Середній рівень навчальних знань. 1. Зайняття Радянською Армією Польщі та встановлення прорадянського режиму

ПЛАН

1. Зайняття Радянською Армією Польщі та встановлення прорадянського режиму. Становище країни в 50 – 60 роки.

2. Соціально – економічна криза 70 – 80-х років. Революційний процес к.80-поч.90-х років. Сучасне становище країни.

3. Комуністичний переворот в Чехословаччині та встановлення тоталітарного режиму. Події 1968 року.

4. «Оксамитова революція» 1989 року та відновлення демократії.

5.1 Ще в ході Другої світової війни в Польщі, окупованій німецькими військами, стали виникати нові підпільно-діючі органи управління - ради народові. В 1944 р. у Варшаві була створена КРН - Крайова рада Народова, орієнтована на підтримку емігрантського польського уряду. Влітку 1944 р., коли Червона Армія вступила на польську територію, в Любліні був створений тимчасовий коаліційний уряд на чолі з Є. Осубка-Моравським - промосковської орієнтації.

Польська проблема, взаємовідносини двох центрів влади, кордони післявоєнної Польщі не раз ставали предметом обговорення на конференції глав держав антигітлерівської коаліції. На Потсдамській конференції 1945 р. до Польщі були приєднані "земле отзисканє" (т. зв. північні та західні землі, що до 1945 р. належали Німеччині). Східні кордони з СРСР були встановлені відповідно до "лінії Керзона" (умовна картографічна лінія через Гродно - Ялівку - Немирів - Брест-Литовський - Дороуськ - Устилуг; на захід від Грубишова - Крілув - Раву Руську; на схід - від Перемишля до Карпат). Територія післявоєнної Польщі становила 312 тис. кв. км.; довжина морського узбережжя збільшилася зі 140 до 581 км. При визволенні Червоною Армією Польщі в боях брало участь сформоване в СРСР Військо Польське (290 тис. чоловік, в тому числі 12 тис. радянських військових радників). Основу тимчасового коаліційного уряду складали комуністи - члени Польської Робітничої Партії (ППР). У вересні 1945 р. з'їзд ППР проголосив необхідність розвитку польської держави за радянським зразком. Була проведена в 1945-1946 рр. серія радикальних перетворень:

- банківська реформа, що розорила всі приватні банки;

- одержавлення всієї великої та середньої промисловості;

- аграрна реформа (за символічну плату у власність селян Польщі перейшло 6,1 млн. га землі, в т. ч. 4 млн. га. на приєднаних територіях) та ін.

Реформи "по-радянськи" проходили у вкрай напруженій атмосфері. Єдиним гарантом діяльності промосковськи орієнтованого уряду залишалася Червона Армія. Підрозділи антикомуністичної Армії Крайової стали на шлях збройного опору (приблизно 150 тис. бійців). Але допомога з СРСР допомогла стабілізувати ситуацію ціною загибелі тисяч людей.

В січні 1947 р. відбулися вибори в перший післявоєнний польський парламент - Законодавчий Сейм. Вважають, що члени ППР, використовуючи держапарат зуміли сфальсифікувати підсумки, і в результаті "отримали" 80% голосів. В лютому 1947 р. Сейм прийняв т. зв. "малу конституцію", що відновила інститут президентства. Першим післявоєнним президентом Польщі став Болеслав Берут. У вересні 1948 року був заарештований генсек ППР Владислав Гомулка, а лідером партії став Б. Берут. За ініціативою Москви Польська робітнича партія об’єдналась з соціалістичною в Польську об’єднану робітничу партію (ПОРП), яка стала єдиною політичною партією в Польщі.

Будівництво основ соціалізму в Польщі в "радянському варіанті" принесло всі типові проблеми соціалістичної економіки:

- держсектор в економіці став домінуючим;

- 3-х - а потім 6-річне планування розвитку;

- упор на розвиток чорної металургії, енергетики, суднобудування, хімічної та вугільної промисловості;

- насильницька колективізація;

- карткова система на жири та м'ясо;

- "стрибок" цін на продукти харчування тощо.

22 липня 1952 р. була ухвалена Конституція ПНР - Польської Народної Республіки. Був ліквідований інститут президентства, замість нього з'явився колективний орган керівництва - Державна Рада. Після смерті Берута верхівка ПОРП прагнула обмежитися косметичними реформами. Консервація польського варіанту сталінізму призвела до масових виступів в Познані влітку 1956 р. Для ліквідації антиурядових заворушень використали спецчастини МВС та армію. Було вбито 75 чол. і поранено понад 900 чол. Підсумком політичної кризи 1956 р. стали позачерговий пленум ЦК ПОРП і повернення в крісло лідера партії й держави Владислава Гомулки.

Новий лідер звільнив з посади міністра оборони К.Рокосовського, розпустив примусово створені кооперативи, провів партійну чистку. Але в цілому надії на демократизацію польського суспільства не виправдалися.

5.2 Чергове вимушене в умовах планової економіки підвищення цін на продовольчі товари в переддень Різдва 1970 р. викликало масові виступи робітничих мас. 15 грудня 1970 р. застрайкували й були охоплені заворушеннями судноверфі Гданська, Гдині, Щецина. Пролетаріат підтримали учні й студенти. На придушення виступів були кинуті частини МВС та підрозділи Війська Польського. Було вбито 44 чол. і поранено понад 1000 чоловік. На Пленумі ЦК ПОРП, що відбувся 20 грудня 1970 р., знов змінили керівника - замість В.Гомулки прийшов Едвард Герек (1913-1993 рр.)

До середини 1980 р. Польща ввійшла в найбільш важку й тривалу соціально-економічну кризу, її викликали:

- чергове підвищення цін на м'ясо та інші види продовольства;

- плановий розвиток польської індустрії досяг свого порогу ефективності й почалася стагнація;

- зовнішній борг ПНР досяг 23 млрд. доларів;

- наявність потужного дисидентського руху (КОР - Комітет захисту робітників; КОС - Комітет соціального захисту та ін.);

- створення з 1978 р. мережі напівлегальних вільних профспілок;

- антикомуністична позиція католицької церкви (з 1978 р. Папою Римським вперше був обраний слов'янин - польський кардинал Кароль Войтила - Іоанн-Павло II);

Хвиля страйків охопила ПНР. Каталізатором антиурядових виступів, як і в 70-му, став пролетаріат Помор'я. Тут, в м. Гданську, 17 серпня 1980 р. на основі Міжзаводського страйкового комітету була створена Незалежна профспілка "Солідарність", яку очолив колишній електрик гданської судноверфі ім. Леніна Лех Валенса. ПОРП відреагувала на страйкову хвилю черговою зміною в партійній номенклатурі: Е.Герека піддали критиці й замінили Станиславом Канею. Але це не змогло стабілізувати ситуацію. В жовтні 1980 р. не працювало понад 1 млн. чоловік. Страйкуючих робітників підтримували студенти і, вперше в історії ПНР, - селяни. Кількість членів "Солідарності" восени 1980 р. перевищила 9 млн. чоловік. Ця вільна профспілка (керована зсередини інтелектуалами з КОС - КОР типу Куроня та Міхника) перетворилася на потужний демократичний суспільно-політичний рух, що активно протистояв режиму ПОРП. 1981 р. ознаменувався подальшою дестабілізацією ситуації. В лютому 1981 р. Головою Ради Міністрів, а в жовтні 1981 р. - першим секретарем ЦК ПОРП став Войцех Ярузельський.

В Польщі відбувалася подальша ескалація напруженості. 12 грудня 1981 р. керівництво "Солідарності" закликало населення до конфронтації з властями, що могло викликати і громадянську війну та чергову спробу радянської "інтернаціональної допомоги". В.Ярузельський взяв на себе тягар відповідальності і дав вказівки армії та МВС ПНР "ліквідувати опозицію", спираючись на "внутрішні резерви".

В ніч на 13 грудня 1981 р. Ярузельський увів в ПНР надзвичайний стан (тривав до 22 липня 1983 р.). Вся повнота влади перейшла до очолюваної ним же Військової Ради національного порятунку. Була заборонена діяльність всіх опозиційних організацій. Введене армійське патрулювання міст та сіл. Майже 6,5 тис. "нелояльних громадян" були ізольовані від суспільства в "спеціально відведених місцях". Але, як говорив ще Наполеон "сидіти на штиках незручно" і в 1983 р. військовий стан було скасовано. В ПНР спроба консервації комуністичної диктатури супроводжувалася відсутністю громадянського миру в країні, продовженням економічних потрясінь, діяльністю в підпіллі "Солідарності". Зовнішній борг Польщі перевищив 30 млрд. доларів.

"Круглий стіл" 1989 р. та встановлення демократичного ладу.

В умовах поглиблення перманентної кризи керівництво ПОРП на чолі з В.Ярузельським було змушене піти на переговори з опозицією. Дуже ймовірний тут і зовнішній чинник - "вітер руйнівних перемін" - перебудова М.С.Горбачова та насадження в "соціалістичному таборі" "нового мислення". В лютому-квітні 1989 р. відбулися переговори за "круглим столом" представників ПОРП, "Солідарності", офіційних представників профспілок та католицької церкви. Підсумком "круглого столу" 1989 р. стало рішення про політичну реформу:

- відновлюється посада президента;

- вводиться 2-х палатний парламент;

- проводяться вільні вибори;

- легалізується "Солідарність".

Влітку 1989 р. пройшли демократичні вибори, в нижній палаті (Сеймі) ПОРП та її союзники отримали 65% місць. Вибори в верхню палату (Сенат) проводилися вільно і 99 місць з 100 отримала "Солідарність". Спостерігається падіння авторитету ПОРП. Комуністам не допомогла навіть перемога В. Ярузельського на перших виборах президента 19 травня 1989 р., коли більшістю голосів парламент обрав його главою країни.

Остаточно зруйнувалася монополія ПОРП на владу 12 вересня 1989 р., коли до влади прийшов перший в усій післявоєнній Східній Європі некомуністичний кабінет Тадеуша Мазовецького. Почався демонтаж тоталітарної державної моделі. Була змінена назва держави - з ПНР на Польську Республіку. Проведена департизація армії, органів держбезпеки, МВС, органів державної влади. На початку 1990 р. саморозпустилася ПОРП, її наступницею стала СДПР - Соціал-демократія Польської Республіки. З січня 1990 р. Уряд Т. Мазовецького почав поетапно здійснювати радикальну економічну програму, названу засобами масової інформації "шоковою терапією", її складовими були:

- вільні ціни;

- заморожування зарплати, передусім бюджетним сферам;

- широка приватизація держсектору та ін.

В грудні 1990 р. в Польщі відбулися перші прямі вибори президента. У другому турі перемогу одержав Лех Валенса.

Прийшовши до влади на хвилі критики політики «шокової терапії» Т. Мазовецького, Л. Валенса тим не менш, продовжив курс реформ, в результаті чого Польща стала однією з країн постсоціалістичного простору, що найбільш динамічно розвиваються. Щорічний приріст ВВП становив 4-5 %. З 1995р. злотий став частково конвертованим. Але ці реформи призвели і до загострення соціальних проблем:

- в середньому на 40% знизився життєвий рівень населення;

- кількість безробітних перевищила 2 млн. чол. або 14% працездатного населення;

- практично згорнуті соціальні програми та ін.

Відображенням соціальної напруженості в польському суспільстві стали дострокові вересневі 1993 р. вибори в Сейм, на яких більшість отримав СЛДС - союз лівих демократичних сил (блок СДПР та дрібних ліворадикальних партій). Л.Валенса проігнорував цей "тривожний дзвінок" і в липні програв президентські вибори 1995 р. Новим президентом Польської Республіки став лідер СЛДС - Олександр Кваснєвський (переобраний в 2000 році).

Нове керівництво продовжило політику реформ, роблячи акцент на соціальний захист населення. Достатньо чітко простежуються й зовнішньоекономічні орієнтири цієї влади – інтеграція в ЄС та входження в структури НАТО Членами цих організацій Польща стала відповідно в 2003 та 1999 році).

5.3 Після визволення Чехословаччини радянськими військами, в березні 1945 р. відбулися успішні переговори між емігрантським урядом Е. Бенеша і керівництвом компартії Чехії та Словацької Національної Ради, що завершилися утворенням Національного фронту (НФ). До складу НФ увійшли комуністи, соціал-демократи, представники народної, демократичної та національно – соціалістичної партії. 5 квітня 1945 р. в м. Кошице був сформований уряд НФ на чолі з соціал-демократом З.Фірлінгером. Там же була опублікована Комуністична програма дій НФ, що передбачала:

- збереження політичного плюралізму;

- відродження демократичних прав та свобод;

- ліквідацію наслідків фашистського режиму;

- вирішення національної проблеми (реальна рівноправність чехів та словаків);

- здійснення аграрної реформи;

- націоналізацію власності великого капіталу.

На більшості підприємств Чехословаччини виникли органи робітничого контролю. За ініціативою комуністів 19 травня 1945 р. президент Е. Бенеш підписав декрет про передачу в держсектор заводів, шахт, земельних ділянок, банків та ін., що належали раніше німецьким та угорським власникам, а також місцевим колабораціоністам. 21 червня 1945 р. президент підписав декрет про аграрну реформу, за якою всі землі, ліс, сільгоспреманент, який належав раніше німецьким та угорським власникам, а рівно тим, хто співробітничав з фашистами, підлягали конфіскації. За мінімальний викуп безземельні та малоземельні селяни могли придбати до 8 га орної і до 13 га загальної земельної площі. Розв'язання аграрного питання в чехословацькому селі було полегшене тим, що на підставі рішень Потсдамської конференції, з Чехословаччини переміщалися в Німеччину 2,5 млн. німців. В цілому в результаті реформи 303 тис. селянських господарств отримали 1,2 млн. га землі.

Радикальні соціально-економічні реформи середини 40-х рр. XX ст. викликали загострення взаємовідносин всередині Національного Фронту Чехословаччини.

Взаємовідносини партій, що входили до складу Національного Фронту Чехословаччини (Комуністичної, Соціал-демократичної, Національно-соціалістичної, Народної, Демократичної) з самого початку базувались на платформі розумного компромісу. Однак такий стан не влаштовував номенклатуру КПЧ, що прагнула за підказкою СРСР до "побудови диктатури пролетаріату". Цілеспрямовано члени компартії посилили в середині 40-х рр. XX ст. свій вплив в органах внутрішніх справ, держбезпеки та армії. Разом з тим неоднозначно оцінила реформи економічного характеру 1945 - 1946 рр. громадська думка країни, що показали результати виборів в Установчі Національні Збори в травні 1946 р. Якщо в Чехії КПЧ отримала відносну більшість голосів (35%), то в Словаки однозначно лідирувала Демократична партія (62%). Ескалації протиріч всередині Національного Фронту сприяла інспірована комуністами за наказом з Москви відмова від участі в "плані Маршалла".

Не погоджуючись з диктатом КПЧ, міністри від партій ліберального табору вирішили боротися парламентськими засобами, спровокувавши урядову кризу, вийшовши із складу Кабінету НФ 20 лютого 1948 р. Однак комуністи були готові до такого ходу подій і при опорі на радянські окупаційні війська, відкрито готували збройне захоплення влади.

Не бажаючи розв'язування в країні громадянської війни, президент Бенеш погодився на новий, здебільшого соціалістичний склад уряду - 23 лютого 1948 р.

8 травня 1948 р. Установчі Національні Збори затвердили текст нової Конституції, що встановила режим "народної демократії». Відмовившись підписати Конституцію, Е. Бенеш подав у відставку. Оновлений склад Національних Зборів, після виборів 30 травня 1948 р. (89% належало КПЧ та її союзникам) обрав президентом Чехословаччини Климента Готвальда 14 червня 1948 р.

З ім'ям К. Готвальда тісно зв'язаний період в історії Чехословаччини, коли в країні затвердився тоталітарний режим "радянського типу". Помер К.Готвальд 14 березня 1953 р. у Москві.

Криза в Чехословаччині в 1968 р., або "Празька весна", є до цих пір символом оновлення в післявоєнній історії Східної Європи.

До передумов "Празької весни" відносять:

- вплив "хрущовської відлиги";

- реабілітацію жертв політичних репресій (понад 70 тис. чол.);

- наявність в КПЧ двох фракцій: "реформаторів" і "сталіністів" (діючий з 1955 р. кабінет А.Новотного неухильно дотримувався сталінських принципів управління партією і державою) та ін.

З другої половини 60-х рр. XX ст. в Чехословаччині починається досить потужний рух за "соціалізм з людським обличчям", тобто за докорінні економічні та політичні реформи. В цьому суспільному русі керівне місце займала фракція реформістів на чолі з лідером комуністів Словаччини Олександром Дубчеком. При підтримці радянського керівництва (постать сталініста Новотного не влаштовувала оточення Л. Брежнєва), на початку 1968 року, першим секретарем ЦК КПЧ став О. Дубчек.

За ініціативою О.Дубчека в країні та партії почалися реформи. Провідна роль в розповсюдженні ідей оновлення належала засобам масової інформації та новим суспільно-політичним організаціям, діючим поза НФ - "Клубу активних безпартійних", "К -231", "Колу незалежних письменників" і т. п. Почали створюватися профспілки без комуністів. Чехословацький Союз молоді розпався на 20 об'єднань; різко загострилося національне питання.

В цих умовах 5 квітня 1968 р. керівництво КПЧ прийняло "Програму дій", розроблену О.Шиком, Н.Ауєснергом, К.Ринтай та О.Дубчеком, в якій по-новому вирішувався ряд принципових питань:

- заперечувався репресивний характер підтримання влади;

- відкидалася доктрина про здійснення КПЧ керівної ролі в суспільстві;

- гарантувалася реальна свобода думки та слова;

- намічався перехід до федеративного влаштування;

- передбачалося проведення глибокої економічної реформи, націленої на децентралізацію і впровадження ринкових механізмів та багато ін.

Ця програма реформ викликала різку негативну реакцію лідерів СРСР та інших країн соціалістичного табору. Коли дипломатичний тиск на керівництво КПЧ не приніс результату, в середині серпня 1968 р. Політбюро ЦК КПРС, а потім нарада керівників 5-ти країн-учасниць Варшавського Договору (СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР та Польщі) прийняли рішення про збройне втручання у справи Чехословаччини. 20 серпня о 23.00 годині війська СРСР Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі та СРСР перейшли кордони Чехословаччини. Окупацію здійснювали 124 тис. військовослужбовців та 500 танків. Частини ПДВ СРСР зайняли стратегічні об'єкти Праги: аеродроми, вокзали, телецентр, будинок ЦК та т. п. Чехословацькі лідери О.Дубчек, Й.Слусковський, Ф.Кригель, О.Черник, Й.Шпачек були затримані та літаком доставлені в Москву, де вони були примушені визнати "законною" військову присутність військ ОВД в Чехословаччині.

Вторгнення військ ОВД викликало негативну реакцію в Чехословаччині та у всьому світі: різко впав імідж "радянських воїнів-визволителів"; проти окупації Чехословаччини висловилися країни "соціалістичної орієнтації" - Албанія, Румунія, Югославія, Китай;- Рада Безпеки ООН 21 серпня 1968 р. обговорила "чехословацьке питання" та зажадала негайного виведення військ ОВД з країни (резолюція не була прийнята завдяки праву "вето" СРСР); Генеральна Рада Соцінтерну засудила вторгнення в ЧССР як "чисто агресивний акт, який відкрив імперіалістичний характер стосунків, що нав'язуються СРСР своїм союзникам по ОВД" та ін.

В квітні 1969 р. від керівництва КПЧ був відсторонений О.Дубчек, новим першим секретарем ЦК став Густав Гусак, що визнавав вторгнення 1968 р. "актом інтернаціональної допомоги".

Кабінет Гусака ввів Програму нормалізації становища в партії та суспільстві, складену в дусі ортодоксальних та неосталіністських догм. Була проведена чистка КПЧ від інакомислячих - виключено більше ніж півмільйона чоловік. Відмова від реформ викликала перманентне технологічне відставання ЧССР, економіка якої була цілковито орієнтована на країни РЕВ. До кінця 80-х рр. ЧССР виявилася на 40-му місці в світі за обсягом випущеної продукції (на поч. 50-х рр. XX ст. входила в першу десятку).

5.4 Застійні явища в економіці, ідеологічний тиск правлячої компартії Чехословаччини, постійна опора на репресивні органи стали основою для дисидентського руху. Перебудова в СРСР та загострення кризових явищ в другій половині 80-х рр. XX ст. звели до мінімуму авторитет КПЧ. Починаючи з 1987 р. у великих містах країни збираються несанкціоновані мітинги під гаслами демократизації та дотримання прав людини. Косметичне оновлення керівництва (замість Г.Гусака, що залишався президентом ЧССР, Генсеком КПЧ став його учень М. Якеш) не змінило суспільних настроїв. Приводом для "оксамитової революції» стала Празька розправа над демонстрантами підрозділами ОМОН 17 листопада 1989 р. Цим скористалася опозиція для консолідації своїх рядів. За ініціативою структур "Хартії-77" (діючої нелегально з 1977 р.) в Чехії був створений "Громадянський форум" (ГФ), а в Словаччині -"Громадськість проти насильства" (ГПН). Обидві організації об'єдналися на антикомуністичній платформі під гаслом "Ми прагнемо жити у вільній, демократичній та квітучій Чехословаччині". Без опору, за короткий час всі державні та суспільні структури, на які спирався комуністичний режим Гусака - Якеша, відмовили йому в підтримці.

10 грудня 1989 р. був сформований коаліційний уряд національної згоди на чолі з Маріаном Чалфою. Оновлений склад Федеральних Зборів (аналог парламенту) прийняв відставку Г.Гусака з посту президента; змінив назву держави - з ЧССР на Чехословацьку Федеративну Республіку (ЧСФР); обрав головою парламенту "батька празької весни" Олександра Дубчека. 28 грудня 1989 р. Федеральні збори ЧСФР обрали тимчасовим президентом Вацлава Гавела.

Вибори до Федеральних зборів в червні 1990 р. ознаменували демонтаж тоталітарної моделі соціалізму. Новий уряд очолив Вацлав Клаус, який розпочав кардинальні економічні реформи.

Процес економічних перетворень загострив "національне питання" в ЧСФР. Нерівномірні в силу економічної специфіки регіонів, він посилив протиріччя між обома республіками федерації. Президент В.Гавел запропонував провести референдум про єдність, однак Федеральні Збори відхилили цю пропозицію. Національна Рада в Братиславі 2 вересня 1992 р. затвердила проект конституції Словаччини як самостійної держави, незабаром її приклад підтримав парламент Чехії. Федеральні Збори ЧСФР 25 листопада 1992 р. прийняли конституційний Акт про розділ країни.

З 1 січня 1993 р. виникли 2 самостійних держави - Чехія та Словаччина. Президентом Чехії залишився Вацлав Гавел, уряд очолив Вацлав Клаус. В Словаччині першим президентом став Михайло Ковач, а прем'єр-міністром - Володимир Мечиар.

Сучасний стан Чехії характеризується політичною стабільністю, розвинутою економікою, прагненням інтегруватися у світове співтовариство. Економічний розвиток 90-х років характеризувався у цілому успішним проведенням ринкових реформ, хоча у 1997 р. країна пережила економічну кризу. На хвилі кризи на чергових парламентських виборах 1998 року до влади прийшли соціал – демократи. В результаті їхньої політики країна подолала економічну кризу, зросли іноземні інвестиції в економіку, завершилась приватизація банків, стабілізована фінансова система, зросли реальні доходи населення (в 2000 році ВВП на душу населення складав 13 тис. доларів на душу населення). Як і Польща в 1999 році Чехія стала членом НАТО, а 3 2003 року – Євросоюзу. З цього часу президентом країни став В Клаус.

Словаччина зазнала більших економічних труднощів у порівнянні з Чехією. Лише з початку нового століття в країні остаточно утвердилися основи ринкової економіки, що було зроблено значно пізніше, ніж в інших постсоціалістичних країнах.

Після парламентських виборів 1998 року на зміну уряду Мечіара, який зловживав авторитарним методами управління, до влади прийшов коаліційний уряд «Словацька демократична коаліція» на чолі з М. Дзуриндою. Новий уряд прискорив та поглибив ринкові реформи, курс євроінтеграції. Обрання в 1999 році президентом лідера партії громадянського взаємопорозуміння Р. Шустера зміцнило позиції демократичних сил у країні.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями:

- Які події передували утворенню двох суверенних держав – Чехії та Словаччини?

- З якими подіями пов’язане поняття «празька весна»?

- Наведіть приклади антиурядових виступів в Польщі?

Дата добавления: 2015-05-23