Київська Русь

ЛЕКЦІЯ 3

Шилов Ю. Праслов’янська Аратта // Трипілля (культурологічний вісник). – 2003. - №4. – С. 25.

15. Формозов А.А. Памятники первобытного искусства на территории СССР. – М., 1980 – 136 с.

План:

1. Поява на історичному подіумі та етапи формування Київської Русі.
2. Давньоруська народність – колиска трьох братніх народів. «Міфи та реальність».
3. Спадщина східнословя’нської держави. Галицько-Волинська держава.

1. Поява на історичному подіумі та етапи формування

Формування давньослов’янської держави Київська Русь було й залишається предметом як наукових дискусій так і псевдонаукових міфів. Більше того навіть походження східнослов’янських племен, носіїв давньоруської державності, до цього часу має різне трактування. Так теорії походження слов’янських племен об’єднують в дві великі групи: міграційні і автохтонні, які в свою чергу поділяються на цілу низку версій, зокрема:

1. міграційні теорії;

- дунайська (літописець Нестор);

- прибалтійська (О. Шахматов);

2. автохтонні (місцеві) теорії.

- вісло-одерська (польські дослідники);

- вісло-дніпровська (Любор Нідерле, М. Грушевський);

- одерсько-дніпровська (Б. Рибаков).

Найбільш поширеною версією є та, згідно якої східнослов’янські племена були нащадками стародавнього населення лісової та лісостепової смуги сучасної України. Територія, на якій вони жили, знаходилася між Віслою, Карпатами, Прип’яттю, Дніпром, доходила до Дону і Чорного моря. Витоки слов’янської історії сягають щонайменше ІІ тис до н.е. В цей час праслов’янські племена виділилися із індоєвропейської спільноти (тшинецька, комарівська, білогрудівська археологічні культури).

В цьому контексті постає проблема походження терміну „Русь”. Зокрема, так звана „норманська” (варязька) теорія ґрунтується на припущенні, що фіни називали Руссю одне з племен норманів-шведів (варягів), які наприкінці ІХ ст. заснували давньоруську державу. Однак є чимало підстав для її заперечення. У джерелах VIII-ІХ ст. часто вживається термін Русь для означення південних племен східного слов'янства (полян сіверян). М. Грушевський зокрема зауважує, що у скандинавських сагах, де є згадки про Київ, ніколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона – чужа земля. Жодне східне джерело не ототожнювало Русь зі скандинавами, так само як і візантійські автори відрізняють Русь від варягів, яких Візантія добре знала.

Ряд науковців схильні вважати етимологію поняття „Русь” не норманською, але й не слов’янською (Б.Рибаков, В.Завітневич, М.Брайчевський), ряд дослідників висловлює припущення, що цей термін з’явився раніше, ніж слов’яни на Північному Заході Східної Європи (О.Мельникова, В.Петрухін). Пояснення семантики назви „Русь” є також багатоваріантним: історико-географічна назва, політична, ознака кольору, етнічна, юридична, соціальна.

Термін «Руська земля» поширився на всю територію розселення східних слов'ян від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного Бугу на заході до верхів'їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сході. Упродовж ХІІ – на початку ХІІІ ст. етнічна назва Русь, яка досі стосувалася полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра – на Поділля, Волинь і найпізніше – на Галичину. Причому Руссю в цей період джерела не називають землі Новгорода Великого, Ростовську і Муромську землі, а також Суздальщину з її новим політичним центром – Володимиром на Клязьмі.

Підхід Б. Рибакова, на противагу усталено-авторитетним джерелам (напр., «Повість минулих літ»), містить в собі засновки теорії про походження слов'ян набагато раніше, ніж кінець I ст. н. е. як прийнято вважати. Метод спирання на історичну пам'ять народу – яку слід розшифровувати в його фольклорі, орнаментиці та інших пам'ятках культури – показує, що слов'яни пам’ятають про мамонтів («слонів» та «ящерів»), які вимерли в Європі 14-11 тисячоліть назад.

Східні слов’яни вели осілий спосіб життя. Це сприяло розвитку землеробства, яке тисячоліттями становитиме в них основу господарства. Крім нього, вони успішно займалися скотарством, мисливством, рибальством. Багата природа краю створювала для цього всі умови.

На початку першого тисячоліття східнослов’янські племена знаходилися на етапі розкладу первіснообщинного ладу і зародження класового суспільства та держави. В цей період вони об’єднувалися в племінні союзи, які ряд істориків вважають державними об’єднаннями. І дійсно, анти мали сильну військову організацію, своїх царів. Готський історик Іордан говорить про велике об’єднання антів у IV ст., на чолі якого стояв князь Бож. Тривалий час він успішно воював з готами, але в 386 р. потрапив у полон до готського царя і був страчений.

Після розпаду союзу антів виникли нові племінні об’єднання. Літописець Нестор у «Повісті минулих літ» називав такі союзи племен: поляни, які жили понад середньою течією Дніпра, древляни (між річками Рось і Прип’ять), уличі, тиверці, бужани та волиняни (верхів’я Західного Бугу), сіверяни (понад річками Сула, Сейм, Десна).

Найміцніше державне утворення існувало в полян. Саме цей племінний союз став у майбутньому ядром української народності.

Існує думка, що організатором державного утворення у полян був князь Кий (між 550 і 600 рр.). Він же вважається і засновником Києва.

У VIII ст. кілька племінних союзів Середнього Подніпров’я об’єдналися в своєрідний союз союзів, який і почав називатися Русь. Його столицею був Київ. Це об’єднання свідчило про новий, більш високий етап в процесі державотворення. Відносно походження та значення слова «Русь» дослідники так і не дійшли єдиного висновку. Є припущення, що ця назва пішла від річки Рось, хоча ряд вчених вважають, що росами називали наших предків у зв’язку з русим кольором волосся.

Унаслідок тривалого періоду політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов’янських племен на зламі VIII – IX ст. виникла могутня держава – Київська Русь.

В історичній науці було сформовано цілий ряд наукових теорій походження Київської Русі:

– прихильники норманської теорії (Г. Байєр, Г. Міллер, Л. Шльоцер, О. Шахматов, М. Погодін, Д.Дорошенко та ін.) обстоювали тезу, про заснування Київської Русі норманами, спираючись на записи літописця Нестора про „закликання на княжіння” новгородцями Рюрика;

– прихильники антинорманської теорії (М.Ломоносов, В.Ключевський, М.Костомаров, М.Грушевський, Б.Рибаков, П.Толочко та ін.) заперечують повідомлення Нестора, вказують на його суперечливість та на відсутність у інших письмових джерелах будь-яких згадок про норманське плем’я „русь”, натомість вказують, що існує цілий ряд місцевих топонімів та гідронімів з коренем „рос”;

– прихильники болгарської теорії на основі збірки давніх болгарських літописів „Історія Джагфара”, поеми Шамсі Башту „Легенда про доньку Шана” (ІХ ст.) припускають, що Київ був заснований принцом Шамбатом, братом хана Великої Болгарії Курбата, а згодом, на їхню думку, утворилася держава-імперія на чолі з Угер Лачині (Ігорем Рюриковичем);

– прихильники хозарської теорії (Г.Еварс, О.Пріцак) стверджували, що у створенні Київської Русі значну роль відіграв Хозарський каганат.

Одночасно з появою державного утворення з центром у Києві іде процес консолідації тих східнослов’янських племен, що жили за межами сучасної України. Їх центром став Новгород. Взагалі, арабські джерела називають три центри державотворення у східних слов’ян: Куявія (навколо Києва), Славія (навколо Новгорода), а також Артанія (в Приазов’ї).

Завершився державотворчий процес відомою політичною подією, коли у 882 р. князь Олег захопив Київ і об’єднав два могутніх слов’янських центри. З цього часу Київ став столицею держави східних слов’ян – Київської Русі.

Слід підкреслити, що процес політичного об’єднання східних слов’ян був прискорений багатьма внутрішніми і зовнішніми факторами: територіальною, етнічною, мовною і культурною спільністю східнослов’янських племен, їх економічними зв’язками, прагненням об’єднати сили для боротьби з зовнішніми ворогами. Тому не випадково багато істориків вважають, що Київська Русь була батьківщиною трьох народів – українського, російського і білоруського. Але в той же час, на думку визначного українського історика Михайла Грушевського, “Київська Русь є першою формою української державності”.

Далі слід охарактеризувати соціально-економічний розвиток Київської держави та основні віхи її політичної історії. Київська Русь була феодальною державою. Східні слов’яни від первіснообщинного ладу перейшли до феодального, оминувши класичне рабовласництво. Особливість розвитку слов’янських народів пояснюється об’єктивними конкретно-історичними обставинами їх життя: по-перше, розклад первіснообщинного ладу відбувається у них в той чаc, коли рабовласництво як спосіб виробництва вже вичерпало себе і не забезпечувало суспільного прогресу, по-друге, умови життя слов’ян не вимагали застосування в широких масштабах трудомісткої праці, як це було, наприклад, в країнах Сходу. Тому східні слов’яни перейшли від первіснообщинного до найбільш прогресивного на той час способу виробництва – феодального. Нагадаємо основні риси феодалізму: основним засобом виробництва є земля (не випадково слово феодалізм веде своє походження від слова феод – земельний наділ); більшість засобів виробництва, в першу чергу земля, перебуває у власності панівного класу – феодалів; головним виробником матеріальних благ є феодально залежний селянин, залежність якого є одночасно і економічною (бо він позбавлений землі), і особистою.

Головною ланкою у економіці Київської Русі було селянське господарство, а основну масу населення складали прості селяни, яких називали смердами. Вони володіли невеликими земельними ділянками. Але поступово все більше землі переходило в руки феодалів, які намагались різними способами її захопити, а вільні селяни-смерди ставали холопами – тобто попадали в залежність, як особисту так і економічну.

Соціальна структура давньоруського суспільства:

Основні категорії соціальної еліти: князі, бояри, дружинники.

Феодально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

Люди – селяни-общинники, які проживали в общинних селах, і взагалі сільське населення, незалежно від його соціального стану.

Закупи – селяни, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

Рядовичи – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність і змушені працювати за частку продукції;

Челядь – особи, що втратили господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, віддавали у спадщину;

Холопи – населення, що перебувало у повній власності феодала;

Ізгої – це люди, які випали із свого соціального середовища і втратили з ним зв’язок

Важливу роль відігравали міста, які були центрами торгівлі й ремесла. П. Толочко зазначає, що на території Київської Русі в ХІІ-ХІІІ ст. було близько 100 міст. Крім Києва відомі на той час такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Володимир-Волинський, Новгород, Володимир-на-Клязмі, Новгород-Сіверський, Канів та ін.

За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією. На чолі держави знаходився київський князь, якого називали Великим. Він мав досить численне військо – (дружину). Військова сила була необхідна як для захисту і розширення кордонів держави, так і для утримання влади. Правив Великий князь за допомоги ради, до складу якої входили місцеві (племінні, а згодом удільні) князі та дружинники.

Київська Русь за своєю територією та економічним потенціалом займала важливе місце в тогочасній Європі. Вона вела успішну зовнішню політику, торгівлю, змогла зупинити просування на Захід орд кочівників (хозарів, печенігів, половців, а пізніше – монголо-татар).

З середини IX ст. літописи починають послідовне династичне викладення історії Київської Русі. У 862 р. київськими князями були Аскольд та Дір. Новгородський літопис сповіщає, що Аскольд і Дір „княжили в Києві... й були ратними з древлянами й уличами”. Найвірогідніше це нащадки Кия. У 882 р. на київському престолі відбулася зміна династій. Убивши Аскольда та Діра, владу захопив родич Рюрика – Олег (882-912 рр.), після чого Київ було проголошено „матір’ю міст руських”. П.Толочко висловив припущення, що Аскольд став жертвою опозиції в Києві і захоплення Олегом Києва є не норманським завоюванням, а державним переворотом здійсненим Олегом за допомогою людей з оточення київських князів.

Олег проводив політику інкорпорації – збирання земель, зокрема, підкорив древлян, сіверян, радимичів тощо. Він здійснив у 907 р. успішний похід на Візантію і, як повідомляв літописець, на знак перемоги прибив свій щит на воротах столиці Візантії – Царгорода. Про цю подію згадує О.Пушкін у своїй „Пісні про віщого Олега”.

Наступник Олега князь Ігор (912 – 945 рр.) продовжив успішні походи, які привели до розширення території держави, уклав мир з печенігами. За його правління відбулося перше відоме нам на Русі повстання: під час збирання данини з древлян князь Ігор був убитий (945 р.).

До повноліття його сина Святослава державою правила княгиня Ольга – дружина Ігоря (945-957 рр.). Розправившись із древлянами, вона все ж врегулювала процес збору данини.

За князювання Святослава (957-972 рр.) територія Київської Русі досягла найбільшого свого розширення, до її складу увійшли землі Поволжя і Північного Кавказу. Цей князь усе життя провів у війнах і походах, проте мало уваги приділяв внутрішній політиці і не зміг утримати завойовані території. Під час одного із своїх походів він загинув.

Син Святослава, князь Володимир (978 – 1015 рр.), вів активну зовнішню політику, часто організовував походи, але враховуючи помилки батька, зосередив основну увагу на державному будівництві. В роки його правління починається розквіт Київської Русі. Володимир провів ряд реформ, серед яких було дві релігійні (прийняття так зв. „володимирського шестибожжя” в 980 р. та християнства в 988 р.), військову, грошову тощо.

За князювання Володимира з’явилися перші на Русі книжки й школи. Не випадково Володимира назвали в народі Великим, а церква нарекла Святим.

Найвищої своєї могутності Київська Русь досягла в 1019-1054 рр., коли правив Ярослав Мудрий. Цей князь зійшов на престол після чотирьох років боротьби за владу. Він був розумним і мав хороші здібності державного діяча. Зайнявши київський стіл, насамперед розширив межі держави, зміцнив її кордони. У 1036 р. війська Ярослава остаточно розгромили печенігів. Міжнародний авторитет Русі ще більше зріс, всі європейські держави прагнули встановити з нею дружні відносини. В роки правління Ярослава високого рівня розвитку досягла культура: було збудовано такі шедеври як Софіївський собор, Золоті ворота, засновано Києво-Печерський монастир. Саме в цей час було складено перший на Русі збірник законів „Руська Правда”.

Після смерті Ярослава у Києві княжили по черзі Ізяслав, його брати Святослав та Всеволод і Святополк, син Ізяслава. Після смерті Святополка кияни запросили до себе князем Володимира Мономаха, сина Всеволода, внука Ярослава Мудрого. Володимир Мономах княжив дуже розумно та справедливо. Він знову зібрав у своїх руках усі українські землі (крім Галичини). Володимир Мономах княжив у Києві 12 років і помер у 1125 р.

Київська Русь славилася високим рівнем культурного розвитку. Культура Київської Русі за короткий час збагатилася новими досягненнями. Найважливіше з них – писемність. Для поширення просвіти при церквах, храмах та монастирях, а також при дворах князів засновувались бібліотеки. Була створена бібліотека Софії Київської. На базі монастирських бібліотек розвивалося вітчизняне літописання, література. Складовою частиною культури була усна народна творчість – епічні пісні, перекази, билини. На Русі високого рівня досягла музична культура, живопис і художнє різьблення, а також декоративно-прикладне мистецтво та архітектура.

Дата добавления: 2015-05-23