Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

ХІХ століття 4 страница




В аграрному секторі України, як у її західних, так і східних регіонах, продовжують зберігатися значні залишки феодальних відносин, обумовлені самим змістом аграрних реформ. Зрозуміло, що вони утруднюють розвиток ринкових відносин, але, незважаючи на це, вони все-таки поступово завойовують позиції як у поміщицькому, так і селянському господарствах.

Перш за все цей процес проявляється в істотних змінах, які відбуваються протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. у поміщицькому та селянському землеволодінні Східної України. Як відомо, капіталістична система господарства руйнує феодальну, перетворюючи землю на товар. Ураховуючи, що за умовами реформи 1861 р. надільну землю пускати у торговельний обіг було заборонено, то процеси мобілізації землі протягом сорока років пов’язувалися лише з приватновласницькими землями. Особливо помітним явищем продаж землі стає починаючи з 80-х років ХІХ ст., що можна пояснити як відміною тимчасовозобов’яза­ного стану, так і світовою аграрною кризою, викликаною припли­вом дешевого американського хліба на європейські ринки. Саме по­міщики, які не змогли пристосуватися до нових умов господарювання, і стають основними продавцями землі. Найчастіше такі землі купували селяни, котрі отримали право володіти нерухомістю. Цьому процесові сприяє створення Селянського поземельного банку (1882), який скуповував поміщицькі землі для наступ-
ного перепродажу їх селянам.

Іде досить активний процес скорочення дворянського землеволодіння та зростання селянського. Правда, слід зауважити, що в період між створенням Селянського банку та 1906 р. політика останнього характеризується переважним продажем земель не окремим селянам, а громадам. Але все-таки варто зазначити, що у селянські руки через цей банк до 1902 р. в Україні перейшло близько 4 млн десятин землі. І якщо у 1877 р. дворянам належало близько 16 млн десятин землі, то у 1905 р. — не більше 11 млн десятин, тобто дворянське землеволодіння в Україні за цей період скоротилося майже на третину. Особливо активно цей процес відбувається у Степовій Україні, де досить успішно розвивається товарне зернове господарство. Але для ведення такого господарства необхідними є грошові кошти, а значна частина поміщиків їх не мала, тому і змушена була продавати свої маєтки. У цьому регіоні дворянське землеволодіння скоротилося за вказаний період майже вдвічі. Слідом за Степовою Україною йшло Лівобережжя, де за той самий період дворянське землеволодіння скоротилося більше ніж на третину.

У Правобережній Україні ж дворянське землеволодіння скорочувалось значно повільніше, його обсяг складав 75 % від усіх земель у 1905 р. Основною причиною такої ситуації можна вважати те, що в цьому регіоні ще з дореформених часів панувало поміщицьке підприємництво, пов’язане з виробництвом цукру. До того ж умови відміни кріпацтва тут практично відразу позбавили поміщиків безплатної робочої сили (відповідно до закону 1863 р.), і великі землевласники змушені були активно перебудовувати власні господарства, пристосовуючись до нових умов і використовуючи вільнонайману робочу силу, перетворюючись досить швидко на капіталістів-аграріїв та промисловців, що дозволило зберегти їм свої землі.

Ще швидше процес скорочення дворянського землеволодіння розпочинається після революції 1905—1907 рр. Налякані селянським рухом, поміщики активно позбавляються своєї нерухомості. Відомо, що до кінця 1910 р. дворянське землеволодіння у Наддніпрянській Україні скоротилося наполовину, а у 1916 р. в руки селян перейшло 65 % усієї землі. Отже, хоч і не дуже високими темпами, але процес поступового витіснення дворянського земле­володіння мав місце, однак, як цілком слушно зауважує Н. Полон­ська-Василенко, «експропріація цих поміщицьких земель на користь селянства не могла радикально змінити становища селян»[33].

Не менш важливою ознакою розвитку капіталістичної системи в сільському господарстві є зростання його товарності, зокрема товарності селянських господарств. І тут також слід шукати причини, пов’язані з умовами відміни кріпацтва. Високі викупні платежі, податковий тягар, який несли селяни (із загальної суми податків 94 % складали ті, котрі стягувалися з селян), різко збіль-
шили грошові потреби селянства, що, у свою чергу, приводить до збільшення частки товарного продукту в загальному виробництві селянського господарства, тобто до зростання його товарності.

У свою чергу, цей процес прискорює інший, також притаманний капіталістичній системі господарства, — процес розшарування селянства, виділення із загальної маси найбагатших та най­бідніших селянських господарств. І якщо перші, починаючи вже від реформи 1861 р., намагаються зосередити у своїх руках правдами і неправдами більшу частину надільних земель, а також придбаних у поміщиків, то другий прошарок стає все більш численним і поступово втрачає навіть надільні землі (за В. Голо­буцьким, у 1905 р. 44 % найбідніших володіли 21 % надільних земель, а 16,5 % найбагатших — 37 %)[34]. При цьому він зауважує, що надлишкові землі найбагатші отримували в результаті оренди як селянської надільної землі, так і оренди поміщицьких земель. Так, у Херсонській губернії окремі багатії орендували до 20 і навіть більше селянських наділів.

До того ж ці багатії зосередили у своїх руках і основну масу робочої худоби та сільськогосподарського реманенту, за відсутності яких неможливо було організувати не лише товарне виробництво, але й забезпечити нормальне існування селянської родини. Таким чином, в українському селі йде процес формування про­шарку товаровиробників у землеробстві та сільськогосподарських найманих робітників, без яких капіталістична система господарства існувати не може.

Стосовно поміщицького господарства, то тут також відбуваються істотні зміни. Реформа, хоч і була проведена з урахуванням інтересів поміщиків, поставила їх у досить складне становище. Більшість поміщиків не була готовою до переходу до су­часної організації господарства із застосуванням вільнонайманої праці. Незважаючи на отримання значного викупу, вони не могли повністю використати одержані кошти, адже більшість їх була у вигляді цінних паперів, погашення яких державою відбувалося поступово, незначними частками. Та й на більшості маєтків тяжіли старі борги як державним кредитним установам, так і приватним особам, а отже, значна частина поміщиків не мала можливості вкладати кошти в раціоналізацію власного господарства, у придбання власного сучасного реманенту та наймання робочої сили.

Перехід до раціонального господарювання у поміщицьких господарствах стримувався також і через ряд інших причин. Так, у країні бракувало людей, звиклих до найманої праці, а навіть мізерні наділи селян створювали ілюзію можливості існування без продажу власної робочої сили. Не вистачало й кваліфікованих робочих рук, які б могли працювати на сучасних машинах; бракувало й кадрів агрономів та інших спеціалістів сільського господарства. У той же час реформа створила деякі можливості для збереження старих методів ведення господарства (зокрема, відробіткова система) і досить істотна частина поміщиків намагалася всілякими методами зберегти їх.

Проте відбуваються й інші зміни. В українських землях починають виникати так звані економії, які нараховували по декілька тисяч десятин землі й виробляли в основному продукцію на експорт. Ці господарства були засновані на сучасній технічній та агротехнічній базі, використовували виключно найману працю. Завдяки цьому рівень сільськогосподарського виробництва там значно зростає, збільшується врожайність зернових (в 1,7 раза), картоплі (у 2,5 раза), виробництво цукрового буряка (у 20 разів). Так, у маєтку поміщиці Балашової (Мошно-Городищенська економія на Правобережжі) було впроваджено восьмипільну та десятипільну системи сівозмін; 19 % площі займали цукрові буряки; господарство доповнювалося молочною фермою, великим фруктовим садом, добре впорядкованим лісовим господарством. При економії існували певні промислові об’єкти: цукроварня, бро­варня, цегельня, млини. Поміщиця дбала й про підготовку кваліфікованих кадрів, утримуючи сільськогосподарську школу та вечірні курси. Були подібні економії і в інших регіонах України.

До речі, розвиток цукрової промисловості в Україні у розглядуваний період, перетворення її на основний регіон виробництва цукру в Російській імперії, визначив і необхідність значного розширення її сировинної бази. А саме цукробурякові плантації відіграли досить позитивну роль у підвищенні агрокультурного рівня поміщицьких господарств. Адже цукрові буряки вимагають глибокої оранки, внесення добрив, нарешті сівозмін; вони залишають після себе добре підготовлений ґрунт для зернових, що сприяло розширенню посівів пшениці. Отже, у регіонах бурякосіяння (як Правобережної, так і Лівобережної України) у багатьох маєтках спостерігається істотний прогрес у сільському господарстві. У той же час у регіонах традиційного вирощування зернових (частково на Лівобережжі та у Степовій Україні) зберігається трипілля і навіть переліг, хоча й тут виникають економії, і саме вони дають майже половину товарного збіжжя.

Прогрес у сільському господарстві пореформеного періоду визначається також і іншими ознаками: рівнем урожайності, співвідношенням озимих та ярових культур, використанням вільнонайманої праці. Ці ознаки по-різному проявляються в різних регіонах України. І якщо врожайність була найнижчою на Степовій Україні, там само і найнижчий відсоток озимини, то на Ліво-
бережжі найменше використовувалася вільнонаймана праця. Саме тут панували оренди і різні форми відробітків. На Черні­гівщині й Полтавщині досить поширеною була оренда з споловини (спільщина), коли селяни, орендуючи землю, обробляючи її своїм реманентом і вирощуючи врожай, половину його зобов’язу­валися віддати власникові землі. Така спільщина, як пише В. Голо­буцький, була благом як для поміщика, так і для селянина, бо не вимагала грошей, але подібні методи різко обмежували розвиток ринкових відносин.

Ознакою прогресу в сільськогосподарському виробництві було і запровадження машин та вдосконалених знарядь праці: кінних і парових молотарок, сівалок, косарок, культиваторів, віялок, ж­ниварок тощо. Найбільш активно вони запроваджувалися у Степовій Україні; знаходять досить активне застосування й на Правобережжі. А от на Лівобережжі використання сільгоспмашин поширене було найменше, вони зустрічалися лише у найкращих господарствах.

Суперечності розвитку аграрного сектору, обумовлені реформою, призвели до так званого аграрного перенаселення. Значна частина дрібних селянських господарств, нестача землі, яка посилюється в результаті зростання кількості сільського населення, призводить до абсолютного аграрного перенаселення. Його можна було уникнути лише способом переселення частини населення в інші регіони імперії, з великими земельними ресурсами. Але цей процес стримується відповідною політикою уряду, забороною переселень, що мало б забезпечити дешеві робочі руки для поміщицьких господарств.

У той же час існує і так зване відносне аграрне перенаселення, причиною якого є екстенсивний шлях розвитку аграрного сектору, недостатньо продуктивне використання наявних земельних ресурсів. Воно досить широко розповсюджене в українських зем­лях. Аграрне перенаселення призводить до так званого заробітчанства, коли тисячі й тисячі знедолених селян, у пошуках «свіжої копійки» рушали в різних напрямках Російської імперії:
з Правобережжя (де висока густота сільського населення виклика-
ла досить велике абсолютне аграрне перенаселення) на південь на сільськогосподарські роботи, або з того ж півдня, де екстенсив­не господарювання обумовило відносне аграрне перенаселення, — на цукрові заводи Правобережжя і т.д. Але вже з кінця ХІХ ст., незважаючи на урядові заборони, досить великих обсягів набуває переселенський рух. І хоча отримати дозвіл на переселення було досить важко (переселенець повинен був вийти з громади, для чого сплатити всі борги за поточний рік, відмовитися від наділу землі, здобути дозвіл на переселення від батьків і тієї громади, куди він переселявся та ін.), переселення зростає. Особливо посилюється цей процес у період будівництва Сибірської залізниці, коли через необхідність заселення залізничної зони уряд змінює своє ставлення до цього та формує нову переселенську політику.

Пореформений період характеризується поглибленням територіального поділу праці та зростанням спеціалізації окремих регіонів. Зрозуміло, що це також є проявом формування ринку, зростання товарності сільськогосподарського виробництва. Зростан­ня попиту на хліб як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, а також створення сучасних шляхів сполучення — залізниць — посилило роль Степової України як центру торговельного зернового господарства. Правобережжя і частково Лівобережжя спеціалізувалися на вирощуванні цукрових буряків. У трьох губерніях Степової України вирощували льон-кудряш. На півдні ж починають вирощувати соняшник. Чернігівська та Полтавська губернії стають чітко визначеним регіоном вирощування тютюну, на їхню частку в пореформений період припадає від 40 до 50 % усього виробництва тютюну та махорки Російської імперії. Але найбільш поширеними залишаються зернові культури, на які при­падало близько 90 % усіх посівних площ України.

Зазнає істотних змін і тваринництво. Через високий рівень розораності та скорочення випасів і луків (кормової бази) різко зменшується кількість худоби у селянських господарствах, особливо овець і волів, зате зростає кількість коней, які зайняли місце волів у селянських господарствах. Вівчарство ж, яке було надзвичайно поширене у степовій зоні, до початку ХХ ст. майже зовсім занепадає, що можна пояснити появою на світовому ринку дешевої австралійської вовни та скороченням попиту на вовну на внутрішньому ринку.

Розвиток товарно-грошових відносин, посилення зв’язку з рин­ком селянських господарств обумовили необхідність пошуку нових форм їх організації. Новою формою організації стає селянська кооперація, перш за все кооперація кредитна. Зростаюча пот­реба в грошах ставила селянина перед необхідністю отримувати кредити, які йому, в умовах невключення у ринкову інфраструктуру надільних земель, неможливості не тільки продажу, але й застави їх, залишали тільки одну можливість отримати кошти — позику в лихваря. Тому створення кредитного кооперативу було єдиним способом забезпечення селянського господарства необхідними коштами за сприятливих для нього умов та уникнення кабали лихваря.

Уже 1871 р. в с. Сокиринцях Прилуцького повіту Полтавської губернії за ініціативою Г. Галагана було створено позичкове товариство (яке проіснувало аж до періоду масової колективізації). Г. Галаган розглядав кооперацію як дієвий засіб економічного та культурного піднесення народу, присвятив їй тривалий період свого життя, з 1881 р. очолював громадський ідейно-організа­ційний центр сільської та виробничої кооперації Російської імперії. За допомогою діячів цього центру в 70—80-х роках ХІХ ст. по всій імперії було створено кілька сотень ощадно-позичкових товариств. На жаль, більшість із них через відсутність відповідного законодавчого ґрунту та ряд порушень з боку самих засновників досить швидко припинили своє існування.

Діяльність Сокирнянського товариства досить швидко поширилася на кілька волостей, воно стало найпотужнішим на Полтав­щині. Крім цього товариства, варто згадати також ощадно-позич­кові товариства в селі Немиринці Бердичівського повіту Київської губернії, Нечипорівське товариство Пирятинського повіту на Полтавщині, Вінницьке, Якименське та ряд інших товариств. Усі вони створювалися за ініціативою ліберального панства та за підтримкою земств, які надавали позички для створення статутного фонду. Серед земств найбільш послідовними в цьому напрямі були Херсонське та Полтавське. За ініціативою першого було створено земський банк як фінансовий центр кредитної кооперації, надано близько 30 тис. крб кредитів місцевим ощадно-позич­ковим товариствам; друге надало на ті самі цілі 50 тис. крб під низький відсоток. До того ж земства поширювали інформацію щодо кредитних спілок, забезпечували реєстрацію статутів або внесення змін до них, провадили нагляд за ними.

На початку ХХ ст. складаються більш сприятливі умови для розвитку кредитної кооперації завдяки впровадженню «Положення про заклади дрібного кредиту» (1895). Воно давало змогу поруч з ощадно-позичковими товариствами, які надавали лише короткотермінові кредити, створювати кредитні кооперативи, які, отримавши позичку в державному банку на створення основного капіталу, відкривали можливість для селянства отримувати довготермінові кредити під купівлю землі, її оренду, придбання сільськогосподарського реманенту, худоби. Перше товариство такого типу було створено в середині 90-х років ХІХ ст. в с. Іванківці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Слід зазначити, що процес створення товариств такого типу відбувався достатньо швидко, а в українських землях на 1915 р. їх чисельність складала майже 20 % усіх зареєстрованих у Російській імперії.

Поширення кредитних товариств обумовило необхідність утворення їх спілок. В Україні перша така спілка виникла у 1901 р. у м. Бердянську, в 1903 — у м. Мелітополі. 1905 р. створено кредит­ну спілку в с. Дзенгелівці (Київська губер.), яка швидко перетворилася на Київську кредитну спілку — Союзбанк. Союзбанк отри-
мав не лише організаційно-ревізійні функції, але й право на банківський кредит. Напередодні Першої світової війни Союзбанк
став організаційним та фінансовим центром не лише Київської, але й ряду сусідніх губерній; його обороти перевищували обороти всіх місцевих кредитних спілок Російської імперії. У 1918 р. на українських землях налічувалося вже 43 таких спілки, основний капітал яких становив майже 8,5 млн крб.

Набули розвитку також і сільські споживчі товариства. До їх функцій включалося не лише забезпечення селян необхідними товарами, але й збут сільськогосподарської продукції. Займалися вони також створенням на селі відділів сільськогосподарських машин, бібліотек або читалень; вони влаштовували лекції для селян, курси підвищення аграрних знань. Цей вид кооперації об’єд­нувався у спілки. 1908 р. було створено Київську спілку споживчої кооперації, яка за два роки об’єднала діяльність 220 споживчих товариств Київщини, Поділля, Чернігівщини та Волині.

Саме в Україні виникають і набирають поширення виробничі кооперативи. Добре відомі сільськогосподарські виробничі артілі М. Левитського, перша з яких була створена у 1894 р. у його рідному селі Федварі на Херсонщині; слідом за нею подібні артілі виникають у Катеринославській, Київській губерніях. Автор типового статуту таких артілей, «артільний батько» М. Левитський переконував, що «поодинці неможливо вибитися зі злиднів», не можна зміцнити господарства та вести його раціонально в умовах селянського малоземелля, отримати кредити, протистояти неврожаям, а тому необхідно «одвикати від ворогування один з одним, учитись братерського життя, взаємної помощи та любови,
... порішили об’єднатися вмісті в одно товариство і заснували
хліборобську артіль...»[35].

Щоправда, помітного впливу на стан сільського господарства виробничі артілі М. Левитського не зробили, адже проіснували вкрай недовго, рідко коли більше двох-трьох років. Власне, як стверджує Л. Горкіна, «єдиним спонукальним мотивом для організації в артілі в основному маломіцного малоземельного українського селянства була крайня потреба в грошах. Артільна організація надавала можливість одержати позики, забезпеченням яких служили артільні засіви на заорендованій землі»[36]. Така зовнішня допомога надавала можливість селянському господарству дещо поліпшити своє становище, придбати деякий реманент, худобу, після чого артіль, як правило, розпадалася.

Отже, спроби покращити організацію селянського господарст­ва через запровадження його кооперативної організації в умовах зростаючих ринкових відносин, дали позитивні результати, але не у формі виробничого кооперування, а в інших формах кооперації — кредитній, збутовій, споживчій. Та в цілому ситуація на селі залишалася складною, аграрне питання продовжувало залишатися надзвичайно гострим і потребувало свого вирішення. Спробу розв’язання його певною мірою підштовхнула революція 1905—1907 рр.

Розробку нової аграрної реформи розпочав С. Ю. Вітте ще напередодні революції. Розуміючи, що ефективність економіки перш за все залежить від ємності внутрішнього ринку, а розширити
його можливо лише за рахунок збільшення купівельної спроможно-
сті основної частини населення — селянства, що є можливим лише за умови поширення приватного, а не общинного землеволодіння, він розпочинає роботу над створенням власної концепції аграрної перебудови. Йому навіть вдається прийняти закон про відміну кругової поруки селян. Під його ж головуванням у 1902 р. створюється «Особлива нарада для визначення потреб сільського господарства» з метою перегляду законів «з селянського питання», прийнятих 1861 р., щоб «встановити приватну власність на селі»[37]. Необхідність такого перегляду, на його думку, була викликана загальним зубожінням села, падінням платоспроможності селянства, зростанням революційних настроїв на селі. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник — П. А. Столипін, ім’я якого вона й отримала.

Проведенню реформи передують деякі заходи. У травні 1906 р. представники дворян-землевласників на своєму з’їзді запропонували П. Столипіну, тоді ще міністрові внутрішніх справ, дозволити селянам вільно виходити з громади, продавати свої на-
діли, заохочувати вільне переселення на вільні землі. На цей момент уже було оголошено про відміну з 1 січня 1907 р. викупних платежів колишніх поміщицьких, удільних та державних селян.

Але безпосереднє здійснення реформи розпочалося після опуб­лікування 9 листопада 1906 р. указу «Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Суть цього указу полягала у відміні закону 1893 р. про непорушність громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 ро­ків, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни пер­шої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Селяни ж другої категорії громад отримували право укріпити землю, що знаходилася у їх користуванні, як особисту власність домовласника, але при цьому необхідною була згода 1/3 селянських дворів. До того ж селянин отри­мував право закріпити за собою не лише надільну норму, але й наяв-
ні надлишки, за які повинен був заплатити громаді за викупними цінами, значно нижчими ніж ринкові на той момент і у 2—3 рази нижчими, ніж ті, за якими громада внесла викуп казні. При цьому наділ ставав власністю не родини, а окремого домовласника.

Указ ще мав пройти затвердження в державній Думі, але його відразу почали втілювати у життя. Остаточне ж затвердження указу Думою відбулося лише 14 червня 1910 р., після чого він пов­ністю набув чинності. У травні 1911 р. було видано «Положення про землеустрій», за яким широко провадилися землевпорядкувальні заходи з ліквідації черезсмужжя шляхом створення хуторів та відрубів. Створення хуторів означало, що всі землі, які належали одній родині, зводилися в одну ділянку, на яку перено­силася й садиба. За відрубного ж землеустрою польові землі зводилися в 1—2 ділянки, але садиба залишалася в селі. Влаштування хуторів та відрубів на надільних землях відбувалося шляхом розподілу всієї землі або між усіма дворами села, або шляхом виділення окремих дворів у тих випадках, коли більшість селян відмовлялася переходити на хутірські та відрубні ділянки.

В Україні набули поширення хутірські господарства, що мож-
на пояснити як традиціями, так і існуванням подвірного землекористування; в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби. За законом від 14 червня 1910 р. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7 % у Правобереж­ній, від 34,2 до 42 % — у Степовій та від 13,8 до 16,5 % — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 рр. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага бідняків була переважною. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, переселялися в місто або на нові землі за Урал. Деякі з них уже давно не були домовласниками, жили в місті й укріплювали свій наділ лише для того, щоб продати його. Їхні землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 95,6 се-
лян-покупців.

Парадоксальним було те, що найзаможніші селяни-куркулі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигід­нішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-«общинників». До того ж указ передбачав обмеження, за якими дозволялося скуповувати не більше 4—6 наділів, тобто землі, що припадала на одну «ревізьку» душу (особу чоловічої статі від
12-річного віку). Після купівлі землі у більшості (55,3 %) селян було
менше 15 десятин на двір, у 30,3 % — 15—25 десятин, а у 14,4 % — більше 25 десятин. Причому господарства, в яких було 15 і більше десятин, здебільшого не застосовували найманої праці. З метою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі селянам та іноземцям.

Надзвичайно велику роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк. Банк значно активізував свою діяльність, скуповуючи поміщицькі землі та перепродаючи їх селянам за пільговими умовами, проводячи посередницькі операції, спрямовані на збільшення селянського землеволодіння. Він збільшив кредит для селян, значно здешевивши його. Банк платив більший відсоток за своїми зобов’язаннями, ніж платили йому селяни, різниця ж покривалася субсидіями з бюджету, які у 1906—1917 рр. складали 145,5 млн крб. Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5 року; за час реформи таких позичок було надано більше, ніж на 1 млрд крб.
У 1906—1913 рр. за сприяння банку селяни придбали 8460,4 тис.
десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки його існування (8275,9 тис. десятин). Банк активно впливав і на форми зем-
леволодіння: для селян, що купували землю в одноосібну власність, плата була нижчою. У підсумку, якщо до 1906 р. основну масу покупців землі становили колективи селян, то до 1913 р. 79,7 % покупців складали одноосібні господарі.

Особливе місце у Столипінській аграрній реформі посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близь-
ко 3 млн осіб, з яких більше 1 млн з України. Переселенці отри-
мали більше 31 млн десятин землі, завдяки їм населення Сибіру за 1906—1913 рр. зросло на 153 %, посівні площі — на 80 %. Переселенці отримували певні пільги, у тому числі звільнення від податків на п’ять років, безвідсоткові позички від Селянського банку в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; хлопці на ті ж три роки отримували відстрочку від служби в армії; за рахунок держави на нових землях будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулася в Європейську частину Російської імперії.

Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи для України були досить успішними. Формування фермерського хутірського господарства (а на хутори в українських землях переселилася майже половина всіх селянських господарств) стимулювало подальший розвиток ринкових відносин, ширше викорис­тання сільськогосподарських машин і штучних добрив, зумовлювало зростання товарності селянських господарств і розширення внутрішнього ринку. Зростає частка селянських посівів, посівна площа в українських губерніях з 1910 до 1913 р. зростає на 900 тис. десятин і становить майже 23 млн десятин; 1913 р. тут було отримано найбільший валовий збір зерна — 1200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. У зовнішньоторговому балансі Російської імперії частка України становила понад 25 %, у тому числі понад 40 % вивозу зернових.

Але в цілому ситуація в аграрному секторі поліпшилася мало. Значна кількість бідняцьких господарств залишалася малопродук­тивною і малотоварною; урожайність зернових — низькою (за різ-
ними культурами від 9 до 10 ц з га). Майже не зачепила Столипінська реформа і поміщицьких землеволодінь: у руках поміщиків у 1914 р. залишалося понад 10 млн десятин землі, переважно у великих землевласників (близько 5 тис. поміщиків володіли в середньому по 1600 десятин землі). У таких умовах, незважаючи на заходи з переселення, соціальна напруга в українському селі майже не знизилася.

Зростання товарності сільськогосподарського виробництва, дедалі більше розшарування селянства об’єктивно впливали на формування та розширення внутрішнього ринку, що, у свою чергу, вимагало вдосконалення транспортних зв’язків. Ще до появи залізничного транспорту в українських землях робилися спроби вдосконалення річкового транспорту. Через пороги судноплавство на головній річці України — Дніпрі — було утруднене, тут дуже повільно розвивається пароплавство. Не дуже пристосованим для пароплавства був і Дністер — друга велика водна артерія України. Спроби будівництва каналів, які б обходили пороги, виявилися невдалими. Основним видом транспорту залишається гужовий (чумаки), який не може забезпечити транспортні потреби в умовах зростання ринку.

Відразу ж після реформи 1861 р. в Україні розпочинається будівництво залізниць, які з’єднуватимуть головні хліборобні регіони України з Чорноморськими портами. До кінця 80-х років територія України вкрилася цілою мережею залізниць, які сполу­чили її найбільші міста та промислові центри. Поєднуючи окремі райони України між собою, а також Україну з Росією, залізниці сприяли розвиткові як зовнішнього, так і внутрішнього ринку, народного господарства в цілому і промисловості зокрема. Велику роль у будівництві залізниць відіграє держава. У цій справі уряд керувався як економіко-господарськими, так і військово-стратегічними міркуваннями, а тому активно фінансував залізнич-
не будівництво. До речі, для економіки України така політика принесла позитивні результати: продукуючи понад три чвер-
ті загальноімперського виробництва рейок, підприємства України стають головним їх постачальником.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 318; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.012 сек.