Середній рівень навчальних знань. 1. Головні тенденції розвитку міжнародних відносин в повоєнний період

ПЛАН

1. Головні тенденції розвитку міжнародних відносин в повоєнний період.

2. Період «холодної війни» в міжнародних відносинах.

3. Створення ООН та головні напрями її діяльності.

5.1 Перемога Об'єднаних націй - СРСР, США, Великої Британії та їх союзників над агресивними державами "осі" в Другій світовій війні докорінно змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток держав на десятиріччя. Призвідниці війни - Німеччина, Італія й Японія, що раніше мали статус великих держав, внаслідок воєнної поразки були не лише ослаблені в економічному відношенні, а й втратили на певний час можливість брати активну участь у міжнародному житті. З іншого боку, Франція і Велика Британія, зазнавши великих матеріальних втрат у війні, також втрачають статус світових держав. Розпад їхніх колоніальних імперій, що почався відразу після закінчення війни, ще більш продемонстрував послаблення міжнародних позицій колишніх світових метрополій. У той же час домінуючі позиції на світовій арені займають США і СРСР, які вийшли з війни найбільш зміцнілими у військовому і політичному планах. У Другій світовій війні вони виступали як союзники і спільно забезпечили перемогу держав антигітлерівської коаліції. Проте ще не встигла закінчитися війна, як між СРСР і США почали виникати непорозуміння і суперечності. Вони були обумовлені розбіжностями двох великих держав у підходах до післявоєнного устрою, зокрема прагненням Радянського Союзу, всупереч Атлантичній хартії, встановити свою гегемонію в Європі і деяких азіатських регіонах. Радянське керівництво, упоєне перемогою, стало на шлях активного просування ідеї соціалізму в країни Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них тоталітарні комуністичні режими. Зовнішня і внутрішня політика цих країн була поставлена під контроль Радянського Союзу. Посилення СРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи у форпост подальшого просування соціалізму були сприйняті недавніми союзниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід всіляко протидіяв цьому. США, найсильніша в економічному плані країна світу, стала об'єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР. США заповнили той вакуум сили в Західній Європі, що утворився в результаті розгрому Німеччини.

Однак, перш ніж стосунки між вчорашніми союзниками досягли критичної позначки (початок 50-х рр.), їм вдалось втілити у життя ряд домовленостей і укласти важливі угоди. Так, було успішно розроблено статут ООН (1945 р.) і започатковано її діяльність, було засуджено головних військових злочинців на Нюрнберзькому (1945-946) і Токійському (1946-948) процесах. Подолавши різні труднощі, союзники спромоглись довести до логічного завершення Паризьку мирну конференцію (липень-жовтень 1946 р.), на якій узгоджувалися умови мирних договорів з європейськими союзниками Німеччини. Договори, підписані 10 лютого 1947 р., утверджували повернення до довоєнних кордонів і фіксували певні територіальні зміни в Європі. Італія позбавлялась усіх своїх колоній, знищувала військові укріплення на кордонах Франції, італо-югославський кордон змінювався на користь Югославії, острови Додеканес від Італії передавалися Греції. Радянсько-фінляндський кордон встановлювався станом на 1 січня 1941 р., Фінляндія передавала СРСР область Петсамо (Печенга). Договори узаконювали передачу СРСР раніше вже приєднаних до УРСР Північної Буковини, Південної Бессарабії і українського Закарпаття. Серед територіальних придбань СРСР були також частина німецької Східної Пруссії (Калінінградська область Росії), Південний Сахалін, Курильські острови тощо. Договори передбачали виплату репараційних платежів країнами-агресорами. Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час, і вирішення було відкладене. Захід та СРСР не знайшли порозуміння.

Особливу вагу у повоєнних міжсоюзницьких відносинах мало німецьке питання. Влітку 1945 р. у Потсдамі Трумен, Сталін і Черчілль домовились про те, що поділена на 4 окупаційні зони Німеччина буде розглядатися як єдине економічне ціле, а мирний договір з нею буде підписаний одночасно усіма переможцями. Окупаційна політика зводилася до 4 "де": денацифікація, демілітаризація, демонополізація і демократизація. У реалізації цієї програми виявилися глибокі розбіжності між СРСР та Заходом. У радянській зоні повоєнні перетворення мали на меті насамперед закріплення радянського впливу. Тут формувалися органи нової влади, де переважали прорадянські діячі Соціал-демократичної партії та комуністи. Західні держави поставили за мету допомогти німцям створити у майбутньому стабільну економічно здорову державу, яка поділятиме західні суспільні цінності. Представники США та Англії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне й адміністративне об'єднання американської та англійської зони окупації і створення так званої Бізонії. Незабаром Бізонія була об'єднана з французькою зоною окупації. Союзницька нарада (без СРСР) у Лондоні (лютий - червень 1948 р.), скликана для розгляду становища в Німеччині, привела до того, що Захід відкрито заявив про намір включити Німеччину до європейських економічних структур і програми американської допомоги Європі (план Маршалла). На нараді було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції і проведення грошової реформи. Радянський Союз засудив ці наміри, що призвело до припинення (березень 1948 р.) діяльності Союзної контрольної ради - останньої символічної запоруки німецької єдності. У відповідь на сепаратну грошову реформу у Західній Німеччині (червень 1948 р.) СРСР встановив блокаду Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим. У квітні 1949 р. США, Англія і Франція прийняли Окупаційний статут і рішення про створення федеральної західнонімецької держави. У 1949 р. розкол Німеччини на дві частини отримав конституційне оформлення - у вересні було створено Федеративну Республіку Німеччини з урядом на чолі з Конрадом Аденауером, у жовтні - Німецьку Демократичну Республіку. На чотири десятиліття в центрі Європи проліг німецько-німецький кордон, який став чи не головним символом розколу світу на два ворожих блоки.

На Далекому Сході міжнародна ситуація у повоєнні роки залишалася досить напруженою. Після розгрому японської армії Радянський Союз за угодою між союзними державами тимчасово окупував Маньчжурію (Північно-Східний Китай) і північ Корейського півострова (до 38-ї паралелі). З півдня Корею зайняли американські війська. Союзники мали на меті прийняти капітуляцію японської армії. У зонах окупації почали формуватися прорадянський і проамериканський режими. У травні 1948 р. на півдні країни під наглядом ООН були проведені парламентські вибори і проголошено створення Республіки Корея. Проте північний режим не визнав результатів виборів і у серпні провів свої вибори, внаслідок яких була проголошена Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). Промосковський лідер Кім Ір Сен і ставленик Вашингтона Лі Син Ман, проголосивши наміри мирного об'єднання країни, поспішно готувалися до війни. Основна боротьба на Далекому Сході між Москвою та Вашингтоном розгорнулася за Китай. Незважаючи на підписаний у серпні 1945 р. Договір про дружбу та союз між СРСР і Республікою Китай, сталінська окупаційна адміністрація не допустила війська Чан Кайші у Маньчжурію і чинила всілякі перешкоди його урядовцям. У радянській зоні окупації активно формувалася армія комуністів Китаю. Москва їх озброювала і надавала всіляку допомогу. Вашингтон у свою чергу підтримав офіційний уряд Чан Кайші. Впродовж повоєнних років між комуністичними та гомінданівськими збройними силами відбувалися локальні сутички. Навесні 1947 р. у Китаї розгорілася широкомасштабна громадянська війна, що завершилася перемогою комуністів. 1 жовтня 1949 р. було проголошено утворення Китайської Народної Республіки (КНР). Рештки партії Гоміндан переправилися на о. Тайвань, звільнений американцями від японців.

Мирний договір з Японією було укладено у вересні 1951 р. на міжнародній конференції у Сан-Франциско. За його умовами Японія визнавала незалежність Кореї і відмовлялась від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін, Тайвань. СРСР, Польща і Чехословаччина, що були учасниками конференції, відмовилися поставити свої підписи під цим договором, вимагаючи запрошення для участі у роботі конференції делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших союзників. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати військові бази США. Лише в 1956 р. була підписана радянсько-японська декларація про припинення війни і відновлення дипломатичних відносин. Питання про мирний договір Росії, як правонаступниці СРСР, з Японією залишається до сьогодні не вирішеним.

Отже, уже з перших місяців після закінчення Другої світової війни внаслідок гострих суперечностей між двома великими державами, протистояння демократії і тоталітаризму міжнародне становище почало різко загострюватися, що призвело до так званої "холодної війни.

5.2 У 1945 р. і частково в 1946—1947 рр. СРСР і країни Заходу досягли згоди з багатьох важливих питань світової політики. Це виявилось у момент створення ООН, під час Потсдамської конференції, у ході підготовки й остаточного прийняття мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. Проте вже у 1945 р. суперечності між учасниками антигітлерівської коаліції щодо повоєнного врегулювання значно загострилися. Оволодіння США монополією на ядерну зброю, насадження прорадянських режимів у Центральній та Південно-Східній Європі, підтримка Радянським Союзом прокомуністичних сил у інших регіонах поглибили взаємне недовір'я. Прагнення Радянського Союзу скористатися наслідками війни для різкого розширення свого впливу не могло не викликати тривоги західних політиків. Так, 5 березня 1946 р. колишній прем'єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчілль, виступаючи в американському місті Фултоні, у присутності президента США Г. Трумена довів, що ситуація в Європі небезпечна для долі західних демократій. На його думку, через усю Європу - від Балтики до Адріатики - пролягла "залізна завіса". Для захисту західних демократій англійський політик закликав об'єднати зусилля США і Великої Британії.

Важливу роль у формуванні нових підходів до СРСР відіграв американський дипломат, фахівець з питань Росії Джордж Кеннан. У лютому 1946 р., працюючи в посольстві США в Москві, він у телеграмі у Вашингтон виклав головні принципи політики стримування. Уряду США, на його думку, необхідно жорстко і послідовно реагувати на будь-яку спробу СРСР розширяти сферу свого впливу, уникаючи втручання в його внутрішні справи. Для успішного протистояння проникненню комунізму, країнам Заходу необхідно намагатися створити здорове, щасливе, впевнене в собі суспільство, яке б не сприймало комуністичних ідей. Політика стримування розглядалася Кеннаном як засіб попередження війни і не була спрямована на завдання СРСР воєнної поразки.

І Черчілль, і Кеннан були одностайні в тому, що саме США повинні взяти на себе головну роль у стримуванні СРСР. Американське керівництво не відмовилося від такої ролі. 12 березня 1946 р. президент Трумен звернувся з посланням до конгресу США, в якому проголосив доктрину стримування Радянського Союзу у зв'язку з комуністичною загрозою, що нависла над країнами Європи та Азії, зокрема над Грецією і Туреччиною. Президент заявив про намір надати Греції і Туреччині військову й економічну допомогу у розмірі 400 млн. дол. Трумен визначив зміст суперництва, що почалося між США і СРСР, як конфлікт між демократією і тоталітаризмом. Так з'явилася на світ доктрина Трумена, що стала початком переходу від післявоєнного співробітництва до протистояння.

5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл запропонував країнам Європи економічну допомогу для їх відродження. СРСР оцінив цей план як направлений на комуністичне закабалення Європи Америкою і змусив східноєвропейські країни відмовитися від участі в реалізації плану Маршалла. У цих країнах був прискорений процес переходу влади до рук комуністів. 1948 р. цей процес загалом завершився. Для координації діяльності компартій Східної Європи у вересні 1947 р. було створено Інформаційне бюро (Комінформ). При цьому радянське керівництво проголосило про розкол світу на дві непримиримі системи.

У квітні 1948 р. 16 західних країн підписали план Маршалла, за яким вони повинні були отримати 17 млрд. дол. допомоги протягом чотирьох років. Як попередню умову для надання допомоги США поставили вимогу про виведення комуністів із складу урядів. До 1948 р. в жодному із урядів Західної Європи комуністів уже не було. Розкол Європи став реальністю.

Безумовно, план Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під проводом США, зміцнив там американську присутність, посилив їхній економічний, політичний, військовий вплив. Проте американська присутність в Європі не підірвала незалежності чи зачепила тої чи іншої західноєвропейської держави. Для зміцнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності 10 європейських країн - Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада створили воєнно-політичний союз - Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). 1952 р. до НАТО увійшли Греція і Туреччина, 1955 р. - ФРН. Слідом за НАТО з'явилися й інші військово-політичні організації: 1954 р. - Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни, Пакистан; 1955 р. за участю Великої Британії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану створено Багдадський пакт, що 1959 р. був перейменований у СЕНТО після виходу з нього Іраку.

Країни Східної Європи зі свого боку також продовжували зміцнювати свою згуртованість. 1 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) для спільного вирішення економічних проблем у зв'язку з розколом Європи. У травні 1955 р. СРСР і його союзники створили військово-політичний союз - Організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз).

Протистояння СРСР і США, двох військово-політичних угруповань, відбувалося в умовах нарощування їх воєнного потенціалу, зокрема ядерної зброї. Випробування Радянським Союзом атомної бомби у 1949 р., а у 1952 р. водневої бомби свідчило про те, що воєнно-політичне суперництво набуло нового характеру: монополія США у цій сфері була ліквідована.

Перша відкрита конфронтація СРСР з своїми колишніми союзниками виникла у зв'язку з розколом Німеччини, зокрема внаслідок радянської блокади Берліна в 1948 р. Перекривши транспортні зв'язки Берліна з західними секторами окупації, СРСР протягом 10 місяців змушував західні країни здійснювати постачання своїх військ у Берліні і двохмільйонного населення Західного Берліна за допомогою авіації. Найбільш драматично розвивалися відносини між СРСР і США у зв'язку з корейською війною. В червні 1950 р. війська Північної Кореї перейшли демаркаційну лінію по 38 паралелі і почали просуватися на південь. Війська США під прапором ООН надали допомогу Південній Кореї. На боці КНДР у війні брали участь китайські добровольці і радянські військові радники. Корейська війна продовжувалася з перемінним успіхом до 1953 р. і закінчилася розколом Кореї на дві країни. У Південно-Східній Азії у повоєнні роки ситуація також набула загрозливого характеру. Тут комуністи Північного В'єтнаму при підтримці СРСР і КНР вели кровопролитну війну проти французьких колонізаторів, які у 1954 р. зазнали поразки, і Франція була змушена залишити територію Індокитаю.

Суперництво СРСР і США набуло глобального характеру. Дипломатична, пропагандистська і зовнішньополітична діяльність двох держав були підпорядковані політиці з позиції сили. Але це протистояння не переросло у безпосередню війну між ними. Саме це давало підставу називати цей період "холодною війною". Обидві держави готувалися до "гарячої війни", розглядали один одного як противника, суперничали в усіх регіонах світу, нарощували до невиправданих масштабів військові арсенали, але жодного разу ці арсенали не були використані один проти одного. Це пояснюється тим, що жодна з них такої війни не бажала. Коли ж конфронтація стала фактом, то ні перша, ні друга держава не була впевнена у своїй перемозі у випадку виникнення нової війни. Непередбачуваність наслідків нової війни, навіть з винайденням міжконтинентальних ракет, підштовхувала обидві держави до вдосконалення систем озброєнь у надії досягти якихось односторонніх переваг.

"Холодна війна" втягнула в себе всю планету. Вона розколола світ на дві частини, два воєнно - політичні й економічні угруповання, дві суспільно-політичні системи. Світ став біполярним. "Холодна війна" непосильною ношею лягла на економіку її учасників. Розпад СРСР 21 грудня 1991 р. значною мірою став наслідком підриву радянської економіки, змаганням у "холодній війні".

5.3 Формування могутньої антигітлерівської коаліції (Атлантична хартія між США і Великою Британією 24 серпня 1941 р. і Вашингтонська Декларація Об'єднаних Націй 26 країн від 1 січня 1942 р.) створило підґрунтя для формування міжнародного механізму безпеки післявоєнного світу. Восени 1944 р. (21 серпня - 7 жовтня) на конференції у Вашингтоні, на віллі Думбартон-Окс, представники СРСР, США і Великої Британії, до яких приєднався представник Китаю, підготували пропозиції щодо створення міжнародної організації для підтримки миру і безпеки - Організації Об'єднаних Націй (ООН). Конференція виробила загальні міркування щодо характеру, цілей та статуту ООН. Кримська (Ялтинська) конференція керівників трьох держав - Сталіна, Рузвельта і Черчілля (4- 11 лютого 1945 р.) - схвалила напрацьовані у Думбартон-Оксі проекти й ухвалила скликати 25 квітня 1945 р. у місті Сан-Франциско Установчу конференцію Організації Об'єднаних Націй. Учасниками конференції могли стати усі країни, що оголосили війну Німеччині й Японії до 1 березня 1945 р. Була досягнута домовленість про те, що членами ООН поряд з Радянським Союзом будуть Українська РСР і Білоруська РСР. Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р., коли був прийнятий Статут ООН, що був підтриманий 50 країнами. 24 жовтня 1945 р. Статут набрав чинності. Цей день вважається днем ООН. Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини й основних свобод. Пізніше цей розділ був доповнений прийнятою в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зобов'язував вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН згідно зі Статутом - гарантування загального миру та безпеки у всьому світі. При цьому ООН не мала права втручатися у внутрішні справи, окрім випадків, коли таке втручання необхідне для підтримки миру. Основними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на рік і приймає рішення ²/₃ голосів, та Рада Безпеки, яка складається з 35 непостійних членів, що обираються на 2 роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в Раді Безпеки посідає Росія. Генеральна Асамблея, окрім того, обирає Економічну і соціальну раду, Раду з опіки, Міжнародний суд, Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем ООН. За пропозиціями Ради Безпеки Генеральна Асамблея приймає до ООН нових членів та виключає тих, котрі порушили Статут. Але з усіх інших питань постанови, що їх ухвалює Генеральна Асамблея, мають лише дорадчий голос. її функції полягають у вивченні, обговоренні, рекомендації та з'ясуванні стосунків. Рада Безпеки є за Статутом постійно діючим органом ООН, на який покладена безпосередня відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. її рішення приймаються на основі принципу одноголосності постійних членів і обов'язкові до виконання всіма членами ООН. Для виконання своїх повноважень Рада Безпеки має право вдаватися до санкцій, вводити блокаду і застосовувати проти агресора силу. ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, основне призначення яких сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Наприклад: ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з освіти, науки і культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), ЮНІСЕФ (дитячий фонд ООН) тощо. Фінансування ООН здійснюється за рахунок відрахувань країн-учасниць залежно від величини їхнього валового національного продукту. Головні структури ООН розміщені в Нью-Йорку, низка служб - в Женеві, Відні, Парижі.

Уже перші роки діяльності ООН засвідчили її позитивну роль у вирішенні міжнародних проблем. Так, 1946 р. ООН добилася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. 1948 р. під час арабо-ізраїльської війни вперше були використані сили ООН ("голубі каски") для підтримання миру на Близькому Сході. ООН з початку її діяльності стала центром міжнародного обговорення проблеми роззброєння. В січні 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила Спеціальну комісію з ядерної енергії. Радянський Союз пропонував виключити з національних озброєнь озброєння масового знищення, а всі його запаси знищити. Проте в умовах наростання конфронтації, активної таємної діяльності СРСР із створення атомної зброї радянські пропозиції були нереальними. Пропозиції США про створення міжнародного тресту, який контролював би усі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії ("план Баруха"), наштовхувалися на протидію СРСР. Проблема роззброєння в діяльності ООН на довгі роки перейшла у площину безплідних дискусій.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями:

- - Назвіть країни, які заснували блок НАТО.

- Назвіть основні воєнно-політичні блоки держав, що виникли після Другої світової війни та склад учасників.

- Що Ви знаєте про Рух неприєднання, коли ким та для яких цілей його було створено?

Дата добавления: 2015-05-23