ХІХ століття 10 страница

За цих умов швидке піднесення добробуту здійснити було неможливо. І все ж мирні умови сприяли тому, що населення, хоча й повільно, налагоджувало своє життя та побут. У грудні 1947 р. відмінено карткову систему і проведено грошову реформу, в результаті якої значна частина населення втратила свої заощадження. Адже за вкладами на ощадних книжках обмін старих грошей на нові здійснювався нерівномірно: до 3 тис. обмінювали 1:1, від 3 до 10 тис. — 3:2, а більше 10 тис. — 2:1. Готівку ж обмінювали 10:1. Особливо боляче реформа вдарила по селянству та сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ Ощадбанку в сільській місцевості вони зберігали заощадження вдома, що скоротило їх заощадження у 10 разів. І на цей раз селянство опинилося в нерів­них умовах порівняно з іншими категоріями населення.

Скасування в 1947 р. карткової системи розподілу продуктів призвело до значного зростання цін на них, нові ціни більше ніж утричі перевищували довоєнний рівень, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину. Щоправда, в наступні роки на окремі товари ціни дещо знижувалися, але подібні зниження цін були можливими лише за умов свідомого погіршення життєвого рівня селянства, яке становило у той час 2/3 населення країни.

У цілому ж, великі вкладення у важку індустрію, на виробництво озброєння не дозволяли істотно поліпшили життя людей, рівень матеріального добробуту залишався дуже низьким.

Таким чином, до початку 50-х років, використовуючи внутріш-
ні ресурси, працею радянських людей, були, практично, ліквідовані наслідки війни. Слід зафіксувати й певні зрушення у розвитку національної економіки, проте, на жаль, найбільш високими темпами йшло зростання воєнно-промислового комплексу, якому було віддано пріоритети у розвитку економіки як СРСР у цілому, так і України.

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЕКОНОМІЧНОГО

РОЗВИТКУ ТА СПРОБИ РЕФОРМУВАННЯ

РАДЯНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

У 50—80-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

v Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи.

v Економічні перетворення в період «хрущовської відлиги».

v Зміни в аграрному секторі. Економічні перетворення в інших галузях народного господарства.

v Перехід до територіальної системи управління (створення раднаргоспів).

v Соціально-економічна політика в 50-ті — першій половині 60-х років. Загострення соціально-економічної ситуації на початку 60-х років та необхідність нового ре­формування.

v Господарська реформа 1965 р. («Косигінська»), її причини та наслідки.

v Зниження ефективності радянської економічної системи у 70-ті — першій половині 80-х років.

v Остання спроба реформування радянської економічної системи — перебудова (1985—1990 рр.).

У повоєнний період, останні роки життя Й. Сталіна, остаточно сформувався тоталітарний режим та закріпилися основи командно-адміністративної системи. Але система, створена Сталіним, на початку 50-х років практично вичерпала свої можливості і переживала серйозні економічні та соціально-політичні труднощі. То­му спадкоємці «великого вождя» опинилися перед необхідністю вибору шляхів подальшого розвитку радянської економіки, її мож­ливого реформування.

Перша спроба реформування командно-адміністративної системи у 50—60-ті роки тісно пов’язана із завершенням сталінського періоду в історії СРСР (березень 1953 р.), і була викликана пев-
ними політичними змінами, створенням коаліційного керівництва, провідну роль у якому досить швидко зумів опанувати М. С. Хрущов. Нове керівництво країни розуміло нагальну необхідність модернізації і навіть повної ліквідації системи ГУЛАГу, стимулювання аграрного сектору економіки, проведення перетворень у соціальній сфері, нарешті, відходу від постійної «мобілізаційності» у вирішенні господарських проблем.

Спроби досягти більш збалансованого розвитку народного гос-
подарства через підвищення внутрішніх стимулів працівників послаблення вольових методів керівництва, запропоновані у
1945—1946 рр., зазнали поразки, і країна повернулася до довоєнної моделі розвитку, а одночасно і до повторення помилок цього періоду. Величезні капіталовкладення значно перевищували планові завдання, а будівництво нових об’єктів не забезпечувалося матеріальними та людськими ресурсами, кваліфікованими науково-технічними та управлінськими кадрами. Приплив у виробництво нових робітників, які не мали елементарних навичок та досвіду роботи, призвів до кризи в організації праці, що проявилася у зниженні темпів зростання продуктивності праці, численних порушеннях трудової та технологічної дисципліни, високої плин­ності кадрів, зростанні напруженості в робітничому середовищі.

Великі труднощі відчувало сільське господарство. Запроваджені після війни заходи щодо посилення партійно-державного керівництва колгоспами, зокрема обмеження ринкової торгівлі колгоспною продукцією, ніяким чином не стимулювали зростання виробництва. Значне скорочення площ присадибних ділянок колгоспників, зменшення натуроплати на трудодень, величезні натуральні й грошові податки з індивідуальних господарств селян та інші заходи призводили до значного скорочення життєвого рівня і масового відтоку селян із села, хоча цей процес активно гальмувала відсутність у колгоспників паспортів.

Нарешті, у кризовому стані опинилася й «основа основ» сталінської економічної системи — система ГУЛАГу. Широке використання примусової праці ув’язнених усе більше втрачало сенс із ускладненням економічних завдань та механізації виробництва і будівництва. Величезна армія некваліфікованої робочої сили
(а саме такою була маса ув’язнених у сталінських таборах), абсолют-
но не зацікавленої у результатах своєї праці, в умовах повоєнного часу ставала не лише непотрібною, але й небезпечною. Цілий ряд виступів в’язнів наприкінці 1940 — першій половині 1950-х років підтверджував цю небезпеку і ставив цілком слушно питання щодо модернізації і навіть ліквідації системи ГУЛАГу.

Одночасно на економічній ситуації надзвичайно негативно позначилася й недооцінка керівництвом країни першої повоєнної хвилі науково-технічної революції, яка все більше проявлялася в якісній реконструкції світового господарства. До того ж посилювалася ідеологізація економічної політики та небажання враховувати власний досвід 30-х років, що призвело до значних економіч-
них проблем. У 1951—1953 рр. спостерігалося значне погіршення економічних показників.

Отже, причинами реформування радянської економіки у 50-ті роки можна назвати надзвичайне перенапруження радянського народного господарства, яке тривалий час знаходилося у стані граничної мобілізації (форсована індустріалізація, війна, відбудова), результатом чого стало небачене розорення села, злидні основної маси населення, примусовість праці більшості його. Всі ці фактори не лише стримували подальший розвиток країни, але й заг­рожували соціальним вибухом, а тому потребували негайних змін.

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Хрущов щиро хотів ліквідувати недоліки в економіці й надавав цьому першочергового значення. Перші кроки були спрямовані на вдосконалення аграрної політики, на розв’язання продовольчої проблеми та виведення сільського господарства з глибокої кризи. Етапним у цьому відношенні став вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС, який прийняв постанову про невідкладні заходи щодо піднесення сільського господарства.

Одним із перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості з податків за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Істотно знижені були норми обов’язкових поставок державі продукції тваринництва, збільшені закупівельні ціни на продукцію колгоспів і радгоспів (у 5,5 раза на м’ясо, удвічі — на молоко та масло, на 50 % на зернові). Таке підвищення закупівельних цін було вкрай необхідним кроком, адже вони, практично, були у багатьох випадках значно нижчими за витрати на їх виробництво. Саме низькі ціни фіксували нееквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю, який в останні роки життя Сталіна став особливо разючим (у 1927/28 р. за 1 ц жита можна було придбати 35 м ситцю, або 17 кг цукру, або 21 кг олії, а у 1952 р. відповідно 1,5 м ситцю, 0,9 кг цукру, 0,5 кг олії). Такі ціни не забезпечували не лише розширене, але й навіть просте відтворення у колгоспах та радгоспах.

Оздоровленню аграрного сектору сприяло також підвищення цін на продукцію, яку колгоспи продавали державі понад обов’яз­кові поставки та запровадження більш високих цін на продукцію радгоспів. Досить важливим у цьому напрямі було й рішення щодо відміни обов’язкових поставок та натуроплати за роботу МТС, а також перехід до заготівель сільськогосподарської продукції за єдиними цінами, що диференціювалися за зонами. Не менш важливим був також крок керівництва країни у бік пом’як­шення жорсткої регламентації діяльності колгоспів. У 1955 р. їм було надано право самостійно приймати рішення щодо організації виробництва та використання своїх ресурсів за умови виконання обов’язкових поставок продукції державі.

Досить багато робилося для зміцнення матеріально-технічної бази на селі. У цілому по країні за 1954—1958 рр. в сільське господарство було спрямовано 664 тис. тракторів, 361 тис. зернозбиральних комбайнів, 571 тис. вантажних машин. Щоправда, капіта­ловкладення у сільське господарство протягом 1951—1960 рр. складали лише 18 % від загального їх обсягу, але порівняно з попереднім часом вони були досить значними.

Із середини 1950-х років сільське господарство, уперше за дов­гі роки, стало рентабельним, доходи колгоспників значно зросли і продовжували зростати до 1957—1958 рр. Середньорічні темпи сільськогосподарського виробництва упродовж 1954—1959 рр. становили понад 7 %. Однак, як і раніше, переважала політика екстенсивного розвитку. Нарощення темпів зростання виробництва сільськогосподарської продукції досягалося не за рахунок інтенсивного використання техніки, передових технологій, більш урожайних зернових та технічних культур у землеробстві, а за рахунок освоєння великих масивів земель у Сибіру, на Алтаї та в Казахстані. Сюди з України в 1954—1955 рр. виїхало понад 100 тис. осіб, переважно молоді, активно надсилалася техніка. Лише у 1955 р. в Казахстан та на Алтай було відправлено більше 11 тис. тракторів та 8 тис. комбайнів, які й склали основу технічної бази новостворених господарств.

Проте бажаних результатів освоєння земель у Казахстані й на Алтаї не дало, хоча спочатку (у 1956—1958 рр.) і забезпечило половину хліба, що заготовлявся державою. А от на сільське господарство європейської частини СРСР, у тому числі й України, за рахунок якого і створювалися нові радгоспи, справило негативний вплив. У той же час продовольча проблема залишалася гострою, життєвий рівень сільського населення низьким. Селянство, як і раніше, не було зацікавлене працювати в колгоспах, адже плата за працю була надто низькою, а держава продовжувала на свій розсуд розпоряджатися результатами його роботи.

Хрущов та його керівництво намагалися поліпшити ситуацію в аграрному секторі цілим рядом заходів, які, практично, не дали позитивних наслідків. До цих заходів можна віднести рішення наздогнати США з виробництва м’яса, масла, молока упродовж трьох-чотирьох років; примусове запровадження посівів кукурудзи по всій країні; хімізацію землеробства, яка, проте, не була забезпечена відповідними потужностями в хімічній промисловості.

Великі надії покладалися на реорганізацію МТС та продаж техніки колгоспам і радгоспам, що обіцяло дещо послабити конт­роль державної бюрократії над селом. На лютневому (1958 р.) пленумі ЦК КПРС було визнано, що існуюча форма виробничо-
технічного обслуговування колгоспів за допомогою техніки МТС перестала сприяти розвиткові продуктивних сил села, породжувала знеосіблення в керівництві та знижувала відповідальність за зростання врожайності, адже на одній землі господарювали два «господарі» — колгосп та МТС.

Разом з тим при здійсненні цих заходів не було враховано цілий ряд факторів, які вкрай негативно вплинули на стан сільського господарства (надзвичайно високі ціни на техніку, відсутність достатніх коштів у господарствах для викупу останньої, втрата кваліфікованих кадрів, які працювали в МТС і не хотіли працювати в колгоспах, тощо). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення колгоспів, перетворення частини з них на радгоспи та ін. — також не дали помітних позитивних зрушень.

Але все-таки не можна не зауважити, що аграрна політика М. Хрущова певною мірою відкривала перед радянським сільським господарством нові можливості, вселяла у багатомільйонні маси селянства надії на краще майбутнє. Проте позитивний потен­ціал переважно адміністративних реформ Хрущова у галузі сільського господарства був до кінця 50-х років вичерпаний, а наступ­ні реорганізації та новації неминуче виявлялися неефективними та помилковими.

В останні роки правління Хрущова, в роки семирічки (1959—1965) темпи розвитку радянського сільського господарства помітно знизилися, плани зростання виробництва продукції рослинництва й тваринництва не були виконані, ефективність сільськогосподарського виробництва була низькою. Більшість авторів зви­нувачує в цьому Хрущова, за ініціативою якого непомірно зросли посіви кукурудзи, але якщо в багатьох регіонах СРСР ця культура не давала врожаїв, і навіть не визрівала (у Нечорнозем’ї, Прибалтиці, Білорусії), то в Україні вона могла дати певний позитивний ефект. Однак прорахунків у аграрній політиці часів Хрущова було досить багато. Так, перетворення колгоспів у радгоспи не завжди було економічно виправданим і насправді було спробою прискорити процес «переростання колгоспно-кооперативної власності у загальнонародну», яка теоретично була основою комуністичної формації. Негативними були й наслідки запровадження обмежень на підсобне господарство селян.

Зростання виробництва сільськогосподарської продукції в роки семирічки стримувалося серйозними прорахунками у плануванні його матеріально-технічного забезпечення, зокрема, рішенням про скорочення виробництва сільськогосподарської техніки після ліквідації МТС у розрахунку на те, що безпосередньо в колгоспах вона буде використовуватися значно краще; досить негативно позначилося й значне збільшення цін на техніку і запасні частини; невиконання плану виробництва мінеральних добрив і ряд інших.

Прорахунки та помилки в аграрній політиці були головною причиною того, що в країні склалася напружена ситуація у постачанні населення продовольством. Держава змушена була піти на підвищення роздрібних цін на м’ясо та масло, що викликало масове невдоволення, а в деяких випадках і в крайніх формах. З 1963 р. СРСР змушений був імпортувати зерно. Це дискредитувало всю політику М. Хрущова у галузі сільського господарства, хоча в ній, як зазначалося, було багато й позитивного, особливо у 50-ті роки.

Великі зміни відбувалися не лише в аграрному секторі, але й в інших галузях економіки. У системі економічних перетворень було відведено значну, але недостатню роль науково-технічному про­гресові, технічному рівню промисловості. Адже в середині 1950-х років стало цілком очевидним, що без пріоритетного розвитку нових напрямів у науці радянській економіці не вистояти у протистоянні із Заходом. І в цілому ряді партійних документів ставиться питання щодо прискорення НТП, запровадження в народне господарство передового досвіду та досягнень науки і техніки, створюється Держкомітет Ради Міністрів СРСР з науки та техніки.

Промислове виробництво у «хрущовське» десятиліття розвивалося досить динамічно. За офіційними даними, в Україні у 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, а в 1959—1965 — на 8,8 %. Як і в усій країні, змінюється структура паливного балансу за рахунок збільшення видобутку нафти і газу (нафти — у 4,6 раза, газу — у 4 рази). Зростає і видобуток електроенергії, як за рахунок теплових електростанцій, так і гідроелектростанцій «Дніпровського каскаду». При цьому слід зауважити, що останні будувалися без урахування екологічних вимог та інтересів сільського господарства.

Економічна політика, що проводилася партійно-державним керівництвом на чолі з М. Хрущовим, у цілому сприяла промисловому зростанню, особливо таким її елементам, як більш активне використання кредитно-фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань (зокрема запровадження у серпні 1954 р. диференційованого режиму кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація на зміцнення госпрозрахункових відносин, пошуки шляхів удоско­налення форм і методів матеріального стимулювання працівників промисловості, розширення прав союзних республік у плануванні, управлінні та фінансуванні промислових підприємств на їх території та ін. Але прорахунки в економічній політиці в роки семирічки стали однією з причин того, що в останні її роки спа­дають темпи зростання продуктивності праці та капіталовкладень, серйозною проблемою стає довгобуд. Відставання сільського господарства стримувало розвиток легкої та харчової промисловості.

Проте від самого початку «хрущовських» перетворень було зрозуміло, що майже всім їм протистоїть існуюча система управління, засилля бюрократичного апарату. З 1954 по 1955 р. було проведено цілий ряд заходів, спрямованих на її вдосконалення, що завершилися реформою 1957 р., спрямованою на реорганізацію управління промисловістю за територіальним принципом. На лютневому пленумі ЦК КПРС було прийнято постанову «Про
подальше вдосконалення управління промисловістю та будівництвом», суть якої полягала у ліквідації галузевих міністерств та створенні з 1 липня 1957 р. територіальних органів управління — рад народного господарства (раднаргоспів), які безпосередньо підпорядковувалися Раді Міністрів союзної республіки. Усього було створено 105 економічних адміністративних районів, у тому числі 11 в Україні. Функціями Держплану СРСР залишалися лише загальне планування та координація територіально-галузевих планів і розподіл між союзними республіками найважливіших фондів. Постанова підкреслювала головне завдання, яке була покликана вирішити реформа: максимальне використання наявних ресурсів завдяки руйнуванню відомчих меж, а також збереження пріоритетів розвитку важкої індустрії.

Для оперативного управління раднаргоспами з центру було створено республіканські раднаргоспи, а в 1962 р. — Раду народного господарства СРСР. Раднаргоспи здійснювали керівництво всіма підлеглими їм підприємствами, організаціями та установами в межах відповідного адміністративного району.

Перші результати реформи були досить успішними. Зросли масштаби виробничої спеціалізації та міжгалузевого кооперування, прискорився процес створення та запровадження нової техніки у виробництво, нарешті, вона забезпечила більш комплексний розвиток економічних районів. Стало можливим більш раціональ­но використовувати місцеві ресурси та науково-технічні кадри.

Проте реформа, народжена у надрах апарату і реалізована ним же, не зачепила основ господарського механізму, що існував, а лише частково вирішила завдання, котрі стояли перед нею, породивши при цьому масу нових проблем. І хоча зовні нова, «раднаргоспівська», система управління істотно відрізнялася від попередньої, сутність її була тією ж. Залишався той самий принцип розподілу сировини, продукції, той самий диктат постачальника відносно споживача. Економічні важелі просто не могли стати визначальними в умовах абсолютного панування командно-адмі­ністративної системи. Раднаргоспи стосовно підприємств практично залишалися тими ж міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувалися за допомогою старого економічного механізму, а отже, у 1950-х роках при здійсненні економічних перетворень не було належної послідовності та цілеспрямованості, а головне — не ставилося завдання проведення ради-
кальної реформи існуючого господарського механізму.

У підсумку центробіжні сили помітно послабили економічний потенціал країни в цілому, частина раднаргоспів виявилася неспроможною до вирішення великих виробничих завдань. Уже в 1959 р. розпочинається укрупнення раднаргоспів: більш слабкі почали приєднувати до більш потужних (на 1962 рік в Україні їх залишалося 7).

На межі 1950—1960-х років економічна ситуація в країні знов ускладнилася. Далися навзнаки не лише об’єктивні причини, але й численні управлінські екперименти в економіці, суб’єктивізм та волюнтаризм її керівництва, значне зростання воєнних видатків, нова хвиля політизації та ідеологізації управління економікою.

Уряд робить спробу покращити ситуацію цілим рядом заходів, що значно погіршили становище населення. Так, було знижено тарифні розцінки у промисловості приблизно на 30 %. Це рішення пояснювалося необхідністю скорочення виробничих видатків, але насправді це означало приховане скорочення заробітної плати робітників.

У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було підвищено у 10 разів, у зв’язку з чим було випущено нові гроші. Економісти вважають це прихованою девальвацією, адже внаслідок неї ціни на колгоспних ринках, які забезпечували в цей час близько 15 % товарообігу, значно зросли. Через деякий час
(з 1 липня 1962 р.) було підвищено ціни на ряд продуктів харчування і в державній торгівлі (на м’ясо та м’ясопродукти на 30 %, на масло — на 25 %).

Такі заходи викликали невдоволення та привели до стихійних виступів робітників, про що довго замовчувалося офіційними джерелами і було висвітлено у пресі лише наприкінці 1980-х років.

Не було вирішено й одне з найважливіших завдань, що стояли перед економікою, — відмова від застосування мобілізаційних заходів при розв’язанні господарських проблем. Через кілька років стало зрозумілим, що це завдання не може бути розв’язаним радянською економікою, адже економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, необхідно було організовувати маси людей для виконання різних проектів.

Проте історія «хрущовських» реформ не була б повною, якщо залишити поза увагою соціальні зміни в житті радянських людей, викликані цілим рядом заходів, спрямованих на покращання умов життя населення, переважно міського. 25 квітня 1956 р. було відмінено антиробітничий закон 1940 р., який прикріплював трудящих до їхніх підприємств. Тепер робітники могли змінювати місце роботи, попередивши про це адміністрацію за два тижні (це не стосувалося колгоспників, які, не маючи паспортів, не мог-
ли за своїм бажанням залишити колгосп).

Було підвищено мінімальну заробітну плату (приблизно на 35 %) у промисловості. Змінилася й ситуація в колгоспах: замість існуючої раніше системи оплати праці один раз на рік запроваджено помісячне, подекуди поквартальне авансування (грошове та натуральне), причому грошова оплата колгоспників за 1950-ті роки зросла більше ніж у чотири рази.

У 1956 р. запроваджено закон про пенсійне забезпечення, за яким майже подвоївся розмір пенсій, а пенсійний вік було знижено до 55 років для жінок і до 60 років для чоловіків. Але колгоспники отримали право на пенсію лише в 1964 р., а пенсійний вік для них наступав на п’ять років пізніше. На початку 1960-х років колгоспники нарешті отримали паспорти.

Було скорочено тривалість робочого тижня (з 48 до 46 годин). Відпустка вагітних жінок, скорочена при Сталіні, стала знов стодванадцятиденною. Уряд обіцяв, нарешті, не випускати нових примусових займів (по яких держава забирала близько 6 % річних заробітків), але на 20 років заморозив виплати з по-
передніх.

Разом з тим високими темпами розвивалося житлове будівництво. Цьому сприяло впровадження нових будівельних матеріалів і, зокрема, залізобетону. У 1951—1958 рр. в Україні було збудовано майже 2 млн квартир загальною площею 85,7 млн кв. м, а в 1958—1965 рр. було здано ще близько 60 млн кв. м житла. Гострота житлової проблеми знизилася, але рівень забезпеченості житлом залишався низьким і житлову кризу подолати не вдалося.

Отже, у результаті реформування економіки в 50-х роках, в Українській РСР, як і в цілому в СРСР, відбуваються значні струк-
турні зрушення, але на початку 1960-х років соціально-еко-
номічна ситуація в країні загострюється: знижуються темпи зростання продуктивності праці, погіршуються умови життя населення, що проявляється у зростанні цін на продукти харчування, збіль­шенні непрямих податків, обмеженні присадибних ділянок та поголів’я худоби у підсобних господарствах колгоспників, зростанні загального дефіциту продовольчих та інших товарів. Усе це обумовлює необхідність пошуку шляхів подолання негативних тенденцій радянської економіки.

У першій половині 60-х років на сторінках радянської періодики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення гос­подарського механізму, приводом до якої стала стаття в «Правді» харківського вченого Е. Г. Лібермана «План, прибуток, премія». У ході дискусії все більше стверджувалася думка про необхідність поєднання в господарському механізмі планових начал і товарно-грошових відносин. Широке обговорення проблем планування і економічного стимулювання сприяло здійсненню практич­них заходів щодо вдосконалення господарського механізму.

Започаткували реформування радянської економіки рішення березневого та вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Реформа (названа «Косигінською» за ім’ям одного з її ініціаторів, голови Ради міністрів СРСР О. М. Косигіна) мала на меті вдосконалити планування й економічне стимулювання і була спрямована на знаходження оптимального сполучення централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення й подальший розвиток господарського роз­рахунку. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, еконо­мічні стимули і господарський розрахунок.

Відповідно до постанови вересневого пленуму «Про покращання управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробницт­ва» найбільш істотні зміни передбачалися в системі управління промисловістю. Передусім було вирішено ліквідувати раднаргоспи та повернутися до галузевого принципу управління. Були знову створені союзно-республіканські та союзні міністерства за галузями промисловості. На практиці це означало, що республіки втрачали контроль над більшістю підприємств.

Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї системи планування та економічного стимулювання. Нова система передбачала таке поєднання методів господарського керівництва, при якому акцент робився на посиленні економічних методів, що, відповідно, підвищувало вимоги до роботи Держплану. Господарська реформа передбачала скорочення кількості обов’язкових директивних планових завдань до дев’яти. Передбачалося також перейти від валової та товарної продукції до реалізованої як більш об’єктивного показника ефективності роботи підприємств. Серед якісних показників, що характеризують ефективність господарської діяльності підприємств, пріоритетними були визнані прибуток та рентабельність. Для підвищення матеріальної заінтересованості підприємств у результатах велику роль відігравало утворення фондів економічного стимулювання, матеріального заохочення робітників і службовців, поліпшення їх добробуту, розширення соціально-культурної сфери.

Господарська реформа поставила також питання щодо переходу до повного госпрозрахунку, хоча здійснити його на практиці через цілий ряд причин так і не вдалося. Відомо, що питання про знищення системи директивного планування тоді не стояло, навпаки, йшлося про його посилення. Але в ході реформи постало питання про необхідність поєднання директивних методів пла­нування та економічних важелів, таких, як ціна, прибуток, кредит, заробітна плата. При цьому основним питанням реформи залишалося зменшення кількості показників, які зводились «згори», що означало збереження старої концепції плану як системи директивних показників, тобто обов’язкових для виконання планових завдань. І хоча проголошувалась необхідність поєднання адміністративних та економічних методів, перевага надавалася директивним показникам. На практиці це означало, що господарський механізм, закладений в основу реформи 1965 р., зберігав традиційні риси командно-адміністративної системи.

Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Відповідно до рішень березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС було прийнято цілий ряд заходів, спрямованих на виправлення становища в аграрному секторі. Перш за все, було підвищено закупівель-
ні ціни з таким розрахунком, щоб довести їх до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків під час продажу продукції державі. Роздрібні ціни повинні були зберігатися на попередньому рівні, а різниця — покриватися за рахунок державного
бюджету.

Важливою причиною відставання сільського господарства був і його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні асигнування на підвищення технічного рівня сільського гос­подарства, на виробництво сільськогосподарських машин і добрив. В Україні протягом 1966—1970 рр. кількість тракторів збіль­шилася на 22 %, комбайнів — на 42 %, а застосування мінеральних добрив — майже вдвічі. Не менш важливим недоліком була недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було прий­нято рішення про її посилення.

Положення реформи втілювалися у життя з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені спочатку прямі зв’язки між підприємствами не були запроваджені зовсім через несумісність із системою фондування та розподілу. В результаті госпрозрахунок підприємств виявився незабезпеченим матеріально, а підвищення самостійності підприємств — несумісним з повноваженнями міністерств і відомств, директивним плануванням та існуючою системою ціноутворення.

Дата добавления: 2015-05-23