Середній рівень навчальних знань

ПЛАН

1. Становлення молодих держав: досягнення та невдачі СНД.

2. Особливості політичного та економічного розвитку відновлених та нових держав колишнього СРСР.

3. Росія в боротьбі за збереження статусу великої держави. І етап: 1992 – 1993 рр.

4. Президентська Росія в сер.90-х – на поч..XXI ст.

5.1 Створена в момент розпаду СРСР, співдружність по-різному розумілася її учасниками. Росії СНД уявлялася зручною формою організації колишніх союзних республік у перехідний період, протягом якого під російським головуванням буде відтворена єдина держава або, принаймні, молоді держави залишаться формально незалежними, але фактично будуть керовані Москвою. Ідею створення загальної, побудованої на принципах конфедерації, держави в перший рік існування СНД активно підтримував президент Казахстану Н. Назарбаєв. Більшість же бачила в СНД інструмент "цивілізованого розлучення" (президент України Л.Кравчук) та взаємовигідного економічного співробітництва.

Очевидно, що рівноправна економічна співпраця та взаємодопомога найбільше відповідали і відповідають інтересам країн-учасниць. Однак оскільки за своїм потенціалом в Співдружності домінує Росія, саме від неї залежало, чи буде СНД виконувати цю найважливішу функцію. Минулі роки показали, що незважаючи на сотні документів економічного блоку, що приймалися на зустрічах глав держав СНД, багатостороннє співробітництво через структури СНД так і залишилося на папері.

Росія не тільки не допомагала сусідам у становленні їхньої економіки, але, діючи винятково в своїх егоїстичних інтересах, постійно блокувала їх самостійний вихід на міжнародні ринки. Особливо це виявилося в її спробах не пропустити на світовий ринок нафту та газ центральноазіатських держав і Азербайджану. Неодноразово, як це було щодо України, країна-лідер СНД удавалась до економічного шантажу з метою змусити йти на ті чи інші політичні поступки.

У рамках СНД був підписаний Ташкентський договір про військово-політичне співробітництво (не беруть участі Україна і Молдова) у збереженні миру та територіальної цілісності його учасників. Але і цей договір, який не зупинив міжнаціональних суперечок, збройних конфліктів, лише використовується Росією для тиску на сусідів та втручання в їхні внутрішні справи.

Протягом 5 років Росія завзято намагалася підпорядкувати собі СНД і створити в його рамках наддержавні структури. Але хоча всупереч Статуту організації Б.Єльцин головує в СНД всі роки її існування, а зустрічі лідерів Співдружності майже завжди, і теж всупереч Статуту, проводяться в Москві, чогось істотного Росія не добилася. У зв'язку з цим вона помітно охолонула до СНД і все частіше намагається вирішувати інтеграційні імперські завдання поза її рамками. Із зміцненням регіонального співробітництва (Центральна Азія, Закавказзя) зацікавленість в СНД падає і в інших її учасників. По суті, від СНД залишилася лише практика періодичних нечастих зустрічей глав молодих держав, взаємні контакти між якими, безумовно, важливі та корисні. Символічно, що президенти країн СНД довго збиралися, та так і не могли зустрітися, щоб відзначити в кінці 1996 або на початку 1997 рр. ювілей - 5-річчя організації.

5.2 За роки незалежності найбільших успіхів добилися Литва. Латвія і Естонія, що раніше інших вийшли з СРСР та відмовилися брати участь в СНД. Ці успіхи помітні як у суспільно-політичному, так і в економічному житті.

У суспільно-політичному житті найгострішою була і залишається проблема російськомовного населення. Протягом 45 років керівництво СРСР проводило цілеспрямовану політику з "розбавлення" корінного населення переселенцями з інших районів. Слава заможних республік вабила до Прибалтики і багатьох стихійних новоселів. Там після виходу на пенсію воліла селитися більшість військовослужбовців. Особливо великі російськомовні громади сформувалися в Латвії та Естонії (600 тис. з 1,5 млн. населення Естонії, близько 40% міських жителів Латвії). Ці громади уявлялися Москві тією силою, маніпулюючи якою можна було б контролювати норовистих сусідів.

Певні політичні переваги, котрі, щоб гарантувати незалежність, прибалтійські держави надали громадянам, що проживали там до 1940 р., здавалося б створюють грунт для реалізації таких сподівань. Протягом кількох років Росія активно використовувала тезу про "порушення прав людини". Однак активного протесту проти "порушень" самого некорінного населення Прибалтики не спостерігалося. Деякі, до того ж тимчасові, обмеження громадянських прав компенсувалися незрівнянно вищим, ніж в Росії, рівнем життя. Три прибалтійські держави - єдині в колишньому СРСР, котрі не вагаючись стали на шлях перебудови економіки на ринкових засадах, забезпечили всім, хто там живе, рівень життя, що наближається до європейських стандартів. Від можливого ж повторення 1940 р. їх гарантує вступ до НАТО. Позитивну відповідь на своє прохання про це прибалтійські держави очікують влітку 1997 р.

Іншим шляхом пішла сусідня Білорусія. Отримавши незалежність не внаслідок боротьби за неї, а випадково, країна не змогла нею розумно розпорядитися. її національно-патріотичні сили виявилися слабкими, а влада, яку отримала колишня комуністична, до того ж провінційна, номенклатура, всіляко перешкоджала будь-яким змінам. За Білорусією затвердилася репутація "комуністичного заповідника". Відмова від проведення економічних реформ у рамках командно-адміністративної системи господарювання дозволяла певний час утримувати життєвий рівень від різкого падіння. Проте його зниження було неминучим. В атмосфері застою росла ностальгія за минулим, яке асоціювалося з СРСР. На цій хвилі в 1994 р. президентом країни був обраний О.Лукашенко, "простий хлопець", у минулому армійський політпрацівник та голова колгоспу, що пообіцяв навести порядок, побороти корупцію та об'єднатися з Росією.

Повернення до старого стало лейтмотивом всієї внутрішньої політики білоруської держави. Жорстоко, із застосуванням сили подавляючи опозицію, О.Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусії. Під тиском президента Білорусія намагається самохіть позбавитися незалежності. У травні 1995 р. на референдумі були підтримаю пропозиції про надання статусу офіційної російській мові, інтеграції з Росією, повернення до старої державної символіки. Попутно О.Лукашенко отримав право розпускати парламент, чим згодом і скористався.

У квітні 1996 р. Білорусія і Росія підписали договір про майбутнє об'єднання в одну державу. Розігнавши в листопаді 1996 р. парламент і призначивши свій склад нового, О.Лукашенко в наступні місяці домагався негайної реалізації об'єднавчих планів. На початку квітня 1997 р. було підписано відповідний російсько-білоруський документ. Два президента документ підписали, але він є неконкретний, декларативний.

Виявилося, що Росія, всіляко ратуючи за об'єднання, бачить його іншим, ніж О.Лукашенко. Москві не потрібний Союз, в якому Б.Єльцин та О.Лукашенко будуть рівноправними співпрезидентами, її не влаштовує "червона" економіка сусідки, яка намагається розстатися з незалежністю. Тому питання про конкретне об'єднання відкладено. Російська сторона пропагує ідею підписання союзного договору не з Білорусією, як єдиним цілим, а з її окремими областями. Таким чином, політичній еліті Росії не подобається вже навіть радянська модель унітарної держави. їй більше імпонує адміністративно-територіальне влаштування Російської імперії, де не було б республік (які, можливо, коли-небудь знову захочуть самостійності), а були б просто губернії. Чи залишиться на політичній карті світу білоруська держава, покаже найближче майбутнє.

На південному заході колишнього СРСР самостійний шлях невеликої Молдови майже відразу ж був ускладнений збройним конфліктом. Сепаратистську позицію зайняли російськомовне Придністров'я, що в свій час. до 1940 р., входило до складу УРСР як автономна одиниця, та невелика гагаузька община на півдні країни. їх бажання дистанціюватися від Кишинева підігрівалось тим, що в перший рік незалежності в Молдові були сильні настрої на користь об'єднання з етнічно близькою Румунією. Внаслідок цього в 1993 р. виниклі самопроголошені Придністровська та Гагаузька республіки. Оскільки друга з них - це лише невеликий сільський район, то основні події розгорнулися в Придністров'ї.

За кулісами локальних конфліктів на території колишнього СРСР майже завжди стоїть Росія. Без її допомоги збройний сепаратизм був би неможливим. В Придністров'ї розквартирувалася 14-та російська армія. Повчальною є історія того, як ця армія стала російською. До початку 1992 р. вона була в Одеському військовому окрузі. Частини округу ввійшли до складу Збройних Сил України. Українська держава не вважала своїми підрозділи, розміщені за сотні метрів від її кордону. Росія ж, яка міститься від 14 армії за тисячу кілометрів, проголосила її "своєю" не вагаючись.

Спираючись на необмежені військово-технічні можливості формально нейтральної російської армії, Придністров'я витримало у розпочатій у 1993 р. війні з Молдовою. В наступному році президент Придністровської "республіки" І.Смирнов, незважаючи на свої войовничі заяви, змушений був все ж розпочати переговори з Кишиневом. На гой час вже не була актуальною тема об'єднання Молдови з Румунією. Президенти Молдови М.Снєгур, П. Лучинський займали гнучку позицію, яка не надала приводу зірвати переговори. Цивілізований підхід Молдови до розв'язання проблем національно-територіального влаштування приніс плоди. Широку автономію отримала Гагаузька республіка. За нею закріплено право самовизначення, якщо в майбутньому Молдова з'єднається з Румунією. Після тривалих переговорів 8 травня 1997 р. у Москві при посередництві президентів Росії і України аналогічна угода була підписана і стосовно Придністров'я. Територіальна цілісність Молдови збережена. Однак конфлікт відняв багато сил у невеликої держави, і це відбилося на її економіці. Тільки зараз Молдова розпочала економічне відродження, намагаючись при цьому налагодити господарські зв'язки з сусідами і на Заході, і на Сході.

Не вдалося уникнути війни і закавказьким державам. Ще в 1988 р. почалося протистояння Вірменії і Азербайджану. Зерна конфлікту були посіяні в далекому 1922 р., коли радянське керівництво прийняло рішення про включення населеного вірменами Нагірного Карабаху до складу Азербайджану. Скориставшись новою ситуацією, створеною перебудовою, Нагірний Карабах заявив про бажання перейти під юрисдикцію Вірменії. СРСР вже не в силі був стати арбітром у суперечці. Тим більше, що кожна із сторін була по-своєму права. Азербайджан виступав проти порушення його територіальної цілісності, Вірменія ратувала за право національного самовизначення.

Війна, в яку сторони вступили ще до розпаду СРСР, продовжилася вже між державами, що стали незалежними. Особливо важкі випробування в ній випали на долю Вірменії, що не мала виходу до моря і власних енергоносіїв, які до конфлікту надходили з Азербайджану. Вірменія в числі перших заявила про вихід з СРСР, але, щоб вижити, була змушена піти на військово-політичне співробітництво з Росією. Остання протягом довгих років, коли війна то ненадовго затихала, то знову розгоралась, допомагала по черзі то Азербайджану, то Вірменії, а то і обом відразу, утримуючи їх під своїм впливом.

Врешті-решт, виникла самовиголошена Нагірно-Карабаська республіка, не визнана Азербайджаном та формально незалежна від Вірменії. Війна припинилася, почалося господарське відновлення. Більші можливості в цьому плані має Азербайджан, надра якого багаті на нафту.

Не обминула Росія увагою і Грузію, очолювану відомим правозахисником 70-х рр. Звіадом Гамсахурдіа, яка не побажала вступити до СНД. В Росії розгорнулася шалена антизвіадистська пропагандистська компанія. Президента Грузії звинуватили в націоналізмі через його прагнення зберегти Грузію як унітарну державу та в порушенні прав людини. На кордонах Грузії і Росії заявили про бажання самовизначитись спочатку Південна Осетія, а після цього Абхазія. Конфлікти не вдалося вирішити мирним шляхом. В самій Грузії розгорілась жорстока громадянська війна, в якій один одному протистояли прибічники та противники З. Гамсахурдіа. Потрібен час, який би дозволив встановити режисерів цього кровопролиття. З. Гамсахурдіа програв, змушений був покинути Грузію, потім нелегально повернувся, і при нез'ясованих обставинах загинув в ніч на новий 1994 рік. Офіційна версія - самогубство.

Головою парламенту, а потім президентом став Е.Шеварднадзе. Його величезний досвід державного керівника допоміг припинити громадянську війну, але нерозв'язаною залишається абхазька проблема. Абхазія, 83% населення якої складають грузини, заявила про своє відділення влітку 1992 р. Почалося грузинсько-абхазьке протистояння. Війна 1994 - 1995 рр. закінчилася поразкою Грузії та драматичним виходом з Абхазії засніженими гірськими стежками 300 тис. біженців. 90% їх і сьогодні не мають рідних домівок.

Абхазький конфлікт особливо яскраво висвітлив "партнерські" стосунки Росії зі своїми сусідами з ближнього зарубіжжя. Ніхто серйозно не сприймав твердження про перемогу у війні декількох десятків тисяч абхазців. "Абхазцями" були не тільки добровольці з республік Північного Кавказу, яких вільно пропускали російські прикордонники, але й цілий полк повітрянодесантних військ Росії, про існування якого остання "не знала". Після закінчення військових дій полк був розформований. Двічі в ході війни Росія виступала в ролі посередника-миротворця. її війська займали позиції між протидіючими сторонами, щоб в потрібний момент вільно пропустити в атаку сепаратистів.

Особливою підступністю відзначалося останнє ''миротворство". За його умовами, в обмін на російські гарантії Грузія вивела з Абхазії все своє важке озброєння та більшу частину військових підрозділів. Те ж повинно було відбуватися під російським контролем і на абхазькій стороні. Коли Грузія завершила своє роззброєння, зайнятий грузинами адміністративний центр Абхазії м.. Сухумі був атакований противником. Е.Шеварднадзе звернувся до колишнього колеги по демократичному блоку Б.Єльцину з розпачливою телеграмою, в якій нагадував про урочисту російську обіцянку і говорив про неможливість більше вірити Росії. Відповіді не було.

Незважаючи на це, Грузії, як і Вірменії, з тягарем на душі доводиться миритися з таким "союзником". В обмін на обіцянку в майбутньому допомогти повернути Абхазію Грузія погодилась на розміщення на своїй території російських військових баз та прикордонних частин Росії на власному кордоні з Туреччиною.

Як і її сусіди, Грузія все ж змогла перервати ланцюг військових конфліктів і розпочати налагодження мирного життя. Дві кавказькі держави, Грузія і Азербайджан, особливі надії зв'язують з планами прокладення через їхню територію транскавказького нафтопроводу для транспортування в Європу каспійської та центральноазіатської нафти. В реалізації цього проекту зацікавлені і готові взяти участь також Україна, Туркменія, Узбекистан, Казахстан. В разі успіху проекту істотно покращиться економічне становище країн регіону.

Казахстан, Киргизію, Узбекистан, Таджикистан, Туркменію об'єднало використання авторитарної моделі державності. Меншою мірою це стосується до Киргизії, найбільшою - Туркменії. Народи центральноазіатських країн дружно проголосували за продовження без виборів повноважень своїх президентів до 2000 р. Найпевніше ці повноваження будуть довічними. Показники економічного добробуту держав Центральної Азії в значній мірі визначаються наявністю або відсутністю в їх надрах нафти та газу. В цьому відношенні повезло Казахстану, Туркменії та Узбекистану. Енергетичні багатства дозволили цим країнам істотно пом'якшити породжену СНД кризу.

Однак благополучні показники не обов'язково свідчать про високий рівень життя. Це особливо видно на прикладі Туркменії, в якій активно насаджується культ туркмен-баші (батька туркменів) С.Ніязова. У травні 1997 р. в столиці Туркменії Ашхабаді завершилося будівництво першої черги величезного комплексу адміністративних споруд. Своєю розкішшю вражає будинок-резиденція президента. Між тим, щомісячний прибуток туркмена (7-8 доларів) один з найнижчих у світі. Прибутки від експлуатації величезних родовищ газу використовуються батьком туркменів не зовсім по-батьківські.

Центральноазіатським державам вдалося забезпечити мир для своїх громадян. Виключенням став Таджикистан, в якому спалахнула громадянська війна між прибічниками ісламського шляху розвитку і їх противниками, очолюваними колишньою республіканською партійною та радянською елітою. У хід подій втрутилася Росія, що прийняла сторону останніх. Відкрита війна припинилася, але напруга збереглася. Час від часу вона проривається локальними зіткненнями. Російські "миротворчі сили", особливо прикордонники, прийнявши на себе охорону таджико-афганського кордону, постійно несуть втрати.

До середини 90-х рр. з'явилося прагнення центральноазіатських держав до тісної координації своєї діяльності. Якщо в 1992 - 1993 рр. президент Казахстану Н.Назарбаєв був одним з активних поборників відтворення держави в масштабах колишнього Радянського Союзу, то з кожним наступним роком він все більше переймається інтересами співробітництва з найближчими сусідами. Зацікавлення у такому співробітництві та об'єднанні зусиль ще більше у президентів Узбекистану і Туркменії, яким Росія створює серйозні перешкоди в реалізації їхніх амбіційних нафтогазових проектів.

5.3 Після розпаду СРСР Росія заявила про те, що стає його правонаступницею. Вся політика цієї країни, особливо зовнішня, була направлена на збереження за собою того місця в світі, що намагався зайняти Радянський Союз.

Однак в 1992 і, особливо, 1993 р. Росії довелося пережити події, які ледве не призвели до її розпаду. Ще в 1990 р. автономні республіки у складі РРФСР отримали статус союзних, що значно зміцнило їх суверенітет. Розпад господарських зв'язків між регіонами Росії створював об'єктивні умови для ослаблення держави як єдиного цілого. В перші два роки після розвалу СРСР Росія балансувала на грані того, щоб повториш його долю. З певними зусиллями після тривалих переговорів та дискусій більшість членів Російської Федерації (за виключенням Татарстану і Чеченської республіки, що заявили про свій повний суверенітет) підписали в березні 1992 р. Федеративний договір, що розмежував повноваження центру і регіональних органів влади і там самим тільки притупив гостроту проблеми.

Більша частина, якщо не все, в долі Росії залежала від результатів економічних реформ. Результати невдалих спроб періоду перебудови здійснити поступову модернізацію соціалістичної економіки змусили російське керівництво зупинитись на радикальній реформі засобами "шокової терапії". Негайний демонтаж старої економіки та ломка командно-бюрократичної системи управління і розподілу, які здійснив уряд Є.Гайдара, мали неоднозначні наслідки. Вільне ціноутворення і масова приватизація почали реально формувати ринкові відносини. Відбувалася структурна перебудова економіки. Але результат був досягнутий ціною величезних зусиль та витрат. У кілька разів більше, ніж очікувалося, зросли ціни, наслідком чого стало різке падіння рівня життя більшості населення. Реформа знищила ощадні вклади росіян. Розвалювались цілі галузі промисловості, передусім військово-промислового комплексу, нищівний удар був нанесений по бюджетній сфері (наука, культура, медицина, освіта та ін.). У суспільстві, що зазнало різкої поляризації розподілу на багатих та надбагатих з однієї сторони, збіднілих та жебраків з іншої, росла соціальна напруга.

Це викликало жорстоке протистояння президента і виконавчої влади з законодавчою - Верховною Радою. Якщо одна сторона вважала, що негативні наслідки застосування рецептів "шокової терапії" тимчасові і скоро почнеться економічний підйом, то інша виступала за поступовий та збалансований перехід до ринку при домінуванні державного регулювання. На посту глави уряду лідера радикальних реформаторів Є.Гайдара в кінці 1992 р. змінив більш поміркований В.Черномирдін, але це не послабило протистояння.

Своєрідне двовладдя було подолане силовими засобами. У кінці вересня 1993 р. Б.Єльцин підписав указ про розпуск Верховної Ради і з'їзду народних депутатів та про формування двопалатних Федеральних зборів (Державної Думи і Ради Федерації). Терміново скликаний з’їзд народних депутатів розцінив дії Єльцина як державний переворот і прийняв постанову про припинення його повноважень.

Будинок Верховної Ради, який депутати вирішили не залишати, блокували внутрішні війська та міліція. Апогеєм протистояння стали трагічні події 3-4 жовтня 1993 р. Спочатку мітингуючі прибічники парламенту захопили мерію і спробували оволодіти Останкінським телецентром, а потім будинок Верховної Ради було розстріляно впритул танками і взято штурмом спецпідрозділами. За даними антиєльцинської опозиції в будинку Верховної Ради у жовтні 1993 р. загинуло близько 500 чоловік. Головні противники президента, в тому числі голова Верховної Ради Р. Хасбулатов та віце-президент О.Руцькой, були арештовані.

Ця подія показала світу російську "демократію", що уособлюється Єльциним. Але разом з тим слід визнати, що криваві події жовтня 1993 р., очевидно, врятували Росію від розвалу. Продовження двовладдя навряд чи призвело б до громадянської війни, чим лякали сторони, задіяні у протистоянні. Але певно, що продовження паралічу влади спровокувало б дезінтеграцію Росії. Регіональні еліти вже заявляли про претензії на самостійність. Посилення президентської влади, що продемонструвала готовність не вагаючись застосувати силу, зміцнило позиції центру. Восени 1993 р. загроза зникнення Росії як єдиної держави була знята з черги денної. В лютому 1994 р. Федеративний договір підписав Татарстан.

5.4 У грудні 1993 р. на загальноросійському референдумі була схвалена нова Конституція, згідно з якою Росія перетворилася в президентську республіку. Президент отримав право затверджувати або відкидати законодавчі акти, які приймав парламент. Йому безпосередньо підкорявся уряд, він міг видавати укази, регулюючі найважливіші сфери життя держави. Парламент тепер складався з двох палат; вибрана безпосередньо населенням Державна Дума втрачала будь-яку владу, оскільки над нею стояли керівники регіонів, які утворювали Раду Федерації. Нижня палата парламенту перетворилася лише в місце для розмов, які дозволяли випускати пару накопиченої напруги.

Зміна Конституції відбулася для президента дуже вчасно, оскільки у грудні 1993 р. парламентські вибори, всупереч очкуванням "жовтневих переможців", дали перевагу опозиції.

Найбільше число місць за партійними списками(по ним обиралося 50% депутатів Державної Думи) отримала очолювана В.Жириновським Ліберально-Демократична партія. її лідер в разі успіху обіцяв домагатися наведення в країні жорсткого порядку, та, головне, відновити колишню імперську могутність, змусити світ тремтіти перед Росією. Хоча з урахуванням депутатів, що обиралися в територіальних округах, першим став пропрезидентський "Вибір Росії", голоси представників ЛДПР, Компартії та близької до неї Аграрної партії дозволили опозиції мати в Державній Думі більшість.

Як вже відзначалося вище, Державна Дума вже не могла змагатись з президентом, але результати виборів показали збереження в суспільстві значного відсотка неприйняття реформ за сценарієм "шокової терапії".

У наступні роки російське керівництво, уникаючи крайнощів зразка 1992 - 1993 рр., продовжувало цілеспрямовану роботу по завершенню формування механізму ринкового господарства. На цьому шляху були досягнуті певні успіхи. До 1997 р. зафіксовано припинення спаду виробництва і початок його підйому в окремих галузях. Вдалося зупинити інфляцію. Виправдовує себе зроблена урядом ставка на створення в сучасній Росії трьох потужних фінансово-промислових комплексів: оборонна промисловість, паливно-енергетичний комплекс, металургія. Ці успіхи зумовили перемогу Б.Єльцина на чергових президентських виборах 1996 р.

Проте й досі в Росії не створена система соціального захисту населення, що в поєднанні із свободою підприємництва забезпечує гармонію суспільних інтересів в розвинених країнах світу. Економічні реформи в Росії, як і раніше, не супроводжуються підвищенням життєвого рівня населення. Сумним винаходом Росії стало збереження поруч з ринковими структурами величезної бюрократичної державної машини тоталітарного минулого. Багатомільйонна корумпована армія чиновників - це візитна картка Росії.

Соціальна напруга у суспільстві зберігається. Не подолана прірва між прибутками вузького прошарку надбагатих та іншого населення. Тільки починає формуватися середній клас, що складає основу держав з ринковою економкою. Зростає різниця між благополучними та бідними регіонами країни. Помирають північні міста та селища, розвалилася соціально-культурна сфера здавалося б багатих нафтогазових районів. Бідує Далекий Схід. 25% безробіття охопило зону Байкало-Амурської залізничної магістралі та т. ін.

У таких умовах зберігається загроза комуністичної реставрації. На останніх парламентських виборах в 1995 р. КПРФ отримала найбільшу кількість голосів виборців, а Державна Дума помітно "почервоніла". На політичній сцені сьогоднішньої Росії залишилося лише дві реальні політичні сили - очолюваний прем'єр-міністром В.Чорномирдіним рух "Наш Дім - Росія" і КПРФ, що йому протистоїть. За лідера цієї партії Г.Зюганова на президентських виборах 1996 р. голосувала третина російських виборців. В числі активістів компартії голова Ради Міністрів СРСР перебудовних років М. Рижков, спікер останньої Верховної Ради СРСР А.Лук'янов, відомий опонент Б.Єльцина в КПРС Є.Лігачов. КПРФ помітно радикалізується. На з'їзді партії в квітні 1997 року Г.Зюганов цитував під бурхливі оплески І. Сталіна і закликав слідувати його заповітам. Як відомо, з такою пошаною до Сталіна КПРС розсталася ще в 1956 р.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями:

- Назвіть республіки у яких різко загострилися міжнаціональні та внутріполітичні конфлікти, що призвели до збройних зіткнень?

- Охарактеризуйте події жовтня 1993 року у Росії?

- Які республіки добилися найбільших успіхів на шляху самостійного розвитку, чому?

Дата добавления: 2015-05-23