Доба козацька. 5 страница

Хмельницький по сім не гаючи ся кинув ся на волость. Головне військо польське надійшло вже було під Чигирин, але не маючи вістей від Стефана Потоцкого, оба гетьмани затрівожили ся й боячи ся вскочити в якусь біду, завернули назад і по дорозї вже нищили міста, запас всякий, щоб ворогови не дістало ся. Проминули Корсунь, коли прийшла вість, що Хмельницький з Татарами вже надходить. Сполошили ся й стали табором між Корсунем і Стеблевим, на місцї дуже недобрім. Побачивши ж велике військо козацьке і орду, налякали ся й кинувши таборище, хотїли відступати. Та вскочили в засїдку, і Хмельницький погромив і се головне військо польське до останку—вся старшина польська і самі гетьмани обидва попали в руки Хмельницького, а той віддав їх Тугай-беєви.

Польща зістала ся без вождів і без війська, перед лицем побідної козаччини. А ще на нещасте Поляків під ту пору вмер король Володислав, котрого козаки дуже любили і могли за його посередництвом помирити ся з Польщею. Бо нї Хмельницький, нї козаччина, підіймаючи повстаннє, ще не думали про якийсь перестрій українського житя. Хотїли добити ся скасовання закону 1638 р., щоб вернено давні порядки козацькі, як писав Хмельницький з Запорожа до Потоцкого,— що найбільше, аби військо реєстрове помножено до 12 тисяч, як задумував сам покійний Володислав у своїх зносинах з козаками. По корсунській битві Хмельницький вислав своїх послів з листами до короля і до ріжних визначних панів, звиняючи ся за повстаннє, і щоб не дратувати Польщі поступив тільки під Білу Церкву й тут чекав відповіли; але за той же підіймав через своїх людей Україну наоколо.

Не треба було на те великих заходів: куди тільки приходила звістка про погром польських гетьманів, там самі Поляки й Жиди ітакували ся й тікали як швидче, а нарід підіймав ся, грабив панські маєтки, побивав панів і Жидів, захопляв панські ґрунти й заводив між собою козацький лад. В тім часі Хмельницький міг би перейти вздовщ і в поперек цілу не то що Україну, а й Білорусь, Литву й саму Польщу, і не стрів би перешкоди, а тільки морем би підняло ся наоколо нього пригноблене хлопство, селянство, щоб зробити кінець панованню шляхти; і так на саму вість про Хмельницького підіймали ся повстання, Але Хмельницькому то не було в голові; йому й так було боязно, що він так сильно образив „маєстат річи посполитої" (величність держави польської) і вона замість прихильного поладнання козацької справи завізьметь ся всїми силами козаків подоліти. Чекав відповіли на свої листи—але довідав ся, що король в домовині, Польща спинила ся без впасти. Се робило обставини ще труднїйшими для скорого поладнання: Хмельницький і козаки вірили в добру волю короля, а були перековані, що все зло робило ся від панів,—а Польща спинила ся саме в руках сих панів. До Варшави скликано конвокаційний сойм, і той радив на всякі способи, як бути з козаками, а нічого не робив для полагодження козацької справи. Вислали Адама Киселя і ще кількох комісарів на переговори з Хмельницьким, а заразом постановили зібрати нове військо на козаків. Не виглядало се на охоту полагодити справу, і тому Хмельницький держав ся далі обережно. Сам ніби не виступав против Польщі, чекаючи, що йому привезуть комісари, але тим часом ріжні ватажки козацькі йшли на всї боки підіймаючи далї нарід і побиваючи шляхту й Жидів. Все Заднїпровє, вся Київщина крім Полїся і майже цїла Браславщина була вже в руках козацьких „загонів", як їх називали. Ярема Вишневенький, володар величезних маєтків задніпрянських, найбільший ворог козаччини, бо вона найбільше його підтяла, мусів аж через Полїсє тїкати з Задніпрянщини, бо Київщина була в повстанню Перейшов на Волинь і там пробував стримати козачину, що наступала під проводом Кривоноса (в піснях званого Перебійносом).

Хмельницький посував ся поволі теж на Волинь, чекаючи комісарів. Але перше нїж ті до нього перебили ся через загони козацькі, нове польське військо зібрало ся в полудневій Волини і почало наступати на Хмельницького. Тодї й Хмельницький рушив против нього й післав по Татарську орду. Зійшли ся під Пилявцями, маленьким замочком над р. Пилявкою.

Хмельницький протягав час переговорами, поки діждав ся Татар, а потім вивабивши Поляків на битву, ударив з усїми силами козацькими й татарськими. Поляки програли битву, а наслухавши ся ріжних перебільшених страхів, які пішли потім по війську, рішили відступати. Але в ночи пішла по табору чутка, що начальники вже втїкли з війська, і се навело такий переляк, що все польське військо кинуло ся тїкати куди видно. Козаки, заставши рано порожній табор потім гонили, побивали; ловили, обловили ся здобичею як ніколи...

Недобитки зібрали ся у Львові і віддали головне начальство Вишкевецькому. Той позбирав гроші з міщан, з церков, з монастирів, але по всїм тим покинув Львів, бо тут оборонити ся вважав неможливим, і подав ся до Замостя Хмельницький посував ся поволі теж на захід, вичікуючи вибору нового короля, що мав би полагодити справу. Приступив так і під Львів; мав його властиво в руках, бо той стояв майже без усякої оборони. Кругом в Галичині підіймало ся також повстаннє: селяне, міщане, разом з шляхтою українською підіймали ся, проганяли Поляків. Але Хмельницький не дбав про те. Простояв під Львовом два тижнї, обстрілював місто, потім сказав, що жалує його задля Українцїв львівських, взяв викуп і пішов далї на Замостє. З своїми силами міг би й сю кріпость взяти без клопоту, але не хотів сього, умисно вів облогу так, щоб нічим скінчила ся—і нарешті діждав ся тут вибору нового короля.

Вибрано брата Володиславового Яна-Казимира, за котрого Хмельницький теж подавав свій голось. Новий король прислав Хмельницькому лист, повідомляючи про вибір, обіцяв козакам і вірі православній всякі полекші й просив залишити похід та чекати королівських комісарів. Хмельницький відповів, що сповнить волю королівську—вертає назад, і подав ся з військом до Киіва.

79. Боротьба за визволеннє України. Хмельницький вертав до Київа в радісній надїї на скоре й щасливе поладнанне козацької справи й кінець війни; він все ще мав перед очима тільки справи козацькі, за котрі повставав. Нарід український для нього, як і для проводирів попередніх повстань, був знарядом до осягнення козацьких ба жань, а через козаччину міг сподївати ся деякої полекші також і собі; національна справа для Хмельницького не виходила по за релігійну справу, котрою теж не знати чи дуже він інтересував ся, бо не бачимо, шоб він стояв у близших відносинах з київськими кругами. Аж тепер, прибувши до Київа шоб чекати королівських комісарів Хмельницький в сім центрі тодїшнього національного українського житя мав нагоду війти близше в тутешні пляни, погляди й бажання.

Знаємо, які широкі пляни снували ся в Київі тому кільканадцять лїт, за митрополита Борецького. Тільки тоді ще не було сили, на котрій було можна оперти ся —козаччина ще була слабка до того; тепер під рукою Хмельницького вона виросла до такої могутности, що з нею можна було снувати ріжні пляни. Патріарх єрусалимський Паісий, що тодї нагодив ся в Київі, піддавав теж ріжні гадки, що далеко виходили за межі козацьких ординацій і торгів з польським панством; кажуть сучасники, що він називав Хмельницького князем Руси (України), головою незалежної держави Української. Під впливом тутешніх розмов Хмельницький сам почав иньшими очима дитити ся на своє повстаннє і його завдання. Добити ся більшого реєстру і більших цільностей для козацького війська—се було мало, треба було думати про весь нарід, про всю Україну. Нові гадки свої Хмельницький висловив перед комісарами, з котрих оден записав їх для нас:

„Я доказав уже, про що не мислив зразу, тепер докажу, що намислив", казав Хмельницький. „Визволю з лядської неволі руський (український) нарід увесь! Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер воюватиму за нашу православну віру. Поможе минї в тім весь нарід, по сам Люблин, під Краків, і я народу не відступлю, бо то права рука наша. А щоб ви, підбивши селян, не вдарили на козаків, матиму їх двіста, триста тисяч".

„За границю війною не піду, на Турчина і Татарина шаблі не підійму! Досить маю тепер на Україні, на Поділю й Волини А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: „сидіть і мовчіть, Ляхи!" І дуків і князів туди загоню! А як будуть за Вислою брикати, знайду я їх і там певно! „Не стане минї на Україні нога нїодного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хлїб їсти — нехай війську Запорозькому буде послу шний.

„Малий я і незначний чоловік, але з воді божої став самовлад цем і самодержцем руським (українським)". Вибираю слова, в котрих яснійше виривають ся ті гадки, що тепер займали Хмельницького. Не дуже ясно ше може йому самому уявляли ся ті нові пляни, але ясно виступає головне—те що я сказав вище: свідомість, що треба бороти ся за весь український нарід, за всю Україну, за її визволеннє, незалежність і самостійність. З сього погляду вся торішня війна мусіла виглядати страченою, змарнованою. Упущено найкращий час для визволення українського народу. Треба було думати, щоб як найскорше се поправити. І комісари, приїхавши на початку 1649 р., застали вже великі приготовання до війни на Україні, Хмельницький навіть не схотїв переговорювати ся з ними про порядки, які мають бути заведені в козацькім війську. Розумів, що для того аби говорити про визволеннє українського народу, треба труснути державу польську в самих сновах.

Та сим разом йому не так щастило як першої війни. Хоч початок був дуже вдатний.

239. Богдан Хмельницький, портрет його зарисований в Медведівським монастирі в першій половинї XIX в.

Зараз як комісари повідомили короля про воєнні заміри Хмельницького, скликано загальний похід шляхетський, а регулярне військо польське, не чекаючи шляхти, рушило на козаків, на полудневу Волинь.

Хмельницький пішов навпроти його. Побачивши велику силу у нього, польське військо почало уступати ся назад і стало під міцним замком Збаразьким. До нього пристав Вишневецький, і йому віддано головну команду. Хмельницький обложив Збараж тісно і почав томити польське військо неустанними атаками й стріляниною, так що Полякам скоро прийшла остання біда. На милость божу кликали короля, щоб ішов в поміч; але король не мав з чим іти, бо шляхетське військо тільки ще збирало ся. Нарешті, щоб не дати війську під Збаражом пропасти, пішов туди не чекаючи иньших полків. Та зовсім несподівано вскочив у засідку. Бо Хмельницький, зіставивши частину війська під Збаражем,сам з Татарами пішов потиху напроти короля і заступив йому дорогу на переправі під Зборовим. В хмарний, дощовий день обложив він його так, що не можна було рушити ся. В війську королівськім вже підняв ся був такий страх, що готові були Пилявцями,—та в останній бідї орду від козаків, написали до хана, що сим разом сам був з ордою,—обіцяли йому все що схоче, аби відступив від Хмельницького. І зрадив хан. Почав наставати на Хмельницького, аби мирив ся з королем. Тодї побачив Хмельницький, як небезпечно він на ордї опер ся: мусїв тепер чинити волю ханську, аби той не вдарив на нього разом з Поляками. Пішли переговори, стала ся умова в перших днях серпня 1649 р. Розуміють ся, в таких обставинах, в яких сю умову прийшло ся укладати, анї думати було про ті широкі справи визволення українського народу; приходило ся вертати до старих справ реєстру козацького, прав віри православної. Розглядаючи її з такого вузшого становища умова була великим кроком наперед. Реєстр війська козацького уставляв ся на 40 тисяч; вписані до нього козаки й їх сїмї могли мешкати в королівських і панських маетностях воєводства Київського, Чернигівського і Браславського, не підлягаючи анї урядам анї панам своїм. В сих сторонах не могло бути роскватироване польське військо, анї не мало туди входити. Не мали там мешкати також анї Жиди анї єзуїти. Всї уряди в сих воєводствах що до найвищих, мали діставати тільки православні. Гетьман козацький одержав „на булаву" староство Чигиринське. Унїя мала бути скасована, митрополит православний дістав місце в сенатї польськім. Се було дуже богато в порівнянню з тим, про що думав Хмельницький рік тому, по перших погромах Польщі. Але було нїшо в порівнянню з новими плянами визволення українського народу. Хоч уся східня Україна на дїлї мала перейти тепер, по тих постановах, під власть козацького гетьмана і війська козацького, то все таки шляхетське право не скасовано, величезна більшість людности не могла попасти між реєстрову козаччину і мала далі зістати ся в підданстві панськім.

Не того сподівало ся селянство укріанське, підіймаючи ся на зазиви висланців Хмельницького. Тепер довідувало ся воно, що підданство й панщина зістають ся далї, й пани хочуть вертати ся назад на Україну, а Хмельницький видає накази, щоб піддані слухали ся своїх панів. Можемо собі представити, як се мусїло знеохотити до нього людей. Та були й иньші подїї, що впливали натезнеохоченнє—як от татарський погром по зборівській угодї, коли Татари за згодою польського правительства вибрали величезну силу невільників з України, а по Україні пішла чутка, що то Хмельницький позволив Ордї брати людей. Так само і кари смертні, що почали чинити ся над людьми, замішаними в попереднїх повстаннях.

Хмельницький розумів, що велике народне повстаннє, викликане ним, може обернути ся по такім нещасливім закінченню проти нього самого. Богато народу, по такім розчарованню в великій війні за визволеннє кидало Україну й

ішло на слободи за московську границю, оселяючи ся в теперішній губернії Харківській, Воронізькій, Курській. А те що лишало ся на Українї, кипіло гнївом і жалем, і який небудь відважний чоловік міг підняти нове повстаннє—не тільки против панського пановання, а й против того, хто позволяв вертати ся панському панованню—против самого Хмельницького. Хмельницький довго навіть не важив ся братись до списування реєстру; потім, взявши ся до нього, казав приписувати до кождої козацької сїмї ще сїмї підсусїдків козацьких, потім богато ще понад сорок тисяч приписав,-але все се була тільки латанина. Хмельницький, як що навіть і мав з початку щиру охоту помирити ся на Зборівській умові, мусїв дуже скоро переконати ся, що нарід і громадянство українське не дадуть йому виконати сю умову. А з другого боку бачив він, що і з польської сторони нема щирої волї на сю умову. Дещо не було сповнено від разу (митрополита до сенату не пустили, унїї не хотїли скасувати), а і в иньшім, очевидно, тільки чекали догідної хвилі, щоб того всього скинути ся. І Хмельницький з старшиною дуже скоро мусїв в серцї своїм рішити воювати на ново, дибивати ся того, чого не удало ся добити ся під Зборовим.

80. Заграничні союзи. Не навчений тяжким досвідом з ханом, Хмельницький знову будував свої пляни на союзах і помочах заграничних, замість опирати ся на силї народній, на щирім і нелукавім союзі з народом. Намовляв знову хана на Польщу, а ще й через султана, котрому піддав ся під зверхність і опіку, хотів хана примусити щоб з наказу султанського йшов воювати на Польщу. Всїми спосо-

242. Військова печатка Хмельницького.

бами силкував ся подвигнути до війни з Польщею Москву і теж аби злакомити московських політиків, обіцював піддати Україну під руку царську. Вів зносини також з сусідами своїми підданцями турецькими: господарем молдавським і князем семигородським. З господарем молдавським Василем Лупулом змовив ся посвоячитись: взяти його доньку за старшого свого сина Тимоша; коли ж Лупул став відтягати ся, то Хмельницький пішов походом на Молдаву, знищив страшенно країну і столицю молдавську Яси, так їдо Лупул мусів відкупити ся великими грошима й пообіцяв віддати доньку певно З сих зносин найбільше значіння для української політики на будуще набрали переговори Хмельницького з Москвою. У козаччини з нею були давні зносини і рахунки. Боротьба з Кримом ішла спільними силами всеї пограничної України, дарма що вона була тоді розрізана московською границею. Ще в 1530-х роках кримські хани нарікали перед правительством литовським, що невважаючи на союз Литви з Кримом, а воєнні відносини Москви з Литвою,—все таки боротьба з Кримом ведеть ся спільно українською козаччиною, і тою що сидїла в городах литовських, і тою що жила за московською вже границею.

Пізнїйше ми бачили такий план Вишневенького: зєднати обидві держави в спільній боротьбі з Кримом, спільним ворогом всього погранича. І потім ріжні козацькі ватажки практикували в меньших розмірах сю політику, представляючи справу так, що вони ведуть боротьбу з бісурменом так само в інтересах Москви, як і в інтересах Литви й Польщі, тому з одного боку претендували на платню від короля, а з другого боку допрошували ся „казни" (грошей) від московського правительства—служили на дві сторони, як колись казали. Правда, се не стояло на перешкодї тому, що на поклик польського правительства сї самі козаки без клопоту йшли воювати московські землї: вони дивили ся на війну як на своє ремесло й продавали свою службу тому хто платив (так робили всякі воєннї ватажки тодішньої Европи), та й з українськими землями Польщі стояли вони в тіснійшім звязку і залежности, тому мусїли оглядати ся на королівське правительство.

На иньший грунт переводять справу київські круги в 1620-х рр., зачинаючи з московським правительством розмову про те, щоб воно прийняло під свою зверхність і оборону козацьке військо з цїлою Україною, принаймнї поднїпрянською. Хотіли, значить, відірвати ся від Польщі всею землею й перейти під зверхність московську, так як колись укладали такі пляни українські ворохобники XV—XVI вв. Нема сумніву, що й пізнїйше такі пляни й розмови виникали і в київських і в козацьких кругах. Хмельницький, оперши ся в перших початках на помочи кримській, також завів слїдом переговори і з московським правительством, просив помагати козакам і взяти під свою оборону їх і „всю Русь"—всю Україну. Московські політики не розуміли сього инакше, як тільки так, що українська Русь, як давнє володїннє Володимирового роду, мала б прилучити ся до Московського царства й признати „царем і самодержцем" московського царя як наслїдника княжого київського роду і його прав. Тому Хмельницький, потрапляючи під їх мисли, так і переказував через своїх послів. Взагалі він хитрував старим козацьким звичаєм і силкуючи ся залучити як найбільше сусідів до своєї боротьби з Польщею, кождому говорив те, що йому було б приємно почути, аби тільки затягнути. Так переказував і до московського царя, що хотїв би мати його царем і самодержцем: видко, так продиктував йому московський посол, що тими словами треба просити. Але заразом піддав ся під зверхність султана і був ним прийнятий, як його підручний (васалу—маємо грамоту султанську з 1650 року, котрою султан про се його сповіщав і посилав йому-кафтан на знак своєї опіки і зверхности. Пересилав ся також і з семигородським князем, заохочуючи його, щоб схотів бути королем України, а пізнїйше піддав ся ще під опіку шведського короля. І в тих же часах, укладав умови з королем польським, признаючи його своїм володарем.

Хмельницький мав великий талант політичний і державний, без сумніву любив Україну і відданий був її інтересам. Але він занадто хитрував і мудрував і більше дбав, як я вже сказав, про помочи заграничні нЇж про те, щоб розбудити силу і витрівалість, свідомість і завзяте у власнім народі. Хоч уже в тих київських розмовах на початку 1649 р. він ставив своєю метою визволеннє всього українського народу і всеї України, все таки сі нові думки й пляни не представляли ся йому ще вповнї ясно, і він і пізнїйше зіставав ся ще занадто козаком, стояв під сильнїйшим впливом чисто козацьких поглядїв і інтересів, нїж нових, всенародніх, загально українських. Треба було часу, поки вони виробили ся і усвідомили ся. А житє не стояло, треба було кувати долю України в тій же хвилі. Не легке діло було обертати такими величезними масами народніми, відірваними просто від плуга, або тою змінною, бурхливою масою козацькою, то привикла міняти собі гетьманів що кілька місяців. Важили ся занадто великі справи, аби можна було віддавати їх хвилевому настроєви козацької ради. Хмельницький зелїзною рукою уняв козаччину, але не покладаючи ся на її витрівалість, тим меньше на маси народнї, шукаг помочи за границею.

Нещастем його і цілої України було, що найвищий порив, коли ставлено метою дійсне визволеннє народу і напружено до того всї сили, скінчив ся зборівською катасірофою. Ся катастрофа розчарувала народнї маси, знеохотила і уто.мила їх, і після сього вони вже не охотили ся до повстання. Се ж не були вояки з ремесла, а в переважній більшости хлїборобське селянство, що повстаннь.м хотіло збути ся панської і польської кормиги, стати хозяїном своєї праці, жити і дбати свобідно про свій добробут, про задоволеннє своїх економічних і культурних потреб. Коли повстаннє не здійснило його надій, воно відкаснуло ся від нього і з неспокійного правобіча йшло за Дніпро все далі й далі, на степове пограниче і границю московську, а Хмельницький де далї то все більше мусїв покладати на заграничну поміч, щоб вибити ся з польської матнї.

Слідячи за заграничними зносинами Хмельницького, польське правительство скоро після зоорівської згоди зачало також приготовання до війни. Перша зачіпка одначе вийшла досить несподівано: зачепив козаків в Браславщинї Калїновский і знов його розгромлено під Винницею, зимою 1650 р., не гірше як під Корсунем. Польське правительство до війни було не готове, і тепер Хмельницький мав дуже добру нагоду погромити Польщу на ново. Упустив одначе час, напираючи на хана, щоб ішов в поміч. Хан пішов, але був розгніваний, що Хмельницький хоче через султана змушувати його, і при першій же оказії пімстив ся над Хмельницьким. Коли Хмельницький зійшов ся з польським військом під Берестечком (недалеко Володимира), в рішучій битві орда покинула козаків, почала тікати, а як Хмельницький поїхав завертати хана, той вхопив і завіз його з собою. Полковники, зіставши ся без гетьмана, не сміли брати на себе команду, знаючи, який Хмельницький завистний в таких справах. Рішили відступати, але на переправі через болото, що лежало за табором, счинило ся замішаннє, військо козацьке пішло розсипкою і було страшно погромлене. Потоцкий з військом польським рушив через Волинь на Україну, з півночи з Литви гетьман литовський приступив під Київ і здобув його. Хмельницький, вирвавши ся від хана, став збирати військо під Корсунем. Але козаччина була неохоча до війни по такім погромі, а селянство було втомлене й розчароване в тих усїх війнах ще більше. Одначе й Поляки, бачучи, як завзято, до загину боронить ся скрізь українська людність і як тяжко йде похід, теж стратили охоту до дальшої війни. Кисїль був знову посередником і довів до нової згоди, уложеної в середині вересня (сентября) 1651 р. під Білою Церквою. Ся друга угода була обкроєним, обрізаним повтореннєм Зборівської умови. Війська реєстрового вже мало бути тільки 20 тисяч і сї козаки могли проживати й користувати ся козацькими правами тільки в королівщинах Київського воєводства. Про скасованнє унїї вже мови не було. Пани й урядники мали зараз вертати ся до своїх маєтків, і тільки вибираннє данин відкладало ся на кілька місяців (поки буде споряджений реєстр).Хмельницький мав відправити орду й не вести більше зносин з чужими державами.

Сим разом одначе Хмельницький певно вже не надавав сим умовам ніякої ваги і сю угоду прийняв тільки на перепочинок. На весну (1652) він уже закликав Орду і пішов з нею, провожаючи сина Тимоша, що пішов на Молдаву справляти своє весїлє. Хмельницький видко знав наперед, що Поляки Тимоша не пропустять, і так справді вийшло. Калїновский заступив Тимошеви дорогу на Поділю і несподівано наскочив на старого Хмельницького з усїм його військом і Татарами.

Став ся ще оден погром польського війська; сам Калїновский полїг в битві, козаки відплатили за Берестечко. Але дальша війна потягла ся сіра й марудна, обидві сторони, й українська й польська, не спромагали ся на сили й енергію, щоб ударити на ворога сильно і завзято: безконечна війна зморила й утомила всіх. Головна увага була звернена на молдавську історію, що скінчила ся вмішаннєм до неї Поляків і облогою Тимоша в Сучаві, де він згинув, поцілений з гармати. Не поспівши синови в поміч, Хмельницький зійшов ся з Поляками на Поділю недалеко Жванця, і оба війська довго стояли, не маючи охоти нападати.

Нарешті хан ще раз зрадив козакам і погодив ся з Поляками, з тим щоб вони козакам вернули зборівські права. Але сим разом Хмельницький вже не приступив до тих переговорів: він не журив ся ханом, бо мав уже вість, що в його боротьбу з Польщею входить новий союзник, московський цар. По довгих ваганнях московське правительство рішило ся прийняти Україну під царську руку й розпочати з Польщею війну.

81. Московська зверхність. Московське правительство мало велику охоту вмішати ся в козацьку війну, щоб вернути собі втрати смутного часу, а може й на Україні що небудь заробити; але довго вагало ся, боячись рискувати: дуже вже Польща дала ся в знаки Москві в попередніх війнах. З другого боку одначе московські політики мусіли рахуватись і з тим що якби Поляки зломили Хмельницького, то першим дїлом обернули б Кримцїв і козаків на Москву: так і пробували вже зробити. Тому скоро по нещасливій війні Хмелницького з Польщею 1651 р. в Москві рішили, що таки треба вмішати ся в українську справу. Поставлено се, по давнім звичаям, на релїгійниті грунт: що Москва мусить взяти в свою оборону православних людей в Польщі. Для форми післано посольство в Польщу, домагаючи ся, щоб козакам вернено зборівські права. Коли ж Польща на се не пристала, московський земський собор, скликаний на те в осени 1653 р., постановив, що цареви годить ся „прийняти під свою високу руку гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке з містами й землями" і воювати за них з Польщею.

Про се зараз же післано вість Хмельницькому—що Москва його бажаннє сповняє, приймає його в свою оборону і на весну пішле військо на Польщу. Хмельницькому се під ту хвилю здавало ся дуже на руку. Иньшого союзника не було в тій хвилї. Туреччина сама не хотїла мішати ся; хан показав себе не вірно; з Молдавою й Семигородом не виходило нічого путнього. Шведське правительство, вороже Польщі й польським королям, здавна, ще з 1620-х років силкувалося війти в близше порозуміннє з козаками, але тепер не показувало охоти до війни з Польщею, а з Польщею розірвати ся козакам хотїло ся доконче. Тому Хмельницький махнув рукою на Польщу на хана і одержавши вість, що вже виряджено на Україну великих бояр, прийняти присягу від Хмельницького і всеї України, він призначив їм, щоб їхали до Переяслава і залишивши війну, поїхав туди сам.

В перших днях сїчня 1654 р. зїхав ся він з московськими послами в Переяславі. Московські посли хотіли, щоб скликано військо на раду, аби всім військом ухвалили піддати ся під Москву. На жаль не маємо про се ніяких близших відомостей, окрім того як описав московському правительству сам посол, боярин Батурлїн. Він оповідає, що військо на запитаннє Хмельницького ухвалило піддати ся цареви. Потім прочитано царську грамоту, де цар обіцяв Українців в ласці тримати й від ворогів обороняти. Посли тоді сказали, шоб усї йшли до церкви -присягти цареви. Але тут вийшло непорозуміннє. Хмельницький сказав наперед присягти послам іменем царським, що цар не видасть Україну Польщі, буде боронити від ворогів і права тавільности українські в цїлости буде держати—так як польські королі складали присягу на расіа сопуепіа. Але бояре заявили, що не можуть присягати, бо цар московський самодержець, править по своїй волі і не присягає своїм підданим. Се дуже збентежило старшину, вона довго змагала ся і тільки щоб не розбити справи, присягла нарешті. Потім посли розіслали своїх людей по містах і місточках—приводити до присяги Україну, ту що була у впасти козацькій.

Уже ся історія з присягою була неприємним розчарованнєм для Хмельницького; за нею пішли иньші. Коли Хмельницький вислав по сїм своїх послів—предложити царському правительству бажання війська що до відносин України до Москви, то далеко не всї отсі бажання знайшли згоду у московського правительства. Важнїйші статї, на які, дало воно свою згоду, були такі: Права і вільности всякого стану людей на Україні потверджують ся. Всякі виборні суди козацькі і виборні уряди міські мають далї свобідно відправляти ся. Гетьмана вибирає військо свобідно і тільки сповіщає царя про вибір. Гетьман і військо Запорозьке можуть приймати посольства від чужих держав, тільки сповіщати царське правительство про те, з чого йому може вийти шкода. Війська козацького має бути 60 тис.

Тут декотрі пункти—як отеє право заграничних зносин, давали дуже богато, так що Україна мала права осібної держави, зовсїм самостійної, автономної, тільки звязаної особою царя з Московщиною. Але з другого боку московське правительство не хотїло віддати повного самопорядкування українському громадянству, не хотїло позволити, Щоб воєводи і всякі уряди настановляли ся самою людністю, щоб всї доходи з України збирали ся самими українськими виборними урядниками до місцевого скарбу і віддавали ся на місцеві потреби. Правда, у самого українського громадянства сї думки про автономію тільки що наростали і виясняли ся, і різко їх ставити воно не важило ся, щоб не відіпхнути від себе Москви і не знеохотити її до війни з Польщею за Україну, Але все таки ся неохота Москви до плянів українського самопорядкування виявила ся виразно і зробила прикре вражіннє на Українї. Було очевидно, що на місце польських урядників Москва хоче прислати своїх воєвод на Україну, і першим ділом уже прибули такі воєводи до Київа, поставили собі тут нову кріпость, своє військо московське і оснували ся тут так як хозяєва, не дбаючи про гетьмана і його власть, і такі воєводи мали згодом прибути й до иньших українських міст. Не хотіла Москва також признати церковної автономії України: намагала ся привести київського митрополита і владиків під власть московського патріарха.

Дата добавления: 2015-05-23