Доба козацька. 3 страница

Козацького війська було, по польським відомостям, коло 40 тисяч, з невеличкою, але дуже порядною артилерією. Польського війська було коло 35 тис. (серед нього теж 8 до 10 тисяч регулярних козацьких рот). Таким чином з приходом козаків сили Поляків зросли у двоє. Але не тільки тим чисельним приростом тішили ся Поляки: вони велико покладали на козацьку звичку до війни з Татарами й Турками, на їх славну відвагу. Уже з походу козаків до польського війська, коли чати козацькі пробивали ся кріз турецьке військо, до Поляків доходили оповідання про нечувану відвагу, з якою сї дрібні чати відбивали ся від полків турецьких. І тепер коли козаки стали табором побіч табору польського, військо турецьке головну силу і натиск свій звертало на козаків, сподіючи ся, що як зломлять козаків, то легко покінчать і з Поляками. Але козаки не тільки відбивали ся від далеко більшого турецького війська, але й переходили самі в атаку і не раз громили Турків та добивали ся до їх табору. Робили також нічні вилазки, заповзаючи з нечуваною смілістю в середину самого турецького війська та полохаючи Турків непомалу. Бідували дуже через брак паші, але під зеліз-ною рукою Сагайдачного тримали ся до останку, тим часом як з польського війська шляхтичі з найзначнїйших фамілїй, скучивши довгою війною, без сорому тїкали, ховаючи ся в фури, що йшли по провіант, то що. Поляки розуміли, що тільки козаками тримають ся, і коли турецький султан, стративши надїю на побіду, нарештї помирив ся з Поляками і повів свої полки назад,—признавали Поляки, що козакам завдячують се виратуваннє Польщі від погибели, й під небеса вихваляли заслугу козаків і Сагайдачного, їх мужність, витрівалість, порядок, обзайомленнє з війною. Та коли вповаючи на сю свою заслугу і ласкаві обіцянки королївські, Сагайдачний з хотинського поля, крівцею козацькою политого, рушаючи назад на Україну, вислав до короля прощення козацькі—почув що иньше.

Не бозна що й просили козаки. Хотіли, щоб їм збільшено давнїйшу платню, тих убогих 40 тис. золотих до 100 тисяч; щоб нагорожено шкоди понесені в сїй війні, щоб козакам свобідно було пробувати в оселях своїх, в маєтностях королївських, духовних і панських, користуючи ся вільностями своїми, і щоб „заспокоєно було віру православну".

Знаючи велику дражливість шляхти на всі козацькі „вільности", козаки висловлялисвої жадання як найсмирнійше. Дарма! Король Жигимонт думав, що вже козаки йому не будуть потрібні,і вже не хотїв тратити ласкавих слів. Сказав, що волю свою перекаже через комісарів, а комісарам поручив відновити постанови 1619 року, звести військо козацьке до двох, що найбільше—до трох тисяч, а всі иньші щоб вернули ся в звичайне підданство. В справі ж віри сказав, що козакам як і досї не було ніякої кривди, так і далї не буде—буде, значить, все по давньому. А щоб козаки се лекше прийняли, казав Сагайдачному й иньшій старшині пообіцяти дарунки, щоб козаків заспокоїли.

Комісію одначе не можна було відбути, бо не було чим заплатити козакам за службу й не було війська—післати з комісарами. Відповідь козакам подано иньшою дорогою—але се не зміняло справи: розвіяли ся надїї козацькі.

Сагайдачному король показував ласку, посилав йому грошей на лїкарів то що,—але се не потішало старого гетьмана. Смутило його, що пляни і надїї, котрими він жив, не справдили ся. Чуючи близький кінець, він роспорядив своїм маєтком, призначивши частину його на київське брацтво, а другу—на брацтво львівське, щоб з доходів тримало „ученого маістра, в грецькім язику досвідченого", „на науку і цвіченнє дїток православних і вихованнє бакалярів учених, на вічні часи". Вмер потім за кілька день, 10 квітня 1622 р., оплаканий гірко всїми, хто дорожив національним українським житєм.Брацькі школярі читали похвальні вірші йому, видані потім осібною книжечкою: прославляли його мужність, любов до свого народу, до його освіти і церкви, та давали в приклад козацтву. Книжечка ся була заразом похвалою війську Запорозькому та заохотою, щоб ішло слїдами Сагайдачного та боронило далї народнїх справ. В тім напрямі впливало і київське духовенство, підтримуючи тїсні зносини з козаччиною.

72. Незгода з правительством. Наступники Сагайдачного на гетьманстві бажали справді йти його слїдами. Поруч своїх козацьких справ вони раз у раз домагали ся від правительства, щоб полагодило справи православної віри, признало православних владиків, скинуло уніатських; силкували ся підтримати українську шляхту, що з свого боку на сеймах нарікала на гоненія православних з причини унії, на кривди і утиски православним міщанам у Львові, то що. Але король і правительство гнівом кипіли і на православних, що вони противлять ся унїатським владикам, і на козаків, що підтримують православних та не сповняють жадань королївських.

Козаччина в сім часї держала в своїх руках усе полудневе Поднїпрове, не хотіла чути про зменьшеннє війська і послух панам, навпаки козаки казали, що буде ще більше війська козацького—буде 100 тисяч, і як король не вдоволить Їх бажань, буде біда Польщі. Ходили далї на море, наводячи скажений страхнаТурків— бо „поголоска про чотири козацькі човни на Чорнім морі лякає Турків більше нїж вість про чуму", писав французький посол в Царгородї. Правительство польське ярило ся Гнївом. Пани-магнати з України накликали його, аби конче приборкало козаків, бо шляхтї не можна господарити, не можна бути певним житя свого на Українї, сподіваючи ся що хвилі народ-нього повстання. Се був час, коли польські панове, розмежувавши Україну між собою, бачучи велике залюдненнє своїх „маєтків", хотїли б уже перейти до справжнього панського господарства—заводити фільварки, панщину, всякі дани й повинности, але козаки в великім числі сидячи по маєтках панських, не тільки самі були „непослушнї", але й решту міщанства і селянства підтримували в непокірнім настрої. Пани тому хотїли, щоб козаків було яких дві, найбільше три тисячі і мешкали вони тільки в королівщинах (землях державних), а хто мешкає в панських—аби у всїм був послушний панови, не вимовляючи ся ніяким козацьким присудом Але щоб козаків до того примусити, треба було знов по всіх тих заслугах козацьких під Москвою і Хотином справити їм в подяку таку різню, як під Лубнями. Поки що бракувало на се сили. Польському війську ше й досі не було заплачено за Хотинську війну, і ніхто в Польщі не хотів служити.

Тим часом, бачучи що правительство польське і особливо король не хоче йти на нїякі уступки українському громадянству, Українці хапали ся за ріжні пляни, щоб витворити таку ширшу політичну, міжнародню комбінацію, яка дала б змогу оперти ся против польського правительства—або змусити його до уступок, або— відірвати Україну від Польщі. Київське духовенство вертало ся до старих гадок українських ворохобників XV і XVI віку—шукати помочи у Москви; адже справа зійшла на грунт релігійний— боротьби за віру, а московське правительство на сім грунті не зарікало ся мішати ся в польські та литовські справи, коли тільки чуло з сього користь для себе і мало сили відповідні. Як тільки Москва почала по смутній добі знову ставати на ноги, стали до московського правительства звертати ся ріжні люде з України, шукаючи помочи—найбільше в ріжних церковних справах. Особливо торували стежку в ті сторони ченці густинські—з Густинського монастиря, заснованого незадовго перед тим на Заднїпровю в маєтностях кн. Вишневецьких, коло Прилук, недалеко від тодішньої границі московської, та з прилучених до нього монастирів Мгарського і Ладинського. Ігуменом густинським був тоді печорський старець Ісаія Копинський, дуже шанований як великий подвижник і представник найбільш правовірного православного благочестя, неподатний на нїякі уступки уніятам чи правительству (за се потім, по смерти Борецького він був вибраний на митрополїю київську). Маючи ласку у князїв Вишневецьких, а особливо у княгинї Раїни Могилянки (сестри Могили, а матери пізнїйшого тяжкого ворога України князя Яреми), Ісаія розмножив ті монастирі, зробив з них велику кольонїю чернечу, і власне він з своїми старцями густинськими, виходячи з потреб православних, був найбільшим прихильником московської протекції. Але в сю сторону оглядали ся такожіиньші київські духовні в тодїшнїх обставинах. Лїтом 1624 р. сам митрополит вислав до Москви одного з владиків, описуючи тяжкі біди, які терплять православні, і запитуючи московського царя, чи не прийняв би Україну і військо козацьке під свою руку, як би козаки не устояли в війнї з Поляками, шо повисла вже тоді над Україною. Але Москва саме ще тільки ставала на ноги, бояла ся знову зачіпати ся з Польщею і московське правительство відповіло митрополитови ухильчиво. Сказало, шо здаєть ся серед самих Українців ще ся гадка не зміцнила ся, козаки займають ся морськими походами більше, ніж думають про боротьбу з Польщею,—а як буде на Українї міцна постанова, тодї дайте знати, а цар і патріарх (царів батько) про се поміркують, як би вас визволити,—так переказали бояре митрополитови.

Часи справді були дуже тяжкі для православних. На Білоруси йшли далї гоненія, і ще більше загострили ся, коли при кінці 1623 р. ви-тебські мішане, роздражнені до останнього всякими утисками і кривдами від тамошнього уніатського владики Йосафата Кунцевича, збунтувавши ся, вбили його. Шибениці, вязницї, відбирання останніх прав посипали ся на винних і невинних. „Всяке гоненіє на православних підняли, особливо на єпископів православних— від престолів, міст і монастирів наших відогнали і до крови на святу православну віру підняли ся",—писав митрополит до Москви. Владики крили ся в Київі „під крилами христолюбивого воїнства черкаських молодцїв" (козаків) і з трівогою чекали, чим скінчить ся боротьба правительства з козаками, що насувала ся все грізнійше: як би козаччину приборкано знову, як тридцять лїт тому під Лубнами, прийшло ся б владикам справдї тїкати за московську границю.

Але козаки тим не журили ся і навпаки почували велику силу і енергію в собі. З великим завзятем і розмахом вели далї морські походи на землї турецькі, а дуже були утїшені, що против Турка знайшов ся у них несподіваний союзник в Криму: хан Махметгерай і його брат Шагін-герай збунтували ся против султана турецького, що хотїв їх скинути, і закликали до помочи козаків, а ті з великою охотою взяли ся їм помагати. Коли турецькі кораблі літом 1624 р. подали ся до Криму, везучи нового хана на місце Махмет-герая, козаки під сам той час рушили на Царгород, захопили Турків зовсім неприготованими (хоч уже наперед ріжш страшні поголоски про козаків ходили в Царгороді) і цїлий день свобідно грабили собі обидва береги Босфору; понищили богаті оселі, роскішнї вілї, а ввечері спокійно забрали свою богату здобич на чайки і вийшли на море, перше ніж Турки зібрали ся боронитись. Коли ж догонили їх турецькі кораблі, споряджені за той час, козаки спокійно чекали їх (противний вітер не давав змоги нашим іти на Турків). Побачивши таку відвагу Турки так налякали ся, що вернулись назад, не зачепивши козаків, і вони пішли собідно до дому. А два тижні пізнїйше на ново, ще з далеко більшою силою пішли на Царгород; на лимані Дніпровім загородили їм дорогу кораблї турецькі: було їх 25 великих галер і 300 меньших кораблів; але козаки били ся з ними кілька день, пробили ся на Чорне море і пішли знову на Царгород. Сим разом цілих три дні грабили й палили береги Босфору і спокійно відплили собі до дому. Стрівожений сими нападами султан вислав післанцїв до Криму, до капітан-баші, аби лишив всіх тих ґераїв, а їхав скорше Царгорода боронити. Тому було се дуже на руку, бо й так не мав що робити в Криму—і там здибав ся з козаками: коли пустив ся в глубину краю на непокірних ханів, здибав ся з військом Махмет-герая, що мав при собі також і полк козацький Невеликий він був, але побачивши таку компанію, Турки стратили всяку охоту бити ся, почали переговорювати ся; тодї Татари з козаками напали на них, погромили й гонили за ними до Кафи. Взяли Кафу. Капітан-баша утїк на кораблї і щоб визволити з рук Махмета бранцїв і гармати, що він захопив, потвердив його на ханстві й поїхав до Царгороду ні з чим.

По такім початку Махмет-герай і особливо Шагінґерай—більш енергічний і рухливий, що підбивав свого брата, заходили ся заручитись і на будуче помічю козацькою. Вони міркували, що Турки їх в спокою не лишать і при найпершій оказії таки з ханства скинуть. Тому писали до короля польського, щоб козаків нахилив до того, аби й далї їм на Турків помагали Самі теж козаків до того намовляли. Зимою, на сам свят-вечір (24. XII. 1624 р.) Шагін-ґерай на урочищу Карайтебен переговорював ся з військом козацьким і уложив з ним союзний трактат: щоб козаки помагали Кримцям, а Кримцї козакам в усякій пригодї й ніколи не опускали.

Козаки вірили в вірність і трівкість сього союзу з Кримською ордою і сподївали ся оперти ся на нїм в тяжкій хвилі—не тільки в війнах з Туреччиною, але і в недалекій, мабуть, війні з Польщею. Се незвичайно підіймало у них дух, а ще до того саме під ту пору стала ся пригода, яка розвинула перед очами України перспективи ще ширші.

73. Українські пляни і війна 1625 р. В осени того ж 1624 року приїхав до Київа і допитав ся до митрополита чоловічок, що називав себе Олександром Яхією, сином і законним наслїдником турецького султана Магомета III (що вмер р. 1606). Казав, іцо його мати, Грекиня з роду, викрала його з двору султанського і виховала в православній вірі; що його як законного претендента на трон султанський чекає нетерпляче весь християнський світ Туреччини: Болгари, Серби, Албанцї і Греки присягли вже йому як свому законному цареви і чекають його з готовим військом в 130 тис. вояків. Але він хоче приєднати до сеї спілки ще Україну і Московщину, щоб з ними разом розвалити царство Турецьке. Сподїваєть ся одначе помочи і від ріжних ворогів Туреччини з Західньої Европи: від герцога тосканського, від Іспанп і т. ин. Митрополит, вислухавши сих оповідань, не знати чи повірив тому всьому, але подумав, що з сього може вийти щось користне. Він справив Яхію з своїми людьми на Запороже, і той зараз таки став з козаками і Шагін-гераєм укладати пляни війни з Туреччиною. Митрополит же задумав зацікавити сею справою Москву і зробити її тим більш охочею для вміщання в українські справи. Виїхав сам в сторони козацькі й разом з козаками й Яхією вирядив нове посольство до Москви: їхали козаки запорозькі й післанець Яхії Марко Македонянин. Мали вони оповісти цареви про ті пляни і союзи Яхіїні та просити для нього царської помочи, чи військом чи грошима. Але се не дуже удалось. Цар видко теж зацікавив ся справою: післанець Яхії був представлений йому потайки поміж запорозькими послами; цар переслав через нього Яхії богаті дарунки, але вмішати ся сам в його справи.чи в українське повстаннє все таки не відважив ся.

З широких плянів українсько-кримсько-московського і ще незна-ти якого союзу, що укладали собі українські полїтики київські чи запорозькі, таким чином не вийшло нїчого. Переговори тодїшні зістали ся тільки памяткою тих широких комбінацій, що пригадують собою попередні мрії Дмитра Вишневенького і пізнійші заходи Богдана Хмельницького. Д тим часом покладаючи ся на ріжні союзи і загнавши ся в широкі пляни, козаччина досить болючо наскочила на сувору дійсність війни з Польщею. Московські бояре казали правду, що самі козаки ще не досить пильнують справи, аби Москві до неї устрявати. Військо козацьке здало ся на те, що є у нього під боком новий союзник, хан кримський, і мабуть Польща не схоче зачіпати ся від разу і з ним і з козаками, тому далї займала ся морськими походами, не журячи ся польськими жаданнями та погрозами. Трічи ходило на море, з великими силами, і ся морська війна затягла ся на пізню осінь. А тим часом гетьман польський Конєцпольский все збирав ся приборкати козаків, що й йому самому, яко державцеви великих королівщин на Україні кісткою в горлї сиділи, і саме тепер зібрав ся на них. Далї відкладати не можна було, бо заносило ея на війну з Шведами; прийшло ся б іти з України, кинувши її на волю козацьку. На перешкоді стояв союз козаччини з Кримом, але Конєцпольскому літом 1625 р. удало ся закупити грощима Шагін.герая і його брата, щоб вони не мішали ся до війни його з козаками. Потім спішно, поки ще козаки не вернули ся з моря, Конєцпольский післав своє військо на Україну, а сам з комісарами поспішив за ними слідом.

Похід сей застав козаків зовсім неприготованими. Не стрічаючи нїде козацького війська по дорозі, Конєцпольский пройшов цілу Україну аж до Канова; але й тут було тільки три тисячі козаків, що не могли поміряти ся з польським військом і оборонною рукою пішли під Черкаси, на зустріч головному війську, що мало прийти з Запорожа. Сим несподіваним маршєм Конєцпольский примусив Україну сидіти тихо, не дав старшині скликати козаків оселих „на волости". Тим часом гетьман Жмайло на Запорожу богато потратив часу, чекаючи козаків з моря, та пересилаючи ся з ханом, щоб поміг козакам, згідно з союзом. Конєцпольский за той час дочекав ся комісарських полків, так що його військо числом зрівняло ся з козацьким або навіть і перейшло його, а при тім було краще уоружене і споряжене, ніж не приготоване до війни військо козацьке. Козаки одначе рішились не піддавати ся. Комісари жадали, щоб козаки видали проводирів морських походів і всяких своєвільств (того року стали ся розрухи в Київі: вбито одного уніятського священика і війта Ходику, за те що хотів ширити унію), також аби видали Яхію і послів посиланих до Москви, зменьшили військо козацьке „до давнїйше означеного числа" і таке иньше—всього сього козаки не могли прийняти. Битва стала ся під Криловим, на ріцї Цибульнику, і хоч козаки держали ся добре, але кінець кінцем сю позицію признали собі незручною і потайки відступили далї на полуднє, над Курукове озеро (під теперішнім Круковим). По дорозі полишили свої застави, які гинули до ноги, аби тільки стримати Поляків, про те Поляки досить скоро добили ся до головного козацького війська, перше ніж воно встигло добре заложити ся табором. Одначе табору козацького здобути не здолали і кінець кінцем, бачучи перед собою затяжну війну, розпочали переговори. По довгих пересилках і торгах удало ся Конєцпольскому, що козаки підписали з комісарами умову, аби козаків на будуче було тільки 6 тисяч, і мешкати з правами козацькими вони могли тільки в королівщинах; протягом 12 тижнїв мав бути списаний реєстр того шеститисячного козацького війська і хто не попаде до того реєстру— мав бути в підданстві своїм панам і урядам.

Сповнити сього козаки не могли, хоч би як хотіли. Але Конєцпольский і комісари переконали їх, що инакше не можуть закінчити походу, і не уступлять ся з України, поки не доведуть сього діла до кінця. Старшина козацька могла потішати козаків, що в дїйсности сеї куруківської устави Полякам допильнувати не вдасть ся, бо польське військо мусить іти на війну з Шведами, що вже й зачала ся—мабуть і козаків будуть кликати, а тоді всі куруківські постанови підуть в забуте.

За помічю старшини новому гетьману Михайлови Дорошенкови, вибраному на місце Жмайла під Куруковим, удало ся тихо і без замішань сповнити, чого від нього добивали ся комісари. Списав реєстр, виключив з війська всіх хто не попав до реєстру. Але всяким способом протягав виселеннє козаків з панських маєтностей, сподїючи ся, що вдасть ся відчепити ся від сеї прикрости і взагалі від усїх тих куруківських постанов.

74. Війна 1630-го року. Дорошенко, чоловік зручний, добрий правитель, і старшина, що підтримувала його, вплинули на українську людність, щоб терпеливо перечекала сї тїсні часи, не доводячи до нової війни. Йому удало ся навіть стримати виписчиків (так звали ся козаки „виписані" з війська, себто не вписані до реєстру), щоб не ходили на море, і дїЙсно крім дрібних виїздів на море ніяких більших походів не було. На щасте наспіла нова війна Махмет-герая і Шагін-герая з Турками, і козаки брали в нїй участь, з потайною згодою польського правительства, що хотїло затримати союз з ґераями против Турків. Кілька разів ходили козаки в похід до Криму з тими своїми союзниками, добиваючи ся до Кафи, до Бахчісараю, і в однім з тих походів наложив головою й сам Дорошенко. Се було нещастем, бо його наступники не вміли покермувати так зручно козаччиною, не допускаючи її до суперечок з правительством; але якийсь чась все таки удавало ся підтримувати спокій.

Се був час коли не тільки між козаччиною, особливо вищими верствами її, але і між громадянством і в церковних кругах взяв гору настрій угодовий, компромісовий. Втомивши ся безплодною боротьбою, певна частина київського духовенства і української суспільности готова була йти на угоду з правительством, сподїваючи ся тим способом прийти до якихось спокійнїйших, можливійших відносин. На передї такого угодового напряму стояв Мелетий Смотрицький, славний український письменник і богослов. Збентежений тими гоненіями, що впали на нього після того як його висвячено на архієпископа полоцького, він виїхав був з України до Греків, і вернувши ся став намовляти православних до згоди з католиками. Потім набіть перейшов на унїю, коли та угода розбила ся о супротивленнє православних, і відкинений православними вмер скоро в Дерманськім монастири на Волини, що випросив собі від магнатів-католиків. Але не він оден хилив ся тепер до порозуміння з правительством і католиками. Хилив ся до згоди і новий архимандрит печорський, прославлений потім Петро Могила, а й сам митрополит Борецький вагав ся, поки не побачив рішучого невдоволення православних против яких небудь уступок правительству, католицтву і унЇї. Переважна більшість громадянства стояла по стороні правовірних, в роді Копинського, і против всякої угоди, і кінець кінцем змусила влади-ків залишити всякі переговори про се. Але все таке вже то одно, що з київських кругів не було побудок козакам до гострійших виступів против правительства—теж помагало спокійнїйшим відносинам, і якось згода стояла, хоч старшина сильно гнївала ся на правительство, що не цїнить всього того що вона робить для нього, всіх служб і послушности. Заступник Конєипольского на Україні. Стеф. Хмелецкий з свого боку підтримував добрі відносини з козацькою стороною і скільки від нього залежало, пильнував не наприкряти ся їй. Не дуже пильнував куруківських постанов—і до якогось часу згода стояла.

На гірше пішло, як вмер Хмєлєцкий, а натомість з шведської війни вернув ся знову на Україну завзятий ворог козаків Конєцпольский, і з ним незаплачене польське військо (з кінцем 1629 р.). Поляків розкватировано на Україні, на великім просторі (говорили, що Конєцпольский умисно їх роскидав, аби не вчинили бунту), і сї польські вояки сильно докучали козакам і всякій иньшій українській людности. Се викликало серед неї супротивлен-ня і бунти, а тим часом Конєцпольский домагав ся, аби у всім сповняли ся куруківські постанови і кождий непослух зараз збирався „кровю хлопською гасити". Гетьман козацький Грицько Чорний, потверджений правительством, сповняючи його накази, чи сам від себе стараючи ся, вислав жаданнє на Запороже, аби тамошнї козаки вийшли „на волость" і прилучили ся до реєстрового війська „для послуг воєнних". Коли ж ті не послухали, виписано їх з реєстру. Тоді Запорожці під проводом Тараса Федоровича весною 1630 р. рушили на волость. Чорного здурили, що йдуть в послушности, потім напали несподївано, вхопили його і приставивши до війська, засудили на смерть і стяли. Довідавши ся про се, реєстровцї почали тїкати до польського війська, що стояло в Корсуні. Запорожці, приступивши, почали їх добувати; прості реєстрові почали переходити до Запорозцїв, лишаючи старшину; міщане корсунські почали громити Поляків з свого боку; вояки польські мусїли утїкати з самою душею. Так почало ся повстаннє. Запорожці розіслали по Україні свої унїверсали, закликаючи всіх до війська—хто був козаком, або хоче ним бути, аби всі прибували, вільностей козацьких заживали, віру благочестиву від замислів лядських ратували. Трівожні поголоски про якісь замисли Ляхів на православну віру, вже перед тим ходили особливо від церковних соборів, що відправляли ся літом 1629 р. за приводом правительства. Вони викликали велике невдоволеннє між козаччиною і народом на тих духовних, що брали в них участь, і на Ляхів, що до того їх приводили. Тепер сі трівожні чутки про польські замисли на віру православну почали чіпати ся до козацького повстання. Оповідали, що польське військо було розкватироване по Україні на те, аби винищити всіх православних, що Грицько Чорний був присяг на унїю й за те його вбито, а уніати ті гроші що нїби то збирали на школи, дали Конєцпольскому на військо, аби знищив православних, і таке иньше. Козацьке повстаннє переміняло ся на війну за віру. Купили ся виписчики, підіймало ся селянство, полохаючи шляхту та побиваючи жовнірів де запопало. Сим разом вийшло отже зовсім навпаки нїж 1625 р.: не Конєцпольский захопив несподівано козаків, а вони його, і перше ніж він постягав своїх вояків, котрих так необережно роскидав, повстаннє обхопило вже всю східню Україну і військо козацьке зросло не звичайно.

Не можучи зібрати зараз військо, Конєцпольский післав на місця повстання свого повірника Самійла Лаща, славного забіяку, а той почав „гамувати люде" по своєму. Він і між шляхтою був звісний, як останній розбійник, що нїкому не перепускав, нїкого не жалував з своєю бандою проклятою: оповідали, що на нїм було засудів за ріжні злочини більше 200, а позбавлений чести шляхетської був 37 раз, але поки жив Конєцпольский, він його заслонював своїми екземптами (посвідченнями, що той занятий на військовій службі, тому сповненнє всяких засудів над ним треба припинити); коли Конєцпольский умер, то шляхта Київського воєводства оружним походом, зібравши до 12 тис. людей, пішла на гнїздо Лаща і вигнала відти всїх його людей і сїмю, аби не було й слиху про них.

Отакого чоловіка пустив тепер Конєцпольский перед себе гамувати людей; можна собі уявити, що він виробляв! Сучасник Киянин, що переказує тодїшнї поголоски, оповідає, що Лащ напавши на Ли-сянку на сам Великдень, застав людей в церкві і порізав їх усіх, від попа почавши, а скінчивши жінками й дїтьми; про містечко Димир теж каже, що Поляки тоді цїле вирізали. Ціле не ціле, але сї звістки малюють перед нами тодїшнїй настрій—можемо з того зна- ти, які почутя живили в собі люде на Ляхів, і зрозуміла річ, що де Українці надибали Ляхів вояків, то теж платили чим могли.

Така дрібна війна зайняла цілий місяць квітень. Козаки за сей час зібрали ся під Переяслав, приготовили ся до війни, заставили Дніпровий беріг

своїми заставами. Конецпольскии, позбиравши яке міг військо, перейшов під Київом Днїпро, але наскочивши на козаків, мало не опинив ся в неволї і чим скорше вернув ся назад. Потім уже з більшою обережністю переправив своє військо і розложив його в шанцях між Дніпровим берегом і Переяславом, щоб не заступили його з заду козаки. Та через се його військо, і так невелике, ще більше змалїло і він попросту не мав з чим зачіпати козаків: його приступи під козацький табор козаки побивали й громили. Чекав помочи від короля, але той теж не мав чим помогти, а дрібнїйші полки, що йшли до польського війська, не могли пробити ся до Переяслава через побунтовану Україну. Повстанці українські ходили по всїй Поднїпрянщинї, побивали і грабили польські роти і тих Поляків, що Конєцпольский розставив над Днїпром. Нарешті по двох тижнях тої переяславської війни стала ся рішуча битва.

Се та битва, що на основі пізнійших переказів оспівана була Шевченком в „Тарасовій Ночи".

Київський літописець записує про неї так: Лащ, а за ним і Конєц-польский, помітивши чату козацьку, вийшли з обозу, щоб їі погромити, і загнали ся від обозу досить далеко. Якісь два гайдуки, перебігши до козаків, сповістили їх, що Конєцпольского нема в обозї. Тоді козаки напали на обоз і розгромили, забрали гармати і гаківниці і до свого табору притягли. Наспів на те Конєцпольский, але і його взяли так, що мусів просити згоди, і на тім битва перестала.

Звістки очевидців потверджують, що Поляків сильно погромлено в сїй битві: розбито обоз, перервано дорогу до Дніпра, і Конєипольский мусів помирити ся з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до останнього. Згодили ся на тім, що все забуваєть ся: і козаки що збунтували ся, і тих трохи реєстрових що зістали ся при Поляках (було їх, кажуть, коло двох тисяч) не будуть одні одним докоряти. Реєстр збільшено до 8 тисяч, а що найважнїйші— його непереведено вже, так що не знати хто був козак, а хто нї— кожний, значить, міг користувати ся вільностями козацькими.

75. Безкоролїве. Що козаччина не програла переяславської війни, а навпаки ще сильнійшою ногою стала на Україні, се було дуже корисне в тодішніх українських відносинах: наближала ся хвиля, коли українське громадянство збирало ся дати рішучу і властиво вже останню битву за справу народню на полі парляментарнім, сеймовім. Виступити могла тут сама тільки українська шляхта, її слабкі останки які ще тримали ся при своїй народности; але важно було, щоб вони чули за собою широкі круги громадянства українського, реальну силу козачу і щоб польська суспільність теж відчула се.

Доживав свої останнї дні король Жигимонт, сей невблаганний ворог народніх змагань українських, і все на Українї й Білоруси готовило ся до рішучої боротьби, що мала бути зведена по його смерти, при виборах нового короля і виготовленню расіа сопуепіа, себто тих умов, що мали бути йому при виборі предложені і ним прийняті та присягою потверджені, по конституції польській Ще за житя його українські посли, бачучи, що не можуть нїчого добити ся насоймі против завзятя Жигимонта, казали уніатам: „бачимо, що нїчого не здобудемо, поки живе сей король, але під час безкоролївя ми всіми силами повстанемо на вас". І коли пішли вістки, що король догорає, король вмирає,—українське громадянство, шляхта, духовенство, брацтва, міщанство, козацька старшина—всі почали готовити ся, щоб натиснути на Поляків і на будучого короля, аби вже раз скінчили ся ті незносні кривди, які дїяли ся українській народности, церкві, культурному і національному житю.

Дата добавления: 2015-05-23