Революційні перетворення 1989 - 1990 рр. Угорщина на сучасному етапі розвитку

Відсутність кардинальних змін в системі політичного управління все більше підривала авторитет правлячої партії та її керівництва.

В країні активізувалися сили, що вимагали політичного плюралізму, ліквідації монопольного становища УСРП.

В кінці лютого 1989 р. Державне зібрання Угорщини прийняло закон про право громадян на створення об'єднань та асоціацій. В цих умовах надзвичайний з'їзд УСРП в жовтні 1989 р. проголосив розпуск партії та створення нової, Угорської соціалістичної партії, що поряд з іншими численними партіями почала боротьбу за місця в майбутньому новому парламенті, але втративши підтримку широких робітничих мас, була відсунута з авансцени політичного життя.

На перший план висунулися нові політичні сили, що відкрито проголосили гасло переходу на позиції парламентаризму довоєнної Угорщини. До кінця 1989 р. в Угорщині діяло біля 20 партій. Але лише кілька з них були великими, численними. Найбільшим впливом в країні стали користуватися Угорський демократичний форум (УДФ) та Союз вільних демократів (СВД), які перемогли на виборах в березні 1990 року. Главою уряду став лідер УДФ Й. Антал. Уряд розпочав ринкові перетворення, враховуючи національну специфіку, без сліпого копіювання західного досвіду, ці заходи загострили соціальні проблеми. Тому на виборах 1994 року перемогли соціалісти. Всі наступні вибори – це зміна ліво - та правоцентристських сил кожні 4 роки, але серйозних політичних потрясінь країна не пережила. Зараз при владі з травня 2010 року знаходиться уряд Віктора Орбана, лідера правої партії «Фідес».

Угорщина сьогодні - парламентська республіка. Главою держави є президент, що обирається парламентом на 5 років (не більш ніж на 2 терміни). Президент призначає прем'єр-міністра, зазвичай лідера партії, що перемогла на виборах.

Угорщина є сьогодні високорозвиненою індустріально-аграрною державою, економіка якої інтегрована в загальноєвропейський ринок. Угорщина з 1999 року являється членом НАТО, а в 2004 – прийнята до Євросоюзу.

5.3 Навесні 1944 р., коли радянські війська звільнили Північну Молдавію та вийшли до румунського кордону, були створені сприятливі умови для розгортання антифашистського руху в Румунії. 1 травня 1944 р. була досягнута угода про єдність дій комуністів та соціал-демократів; - у глибокому підпіллі створився єдиний робітничий фронт. У червні того ж року на його основі сформувався національно-демократичний блок, куди ввійшли представники широких кіл громадськості, а також представники основних "історичних" партій Румунії - Націонал-ліберальної та Націонал - царанистської (селянської).

Розпочалася підготовка до збройного повстання. Вирішальною умовою для ліквідації фашистського режиму в Румунії став наступ Радянської Армії під Яссами і Кишиневом, розгорнутий 20 серпня 1944 р. Фашистська диктатура була скинута, диктатор Антонеску та його приспішники арештовані.

Повстання 23 серпня 1944 р. стало початком народно-демократичної революції в Румунії. Але румунський король Михай прагнув зберегти трон та його буржуазно-поміщицьку опору. Ключові позиції в уряді зайняли королівські чиновники.

12 вересня 1944 р. у Москві було підписано перемир'я з Румунією, що передбачало участь румунських військ в боротьбі проти фашистської Німеччини, розпуск фашистських організацій, демократизацію політичного життя країни. Для контролю за ходом виконання перемир'я була заснована союзна контрольна комісія в складі представників СРСР, Англії та США.

Угода про перемир'я передбачала чистку державного апарату та армії від профашистських сил, встановлення справжньої демократії, проведення реформ у соціально-економічне життя країни. Була проголошена амністія політичним в'язням, дозволена діяльність політичних партій та організацій, заборонених у роки фашизму

Однак міри по рішучій демократизації суспільно-політичного життя наштовхувалися на опір консервативних сил. У грудні 1944 р. новим главою уряду став генерал Н. Радеску Гострота боротьби демократичних та консервативних сил досягла особливої напруги на початку 1945 р., коли селяни стали займати землі поміщиків та розподіляти їх між собою. Були створені тисячі сільських комітетів по проведенню аграрної реформи.

24 лютого 1945 р. півмільйонна демонстрація в Бухаресті зажадала зміни уряду. До влади прийшов демократичний уряд, який очолив керівник Фронту хліборобів Петру Гроза. В новий уряд увійшли комуністи, соціал-демократи, а також представники лівих груп націонал-лібералів та націонал-царанистів.

Першим найважливішим кроком нового уряду було законодавче оформлення та завершення початою селянськими масами аграрної реформи, згідно якої розмір землеволодіння обмежувався 50 гектарами. Всі земельні володіння понад цієї норми, а також землі, які належали фашистським посібникам, підлягали конфіскації.

Земля передавалась селянам у приватну власність. Але її не можна було продавати та купити. В результаті реформи в Румунії був ліквідований поміщицький клас.

Інші заходи були направлені на боротьбу з економічним хаосом та саботажем, на швидке відновлення промислових підприємств та транспорту. Діяльність демократичних сил забезпечувала їм підтримку народних мас. Це показало результати перших післявоєнних виборів у парламент в листопаді 1946 р. Блок демократичних партій завоював більшість місць в парламенті. Уряд знов очолив П. Гроза.

В економічному відновленні Румунії великою була роль допомоги Радянського Союзу: звільнив Румунію від продовольчих поставок,які передбачалися умовами перемир'я; неодноразово надавав їй у борг великі партії зерна; продовжений термін виплати репарацій, а пізніше вдвічі скорочена їх основна частина; здійснювались поставкам руди, металу, вугілля, бавовни та іншої сировини.

Однак у відношеннях між Радянським Союзом та Румунією не дотримувалися принципи рівноправності. Сталінське керівництво СРСР втручалося у внутрішні діла Румунії, штовхало на прийняття радянської моделі соціалізму, заохочувало створенню там командно-адміністративних засобів управління життям суспільства, що викликало опір Націонал - царанистської та Націонал-ліберальної партій, які намагалися завадити проведенню цього курсу, але в 1947 р. група діячів Націонал - царанистської та Націонал-ліберальної партій по звинуваченню в уявній "змові проти держави" була засуджена, представники цих партій були усунені з уряду, а самі партії припинили існування.

Перепоною на шляху реалізації нового урядового курсу стала монархія. Королівський двір скомпрометував себе односторонньою орієнтацією на праві сили. В країні поширився рух за ліквідацію монархії. Король був примушений зректися престолу.

30 грудня 1947 р. Парламент прийняв акт відречення короля. Румунія була проголошена народною республікою. Взятий урядом курс на будівництво соціалізму припинив розвиток народно-демократичної революції.

Перехід до будівництва "основ соціалізму" в Румунії визначив шляхи рішення ряду важливих політичних проблем. Під тиском компартії на початку 1948 р. Керівництво Соціалістичної та Соціал-демократичної партій обговорило й прийняло підготовану КПР "Програму єдиної робітничої парти". На її основі у лютому 1948 р. був проведений установчий з'їзд, що проголосив створення Румунської робітничої партії (РРП). Генеральним секретарем РРП був обраний лідер румунських комуністів Г. Георгіу-Деж.

З'їзд Румунської робітничої партії проголосив головні напрямки створення "основ соціалістичного ладу" в країні. Була висунута програма швидкого відновлення та розвитку економіки країни, організації планового господарства. Закон про націоналізацію промислових підприємств (більш ніж з 50 робітниками), транспорту, банків та страхових суспільств, забезпечив переважні позиції державного сектора в економіці країни. До початку 50-х років 90% промислової продукції давали державні підприємства.

Після цього був розроблений та прийнятий перший п'ятирічний план на 1951 - 1955 рр. Одночасно був затверджений десятирічний план електрифікації країни. Більше половини всіх капіталовкладень спрямовувалося у промисловість, причому. 80% всіх промислових інвестицій призначалось на виробництво засобів виробництва. В той же час значно меншими були капіталовкладення в сільське господарство та легку промисловість. Це визначалося концепцією прискореної індустріалізації. Реальні можливості країни та соціальні наслідки цього курсу в належній мірі не враховувалися.

Перший п'ятирічний план розвитку народного господарства Румунії в цілому був виконаний. Румунія стала перетворюватися з аграрної в індустріально-аграрну країну. Однак форсування індустріалізації неминуче створювало структурні диспропорції в народному господарстві Румунії та посилювало соціальну напруженість.

Великі перетворення здійснювались і в сільському господарстві. Восени 1949 р. В Румунії були створені перші колективні сільські господарства, а до кінця першої п'ятирічки вони об'єднували 26,4% господарств.

В країні завершилася загалом ліквідація неписьменності, було введене обов'язкове початкове навчання. В кілька разів у порівнянні з довоєнним часом зросло число початкових та середніх шкіл, поширилася мережа вищої школи.

Реалізація перших соціально-економічних планів розвитку Румунії супроводжувалося розширенням співробітництва з Радянським Союзом, з іншими країнами, що проголосили курс на будівництво соціалізму в рамках діяльності РЕВ.

Зміцнилося становище Румуни і на міжнародній арені. В 1955 р. вона була прийнята в ООН.

До початку 50-х років Румунська робітнича партія залишалася єдиною політичною партією в країні, всі інші партії були ліквідовані або примушені були проголосити про свій саморозпуск. Партійно-державне керівництво Румунії на чолі з Г. Георгіу-Дежем, зосередивши в своїх руках всі важелі влади, вступило на шлях порушення законності та репресій.

XX з'їзд КПРС сприяв деякій демократизації внутрішньополітичного життя Румунії. Пленум ЦК РРП в березні 1956 р. прийняв ряд рішень, в яких було заявлено про необхідність додержання демократичних норм партійного та суспільного життя. Однак фактичні ці рішення в більшості своїй залишилися лише деклараціями. Авторитарні засоби керівництва суспільством продовжували панувати.

З 22 березня 1965 р. Главою Румунської Комуністичної партії та держави стає Николає Чаушеску.

Тоталітарний режим, встановлений родиною Чаушеску, що панував майже чверть століття, довів Румунію до важкої кризи. Всупереч офіційній статистиці, мальована у 80-і роки райдужна картина розвитку, економіка країни знаходилась у стані стагнації. Повністю провалилися фантастичні програми модернізації виробництва, підвищення якості та конкурентоздатності продукції, впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Країна відчувала гостру нестачу паливно-енергетичних та сировинних ресурсів. На 30 - 40% були недовантажені виробничі потужності в промисловості.

Найтяжчим тягарем для румунського народу була все зростаюча фінансова заборгованість західним державам. До початку 80-х років вона склала 10,2 млрд. дол. Збільшення боргу з наївною метою поліпшення економічної ситуації, цілком неефективне використання отриманих кредитів призвели до збільшення числа промислових об'єктів без врахування необхідності структурної перебудови та модернізації економіки, збільшується експорт гостро необхідних для внутрішнього споживання товарів, передусім продовольства та нафтопродуктів. З 1975 по 1989 р. Румунія сплатила західним кредиторам біля 21 млрд. дол., в тому числі більше 7 млрд. дол. в рахунок відсотків за кредити.

Необхідністю виплати боргів країною пояснювало політику "затягування поясів".

Тоталітарна система влади, низький життєвий рівень, становище на грані голоду - все це викликало зростання соціальної напруги в країні, різкого незадоволення засобами будівництва "всебічно розвиненого соціалізму" проголошеного панівним кланом. Виступи робітників жорстоко придушувалися. Нерішучі протести представників румунської інтелігенції ігнорувалися або вели до суворих репресій. В країні не було опозиції, хоча переважна частина населення готова була виступити проти ненависного режиму. Однак осліплений владою диктатор, хоча і дуже наляканий радикальними змінами у сусідніх країнах, продовжував вірити в нездоланність установленого їм ладу.

Ще 20 листопада 1989 р. на XIV з'їзді румунської компартії Н. Чаушеску проголосив про перехід країни до "нового етапу" - завершення будівництва "всебічно розвиненої соціалістичної держави".

5.4 Через три тижні після з’їзду почалися масові виступи на заході Румунії, у великому промисловому центрі Тимішоара.

Увечорі 16 грудня 1989 р. на головній площі міста зібралося кілька десятків тисяч жителів які виступами зажадали проведення демократичних реформ. Проти демонстрантів по наказу Олени Чаушеску були кинуті збройні загони сил безпеки. Але кривава розправа 16 та 17 грудня не зупинила народне повстання, хоча було убито 89 чоловік та поранено 219.

Події в Тимішоарі стали каталізатором народної революції в Румунії. В Бухаресті розгорнулися жорстокі вуличні бої. Народне повстання було підтримане армією. Але сили, вірні Чаушеску, протягом декількох днів продовжували вести бої.

Влада в країні, в перші години перейшла до створеної повстанням Ради Фронту національного порятунку (ФНП), що проголосив повалення авторитарного режиму Н. Чаушеску. Утікаючи з Бухаресту, Николає та Олена Чаушеску незабаром були схоплені і за вироком воєнного трибуналу були страчені за злочини перед народом 25 грудня 1989 р.

Рада Фронту проголосила про розпуск усіх колишніх державних органів, в тому числі і компартії. Була оприлюднена політична платформа, яка передбачала відмову від керівної ролі однієї партії створення плюралістичної системи, відмову від командно-адміністративних засобів управління господарством, розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади, повагу прав та свобод особистості, прав національних меншостей. Фронт розпочав розробку нової конституції країни, проголосив про наступні навесні 1990 р. вільні вибори. Почалася підготовка аграрної реформи.

Керівництво Ради Фронту було дуже неоднорідним. До його складу увійшли в минулому опальні партійні та державні діячі, студенти, робітники, представники творчої та наукової інтелігенції. Очолив Раду Іон Ілієску.

На хвилі політичного піднесення в Румунії одна за одною виникали політичні партії. Вже у середини січня 1990 р. їх було біля десяти. Передусім заявили про себе дві старі "історичні" партії – Націонал - царанистська та Націонал-ліберальна.

В травні 1990 р. в Румунії відбулися вибори, на яких перемогу отримав Фронт національного порятунку. Лідер ФНП І. Ілієску був обраний президентом країни.

Головним завданням революції Рада Фронту національного порятунку проголосила подолання важкої соціально-економічної спадщини тоталітарного ладу. Програмою Фронту була передбачена реформа управління господарством, відмова від бюрократичних командних засобів, провести структурну перебудову промисловості, нормалізувати постачання населення споживчими товарами та енергією. В сільському господарстві були підвішені закупівельні ціни, присадибні ділянки членів кооперативів (до 0,6 га) проголошені приватною власністю з правом успадкування. Держава змінила назву. Вона стала називатися просто Румунія.

Але головні зміни не торкнулися відносин власності (домінував державний сектор), що не поліпшило істотно ситуацію в економіці, тому на президентських виборах восени 1996 p. І. Ілієску програв. Новим президентом став представник Націонал-ліберальної партії Еміль Кон-стантинеску. Його уряд став на шлях ринкових перетворень, розпочалась приватизація, знизились витрати бюджету на соціальні потреби, відбулась лібералізація цін. Була проголошена боротьба з корупцією, зловживанням службовим становищем. Але на практиці це призвело до загострення соціальної напруженості в суспільстві. На виборах 2000 року главою держави знову став І. Ілієску, а очолюваний ним лівий блок партій переміг на парламентських виборах. Його уряду вдалося стабілізувати ситуацію в країні, продовжити ринкові реформи, але більше уваги приділяється вирішенню соціальних питань та залученню іноземних інвестицій. З 2004 року по нинішній час країною управляє Траян Бесеску – лідер правих сил. З 2004 року країна вступила до НАТО, з 2007 року є членом ЄС.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями:

Дата добавления: 2015-05-23