Тема 1. Предмет, завдання та структура військової психології 3 страница

75.Поясніть основні аспекти зв’язків релігії із мистецтвом.

Релігія, наука, право, мораль – всі ці важливі для життя суспільства явища виростають на основі певних духовних та інтелектуальних прагнень, пошуків та знахідок.

Зв’язок релігії та мистецтва ні в кого не викликає сумніву, адже ті предмети, які ми вважаємо мистецькими, в ранніх культурах майже повсюдно пов’язані із певними культовими діями. Чудові споруди давніх цивілізацій, які й сьогодні дивують нас досконалістю та виразністю своїх форм, а також величністю та – інколи – величезністю, на думку багатьох дослідників ніколи не були би створеними, як би людська діяльність та задуми не стимулювались релігійними віруваннями та уявленнями. І знову ж слід перш за все відзначити внутрішні, глибинні моменти спорідненості релігії та мистецтва. Перш за все, обидві ці потужні сфери людського життя прагнули видиме облагородити невидимим, прихованим. По-друге, вони прагнули сприймати й подавати приховані глибини світу як вищі, досконалі, гармонійні. По-третє, вони спирались на душевні людські прозрівання та інтуїції, а не лише на розум. Нарешті, і для релігії, і для мистецтва внутрішні духовні явища та процеси завжди поставали найпершими та найціннішими із усього, із чим стикається людина. При тому, звичайно ж, між ними існують суттєві відмінності. Мистецтво може сповідувати намір чомусь навчити людину, вплинути на її душевний стан, проте воно ніколи не намагалось взяти на себе роль найпершої наставниці життя, а тим більше того, щоби ставити людину на певний життєвий шлях та підводити підсумки її життю. Образи, твердження, утворення мистецтва, як відомо, носять умовний характер; безумовним для нього постають лише ті справжні переживання, що їх відчуває людина, входячи у діалог із творами мистецтва. Зовсім інакша ситуація в цьому плані спостерігається в релігії: її образи та твердження подаються як незаперечні, найважливіші для життя людини і для її наближення до істини. І результати інтеграції людини у сфери релігії та мистецтва також постають суттєво відмінними: мистецтво прагне надихати людину на певне переживання життя та його подій (деякі митці вважають завданням мистецтва ввести людину у стан “катарсису” – очищення від мулу повсякденного життя та переродження для нових зустрічей із ним); релігія запевнює людину в тому, що за умов ретельного виконання останньою релігійних настанов, норм та вимог людина може бути впевненою в тому що вона виконала основне завдання свого життя. Таким чином, існує кілька ліній зв’язку релігії та мистецтва, через які вони засвідчують свою взаємну спорідненість та відмінність. Ці лінії зв’язку дозволяють краще зрозуміти дещо як в релігії, так і в мистецтві.

76.Окресліть коло вихідних філософсько – світоглядних ідей ідеологів Кирило – Мефодіївського товариства.

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Києві близько 1845 р., були першою політичною програмою для українства. Товариство об'­єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були; обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пан­телеймон Куліш, високоосвіче­ний чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко, син селянина, недавно лише визволений із кріпацької неволі. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник його поезій «Кобзар» відразу здобув йому широку літературну славу й мав величезний вплив на поширення української національної свідомості. Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття: тут нема вже великих панів, багатих дідичів; членами братства були переважно діти середніх або й бідних дідичів, урядовці й навіть колишній кріпак. Це та верства, яка в сфері інтелектуального життя й ідейного провідництва виступає в 40-х роках у Росії й на Україні на зміну родовитого панства й яку в новіших часах почали називати інтелігенцією. Ще докладніше малює нам той устрій всеслов'янської федерації, про яку мріяли члени братства, його статут. Тут говорилося, що духовне й політичне об'єднання слов'ян є їх справжнім призначен­ням, до якого вони мусять прямувати. Слов'янські народи в будучині мусять приєднатися до Росії й скласти з нею одну федерацію. При прилученні кожний слов'янський народ зберігає свою самостійність. Росія мала би бути поділена на три великоруські штати (держави), на два українські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, один білоруський; далі мали бути штати польський, чехо­словацький, сербський і болгарський. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен би належати ні до якого штату й служив би місцем зборів загального сейму.В кожному штаті був би свій сейм і свій прези­дент, вибираний на чотири роки. Верховна центральна влада належа­ла б всесоюзному президенту, вибираному також на чотири роки. З усіх практичних намірів Кирило-Мефодіївських братчиків, на­скільки можна бачити з їх планів, найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали провадити шля­хом безупинної пропаганди в школі і в літературі, стараючися виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Рівночасно вони вважали за потрібне негайно взятися за ширення просвіти в народних масах, за видання популярних книжок і часописів і взагалі старатися підвести культуру широких народних мас. Пла­нам українських ідеалістів не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за емансипацію закріпощеного селянства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перше, ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був нанесений смертельний моральний удар у літературі, однаково, як в українській, так і в російській. В грудні 1845р. Виникло українське таємне товариство під назвою Кирило-Мефодіївського братства.Це товариство зібрало в собі цвіт української думки - людей,що мали величезний вплив на хід і розвиток українського відрод-ження. Тут були М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак, О.Маркович та інші. Окрасою товариства був геніальний поет Т.Шевченко. Самовизначенн ще не означає втягнення поняття «нацiональна iдея» в орбiту полiтологiї виштовхування його з фiлософії, концептуальні елементи цiєї iдеї все ж таки можна побачити лише у персональній творчiй дiяльностi окремих членiв Товариства (М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Кулiш). Становлення ж національної ідеї вiдбувається якраз десь на переходi мiж першим i другим (за Грохом «А» i «Б>) етапами нацiонального вiдродження: накопичення достатньої кiлькостi народознавчого матерiалу пiдштовхує до первiсної етнічної диференцiацiї — вiдокремлення свого «ми» вiд усякого «ве ми», що, своєю чергою, при иаявностi вiдповiдного соцiопсихологiчного тла - готовності до «патріотичного збудження» — i породжує отой синтетичний, iнтенсивно забарвлений цiннiсно погляд на свою спiльноту як ва смисл i долю. Все це яскраво вiдображено у творах видатних кирило-мефодіївців.

77.Дайте визначення закону достатньої підстави, розкрийте його зміст та наведіть приклади його застосування.

У відповідності із законом достатньої підстави будь-яка істинна думка повинна бути обґрунтована іншими думками, істинність яких доведена. Докладне тлумачення цього закону належить видатному німецькому логіку, філософу і математику Готфріду Лейбніцу. Він вважав цей закон основним для всіх істин досвіду, в той час як для істин розуму засадничим, на його думку, є закон суперечності: Жодне явище не може бути істинним чи дійсним, жодне твердження справедливим, - без достатньої підстави, чому саме це відбувається так, а не інакше.

У відповідності з цим законом жодне явище не може існувати, жодне твердження не може вважатися істинним безпідставно. В українській мові є зворот «мати рацію», який досить адекватно відображає суть вимог закону достатньої підстави. Сказавши комусь: «Ти маєш рацію», людина тим самим дає зрозуміти, що наведені факти і аргументи є достатніми для того, щоб впевнитися у правдивості повідомлення чи міркування.

Закон достатньої підстави у традиційній логіці можна записати у вигляді формули: Якщо є В, то є його підстава – А.

Вимога обґрунтованості нашого мислення відповідає суттєвим властивостям буття будь-якої речі чи явище. Жодна з речей чи явищ не може з’явитися, якщо це не було підготовлене, якщо не існує причини для цього в попередньому бутті. Закон достатньої підстави в ідеальній формі відповідає найпоширенішим відношенням реальності, тобто причинно-наслідковим зв’язкам.

Деякі причини явищ є очевидними, проте частіше ми маємо справу із складним переплетенням різних причин і наслідків, тому з’ясувати справжні причини іноді дуже складно. Відповідно і обґрунтування істинності того чи іншого твердження – не завжди легка справа. Обґрунтування в науці зазвичай складний процес і містить цілу низку інтелектуальних процедур. В кожній галузі знань є свої способи доведення істинності тих чи інших положень.

Обґрунтованість мислення є важливою не тільки в професійній діяльності і науці, але й у нашому повсякденному житті. Той, хто нехтує вимогами закону, зазвичай сприймається як несерйозна, безвідповідальна особа, якій не можна вірити і доручати серйозні справи.

78.Розкрийте зміст і життєве значення понять «моральний вибір», «моральна оцінка».

Розв'язання загально філософської проблеми вибору пов'язане із з'ясуванням природи і сутності людини, її свободи — здатності людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об'єктивної необхідності.

Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків. Аналіз проблеми морального вибору пов'язаний із з'ясуванням таких феноменів, як моральний намір і моральна спонука. Моральний намір — рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату. Це вольова установка людини, результат її попередньої духовно-емоційної діяльності, зокрема усвідомлення моральних завдань, конкретизації цілей, вибору відповідних засобів тощо. Моральна спонука — чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку. За своєю психологічною природою вона є рушійним імпульсом, емоційно-вольовим спрямуванням, яке визначає відповідні дії людини.
Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом – внутрішньою, суб'єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття “стимул”, “намір”, “ціль” характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку. Реалізується мотив у цілі, хоч у моральній діяльності можливі відмінності цілі і мотиву.
Керуючись моральними мотивами, людина орієнтується на найвищі, безумовні вселюдські цінності, зважає на ймовірність морального осуду в разі недотримання моральних вимог. Оскільки моральний осуд не передбачає примусових, організаційних санкцій, то суб'єкт морального відношення може здійснювати цей вибір самостійно. Моральна оцінка — результат морального оцінювання людиною своїх вчинків, їх мотивів і моральних якостей. Здатність до об'єктивного само оцінювання дає людині змогу самостійно контролювати і спрямовувати свої дії і навіть виховувати саму себе.

79.Окресліть основні особливості запровадження християнства на Русі.

Християнство в Київській Русі стало офіційною релігією за князя Володимира Великого. Але поширювалось воно на українських теренах значно раніше. Свідченням цього є історичний переказ про апостола Андрія, якого Христос першим покликав до себе як духовного учня. Цей історичний факт має особливе значення для всієї подальшої історії поширення християнства на українських землях.

Особливо активізувався процес християнізації у VIII – IX ст., передовсім завдяки місіонерській діяльності святих Кирила і Мефодія. Їхні послідовники перейшли на землі сучасної Західної України – Закарпаття, Галичини, Надсяння, Волині, де християнізували окремі громади. Відомо, що східні кордони Моравії простяглися у другій половині IX ст. аж до ріки Стрий, а північно – східні – до Бугу. І саме ці терени підлягали Мефодієвій єпархії ще за 120 років до Володимирового хрещення.

Сприяв християнізації і сам факт охрещення перших князів Київської держави – Аскольда та Дира, а також деяких інших державних діячів. За князя Ігора християнізовано значною мірою не лише Київ, а й чимало території Київської Русі. Княгиня Ольга прийняла християнство, перебуваючи у Константинополі.

За князя Володимира Великого настала реальна потреба прийняти нову релігію на державному рівні. Ця подія централізувала державну структуру, зміцнювала державний авторитет, давала змогу пізнати й успадкувати багату культуру як Сходу, так і Заходу. Вважається, що першими київськими митрополитами були греки, хоча Українська Церква прагнула мати свого єпископа, однак Царгород не дотримувався цього.

Українські князі, як правило, не втручались у суто церковні справи. Цьому сприяв і сам державний устрій, який не мав ознак абсолютної монархії (як у Візантії), а практикувалась удільно – вічева система державного укладу, при якій Церква, унезалежнюючись від князя, виконувала дорадчі функції.

Період з І по Х ст. став часом повільного і тривалого утвердження нової релігії русичів в умовах одночасного співіснування язичницької і християнської вір, внаслідок чого сформувалось т. зв. двоєвір’я – особливий тип українського християнства, в якому синтезувались елементи християнства та язичництва.

Християнство в Київській Русі стало державною релігією, але візантійський цезаропапізм не прищепився на київському ґрунті, бо Русь не була абсолютистською монархією.

80.Охарактеризуйте загальний стан української філософії на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неокантіанства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний жовтневим переворотом у Росії.

Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. Протягом 1918 р. одна по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний архів, Археологічний інститут, Археологічна комісія, Академія наук. У навчальних закладах були утворені кафедри української мови, історії, права. Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні дослідження, у тому числі – й філософського спрямування. У цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В. Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. Однак, встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй духовних процесів. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. У різних країнах Європи, в яких вони знайшли притулок (передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції), їм вдалося продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження. Отже, у ХХ ст. українська філософська думку, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась двома потоками: в Україні (радянській та західній) та в діаспорі – за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі –Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім – у Мюнхен. Серед мислителів, думки яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні перш за все слід назвати В.Зеньковського (1891-1962 рр.), який читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію); Г.Флоровського (1893-1979 рр.), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова (1866-1938 рр.), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О.Гілярова (1855-1938 рр.) – у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії. О.Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О.Гілярова “Источники и софисты. Платон как исторический свидетель” по-сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій філософії.

81.Чим умовивід відрізняється від судження і поняття як форм мислення? Наведіть прикладиумовиводу.

Умовивід – найбільш досконала логічна форма, яка дозволяє отримувати нове знання через певне поєднання думок, істинність яких відома. Коли ми говоримо «міркувати», «мислити», «обдумувати», - це означає процес побудови умовиводів. Спостерігаючи і усвідомлюючи цей процес через логічний аналіз умовиводів, можна розвивати і вдосконалювати навички ефективної розумової діяльності. Знання правил умовиводу не тільки допомагає уникати хибних висновків, але й сприяє просуванню до істини найбільш оптимальними шляхами. Судження є формою мислення, яка дозволяє нам засвоювати навколишній світ, пізнавати себе і ставити перед собою виразно окреслені цілі. В даному розділі традиційні підходи логічної науки до аналізу суджень суміщаються із здобутками логічної науки сьогоднішнього дня. Ознайомлення з основами логічної теорії суджень є корисним і з позицій набуття звички замислюватися над істинністю чи хибністю власних висловлювань, сприяє прагненню дотримуватися істини і уникати хибних думок і, отже хибних вчинків. Вихід із складних ситуацій, спричинених заблудженнями і браком світла розуму один – через все той же ясний розум. «І зрозуміло, що не може бути висловлювань, які не є ані істинними, ані хибними, - відзначали французькі логіки Нового часу А.Арно і П.Ніколь, - адже будь-яке висловлювання, оскільки воно виражає наше судження про речі, істинне, якщо це судження відповідає дійсності, і хибне, якщо воно не відповідає дійсності».

Наведемо приклад судження: «Небо захмарене». Тут поняттю «небо» відповідає певний стан (властивість) «захмарене». Отже, в судженні йдеться не тільки про річ, але й про властивість.

Умовивід – форма мислення, в якій з одного, двох або більше суджень виводиться нове судження, логічно пов’язане з вихідними судженнями. В умовиводі є три елементи: засновки, висновок і зв’язка. Судження, з яких робиться висновок, називають засновками. Висновок – це судження, що виводиться із засновків. Зв’язка виражає логічне відношення між засновками і висновком, у мові їй відповідають такі слова і мовні звороти, як: «отже», «тому», «внаслідок цього» та ін. Починаючи аналіз логічних форм, слід зазначити, що між логіками не існує згоди у питанні, яку з форм мислення вважати більш простою і розглядати першою: поняття чи судження. Не вдаючись до аргументації на користь однієї чи іншої думки, будемо вважати поняття вихідною формою абстрактного мислення. Осмислення поняття як логічної форми почалося в античності. Так, ще Геракліт намагався встановити, що являє собою мислення в поняттях. Основи логічної теорії понять закладено у вченнях Платона і Арістотеля. Відомою є дискусія середньовічних мислителів щодо природи абстрактних понять (універсалій). І.Кант називав поняття всезагальним уявленням або уявленням того, що є спільним для багатьох предметів. В сучасній логічній літературі поняття більшою мірою трактується як форма абстрактного мислення.

82.У чому полягають та як проявляються соціальна та виховна функції мистецтва?

Виховна функція (мистецтво як катарсис). Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого куточка людського духу, який воно не могло б зачепити своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації. До соціальної функції можна віднести:

Комунікативна функція (мистецтво як форма спілкування). Мистецтво як засіб людського спілкування має певні переваги перед мовою та письмом: коли звучить музика доби.

Інформаційна функція (мистецтво як повідомлення). Мистецтво несе нам певну інформацію, постає як специфічний канал зв'язку, сприяє усуспільненню як індивідуального досвіду, так і особистому опануванню суспільним досвідом.

Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних культурних орієнтацій) — це специфічна здатність мистецтва формувати художні смаки, художні здібності і потреби людини, сприяти вибудовуванню в особистості певної ієрархії ціннісно-естетичних орієнтирів, сприйняттю світу крізь призму образності та уяви, пробуджувати бажання та уміння творити по законах краси.

83. основні аспекти та складності взаємин релігії і науки.

Релігія, наука, право, мораль – всі ці важливі для життя суспільства явища виростають на основі певних духовних та інтелектуальних прагнень, пошуків та знахідок. Досить складними та суперечливими були відносини релігії із наукою. З однієї сторони, релігія потребувала певних послуг зі сторони науки: йшлося про культові споруди (тут активно використовувались фізичні, технічні та технологічні знання), про астрономічні спостереження (оскільки у більшості випадків релігійні відправи, свята та церемонії були жорстко прив’язані до певних календарних дат), про математичні знання. В цьому плані релігійні потреби інколи стимулювали певні напрями наукового пізнання. З іншої сторони, релігія з її орієнтацією на канони та догмати суттєво обмежувала спрямування та зацікавлення науки. Так, в античному суспільстві суворо заборонялись та переслідувались усякі наукові дослідження, що загрожували перерости в атеїзм (безбожжя) або суперечили релігійним твердженням. Тривалий час християнська релігія категорично забороняла анатомувати трупи з науковими цілями. В Стародавній Індії, філософія якої була переважно релігійною, майже не лишилось ніяких достовірних відомостей про школу «чарваків – локаятиків», які заперечували вічність душі та її окреме від тіла існування. Деякі напрями протестантизму (наприклад, баптисти) забороняють переливання крові та пересадку органів, мотивуючи це розумінням тіла, як наданого Богом вмістища душ, яке людина не має права змінювати); сучасний іслам у країнах, що тяжіють до фундаменталізму, також із насторогою ставиться до наукових занять, особливо із боку жінок. В той же час слід зазначити, що ставлення релігії до науки змінюється історично, а також залежить від культурних та регіональних традицій. Найбільш напруженим таке ставлення спостерігається в суспільствах із тотальним пануванням релігії або ж у ті історичні епохи, що характеризувались саме таким становищем. В наш час в різних регіонах Землі та в різних релігіях відношення релігії та науки виглядає також по-різному. Католицизм, спираючись на доктрину “симфонії розуму та віри”, розроблену Томою Аквінським, досить активно використовує наукові досягнення, а також підтримує прагнення людини до пізнання. Були навіть засуджені ті непорозуміння між Церквою та наукою, внаслідок яких постраждали видатні вчені (Г.Галілей). Православна Церква намагається відсторонитись від прямих контактів із наукою, не засуджуючи її відкрито, але й вітаючи її прагнень до заглиблення в таємниці буття. Протестантизм як правило залишає питання про пізнання на розсуд самих науковців. Іслам давно втратив інтерес до співпраці із передовими загонами науки, хоча у більшості країн не виступає проти неї. Традиційні східні релігії вважають інтерес до науки та її успіхів відхиленням від найперших та виправданих людських справ і зацікавлень. Ще далі відстоять від науки різні давні етнічні культи та релігійні вірування, оскільки для них і сьогодні магія та чаклунство постають єдино виправданими варіантами використання людських інтелектуальних можливостей.

Розглядаючи стосунки релігії та науки, можна вказати ще й на їх певну внутрішню схожість: релігії так чи інакше, тою чи іншою мірою використовують елементи магії, тобто намагається певні операції, процедури застосовувати для впливів на якісь предмети з метою зміни їх у бажаному напрямі. Експериментальна наука в цьому плані також намагається через цілеспрямовані дії вплинути на певні внутрішні, приховані сили реальних явищ та процесів. Ясно, що засади такого роду дій в науці та в релігії суттєво відмінні, проте означена схожість створює умови як для співпраці, так і для сперечання між наукою та релігією.

84.Подайте основні філософсько – світоглядні ідеї В. Вернадського та поясніть їх значення.

Володимир Вернадський (1863-1945) – видатний український природознавець, академік, перший президент Української академії наук. В.Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав як “організовану оболонку земної кори, нерозривно пов’язану із життям”. Завдяки живій речовині стало можливим ефективним засвоєнням енергії Сонця, а це, у свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. У ХІХ – ХХ ст. людство перетворилось у загальнопланетну силу, дія якої співмірна із дією геологічних планетних сил. Діяльність суспільно організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи – “ноосфери” (від грецького слова “ноос”- розум), центральною ланкою якої є наділена розумом людина. За цих умов виключно загострилась ситуація в біосфері – постала проблема збереження біосферних процесів, які були і є головною умовою збереження життя на землі. Порушення цих процесів з неминучістю приведе до руйнування природних об’єктів. В.Вернадський передбачив у зародку ще одну проблему – виснаження природних ресурсів. Як можливий варіант розв’язання цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів штучного виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які природа затрачує тисячі років (останні думки вченого набули реального значення лише сьогодні). Особливого значення за сучасних умов набуло питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової діяльності. “Питання про моральний бік науки” самим життям поставлене на порядок денний. На думку В.Вернадського, усвідомлення цієї обставини, розуміння того, що наука може служити “для блага людства”, а може стати і засобом у руках соціально небезпечних сил, “повільно й неухильно змінює наукове середовище”.

85.Які елементи складають структуру умовиводу? Наведіть відповідні приклади і поясніть їх.

Умовивід – форма мислення, в якій з одного, двох або більше суджень виводиться нове судження, логічно пов’язане з вихідними судженнями. В умовиводі є три елементи: засновки, висновок і зв’язка. Судження, з яких робиться висновок, називають засновками. Висновок – це судження, що виводиться із засновків. Зв’язка виражає логічне відношення між засновками і висновком, у мові їй відповідають такі слова і мовні звороти, як: «отже», «тому», «внаслідок цього» та ін. Наведемо приклад умовиводу.

Жоден хабарник не є чесною людиною. Деякі посадовці – хабарники. → Деякі посадовці – нечесні люди.

В цьому умовиводі два перші судження – це засновки, стрілка означає відношення логічного слідування, а судження після стрілки – висновок.

В даному прикладі засновки передують висновку. Проте висновок може бути в тексті чи розмові розташований перед засновками, наприклад: «Деякі посадовці – нечесні люди, оскільки вони беруть хабарі (ті, хто бере хабарі – нечесні люди)». В якому порядку розташовані засновки і висновок, не має значення. Головним в умовиводі є те, що висновок слідує із засновків. Отже, в будь-якому разі, засновки логічно передують висновку.

Наведений умовивід являє собою розгорнутий запис акту мислення. В такій формі спосіб мислення стає для нас виразним і зручним для логічного аналізу. Зазвичай ми так не говоримо. Проте окремі люди можуть висловлюватись і у формі повних умовиводів, прагнучи підкреслити правильність свого мислення

86.Охарактеризуйте специфіку основних видів мистецтва. Які з них приваблюють вас найбільше і чому?

Архітектура як вид мистецтва проявляє себе як формування дійсності за законами краси при створенні будівель, архітектурних комплексів, монументів, ландшафтних споруд, промислових та спортивних споруджень, покликаних обслуговувати потреби людини в житлі та приміщеннях різного призначення.. Архітектура — це вид мистецтва, метою якого є створення споруд і будівель, необхідних для життя і діяльності людей.

Прикладне (ужиткове) мистецтво — це художнє оздоблення речей, що оточують і обслуговують нас, обставляють наш побут, створюють душевний затишок. Естетична виразність прикладного мистецтва діє на людину щоденно і в тому полягає його важливість та незамінність.

Дата добавления: 2015-05-23