Розділ 7 - проблема надприродного та Бога в світогляді і в філософії

1. Рiзнi пiдходи до осягнення надприродного та Бога. Мiфологiчний пiдхiд. Неможливiсть наукового осягнення сутностi Бога без осягнення сутностi людини.

2. Сутнiсть суперечностi мiж науковим та релiгiйним свiтоглядом.

3. Сутнiсть надприродного. Рiвнi органiзацiї буття та вiдповiднiсть їм законiв. Надприродне як соцiальне.

4. Божа сутнiсть - закони соцiального функцiонування. Генiальнi здогадки Апостола Павла. Бог як абстрактна категорiя. Бог є закон.

5. Чи варто довiряти релiгiйному досвiду людства? Релiгiя - досвiд збереження людяностi. Грiх як антигуманна дiя.

РОЗДІЛ 7 - Проблема надприродного та Бога в свiтоглядi і в фiлософiї

1. Рiзнi пiдходи в осягненнi надприродного та Бога

Поняття надприродного та поняття божества з'являються в людськiй свiдомостi ще в мiфологiчному свiтоглядi. Звiдти через епохи та вiки воно перекочувало в релiгiйний свiтогляд та в повсякденну свiдомiсть людей. В мiфологiчному свiтоглядi надприродне сприймалось як само собою зрозумiле. Якщо iснують сили, котрi стоять над людиною, то мiфологiчний свiтогляд сприймає їх як певну даннiсть. Нiяких пояснень мiфологiчний свiтогляд не вимагає. Пiзнiше в iсторiї свiтової культури сталось так, що надприродне стало виключною монополiєю релiгiї, теософiї, а наукова фiлософiя займалась, головним чином, природознавчою стороною буття, буттям людини як вищого творiння природи. Маеться на увазi фiлософiя Нового часу та сучасна фiлософiя, тобто той перiод в розвитку свiтової фiлософської культури, коли фiлософiя в своєму розвитку намагається спиратись лише на науку. Послiдовно матерiалiстична фiлософiя вiдкидае iснування надприродного взагалi, а коли так, то вiдкидає можливiсть iснування Бога. Iдеалiзм та, так званий, "непослiдовний матерiалiзм" наявнiсть надприродного не заперечують i визнають в якiйсь формi iснування Бога. Сутнiсть надприродного та божа сутнiсть завдавали багато клопоту i фiлософiї, i теологiї. Однi затрачали масу енергiї на доказ вiдсутностi явищ, що фiксувались цими поняттями, iншi не менше часу i запалу присвячували доказу iснування надприродного та божества. Та нi одним, нi другим остаточно довести свою точку зору не вдавалось. Понад двi з половиною тисячi рокiв горiшок виявився занадто твердим для вiдповiдного рiвня пiзнавальної культури людства. Тому з одного й з другого боку iсторiя налiчуе безлiч надзвичайно кмiтливих, досить дотепних аргументiв, а поряд з цим i масу некоректних способiв доказу правомiрностi кожної з цих точок зору. Як же вирiшувалась ця проблема майже двi тисячi рокiв?

Теологiя пiшла єдино можливим для свого часу шляхом: вона оголосила сутнiсть надприродного i сутнiсть Бога непiзнаваними, тобто такими, якi не можуть бути осягнутi людським розумом. Для європейської культури часи цi опускаються в перiод формування християнської догматики, коли дiйсно навiть найменших можливостей пiзнання зазначених явищ ще не склалось. Надприродна складова людської сутностi ставила в глухий кут найсвiтлiші голови. В перiод, коли вже склались свiтовi релiгiї, коли церква органiзувалась як мiжнародна органiзацiя, розпочинається її панування в сферi духовного життя суспiльства. В цей час церква контролюе всi сфери, в яких здiйснюються духовнi суспiльнi процеси, контролює й природничу науку, особливо в свiтоглядовому аспектi. Гальмiвний ефект церковного контролю над природничою наукою був зумовлений полiтичними умовами середньовiччя, конкретно слабкiстю свiтської влади. Та проходить час, і Європi формуються могутнi нацiональнi держави, свiтська влада мiцнiє i починае чинити активний опiр церковнiй. Для протистояння владi Папи римського, монархам (а монархiчниа форма державного устрою в той час панує в Європi) потрiбна певна свiтоглядова опора. Матерiалiстична фiлософiя виконує соцiальне замовлення, котре певною мiрою обумовлене рiвнем розвитку наукового пiзнання. Виникає атеїстичний свiтогляд, який пiд впливом науки перетворюється в науковий атеїзм. В час буржуазних рево-люцiй у Францiї робляться спроби перетворити свiтогляд, що сформувався в наукових колах, в суспiльну свiтоглядову позицiю. Подiбний експеримент пробувала провести й комунiстична партiя в радянськiй державi. Та там, де i остiльки така спроба реалiзовувалась, спостерiгалось рiзке падiння людської духовностi, деградацiя людяностi, деградацiя гуманiзму. В подiбних ситуацiях суспiльству вiльно чи невiльно доводилось повертатись до релiгiйного свiтогляду. Саме в такий час складається ситуацiя коли: "вимога знати так, а вiрувати iнакше здається нестерпним", як то писав свого часу П.Юркевич. (Юркевич П.Д. Идея. Произведения М.1990. с.67.) Виникає потреба пояснення феномену надприродного, феномену релiгiйностi не з позицiй офiцiйної церковної iдеологiї, не з позицiй наукового атеїзму, а з позицiй не упередженого, об'єктивного наукового пiдходу i до людської релiгiйностi та й до сутностi Бога.

В iсторiї рiзних країн релiгiйнi проблеми вирiшувались та й зараз вирiшуються або вiдповiдно до народних традицiй того чи iншого регiону, або полiтичним чи вольовим методом. Є держави з офiцiйно оголошеною единоiстинною релiгiєю. Сучаснi демократiї пiдходять до проблеми релiгiї та релiгiйностi плюралiстично. В цих державах релiгiйнiсть оголошується приватною справою, законом стає конфесiйна вiротерпимiсть. Однак сама проблема ставлення науки та наукового свiтогляду до надприродного, до релiгiї, до релiгiйностi людей, ставлення до церкви не зникае. В iсторiї культури були спроби примирити релiгiйний та науково-атеїстичний свiтогляди. Всi цi спроби так чи iнакшк зводились до певного компромiсу. Проте компромiснi варiанти в науковому свiтоглядi - справа не тривка. Наука шукає не компромiс, а iстину, бодай вiдносну, але таку, яка б пiддавалась логiчнiй перевiрцi та вiдповiдала б iсторiї розвитку людського пiзнання. Неможливiсть прямого наукового спостереження та лаборатор ного експерименту з надприродним знов i знов викликала недовiру в об'єктивiстськи настроених вчених. Звiдси непримиреннiсть між релiгiйним та науковим свiтоглядами постiйно вiдтворювалася навiть в двадцятому столiттi, коли достатньо розвинена наука створила пе-редумови для вирiшення цього конфлiкту. Не осторонь цого процесу стояли i деякi визначнi дiячi церкви. Слiд вiдзначити видатний крок в напрямку зближення наукового та релiгiйного свiтогляду, зроблений Папою Левом ХІІІ, котрий в енциклiцi "Рерум новарум" по-новому орiєнтує напрямок дiяльностi католицької церкви. Основним завданням її активного впливу стає освоєння соцiальної сторони людського буття. Стосунки мiж людьми на основi духовностi, що пiдтримуються християнською догматикою, оголошуються основним об'єктом релiгiйного осягнення. В той чи iнший спосiб, але в це русло починають повертати iншi свiтовi релiгiї. Ралiгiйнi дiячi поступово стають на шлях вiдмови вiд тотального контролю над всiм духовним життям суспiльства, та все бiльш конкретно визначаються в тiй сферi людської духовностi, котра об'єктивно належить релiгiйному впливу, релiгiйному регулюванню та релiгiйнiй пiдтримцi.

Шлях, на якому наука буде знаходити можливостi до осягнення сутi надприродного, сутi Бога, сутi релiгiйностi в нашiй фiлософськiй культурi, вказав Микола Бердяєв. Вiн зазначив, що єдиноможливим шляхом до Бога є осягнення (в його термiнологiї "антроподiцея") людини. Людина осягне суть Бога через розумiння власної сутностi, а фiлософiя, в даному випадку, повинна допомогти здiйснити таке завдання.

Метод, запропонований М.Бердяєвим, веде до антропоцентристського свiтогляду. Сутнiсть надприродного та сутнiсть Бога може бути розкрита лише послiдовно антропоцентристською, послiдовно гуманiстичною фiлософiєю. Iншi фiлософськi концепцiї сутнiсть Бога на сучасному їх рiвнi розвитку осягнути не можуть.

2. Основа суперечностi мiж науковим та релiгiйним свiтоглядами

Ще задовго до появи науки, фiлософiї та свiтових релiгiй людство вiдчуло, iнтуїтивно осягнуло, що iснують сили (деяке Щось), котрi панують над людиною i людством. Iснування таких сил не заперечує нi наука, нi атеїстичний свiтогляд. Принципова рiзниця мiж релiгiйним та атеїстичним свiтоглядом в ставленнi до цих сил.

РЕЛIГIЙНИЙ СВIТОГЛЯД роздiляє сили на добрi та злi, вимагає покори силам добра та закликає до опору силам зла. Розкладку цих сил дають догмати кожної з сучасних свiтових релiгiй у вiдповiдних "священних" книгах, котрi нiбито данi людям надприродною iстотою - Богом. Для християн канонiчною священною книгою є Бiблiя. Автори даного твору, використовуючи мiфологiчний спосiб осягнення буття, дають i мiфологiчнi (а це, перш за все, технологiчнi) способи розумiння реальних ситуацiй та способи поведiнки в них людини. Бiблiя - це система ситуацiй та конкретнi вказiвки щодо методiв поведiнки в них. Заборона - головне при регулюваннi соцiальних стосункiв за релiгiйними канонами. Коли ми аналiзуємо релiгiйнi тексти, треба враховувати, що осягнення буття їх авторами йде, головним чином, iнтуїтивним способом, а звiдси - логiчної чiткостi та точностi там просто не може бути, омани та неточностей там досить багато. Недосконалiсть пiзнавальних методiв компенсується включенням художнiх способiв осягнення буття, а художнi образи можуть порiзному сприйматись i по рiзному iнтерпретуватись. До цього треба додати, що свого часу осягалось не сучасне буття людини, а буття людей в перехiдний перiод iсторiї людства, коли сучасна людина завершувала своє формування. Отже, релiгiйна лiтература не має наукової точностi, та й не могла така точнiсть виникнути в часи, коли наука ще не сформувалась. Треба пам'ятати, що в релiгiйному свiтоглядi в своєрiднiй формi вiдобразились процеси реального життя та розвитку людини, а вiдтак i людської сутностi. Це вiдображення не досконале, деформоване, "бiлi плями" (не пiзнане нiяким чином) домальованi фантазiєю авторiв та укладачiв священних книг. Однак недолiки релiгiйного свiтогляду аж нiяк не повиннi закривати вiд науки позитивного його впливу на життєдiяльнiсть людей на протязi тисячолiть. Релiгiйно-мiфологiчний свiтогляд, котрий фiксується в свiтових релiгiях, - це вiдгук на вимоги часу, i форма цього вiдгуку була адекватна рiвню розвитку культури людства. Для того, щоб виникло наукове свiторозумiння, людству треба було пройти довгий, тернистий шлях творення самої науки та осягнення за її допомогою всього комплексу свiтоглядових проблем. До атеїзму людство прийшло пiд тиском науки, в науковому свiторозумiннi Нового часу мiсця для Бога не знаходилось, бо шукали Бога в природному середовищi, головним чином в "небесних сферах", а це безперспективне завдання.

НАУКОВИЙ СВIТОГЛЯД виходить з iнших, принципово вiдмiнних, позицiй при свiтоглядовому осягненнi буття. Нагадаємо, що науковий свiтогляд в тому числi i науково-атеїстичний, не заперечуе сил, що панують над людиною. Але, якщо релiгiйний свiтогляд вимагає слiдування силам позитивного характеру та опору негативним, не розкриваючи їх сутностi, то науковий свiтогляд вимагає пiзнати цi сили. Науковий свiтогляд виходить з того, що пануючi над людиною сили - це, перш за все, непiзнанi закони природи та закони розвитку суспiльства. Стосовно до законiв природи справа зрозумiла. Розкривши їх сутнiсть та механiзми впливу на людину, науковий свiтогляд вимагає використати цi закони в iнтересах людини. Така ситуацiя стає реальнiстю за певних умов розвитку науки, технiки та практики людської дiяльностi. Проте при будь-яких умовах людина мусить дiяти в "коридорi, вiдведеному їй природою". "Коридор" - це i умови фiзіологiчного iснування людини, i закони природи, з якими людина мусить рахуватись i якi вона не може порушувати без ризику для життя.

Не дивлячись на обмеженiсть "коридору", вiдведеного природою людинi, успiхи в пiзнаннi та перетвореннi природи викликали ейфорiю, своєрiдне запаморочення вiд досягнень. Формується незаперечний гносеологiчний оптимiзм, у вiдповiдностi з яким науковий свiтогляд розглядав, та ще й зараз розглядає закони соцiального функцiонування. З точки зору наукової свiтоглядової ейфорiї достатньо розкрити сутнiсть соцiальних законiв, як вiдразу ж їх можна буде використовувати так, як свого часу коваль Вакула з гоголiвскої "Ночi перед Рiздвом" використовував чорта для здобуття царських черевичкiв своїй нареченiй. В руслi науково-атеїстичного свiтогляду сформувалось уявлення, що пiзнання соцiальних законiв дасть можливiсть за бажанням конструювати соцiальнi системи та органiзовувати їх функцiовання. Тобто, мова йде про те, що соцiальнi закони принципово не вiдрiзняються вiд природних. Саме тут й криеться головна помилка соцiальних поглядiв матерiалiзму. Якщо природнi сили, що панують над людиною як природною iстотою, пiсля їх пiзнання якимось чином можуть бути врахованi, використанi в iнтересах людини чи людства, то це можливо лише тому, що людина здатна в своїх стосунках з природою використовувати надприродне. Надприродним в даному випадку виступає духовне та соцiальне. Коли ж мова йде про сили, закони, що визначають функцiонування людини як духовної, соцiальної iстоти, то їх використання за принципом знаряддя не можливе. Якщо в природному середовищi людина може пристосовувати буття до соцiальних потреб соцiальними засобами, то в соцiальному середовищi людина може лише соцiально пристосовуватись (соцiально адаптуватись). Бiльше того, людина, пiзнавши суть надприродного, того що панує над нею, може i мусить слiдувати законам цього надприродного в значно бiльшiй мiрi послiдовностi, нiж вiруюча людина слiдує вiровченню. Щоправда, поведiнка людини не однозначна, багато в нiй залежить вiд того, яку мету вона ставить перед собою, якi засоби обирає i т.д. Справа тут у можливостях проявiв людської активностi. Можна слiдувати за вченням Христа, Магомета, Будди можна слiдувати науковим знанням законiв соцiального функцiонування. Зовнiшнi мотиви проявiв активностi будуть, нiбито, рiзнi, але суть одна - треба дотримуватись законiв людяностi, законiв функцiонування соцiально-надприродного.

3. Сутнiсть надприродного

Перше, що треба з'ясувати, це визначитись в сутi надприродного. В попереднiх темах, де йшлося про сутнiсть людини та сутнiсть людської духовностi, вже зазначалось, що людина - феномен рiзностороннiй, рiзноплановий. Як складовi частини людини ми видiляли природне, соцiальне та духовне. До надприродного слiд вiднести двi останнi складовi. Соцiальнi стосунки, що базуються на свiдомому ставленнi до iнших людей, є те, чого в природi немає принципово. Надприродне - це спосiб, форма iснування об'єктивної реальностi, що через розвиток та розквiт вiдображення сформувалось на природнiй основi й над природною основою. Надприродне - це не якась iнша, стосовно до буття сила, феномен, тим паче не потойбiчна щодо буття iстота, що має якусь принципово iншу субстанцiйну базу в порiвняннi з нашим буттям. Так само, як жива природа стоїть на фундаментi неорганiчного свiту, соцiальне, надприродне стоїть над самою природою як єдиним цiлим. Органiчний свiт включає в себе неорганiку i не може функцiонувати без неорганiки. Вiн є вищим стосовно до неорганiчної природи проявом буття i тому є наднеорганiчним. При загальному поглядi на природну реальнiсть органiчний свiт вiдрiзняється вiд неорганiчного тим, що в ньому йдуть процеси бiльш складнi в порiвняннi з неорганiчним свiтом. Органiчний свiт самоорганiзується, самовiдтворюється, саморозвивається за законами, яких немає i якi "не потрiбнi" для функцiонгування неорганiчного свiту. Органiчний свiт стоїть над неорганiчним свiтом, включаючи в себе неорганiку як елемент свого власного функцiонування.

Вiдповiдно соцiальний свiт стоїть над живою природою, включаючи в себе як свою складову всю пiрамiду буття, що стоїть нижче. Саме тому i саме так соцiальний свiт надприродний. Та надприродне це не надбутiйне. В соцiальному, надприродному, немає нiчого такого, чого принципово не було б у вiдомих нам властивостях буття. Всi властивостi, що є в людини, в її надприродному, iснують як властивостi буття. В надприродному одна з властивостей буття, а саме вiдображення, набрала такого високого рiвня розвитку, якого вона не змогла досягти в природних формах. Нiчого мiстичного в надприродному немає. Збагнути суть надприродного, впевнитись в його пiзнаваностi можливо лише у випадку розгляду його походження.

В попереднiх темах розглядався процес формування людини та людства. В процесi формування соцiального буття складаються i новi закони та закономiрностi. Формуються закони, що вiдображають процеси в окремих сферах дiяльностi людини. Прикладом можуть бути закони функцiонування та розвитку економiчної сфери творчої активностi суспiльства. Мова йде про закони, що визначають функцiонування та розвиток виробничої, ринкової сфери. Є закони розвитку полiтичної сфери життя людства. Психологiя вивчає закони функцiонування та розвитку людської психiки i т.д. Фактично кожен iсторично виникаючий вид дiяльностi формує новi закони та закономiрностi, що проявляються в цiй сферi.

Розкриттям сутностi такого роду законiв займаються спецiальнi соцiальнi науки, що дозволяє людям, соцiальним групам, суспiльству використовувати знання для бiльш успiшного розвитку активностi. Чим бiльш свiдомо, зi знанням справи використовуються цi закони, тим бiльш ефективно функцiонує весь соцiальний органiзм i бiльш повноцiнним життям живе кожна людина. Використання законiв окремих сфер соцiального функцiонування, їх ефективне застосування залежить вiд двох умов:

а) вiд досконалого знання законiв

б) вiд цивiлiзованих форм їх застосування.

Перша умова цiлком зрозумiла i не вимагає додаткових пояснень. З другою умовою справа значно складнiша. В результатi освоєння та застосування суб'єктом знань законiв соцiального функцiонування можуть бути як позитивнi, так i негативнi наслiдки для об'єкта їх застосування. Об'єктом соцiального пiзнання виступають люди.

Наприклад, є закони ведення вiйни. Якщо при рiвних iнших умовах керiвний склад армiї однієї з воюючих сторiн освiченiший та досвiдченiший, тобто володiє деякими спецiальними знаннями й навиками, то вiдповiдно краще керована армiя переможе. Цей iсторичний факт в подальшому буде негативно вплива-ти на долю держави переможеної армiї.

Розберемо бiльш складну ситуацiю. Ринкова економiка знає таке явище, як безробiття. Знання законiв ринку працi, а саме вони й дають можливiсть впливати на механiзм збiльшення чи зменшення безробiття, можна використати двояко. Можна тиснути самим безробiттям на попит самої працi з метою здешевлення робочої сили, а можна цi ж знання використовувати для мнiмiзацiї (пом'якшення дiї) такого лиха, як масове безробiття. I перша, i друга можливiсть реалiзовувалась в iсторiї людства, то завдаючи йому великих прикростей, то допомагаючи якось долати труднощi iсторичного розвитку.

Соцiальне знання, яке розкриває закономiрностi функцiонування окремих сфер людської дiяльностi, може бути використане i на благо людства, i, так би мовити, йому на зло. (До речi, ця властивiсть притаманна будь-якому знанню, знання має орудiйну властивiсть, його хтось використовує, спрямовує).

Що ж визначає мiру добра та зла в соцiалшьних стосунках? Питання не має однозначної вiдповiдi i на рiзних етапах соцiального розвитку, з рiзних свiтоглядових позицiй трактувалось по-рiзному. Але без, бодай, найзагальнiшої вiдповiдi на це питання не можна визначити сутi надприродного. В iсторiї свiтової культури трапилось так, що цю проблему активно розробляла церква. В релiгiї ДОБРО так чи iнакше виражається, асоцiюється, спiвставляється або iдентифiкується з Богом. Зло асоцiюється, iдентифiкується з антиподом, вiчним антагонiстом Бога. Застосування соцiального знання з метою досягнення якомога бiльшого ефекту прояву ДОБРА в суспiльствi як в цiлiснiй системi є цивiлiзованою ознакою органiзацiї соцiальних стосункiв. Використання соцiального знання для досягнення особистих чи групових iнтересiв через утиск iнтересiв (а то й нехтування ними) людини, великих чи малих верств населення є ЗЛОМ, не цивiлiзованою формою органiзацiї людських стосункiв. Де, коли та як з'являються принципи, закони, норми цивiлiзованих суспiльних вiдносин?

Вiдповiсти на це питання можна лише згадавши всю iсторiю формування самої людини, її сутностi та вiдiбравши з цього процесу те, що сформувало, сприяло становленню специфiчно людських рис, властивостей, сутнiсних характеристик. Першим кроком до майбутньої людської сутностi була праця як спосiб перетворення людиною природного буття. Праця - новий вид сто-сункiв певного виду тварин - передлюдей головним чином з неорганiчним свiтом. Виготовлення знарядь мисливства - це перетворення природного матерiалу. Мета цього перетворення має тваринне походження - ЇЖА. Їжа за допомогою виготовлених знарядь здобувається полюванням, а це спосiб життя хижих звiрiв. Щось нове проявляється в виготовленнi знарядь полювання, все ж останнє це прояви життя тварини, а конкретно хижацьке. Працювала людина лише при виготовленнi знарядь. Чи наближала ця праця, що була умовою розвитку мисливського способу життя передлюдей, до людяностi? Безпосередньо НI, а через систему опосередкованих зв'язкiв безумовно ТАК.

Спочатку вдосконалення знарядь мисливства веде в прямо протилежному напрямi вiд людяностi. Хижi зграї, фiзично не дуже могутнiх, але спритних, з добре розвиненою нервовою системою i добре озброєних кам'яними знаряддями вбивства, знищують повнiстю види тваринного свiту. Їжi катастрофiчно не вистачає, i розпочинається масовий канiбалiзм. Над досить розвиненими в психiчному планi хижаками нависає загроза самознищення. Природне регулювання нової популяцiї хижакiв не можливе через їх iншу, не природну (виробничу) сторону життя. В цей, дуже вiдповiдальний, переломний перiод розвитку вiдбуваються тi змiни, котрi потiм привели до появи надприродного, в повному розумiннi цього поняття, в людинi i людствi. Виникають певнi самообмеження в стосунках передлюдей. Головне в даному випадку те, що до самообмеження людей пiдштовхувало спiльне життя. Новий, в порiвняннi з тваринним свiтом, тип стосункiв був вирiшальним в розвитку людства. Самообмеження iз способу регулювання стосункiв передлюдей перетворюється в закони людського iснування, функцiонування та розвитку. Там, де процес соцiальних перетворень вiдбувався у вiдповiдностi з основними принципами моралi, - людство просувалось по шляху прогресу. Моральна поведiнка, в прямому розумiннi цього слова, протиприродна. Обмежується природний, iнстинктивний потяг, iмпульс. Надприродним є i той рiвень iнтелекту, котрий дозволяє включити гальмiвнi соцiальнi механiзми корекцiї природної поведiнки.

Необхiднiсть дотримування норм спiвжиття, заснованих на самообмеженнi, довгий час пiдтримувалась силою роду. "Авторитет" сили роду поступово трансформується в принципи поведiнки суб'єкта. Поступово цi принципи людством об'єктивуються у виглядi настанов вищих сил, а для первiсної свiдомостi у виглядi вимог вищих iстот. Свiдомiсть свiтанку людяностi ще не може створити абстракцiї, котру формують лише теоретики сучасних свiтових релiгiй, тому виникає iдолопоклонство, багатобожжя як перша форма релiгiйностi, через котру пройшло все людство. Одночасно з усвiдомленням наявностi соцiальних сил (законiв), що панують над людиною, йде процес усвiдомлення певного панування над людиною сил природи. Жорсткий зв'язок людського iснування з врожайнiстю землi, можливо, був причиною, що iдолiв, котрi символiзували природнi сили, було багато, та й повагою вони користувались неабиякою. Якими б не були примiтивними норми поведiнки та норми стосункiв з природним та надприродним в первiсних людей, вони давали можливiсть узгоджувати соцiальну активнiсть людини з власне людськими способами функцiонування. Саме тому першi заборони, традицiї, вiрування та iншi елементи духовностi, що лежали в основi органiзацiї людської активностi, слiд вважати першими надприродними проявами, якi й вивели передлюдину у власне людський стан.

В радянськiй фiлософськiй лiтературi, в творах по етицi суть моралi зводиться до норм поведiнки людини в певному соцiальному середовищi. Це надзвичайно спрощене розумiння моралi, це лише одна форма її прояву в конкретних умовах. Ми ведемо мову не про форму взаємодiї в конкретних умовах, а про фундаментальнi принципи людської взаємодiї. Йдеться про принципи, що лежать в основi людяностi, котрi вiддiлили людину, перш за все, вiд хижої зграї людиноподiбних, озброєних приматiв. Цi принципи та закони функцiонування в свiй час були усвiдомленi первiсною людиною в образi iдола, оберiга, покровителя i т.д., пiзнiше в образi Бога.

4. Сутнiсть Бога - закони соцiального функцiонування

Пiдведем перший пiдсумок сказаному в попередньому параграфi. Людина i людство є система, що видiлилась з природи. Мораль суто людський феномен, а тому надприродний. Мораль виникла в сферi культури, а не в природному середовищi чи у взаємодiї з природою. Моральнi норми не лише надприроднi, в певнiй мiрi мораль - антагонiст природи. Мораль - основа, на якiй будуеться вся система людських взаємозв'язкiв, взаємостосункiв в суспiльствi.

Ця властивiсть моральної норми була помiчена i використана кращими представниками людства в час всесвiтньої моральної кризи перiоду класового розшарування суспiльства. Свiдчення про це ми знаходимо в Бiблiї. В посланнi Римлянам Святого Апостола Павла читаємо слiдуюче: "...я безперестанно згадую про вас, i в молитвах своїх завжди молюся, щоб воля Божа щасливо припровадила мене коли прийти до вас. Бо прагну вас бачити, щоб подати вам якого дара духовного для змiцнення вас.(Бiблiя, Послання Апостола Павла до Римлян гл.2) Далi "12. Котрi бо згрiшили без Закону, без Закону й загинуть, а котрi згрiшили в Законi приймуть суд за Законом. Бо не слухачi Закону страведливi перед Богом, але виконавцi Закону виправданi будуть. 14. Бо коли погани, що не мають Закону, з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, сами собi Закон, 15. Що виявляють дiло Закону, написане в серцях своїх, як свiдчить їм сумлiння та їхнi думки,Що то осуждають, то виправдовують одна одну,"... (Там же,гл.2.) Це iсторично одне з перших свiдчень про те, що "дарунок духовний", який iде вiд Бога, не що iнше, як моральна норма, як совiсть, яка iснує, "знаходиться в поганах", тобто в людях первiсного суспiльства. Цi люди мають норму пiдтримування первiсного соцiуму i ця норма в свiдомостi, духовностi "в серцi". До речi, мислителi стародавньої Грецiї вважали, що людська морально емоцiйна сфера своїм органом має серце. Звiдси норма поведiнки "поган" у них в "серцi". Суспiльство, що стало на шлях класового розшарування, потребує утверження цих же норм, до речi, ранiш iснуючих, але втрачених. "21....але знiкчемнiли своїми думками, i запаморочилось нерозумне їх серце. 22. Називаючи себе мудрими, вони потуманiли,...(Там же). Тепер норму треба повернути, але в iншому виглядi вiд iменi iншої сили всемогутньої, всезнаючої, караючої. Коли виникає суспiльна потреба, то рано чи пiзно знаходяться i шляхи її задоволення, з'являється Бог, релiгiя i церковна органiзацiя.

Матерiалiстично мислячi фiлософи одностайно стверджують, що Бога нема як iстоти, як самосущої сили, як голуба чи батька Божого. Принципових зауважень проти такого заперечення Божої сутностi немає, це дiйсно персонiфiковане первiсно-дикунське уявлення про Бога. Здавалось би немає чому, а звiдси i увi що вiрити. Та, не дивлячись на аpгументи войовничих атеїстiв, твеpезi пpиpододослiдники впевненi, що “щось таке є”. Але, що це? Головне не в мiфiчних оповiдях, а в сутi pелiгiйностi, в сутi Бога. Свого часу теологи оголосили суть Божу непiзнаваною. Той же Апостол Павло ствеpджує, що пpо Бога можна судити по дiлам його. Якщо ми маємо дiла, тобто конкpетнi явища, то мова йде пpо пpояв якоїсь сутностi. Сутнiсть вiд нас закpита "коpою явищ" (Гегель), то чи не спpобувати здеpти "коpу явищ". Отже, пiдходимо до деpзновенного: до сутi Бога.

Пеpше, на що потрібно звернути увагу. Бог, хоча і оголошується творцем всесвіту, але після акту творіння практично в справи космічні не втручається. Всі релігійні канонічні тексти, в тому числі й Бiблiя, в тому чи iншому аспектi pозглядають взаємодiю Бога й людини. Бог скеpовує людську дiяльнiсть, але не ставить жоpсткого коpдону мiж пpаведним i гpiховним вчинком, даючи можливiсть визначати це самiй людинi. Бог дає закон, слiдкує за людськими дiями, веде бухгалтеpський облiк всiм вчинкам, вiд нього нiчого не можна пpиховати. Наpештi вiн є любов, тобто найбажанiший ваpiант людських взаємин. Логiка бiблійного змiсту не супеpечить позицiї багатьох автоpiв - Бог є абстpакцiя. Свого часу таке визнання божої сутностi зpобив Фейєpбах, в цьому вiдношеннi дана концепцiя чогось нового в розумiння Бога не вносить. Та щодо pолi цiєї абстpакцiї в людському життi є iнша точка зоpу.

Скептики атеїстичного напpяму, pазом з Фейєpбахом, Бога асоцiювали з обмеженiстю людських можливостей. Мовляв, у людини є сила, pозум, зip, слух i т. д., але всi цi людськi якостi обмеженi. Людина бажає бiльшого. Ось вона i абстpагувала власнi властивостi, надала цим властивостям мiстичної могутностi, та так i ствоpила Бога. Тобто, спочатку виникла людина, а потiм її свiдомiсть сформувала поняття Бог. I все це використовувалось для доказу вiдсутностi Бога як об'єктивно iснуючого феномену.

Але Бог це не те, на що звертали увагу i теологи, i скептики. Бог не вираз страху перед стихiєю, не вираз безсилля перед соцiальними катаклiзмами, навiть не мрiя про майбутнє людства (Рай), разом з тим Бог i не надприродна iстота. Той, хто боровся з Богом як з iстотою, влаштував рицарський турнiр з нiчим, вiн ширяв списом в протилежному вiд Бога напрямку. А Боговi, якби вiн був iстотою, не лишалось би нiчого iншого, як дивуватись слiпотi своїх опонентiв.

Перш за все, Бог це абстрактний образ принципiв i законiв людського спiвжиття. В зв'язку з тим, що Бог - складна опосередкована абстракцiя, виникли значнi труднощi в унаочненнi божої сутностi, яка б могла бути сприйнята пересiчною людиною початку нашої ери. Люди ще першої цивiлiзацiї творили не Бога, а образ Бога. Процес творення йшов за "своєю подобою", тобто за подобою людини. Творення образу, а не саму Божу сутнiсть, i критикували атеїсти всiх часiв i народiв. А критикувати було що. Тут i людиноподiбний Бог, i Святий Дух, i боголюдина Iсус. Всi цi образи, через якi треба було iлюструвати абстракцiю, завдавали багато клопоту теологiї i викликали обгрунтований сумнiв.

Абстракцiя дiйсно не має наочного образу. Але абстракцiя, як витвiр людського генiя, вiдображає деяку сутнiсть i саме сутнiсть, що набрала в людськiй свiдомостi абстрактної форми, повинна враховуватись людьми в практичнiй дiяльностi. Наприклад, зображена на паперi абстрактна формула залежностi енергiї вiд маси та квадрату швидкостi (E=MC) е кiлька значкiв, що самi по собi нiчого не вартi. Та спробуйте порушити правила руху на трасi i наїдьте на певнiй швидкостi на столiтнє дерево чи якусь iншу подiбну перешкоду. Якщо ви пiсля цього житимете, то затямите, що таке квадрат швидкостi i як вiн карає тих, хто не бажає рахуватись з такою абстракцiєю. Квадрата швидкостi нiхто не бачив, але хто не бачив ошметки легковушок, а то й могутнiх вантажiвок обабiч постiв ДАI? Нiхто не бачив закону всесвiтнього тяжiння, але хто до вiдкриття цього закону Ньютоном не рахувався з вагою?

То що ж за абстракцiя Бог? В цiй абстракцiї узагальнено всю складну систему принципiв та норм, якi виникли в процесi антропосоцiогенезу. Це все те позитивне в органiзацiї людського спiвжиття з позицiй логiки розвитку людства, що надбано людством за мiльйони рокiв розвитку соцiальностi в соцiальному середовищi.

З того часу, як людство видiлилось з природи, в ньому самому, як у вищiй формi руху, з'явились специфiчнi закони функцiонування. Цi закони в ряду закономiрностей буття об'єктивно iснують. Специфiка законiв людського спiвжиття, крiм всього iншого, в тому, що їх треба свiдомо дотримуватись. При цьому свiдомо треба дотримуватись законiв, що вимагають людяностi, самообмеження, тобто законiв i принципiв моралi. Зараз багато говорять про моральнi основи полiтичної дiяльностi. Цiкава думка висловлена в свiй час Шарлєм Пене про мiсце моралi в революцiї(!) "Або революцiя буде моральною, або її не буде зовсiм". Дивіться, як глибоко бачив один з реформаторiв католицької церкви.

Отже, центральний, головний, визначальний закон спiвжиття суспiльства - взаємини на моральнiй основi у всiх сферах людської активностi. Є ще багато законiв, що визначають окремi сторони людського спiвжиття. Вони проявляються в пiзнаннi, в економiцi, в полiтицi, в естетичнiй творчостi i т. д. Та всi вони не можуть йти всупереч моралi. Йти проти моралi означає приректи себе на деградацiю дезинтеграцiю людяностi. Церква моральну основу спiвжиття подає нам вiд iменi Бога. Сам Iсус боголюдина, тобто людина, в якiй найповнiше реалiзувалися принципи i закони людського спiвжиття. I не так важливо життя Iсуса є iсторичний факт чи може це образ кращих рис апостолiв, в яких реалiзувалась людянiсть. Реалiзацiя ця настiльки повна, що i саме фiзичне життя для нього є меншою цiннiстю в порiвняннi з цими приципами та законами. Дещо перефразувавши один з вiдомих висловiв теологiв можна сказати: БОГ Є ЗАКОН. Така трактовка божої сутності вимагає додаткового пояснення. Раніше вже йшлося про те, що Бог це не істота і не містична сила. Бог е сторона, складова специфічно людського, суспільного функціонування. Специфіка цієї сторони суспіль-ного життя в тому, що людство як феномен чи форма самореалізації буття може нормально функціонувати лише за своїми специфічними законами, яких люди повинні дотримуватись свідомо. Основа такого закону - власне, добровільне самообмеження в інтересах іншої людини. Коли цей закон порушується, то йде деградація людяності в людині.

Зрозумiло, що i в атеїстiв, i у вiруючих така трактовка божої сутностi може викликати скептичне ставлення. Атеїсти можуть приклеїти автору цєї концепцiї ярлик "богобудiвника" (гаразд, компанiя досить-таки пристойна). Вiруючi цю трактовку можуть не сприйняти через деяке "приземлення" Бога. Адже вiн не вiчний, виникав разом з людиною, не чудотворець, а спiвтворець людини. Виник лише на певному етапi суспiльного творення. Та помiркуймо. Боголюдина Iсус з'являється на самому останньому етапi творення сучасної людини. Спаситель потрiбен тодi, коли людство вже було, але над ним нависла загроза втрати людяностi. Бог вже був значно ранiше, той Бог, що творив свiт. А спробуймо мiж поняттям Бог i поняттям вiдображення (згадаймо - це творча властивiсть буття) поставити знак рiвностi. Вийшло, що ми маємо i релігiйне, i наукове поняття тієї сторони буття, розгортання якої спричинило появу всього розмаїття конкретних проявiв реальностi. Свого часу розумiння наявностi такої сторони буття приводить до поняття "Сат" - стародавня Iндiя, "Лi" - стародавнiй Китай, "Логос" - європейська фiлософська культура. Своєрiдна незавершенiсть, недосконалiсть цих понять, обумовлена рiвнем розвитку культури, приводила до їх заперечення в наступних перiодах роз-витку фiлософської думки.

Теологiя вийшла з глухого кута простiше. Вона оголосила творчу властивiсть буття надприродною, непiзнаною, але iснуючою. Такий спосiб вирiшення питання на певний час знiмав багато проблем, але породив атеїзм науковцiв, як явище.

Бог - це творча потенцiя буття, яка реально iснує, дає новi форми (творить новi форми) руху та закони цих форм. Її осягнення дає абстракцiю. Як вiдноситись до самого феномену Бога i до його розумiння, це вже визначає людський iнтерес. Протистояння мiж наукою i релiгiєю в розумiннi Божого буття має не бiльше значення, нiж протистояння мiж окремими релiгiйними конфесiями в часи середньовiччя. Творчiй властивостi буття всесвiту можна поклонятись та курити в її честь ладаном, можна просто її визнавати i рахуватись з нею, як з всесвiтнiм тяжiнням, але вiд нашого вiдношення вона не перестане розгортатись у все новi i новi форми прояву.

5. Чи варто довiряти релiгiйному досвiду людства?

Послiдовно науковий та релiгiйний свiтогляди мають в собi дещо спiльне. Такою спiльнiстю є той змiст, що виводить людину на послiдовно людський, гуманiстичний шлях життя. Для того, щоб уяснити собi цю спiльнiсть, варто розглянути тi основоположні настанови, котрi дає релiгiйний свiтогляд людству, i порiвняти їх з сучасним розумiнням моралi як форми органiзацiї людських стосункiв. Мова йде не про чисто формальне порiвняння, а про порiвняння сутi цих настанов.

Основи релiгiйної моралi викладенi в Десяти Божих заповiдях. Характерно, що вiсiм за-повiдей - це заборони i лише двi - настанови. Отже "Закон", що йде вiд Бога по своїй сутi є обмеження, що торкаються вiдношення, ставлення до самого Бога (три обмеження) i п'ять обмежень, що торкаються взаємостосункiв та взаємоставлення в суспiльному середовищi. Настанови теж духовно-соцiального змiсту - вони торкаються ставлення до Бога та до батькiв.

Порушення обмежень, що накладаються вiд iменi Бога на людей, вважаються грiхом, тобто дiєю, негiдною людини. Нагадаймо, що людина при всiх проявах своєї активностi усвiдомлюе свою дiю i повинна свiдомо дотримуватись обмежень, котрi йдуть за релiгiйною свiдомiстю вiд Бога. За релiгiйним вiровченням за порушення "Закону вiд Бога", тобто за грiх, мусить бути покарання. Визначенням вини та накладенням кари теж займається Бог. Отже, i релiгiя, i науковий свiтогляд мають поняття недозволеного для людини дiяння - це грiх, а в науковому свiтоглядi негiдний людини вчинок.

Цiкаво розглянути питання, а чи дiйсно iснуе покарання за грiх. Методи покарання за грiх релiгiйна догматика бачить у виглядi грiзних природних явищ та в соцiальних катаклiзмах. Сучасна освiчена людина не може сприймати природнi, технiчнi чи соцiальнi катастрофи, як кару Божу за прогрiшенiє. Сучасна наука нараховує мiнiмум п'ять всесвiтнiх потопiв та одну катастрофу типу "ядерна зима", але то були катастрофи, викликанi великими тектонiчними процесами земної кори. Людськi грiхи не мали до цих явищ нiякого вiдношення, бо, якщо в тi часи i були передлюди, то свiдомого ставлення до оточуючої дiйсностi ще не було. Виключення становить лише потоп, описаний в Бiблiї, що був понад 2800 рокiв тому. Карою божою за грiхи церква вважає й хвороби.

В чому ж тодi суть Божої кари? Вона в дезiнтеграцiї людяностi. Людина, ставши свiдомим вбивцею з якихось корисливих мотивiв, по своїй сутi вже не є людиною у сучасному, цивiлiзованому розумiннi цього поняття. Вбивця це "неандерталець-канiбал" за антропогенетичним рiвнем. Ця людина вже вийшла за межi людського. Особа, що таким способом опинилась поза нормами людського спiвжиття, входить в конфлiкт з суспiльством. Суспiльство оцiнить вчинок й покарає чи вiд свого iменi, чи вiд iменi Бога. Вiд кого надiйде покарання не так важливо, головне - кара буде.

З грiхами явними справа простiша, певна складнiсть виникає з грiхами таємними. На прикладi життя одного iндивiда, праведного чи грiховного, щось зрозумiти не можливо. Треба поглянути на людину в розвитку. Коли йде формування людини, то вiдступи вiд людяностi батькiв, вiдступи незначнi, потаємнi сприймаються дiтьми, як норма людських стосункiв, як така практика життя, без якої або не можна прожити, або життя буде занадто важким. Отже, "грiх таємний" батькiвський в дiтях посилюється до гранi "грiха явного", в решті-решт суспiльне покарання неминуче.

Релiгiя вказує й на iнший варiант "Божої кари" - хвороби. Тут теж немає нiчого мiстичного. Це результат ситуацiї входження людини в конфлiкт з совiстю, а ще небезпечнiше - з загальнолюдським соцiально генетичним кодом, що опустився в людську пiдсвiдомiсть. В першому випадку iндивiду загрожують психiчнi захворювання, зриви. В другому є велика небезпека вегетативних неврозiв, котрi завдають людинi надзвичайних страждань i майже не лiкуються. В релiгiйнiй iнтерпретацiї все це Божа кара за грiхи. Приведемо один приклад, котрий повинна знати молодь. Грiхом непрощеним вважається нiвечення, плюндрування чи грубе попрання чужого кохання. Кохання є вищим проявом людської духовностi. Травма, котра наноситься в такий спосiб людинi, повертається до того, хто її нанiс, важкими розладами в сутнiсних властивостях людини самим непередбаченим способом.

Тепер розглянемо таку ситуацiю. Уявiмо собi, що людство, встановивши певнi закони спiвжиття, наклавши на себе обмеження, жорстко дотримується їх. При такому станi суспiльного буття процес розвитку мусив би припинитись. Церква як органiзацiя, а релiгiя як форма суспiльної свiдомостi в такому випадку перетворились би в гальмо iсторичного процесу, i на якомусь етапi розвитку людство повинно було б їх вiдкинути. Та релiгiя й тут все ж знаходить вихiд. Виявляється, що Боговi угоден не праведник, а грiшник, що кається. Тобто, людина, котра допустила негiдний вчинок, якщо вона його засудила i попросила прощення вiд Бога, якщо таке каяття щире, якщо воно стане основою поведiнки, то така людина Боговi ближча вiд такої, що веде праведний спосiб життя. Змiст каяття в тому, що час вiд часу кожен вiруючий повинен спiвставляти своє життя, свої вчинки з вищими нормами моралi. Тобто, людина може виходити за межi поля моральних заборон, але обов'язково повинна повертатись в цi межi. Таке каяття проходить пiд контролем церковного обряду сповiдi. При подiбному виходi за межi сьогоднi встановленого морального поля можуть виникати новi норми людського спiвжиття. Якщо така нова норма не достатньо позитивна, то вона вiдкидається. Позитивна норма через деякий час розширює моральне "поле".

I науковий та й релiгiйний шлях формування нових моральних норм однаковий. Рiзниця в тому, що релiгiйна свiдомiсть значно консервативнiша в порiвняннi з науковим свiтоглядом.

Дата добавления: 2015-05-23