Національна політика та український культурний ренесанс

При переході до другого питання заслуговує на увагу роль держави у вирішенні питань національного розвитку не тільки через призму соціально-економічних відносин, айв національній політиці.

Суверенітет УСРР було обмежено добровільною згодою на входження до Союзу РСР у 1922 р. В соціально-економічному розвитку ми уже розглянули, як жорстка централізація управління і командно-адміністративна система господарювання звела нанівець економічний суверенітет. У РСР в 30-ті роки перетворилася в національний регіон, а її економіка стала часткою господарського комплексу Союзу, переважно важкої індустрії. В національно-культурній сфері однозначну характеристику України в міжвоєнну добу давати недоцільно і безпідставно. В першу чергу варто розкрити феномен українського національно-культурного відродження 20-х років. Переважно з причин політичного характеру, правляча більшовицька партія шляхом коренізації, в Україні під визначенням «українізація», сприяла плідному розвитку всієї системи культури, включно культур національних меншин. До речі, в сьогоденній Україні при вирішенні мовної проблеми не вистачає деяким політичним силам знання досвіду 20-х років. За тих умов т культура набула такого злету, який справедливо названо українським (не в етнолінгвістичному розумінні) культурним ренесансом.

В умовах дозволеної офіціально українізації відбулися гострі дискусії, як краще зберегти українську самобутність культури. Було два шляхи - в органічному поєднанні зі світовою чи перетворитися на культурну провінцію. Відповідь на питання загострювалася політичним забарвленням - чому Москва, а не Україна безпосередньо репрезентує українську культуру в Європі.

В дискусії виділялися «ваплітяни» М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський та неокласики М.Зеров, М.Рильський та ін. Під гаслом орієнтації на «психологічну Європу» вони вважали європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на основі високої європейської культури. Партійне керівництво республіки, вилуговуючись перед Кремлем, вбачало в таких виступах «український буржуазний ухил» під міфічною назвою «шумськизм-хвильовизм».

Важливо наголосити, що українська національно-культурна еліта розглядала світову культуру як суму національних культур. Найбільші знакові постаті українського національного відродження застерігали, з спроби ідеалізації тогочасних досягнень в культурній сфері, одного боку, від спроби ідеалізації тогочасних досягнень в культурній сфері, а з другого боку, засуджували прояви абсолютизації традицій минулого. Так, М.Хвильовий не сприймав успіхи «провінціального просвітянства», бо воно «відгороджує нас від світової культури». Слушним було застереження академіка АН УСРР А. Кримського щодо «культурного насадництва» або спроби здійснить національно-культурне відродження в стилі старого козацького бароко.

Десятиліття українського культурного ренесансу довело суттєвий внесок нашого народу в розвиток світової цивілізації. Досить назвати колектив харківського театру «Березіль», де унікальний тандем режисера Леся Курбаса і драматурга Миколи Куліша дав неперевершені зразки українського театрального мистецтва XX століття. Тяжіння до експериментаторства, використання модерного досвіду європейського театру дали змогу відбити в художній формі українську дійсність і може бути зразком для наслідування в сучасних умовах.

У 20-ті роки на побудованій у Києві одній з найсучасніших у світі кіностудій розквітнув талант кінорежисера і письменники Олександра Довженка. Його фільми «Звенигора» і «Земля» входять у число 12-ти найкращих фільмів світу. Міжвоєнна доба стала свідком розквіту таланту Івана Багряного, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Остапа Вишні та ін.

На початку 30-х років сталінське керівництво взяло курс на згортання «українізації», на суворий контроль над творчими спілками. З проведенням Всесоюзних і всеукраїнських з'їздів були створені відповідні спілки письменників, художників, композиторів тощо. Вони стали знаряддям для ідеологічної обробки, тепер усі були змушені творити згідно з приписами методу так званого соціалістичного реалізму. Ці організаційні пертурбації відбувалися одночасно з репресіями, які особливо посилились у 1933-1938 рр. Ренесанс 20-х дійшов «Розстріляного Відродження» 30-х рр.

Слід зазначити, що комуністичний уряд СРСР підтримував точні науки та медицину, оскільки відкриття, винаходи в цих галузях були потужним стимулом розвитку промисловості, особливо воєнної. Значних успіхів було досягнуто такими науковцями як Євген Патон – засновник Інституту електрозварювання АН УСРР (1932 р.), конструктор Юрій Кондратюк, патофізіолог Олександр Богомолець та ін. У довоєнний час в Україні починав свій шлях у науку майбутній генеральний конструктор ракетобудування Сергій Корольов. Щоправда, навіть представники технічних спеціальностей часто не могли уникнути репресій.

Набагато гірше склалася ситуація з гуманітарними галузями науки, які вважалися ідеологічними, тому діяльність так званих старих дореволюційної школи) спеціалістів більшовицька влада терпіла лише в часи «українізації». Типовим прикладом є Доля видатного українського історика Михайла Грушевського.

З обранням в 1923 р. академіком Всеукраїнської академії наук він повернувся із еміграції. Енергійно розбудовував історичну науку, готував нову генерацію висококваліфікованих істориків, встановив контакти з науковцями Західної України і української еміграції. В 1929 його обрано академіком АН СРСР. Дотримувався обіцянки не займатися політичною діяльністю, але на початку 30-х років за сфабрикованою справою був заарештований, пройшов тортури ОГПУ. Хоч йому вдалося довести безпідставність звинувачення, був залишений під наглядом у Москві. Після смерті у 1934 р., влада оголосила М.Грушевського «буржуазним істориком». Як наслідок – переслідування учнів «школи Грушевського», репресії проти дружини, доньки, сім'ї брата. Радянська влада викреслила його з історії, заборонила його твори аж до кінця 80-х років XX століття.

Взагалі доля українських учених-гуманітаріїв була вкрай трагічною: у 30-ті роки з їх числа було винищено і репресовано 80% (!). А з 217 членів Спілки письменників України під каток репресій попало 193.

Дата добавления: 2015-05-23