Проблеми державотворення українського народу

Протягом Української національної революції середини XVII ст. відбувався процес державотворення, викликаний всенародним прагненням до звільнення як від національного, так і від соціального гноблення. На визволеній території були ліквідовані органи управління Речі Посполитої, велике землеволодіння і кріпацтво. В надзвичайно складних умовах, які вимагали постійної готовності продовжувати боротьбу, проходило формування нових органів влади Української держави, яка розміщувалася здебільшого у Наддніпрянщині й згодом почала називатися Гетьманщиною.

Унаслідок вказаних особливих умов склалися специфічні органи влади, які поєднували в собі елементи військового і цивільного управління. Це давало можливість в короткий час мобілізувати сили для захисту від ворогів. Слід відзначити суттєву рису створених органів, оскільки вони істотно відрізнялися від подібних органів в інших країнах – ініціатором їх утворення був народ, а в основі механізму функціонування лежали принципи козацького самоврядування, що склалися в Запорозькій Січі. Отже, вперше в історії народ виступив ініціатором і головною силою державотворення, хоч поступово демократичні органи потрапляли з одного боку під контроль козацької верхівки, а з другого – в залежність до російського самодержавства.

Оскільки нова держава не мала власних писаних законів, функції державної влади розподілялися на основі звичаєвого права і за традиціями Запорожжя. Вищим органом державної влади була Військова або Народна рада. Вона вирішувала найважливіші питання: про війну і мир, обирала гетьмана (вищу посадову особу) і Генеральний уряд. Військова рада складалася з козацької старшини і «всього війська Запорозького». Для участі в раді достатньо було проживати на території України. Право голосу мали всі повнолітні чоловіки, а жінки, євреї та цигани були його позбавлені. З точки зору нашого сучасника це може здаватися недоліком, але, порівняно з іншими країнами того часу, існуюча система була найдемократичнішою і яскраво виділялася на фоні монархічних режимів. В майбутньому на раду запрошувалися лише представники від окремих військово-адміністративних одиниць і фактично керували на ній представники козацької верхівки. Таким чином, рада як вищий орган управління поступово, але неухильно трансформувалася з демократичної до олігархічної форми і навіть почала називатися Генеральною радою. Але відрив від народних мас позбавив козацьку старшину могутньої підтримки, що згодом вміло використала російська адміністрація.

Військова рада обирала вищих посадових осіб, перш за все главу держави – гетьмана. Він був наділений великими правами, керував роботою Військової ради, очолював військові сили, підбирав і рекомендував до обрання місцевих керівників. Фактично гетьман зосереджував у своїх руках військову, адміністративну, законодавчу і судову владу. Крім того, гетьман видавав свої розпорядження-універсали, які мали силу закону, підписував міжнародні угоди, розпоряджався фінансами, роздавав землі.

Разом з гетьманом Військова рада обирала Генеральну старшину, яка ділила з ним виконавчу владу. Ця соціальна верхівка вирішувала фактично всі справи, складаючи (говорячи сучасною мовою) кабінет міністрів або уряд. До його складу входили: генеральний обозний, два судді, підскарбій (скарбник, що керував фінансовими справами), писар (який фактично був канцлером – главою уряду), два осавули (замісники гетьмана у військових справах), хорунжий і бунчужний.

Основною адміністративно-територіальною одиницею управління був полк. Він іменувався за назвою головного міста. Полки не були однаковими ні за територією, ні за чисельністю козаків. Так, наприклад, в один і той же час Полтавський полк нараховував у своєму складі більше 5 тисяч чоловік, тоді як Чернігівський – 936 осіб. Полки очолювалися полковниками, яких обирали на військовій раді полку.

Полковник був не лише воєначальником, а й адміністратором, зокрема мав право наділяти землею козацьку старшину. У нього був свій власний апарат – полкова козацька старшина – суддя, писар, обозний, осавул. Останні обиралися разом із полковником і затверджувалися гетьманом. При полковнику на правах дорадчого органу існувала полкова рада.

Поступово вибори полковників набували все більш формального характеру, здебільшого гетьман або цар рекомендували на цю посаду своїх ставлеників.

Територіальною частиною полку була сотня. Як адміністративна одиниця вона складалася із кількох містечок і сіл. На чолі сотні стояв сотник, якого обирали на сотенній раді. Його влада як адміністратора в мирний час поширювалася на все населення сотні, а під час воєнних дій сотник очолював відповідний військовий підрозділ – сотню. Сотники підлягали полковнику і гетьману, а в своєму розпорядженні мали писаря, осавула, хорунжого.

Сотня складалася з куренів. До складу куреня входило населення окремого села чи містечка. Очолював цю військово-територіальну одиницю курінний отаман. Міста мали свої органи управління, але лише незначна їх кількість зберегла самоврядування, більшість знаходилися в залежності від козацької адміністрації.

Важливе місце в системі державного будівництва належало армії. В ході козацької революції середини XVII ст. вона досягла 300 тисяч чоловік – це була масова народна армія, найбільша в Європі. Її ядро складали реєстрові козаки (40-60 тисяч чоловік). Запорозька Січ, становлячи невід’ємну частину України, визнавала владу гетьмана, пізніше також російського царя і деякий час (60-70 рр. XVII ст.) – польського короля. При цьому вона зберігала незалежність своєї внутрішньої і зовнішньої політики.

Українська держава мала свою назву – спочатку іменувалася Військо Запорозьке, а в другій половині XVII ст. – Руське князівство. Закріпилася й народна назва – Гетьманщина. Державним гербом було зображення козака з рушницею і шаблею. На території Лівобережної України почало діяти козацьке право і судочинство, ряд великих міст мали Магдебурзьке право (право на самоврядування). Нове державне утворення уже в перші роки довело свою життєздатність, всі його органи успішно функціонували.

Дата добавления: 2015-05-23