко сформулювати свої ідеї і в подальшому розвинути їх. Його догматизовані послідовники не були спроможними впроваджувати далі гнучку економічну політику у відповідності з реаліями життя, як це було зроблено В.І.Леніним в 1921 p., або генерувати нові конструктивні підходи. Врешті, прикриваючись ленінськими цитатами, вони вели сільське господарство до кризи.

Сільськогосподарські кооперативи при радянській владі суттєво відрізнялися від тих, які існували до революції. Перш за все, нова хвиля відродження кооперативів починалася за умов величезної нестачі у них власних фінансових коштів. Члени кооперативів теж настільки збідніли, що допомога з Їх боку не була реальною. Це зразу ж поставило кооперативи в залежність від державної допомоги, і як можна було сподіватися, після цього послідувало жорстке державне регулювання цін, податків, розподілу доходів тощо. Кооперативні організації почали все більше набувати ознак державних структур. Процес "одержавлення" кооперативів особливо посилився у другій половині 20-х pp.

В той час як радянські кооперативи поступово втрачали справжні кооперативні риси, у Західній Україні кооперативний рух залишався стійким. Структура і чисельність кооперативів у цьому регіоні не постраждали, як це трапилося в радянській Україні, однак діяльність західних кооперативів була не скрізь і не завжди успішною. Особливо негативний вплив мали високі темпи інфляції польської валюти, що спричинили виникнення суттєвих фінансових проблем в кооперативах, особливо в 1914-1923 pp. Але після ефективної валютної реформи в 1924 р. кількість кооперативів значно зросла, як І обсяг кооперативного бізнесу взагалі. Кредитні, постачальницькі, молочарські, м'ясні та споживчі кооперативи були особливо популярними серед сільського населення. Третина усіх українців (враховуючи членів сімей), які мешкали на території тодішньої Польщі, брала участь у кооперації. Будучи національною меншістю, українці в кооперативах знаходили певний соціальний захист, а як сільськогосподарські товаровиробники вони були захищені від посягань приватного бізнесу. Кооперативний рух у Західній Україні став ще міцнішим у 30-х pp., але, на жаль, був повністю зруйнований після об'єднання України в 1939 р. і встановлення в результаті цього радянських порядків.

Таким чином, перші кооперативи як у радянській, так і в Західній Україні, були переважно селянськими організаціями. І коли уряд проводив політику, більш орієнтовану на селян та їх кооперативи, наприклад, як за часів столипінської реформи або в період НЕПу, країна отримувала бажане зростання обсягів сільськогосподарського виробництва і в результаті - економічну стабільність. Кооперативи були серцевиною сільського господарства. Про це свідчать основні результати розвитку сільського господарства України кооперативного типу, що були досягнуті до початку масової насильницької колективізації;

1. Селянське господарство сімейного типу було первинною структурною одиницею у сільському господарстві і тільки за наявності економічного інтересу цілком добровільно селяни вступали в будь-які асоціації, в тому числі і виробничого характеру.

2. Кооперація виробників знайшла широке розповсюдження у різних сферах діяльності і галузях сільського господарства. Практично завершилося формування кооперативних структур у місцевому, регіональному і національному масштабі.

3. Покращення і стабілізація продовольчої ситуації, без чого неможливий розвиток промислового виробництва, досягнута завдяки контролю кооперативами сільськогосподарського ринку з наданням переваги економічним стимулам над адміністративним втручанням.

Існуюча організаційна структура сільського господарства радянської України дедалі більше входила в протиріччя з загальною логікою розвитку зростаючої соціалістичної економіки. Командні методи набули поширення у різних галузях народного господарства, і тільки сільське господарство з його кооперативами залишалося відносно незалежним і орієнтованим на ринкові відносини. Проблема знову перемістилася з економічної площини в політичну.

З кінця 20-х pp. по відношенню до усіх категорій українського селянства застосовувались масові репресії. Сотні тисяч хліборобів України, як спецпереселенців, було виселено в необжиті райони Архангельської області та Сибіру, що супроводжувалося експропріацією заможного прошарку селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Насильниць­кими методами протягом першої п'ятирічки в Україні було "колективізовано" понад 70% селянських господарств і 80,2% посівних площ.

У розвитку сільськогосподарської кооперації України можна визначити три періоди: відродження (1921-1922 pp.); розвитку (1923-1926 pp.) - коли кооперація набула широкого розмаху, в цей час вона охопила біля 82% селянських господарств України, занепаду (1927-1929 pp.), коли почали здійснюватись урядом та партійним апаратом заходи із запровадження колективізації.

У ході колективізації була ліквідована сільськогосподарська кооперація. Вважалося, що колгоспи не можуть стати, подібно селянам-одноосібникам, учасниками спеціалізованих кооперативів.

Практично зникла матеріально-технічна база кооперації, був розпущений апарат, виявилися непотрібними налагоджені торговельні зв'язки із споживачами, у тому числі за кордоном.

Ліквідовані були й кооперативні машинні товариства. Обслуговування колгоспів технікою покладалося на державні машинно-тракторні станції. У 1932 р, на Україні їх було 592, вони обслуговували 12,2 тис. колгоспів, чи 48,2% їх загальної кількості, і обробляли 77% посівних площ колгоспів.

Протягом 1931-1932 рр, усі форми сільськогосподарської кооперації, крім колгоспних, припинили своє існування, влившись у колгоспи. Постановою РНК СРСР від 11 березня 1931 р, був розпущений Союз спілок сільськогосподарської кооперації. Були також ліквідовані галузеві, республіканські та районні спілки кооперативів, Всесоюзна рада колгоспів, колгоспцентр, колгоспспілки. Управління колгоспами перейшло до державних органів як у центрі, так І на місцях. Все більш стали брати верх ідеї одержавлення кооперативно-колгоспної системи, згортання її демократичних засад, підкорення всебічному контролю і управлінню з боку державних органів.

Результатом насильницької колективізації було перетворення приватної селянської власності на нову її форму - "колгоспно-кооперативну'1. При цьому, відзначають автори книги "Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки", "вважалося, що вона є нижчою порівняно з державною, а тому повинна розвиватися в бік дальшого усуспільнення, котре розумілося примітивно, у воєнно-комуністичному дусі - як спеціалізація й організаційне об'єднання окремих виробничих одиниць (комун) у централізовано-бюрократичну систему, подібну до главкізму епохи громадянської" війни. Серйозні спроби прискорення еволюції колгоспно-кооперативної форми власності розпочалися негайно й відбувалися водночас за двома напрямами - кущування колгоспів і утворення агро-індустріальних комбінатів.

Разом з народженням колгоспного руху народилося й директивне керівництво колгоспами, за якого той, хто давав директиви, не приймав на себе економічну відповідальність за наслідки втілення їх у життя. Фактичне одержавлення колгоспів обернулося дріб'язковим, суперечливим, часто-густо некомпетентним, але завжди авторитетним втручанням у виробниче життя, зарегламентованістю колгоспників численними постановами, вироблюваними в усіх ланках управлінського апарату – від загальносоюзної до районної.

Таким чином двадцяті роки минулого століття в історії нашої держави були дуже напруженими та нестабільними, як в політичном, так і в соціально-економічному плані. Адже саме в цей час закінчується громадянська війна в Російській імперії, до складу якої входила і більша частина українських земель, та починається будівництво нової держави на принципах комунізму. Основні перетворення стосувалися саме сільського господарства, тому що Україна завжди була аграрною державою, а за даними перепису населення 1920 року 20,9млн. чол. із 25,5 млн. проживали в сільській місцевості.

У 1921 році після запровадженої на час воєнних дій політики “воєнного комунізму” починається перехід до нової економічн політики (НЕПу). Дані заходи стали необхідними, оскільки почав відбуватися різний економічний спад, недобір урожайності та валових зборів продукції сільського господарства, невиконання планів. У зв’язку з цим, згідно із НЕПом, селянам надавалися певні свободи дій, дозволялася приватна власність, поширювалися орендні відносини, вийшов на новий рівень кооперативний рух. Але поряд із цим початковий етап НЕПу відбувався в Україні в умовах голоду 1921-1922рр., який був пов’язаний як із природнім неврожаєм, так і з політикою комуністичного уряду.

У другій половині двадцятих років ХХ ст. для того, щоб викачати із села максимум продукції, починається масова “колективізація” селян. Їхні земельні наділи примусово об’єднували у колгоспи та радгоспи, що було вигідно для незаможних селян і зовсім не подобалося заможнішими, яких називали куркулями. Проти них почалися масові репресії, так зване “розкуркулення”, земля переходила у державну власність.

Дата добавления: 2015-05-23