РОЗДІЛ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика 1 страница

План

1. Загальна характеристика античної філософії

Натурфілософський період (рання класика)

Висока класична доба античної філософії

Пізня класика

2. Філософія Середньовіччя, її особливості

Апологетика

Патристика

Схоластика

Рання схоластика

Класична схоластика

Містика

3. Західноєвропейська філософія епохи Відродження

Гуманізм

Натурфілософія

Розвиток природознавчої науки

4. Філософія Нового часу

Емпірико-сенсуалістична філософія

Суб'єктивно-ідеалістична парадигма у філософії

Філософський раціоналізм

Філософія епохи Просвітництва

Французькі матеріалісти XVIII ст

5. Витоки та спрямованість німецької класичної філософії

Іммануїл Кант

Йоганн Готліб Фіхте

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель

Людвіг Андреас Фейєрбах

6. Російська філософія XIX - початку XX ст.

Цей розділ присвячено історії філософії. Його завдання – дати уявлення про логіку розвитку світової філософської думки, про важливі проблеми, які ставились і по-різному вирішувалися в історії філософії протягом понад двох з половиною тисяч років її існування та розвитку. Саме проблемний підхід дасть можливість підійти до історії філософії не як до антикварної спадщини, не як до музейного експонату, а як до живого і на сьогодні актуального багатства людської думки, що має довічну цінність. Розгляд центральних проблем, які поставали перед філософами того чи іншого періоду, водночас допоможе здобути знання про історичні таємниці філософії, про своєрідність культур різних народів на конкретному етапі їх історії.

Етапи розвитку філософської думки можна зобразити таким чином:

1.філософія Стародавнього світу (VII ст. до н. е. - VI ст. н. е.);

2.середньовічна філософія (V-XV ст.); філософія епохи Відродження (ХІУ-ХУІ ст.);

3.філософія Нового часу (XVII-XIX ст.);

4.сучасна філософія (XX ст. - початок XXI ст.).

Мета цього розділу-дати уявлення про історичну логіку розвитку філософської думки, про найважливіші проблеми, котрі ставились і по-різному розв'язувались у зазначені періоди.

1. Загальна характеристика античної філософії

Філософія зародилася практично одночасно у трьох найбільших осередках стародавньої цивілізації – Китаї, Індії, Греції і Римі. Майже у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого більш розвиненим рабовласницьким країнам. Ми розглянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому (з кінця VII ст. до н. с. до початку VI ст. н. е.) і пізніше в давньоримському (з II ст. до н. с. до початку VI ст. н. е.) суспільствах. Це так звана антична філософія (від лат. antiguitas -давнина, старовина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток філософії на Європейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що позначилося на її розвитку.

Основні характерні риси цієї філософії такі:

- наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

- присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини);

- наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів із силами природи;

- пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях "добра", "зла", "справедливості", "блага" та ін.;

- пошуки початку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії вирізняють три основних етапи:

Перший етап охоплює VIІ – V ст. до н. е. Його називають натурфілософським, або ранньою класикою. У центрі уваги філософів того етапу перебували проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту.

Другий етап – висока класика. Він охоплює V – V ст. до н. е. У цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій філософії - помітна чітка тенденція теми людини в системі інших проблем.

Третій етап у розвитку античної філософі ї – (кінець IV ст. до н. е. – початок VI ст. н. с.) – пізня класика, або завершальний етап античної філософії. До нього, у свою чергу, входять періоди: елліністична філософія (IV – І ст. до н. е.), олександрійська філософія (І ст. до н. е. – початок VI ст.), давньоримська філософія (II ст. до н. е. – VI ст. н. е.). Для цього етапу характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.

Розглянемо названі етапи розвитку античної філософії детальніше.

Натурфілософський період (рання класика)

Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи. У грецькій мові слово "природа" звучить як "фізис", тому таку філософію називали фізичною, а філософів цього періоду – фізиками. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті.

Біля джерел формування натурфілософії стояла мілетська школа (м. Мілет, Мала Азія, VII ст. до н. е.). її засновником був Фалес (бл. 624 – 547 рр. до н. е.), а його послідовниками - Анаксімандр (610 – 546 рр. до н. е.) і Анаксімен (585 – 525 рр. до н. е.). Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав "апейрон", Анаксімен взяв за першооснову повітря.

Те, що були вирізненні саме ці речовини як втілення першооснови світу, не є випадковим. Саме вода своїми наочними перетвореннями на лід або пару наштовхує думку на можливість нескінченної кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної (першої) форми цілої множини якісно різних форм. Повітря, у свою чергу, своїм "всепроникненням" збуджує уяву про речову "наповненість" буття, що має здатність "згущатися" і "розріджуватися", породжуючи в такий спосіб всю різноманітність конкретних речей у світі. Отже, вода, повітря і т. ін. як "першооснови" світу є не просто звичайними "відчутними" речовинами, вони одночасно є "видимим", "речово" існуючим принципом, законом виникнення, існування і зникнення конкретно-життєвого розмаїття речей навколишнього світу.

Ідея "апейрона" також не є відступом від речових уявлень про першооснову світу, як дехто вважає, бо ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття - хаос, "змішане", ще неупорядковане, догармонійне буття.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань. Фалес, наприклад, був видатним математиком та астрономом. І все ж головне їх надбання - розроблення ідеї про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

Основні філософські принципи мілетської школи були розвинуті Гераклітом (544 – 483 рр. до н. е.). Він убачав першооснову світу у вогні. Все виникає з вогню і у вогонь перетворюється. "Світ єдиний з усього, - твердив Геракліт, - не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає". У цих словах присутня ідея про мінливий, минущий характер усього існуючого. Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас і різним, і протилежним. Він наголошував, що суттєва зміна-це перетворення на свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. Якщо зникають суперечності, то зникає рух, а якщо зникає рух, то зникає все. Постійний хід розвитку Геракліт порівнював з течією ріки, в яку не можна увійти двічі. Рух - це життя. Ось чому Геракліта вважають одним із засновників наївної діалектики. Геракліт першим починає міркувати над проблемами пізнання. Він підкреслює труднощі, які виникають у процесі пізнання, невичерпність предмета пізнання. Гераклітова філософія вважається вершиною інтуїтивно-діалектичного розуміння світу, природи людини.

Наступною відомою філософською школою, що існувала в західній частині Великої Греції, тобто в Південній Італії, є школа піфагорійців. її засновником був Піфагор (бл. 580 – 500 рр. до н. е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення – число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. "Земний порядок має відповідати небесному". Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця - основа всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла - четвірка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісний бік речей, Піфагор стверджує, що якість пов'язана з кількістю, і робить висновок, що "число володіє речами". Як конструктор нових понять Піфагор вважається першим, хто вживає поняття "філософ", "філософія".

У VI ст. до н. е. в південно-італійському місті Елеї виникає ще одна філософська школа - елейська, послідовники якої звуться елеатами. Якщо в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна стихія (вода, вогонь та ін.), то представники елеатської філософії основу світу вбачали в неконкретному: не в речовині, а в початку, який позначається поняттям "буття". Найбільш глибокі ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (бл. 540 – 480 рр. до н. е.) і Зеноном (6л. 490 – 430 рр. до н. е.). Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.

Логічне обгрунтування висновків Парменіда давав Зенон. Розвиваючи погляди вчителя, він підкреслював, що логічно неможливо уявляти множинність речей і припущення руху - це призводить до суперечностей. За принципами елейської школи Зенон розриває чуттєве і раціональне пізнання. Істинним визнає тільки раціональне пізнання, а чуттєве пізнання вважає обмеженим, суперечливим. Найбільш відомим викладенням елейського відкидання руху та незмінності буття є апорії (логічні ускладнення) Зенона, які доводили, що якщо припустити існування руху, то виникають суперечності, які не можна розв'язати.

Сучасником Парменіда і Зенона був Емпедокл (бл. 490-430 рр. до н. е.) – автор філософських поем, лікар, інженер, філософ. Він був засновником школи еволюціонізму. Емпедокл приймає як першооснови світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першооснови в Емпедокла не переходять одна в одну, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних початків: Любові і Ненависті. Любов - космічна причина єдності і добра. Ненависть - причина роздробленості і зла.

Після Емпедокла утверджується оригінальна філософська школа ноології, або концепція всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (бл. 500 – 428 рр. до н. е.). На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як початки. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Один з останніх представників елейської школи Мелісо (його акме припадає на 440 р. до н. е.) довів нескінченність буття у просторі та часі, сформулював закон збереження буття, суть якого виразив у формулі "з нічого ніщо не виникає".

Значним етапом у розвитку античної філософії була школа атомізму. Ідеї про атомістичну природу світу розвивали Левкіпп (бл. 500-440 рр. до н. е.) Демокріт (бл. 460-370 рр. до н. е.). Філософську спадщину Левкіппа і Демокріта важко розділити (існують різні точки зору на цю проблему), тому їх вчення, як правило, розглядають разом. Левкіпп і Демокріт. на відміну від інших філософських шкіл, визнають буття (атоми) і небуття (пустоту). Атом, на їх думку, - це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, а зіткнувшись, змінюють порядок руху. Причини руху атомісти не описують. Атоми самі по собі без якісні. З атомів складається і душа. Після смерті тіла атоми душі розпадаються, тому душа є смертною. На поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі атоми. Вони "втягуються" при диханні нами, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи предметів і уявлення про них.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалася динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Висока класична доба античної філософії

Бере свій початок у другій половині V ст. до н. с. У цей період з'являється чітка тенденція теми людини в системі інших філософських проблем. Найбільш яскраво ця тенденція знаходить свій вияв у софістів (від грец. sophistes – мудрість). Пізніше софізмом називали філософський напрям, представники якого основну увагу приділяли не систематичному засвоєнню учнями знань, а вмінню використовувати їх у дискусіях. До визначних представників софістів належать Протагор (бл. 481 – 411 pp. до н. е.), Горгій (бл. 483 – 375 pp. до н. е.) та ін.

Вихідний принцип софістів, сформульований Протагором, означав: "Людина – міра всіх речей". Те, що приносить людині задоволення, - добре, а те, що спричиняє страждання, - погано. У межах теорії пізнання багато хто з софістів стали релятивістами. Так, Горгій вважав, що в теорії пізнання діють три тези. Перша: нічого не існує; друга: коли щось і існує, пізнати його неможливо; третя: коли й можливо пізнати, то передати і пояснити іншому неможливо. Та софісти вчили не тільки риториці і філософії, а й займалися математикою, поезією, музикою, астрономією, вивченням мови.

Величезний вплив на античну і світову філософію мав Сократ (469 – 399 pp. до н. е.). Він походив з бідної афінської сім'ї, жив і вчився в Афінах, а потім і сам вчив в Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антисфен, Аристіпп, Евклід із Мегари. Справжні погляди Сократа реконструювати дуже складно. Сократ ніколи не вважав себе 28 мудрим. На думку Сократа, він лише філософ, який любить мудрість. Один з відомих його висловів "знаю, що нічого не знаю" є, справді, поясненням необхідності глибшого пізнання самого себе. Своїм найважливішим завданням Сократ вважав "виховання людей", зміст якого вбачав у дискусіях і бесідах, а не в систематичному засвоєнні якихось знань. Сократ не залишив жодних рукописів. Його погляди викладені в працях Платона, Аристотеля. Будова світу, фізична природа речей непізнанні, пізнати можемо тільки самих себе. Це розуміння предмета пізнання Сократ висловив формулою: "Пізнай самого себе". Головне у знанні не теорія, а практика мистецтво жити. Знання, за Сократом, є думка, поняття про загальне.

У центрі філософії Сократа постає людина, її ставлення до сім'ї, суспільства, законів і, що важливо, - ставлення до богів. У бесідах та дискусіях Сократ звертає увагу на пізнання суті доброчесності. Основними доброчесностями він вважав стриманість (як вгамовувати пристрасті), мужність (як долати небезпеку) та справедливість (як дотримуватися Божих та людських законів). Ці доброчесності людина здобуває шляхом пізнання та самопізнання. У бесідах, суперечках та дискусіях Сократа формувався філософський метод, який назвали діалектикою (від грец. dialektike – мистецтво вести бесіду, розмовляти). Мета методу - досягти істини виявленням суперечностей у твердженнях противника шляхом постановки правильно підібраних питань.

Найвидатнішим з безпосередніх учнів Сократа був Платон (427 – 347 рр. до н. е.). Він походив з афінського аристократичного роду. Справжнє його ім'я - Аристокл, а Платон - прізвисько (від грец. platus – широкоплечий). Платон був засновником філософської школи, відомої під назвою Академія. Він - перший най відомі ший філософ, практично всі твори якого дійшли до нашого часу, які він писав у формі діалогу. Серед них: "Апології Сократа", "Закони", "Банкет", "Держава", "Федр", "Тімей" та ін. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглянуто проблеми людини і суспільства.

Головне місце у філософії Платона посідає оригінальне вчення про Ідеї, згідно з яким світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Усьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Таким чином, він створив вчення об'єктивного ідеалізму: ідеї існують об'єктивно, реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу. Вони виступають як ідеальний зразок та ідеальна схема творення речей. Ідеї - це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними "тінями" ідей.

На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і все його вчення про державу, людину і пізнання. Він вперше створює концепцію досконалої ("ідеальної") держави. У трактаті "Держава" Платон прагне показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке виховання має бути в людей у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до часів, коли він жив, Платон доходить висновку про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Усі існуючі на основі цього держави - держави негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом ладу такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання.

У гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і його форми. З його точки зору раціональне породжує чуттєве. Він так класифікує знання: достовірні апріорні знання людині дані Богом; близькі до достовірного знання - це знання чисел і заснованих на числах науках; недостовірні знання - емпіричні знання, тобто знання, отримані на основі відчуттів.

У 367 р. до н. е. слухачем Академії Платона стає сімнадцятирічний Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) – один із найвидатніших старогрецьких філософів. Згодом він стає вчителем сина македонського царя Філіппа П – Олександра, майбутнього видатного полководця. Аристотель залишив по собі величезну творчу спадщину (150 наукових праць і трактатів). Най відомішими його творами є "Фізика", "Метафізика" ("Перша філософія"), "Органон" (розглядаються проблеми логіки), психологічний трактат "Про душу", етичні твори "Евдемова етика", "Велика етика", політико-економічні твори "Політика" і "Економіка". Основні положення філософії Аристотеля найповніше викладені у праці "Метафізика"1. Найперша філософська проблема, за Аристотелем, - предмет філософії. Він вважає, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Фізика вивчає матеріальне, філософія - водночас і матеріальне, і ідеальне. Вивчення ідеального - кінцева мета філософії.

Аристотель був першим критиком теорії ідей Платона. З критичним ставленням до вчення Платона і пов'язаний відомий вислів Аристотеля: "Платон мені друг, втім істина дорожча". Аристотель доводить, що ідеї - лише копії речей і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи ідеалізм Платона, філософ разом з тим критикував атомістичний матеріалізм. У ході цієї критики було вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з яким для існування світу необхідні дві першооснови - матеріальна та ідеальна. Матерію Аристотель розглядав як пасивний початок, що має аморфний зміст і не може самостійно розвиватися. Активний початок - це форма. Завдяки формі матерія перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку Аристотеля, форма - перша сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог - це перший двигун природи і кінцева причина світу.

Проблематика людини у філософії Аристотеля знаходить своє відбиття у трактаті "Про душу", який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття і пам'яті людини. Душа-причина і початок людського тіла. Усі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум - частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Аристотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його "дійсність", або ентелехію (здійснення).

У гносеології Аристотель критикував скептицизм попередників і стверджував можливість пізнання світу. Він визначав явище і сутність як ступені наближення до істини, розглядав чуттєве і раціональне пізнання. Втім Аристотель протиставляв раціональне чуттєвому. Розум у Аристотеля може існувати самостійно, незалежно від почуттів як частина розумної душі, притаманної людині і Богу. Аристотель розрізняв пасивний розум, який відображає буття, і активний, який створює світ. Межа наближення людини до Бога залежить від співвідношення в ній пасивного і активного розуму.

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні тим більше античної філософії. Але вона завершує найзмістовніший період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалася ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху Середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

Пізня класика

Багатим на різноманітні школи був і завершальний цикл античної філософії (пізня класика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокріта Епікур (341 – 270 рр. до н. е.). Основний його твір – "Про природу". Епікур філософію розділяв на фізику (вчення про природу), каноніку (вчення про пізнання) і етику. Особливо цікавим є етичне вчення Епікура. Його етичний девіз – живи на самоті. Мета життя людини, за переконанням Епікура, відсутність страждань, здоров'я тіла і стан душевного спокою (атараксія). Пізнання світу, на його думку, звільняє людину від страху перед смертю.

Усі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів, що є відмінними не лише за формою і величиною, як у Демокріта, а й за вагою. їхній прямолінійний рух поєднується зі спонтанними, внутрішньо замовленими відхиленнями в бік від прямої лінії, що закладає основи не тільки природної свободи, а й індивідуальної (людської) - стає можливим вільний вибір від визначеності наперед, тобто з'являється можливість вибору з кількох життєвих варіантів, можливість "втекти" від приреченості.

Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Найбільш відомим з послідовників Епікура був давньоримський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (прибл. 99 – 55 рр. до н. е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії - звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування. Набуті знання потрібні людині для розуміння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів вплинути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лукрецій заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу.

Скептицизм. Як філософська школа скептицизм (від грец. skeptikos – той, хто досліджує, критикує) виник у VI – III ст. до н. е. Своєї вершини він досяг у вченні Піррона з Еліди (бл. 360 – 270 рр. до н. е.), Енесідема з Кноса (1 ст. до н. е.), Секста Емпірика (кін. II – поч. III ст.) та ін. Специфіка цієї школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.

В основі суджень цієї школи лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1) якими є всі речі? – Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою, тому вона не може бути названа ні прекрасною, ні потворною; протилежні судження про річ справедливі однаковою мірою; 2) як людина має ставитися до речей світу? – Знаючи, що протилежні судження про речі світу однаково достовірні, мудра людина утримуватиметься від будь-яких суджень про речі, а отже, і від прийняття остаточних рішень щодо свого ставлення до цих речей; 3) яку користь отримує людина від свого ставлення до речей світу? – Утримуючись від суджень про істинну сутність речей та від остаточного прийняття рішень щодо свого ставлення до цих речей, мудра людина ставиться до них байдуже і незворушно, тобто з позиції апатії та автаркії (самовладання) – тільки так досягається вище блаженство. У цьому – єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.

Стоїцизм. Засновником його був Зенон з Кітіона (бл. 336 – 264 рр. до н. е.), що знаходився на Кіпрі. Духовними спадкоємцями Зенона були Клеанф (331 – 233 рр. до. н. с.) та Хрісіпп (281 – 208 рр. до. н. е.). Учні Хрісіппа поширили стоїцизм у Римі. Серед римських стоїків найбільш відомі Сенека (5 р. до н. е. – 65 р. н. е.), Епіктет (50 – 138 рр. н. е.), Марк Аврелій (121 – 180 рр. н. е.).

Стоїцизм – філософська школа, в основному, етичної спрямованості. Вона, як і попередні школи, закликала людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння буття і людини. Стоїки вважали, що весь світ – єдине тіло, яке наскрізь пронизане активним началом, яким є Бог. Бог – це творчий вогонь, тілесне дихання ("пневма"), життєва теплота, що розлита в тілі природи. Творчий вогонь забезпечує обумовленість всіх явищ світу. Кожна подія – необхідна ланка непорушного ланцюга постійних перетворень. У цьому – необхідність усіх речей і явищ, якої не може порушити жодна сила. Отже, завдяки творчому вогню у світі панує фатум-невблаганний закон долі. Дія долі неминуча. Тому людині не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється, і тягне силоміць, притягає того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Звідси випливає, що людина має свідомо, розумно пізнавати своє місце у світоустрої; вона повинна осягнути, яка поведінка відповідає її власній природі та природному співвідношенню з іншими істотами.

Неоплатонізм. Основні творці неоплатонізму: Плотін (205 – 270 рр.), Порфирій (232 або 233 р. – початок IV ст.), Ямвліх (бл. 245 р. – бл. 330 р.), Прокл (410 – 485 рр.). Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Концепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне Єдине, яке шляхом смонації (витіканням) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (земна) душа, яка "охоплена" небуттям (матерією, тілом), є часткою світової Душі. Вони взаємопов'язані. Земна душа прагне бути максимально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини - повсякденне духовне самовдосконалення, отже, душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.

У 529 р. імператор Юстиніан видав указ про закриття філософських шкіл в Афінах. Це було свідченням того, що антична філософія завершила своє існування. Але вона назавжди залишилася джерелом філософського мислення.

Таким чином, в античній філософії були поставлені і частково розв'язані основні філософські проблеми: виникнення світу і людини, першооснови всього сущого, співвідношення двох основних форм буття - матеріального та ідеального, сенсу життя, смерті і безсмертя. Результати досліджень мислителів суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки в усьому світі.

Дата добавления: 2015-05-23